I.
На лїсній лучцї стояла стара грушка. Роками поряднї згрубла і скора на нїй была рапава. Вшыткы мурянкы і вшеліяка хробач легко вылїзала горї нёв, аж до кошатой коруны. Конарївля росло дошырока. Не была то грушка, яка звычайнї росте в людьскых загородках. Ани грушкы не были такы, якы познаме з обходу. Росли на нїй лем пусты, дрібненькы грущата. Было їх на грушцї каждый рік барз велё. Може зато, же были такы дрібны, конарї годни были їх утримати вшыткы на собі.
Осїнь того року приходжала помалы. Як надходив холоднїшый час, листя на грушцї ся зачінало перемінёвати. Ёго фарба была спочатку зелена. Морозу не было, зато помалы але істо, діставало листя жовтасто-червену фарбу. Грушочкы наберали солодкастый смак, котрый быв каждым днём інтензівнїшый. Довкола старой грушкы была зелена лучка. Ани холоднїшы днї не змінили єй сыто зелену фарбу. Гев-там ся переблисла в травцї світяча, жовтаста фарба квіткы златобылькы, яка овелё перевышовала зелену травку. Златобылька ся пышно выпинала над остатнє ростлинство.
ІІ.
‒ Ав-ав, праві єсь мі впала на моє прекрасне квітя. Iщі же єсь ня не доламала, ‒ скаржила ся златобылька і посмотрила долов на землю, де праві допала дика грушка.
‒ Чом єсь собі роздумала вырости праві ту, під нашов мамов-грушков. Мусиш быти приправлена, же нас ту впаде іщі немало.
‒ Я ту выросла вєдно з моїма сестрічками златобыльками на хосен звіряткам, што жыють в лїсї. Уж жадне квітя теперь в осени не потїшить їх очка, лем наше златобылькове.
‒ Мы, дикы грушочкы cьме тыж на хосен вшыткых звірят. Довго-предовго іщі будуть попід стром переходжати а закаждым собі на нас посмакують. Хоць бы нападав і снїг, та собі ёго попереграбують, а під ним нас найдуть.
Таку собі вели бісїду грушочкы і златобылька.
Осїннє сонечко меджітым засвітило на лїсну лучку. Праві вышло над недалекый лїс. Зелены грушкы ся блискали од раннёй росы. Жовты головкы златобылёк ся одражовали од лучів сонечка. Bытворяли жовты ниткы, якы звязовали єднов лінійков сонечко з головками квіток. Златобылькы і грушочкы на грушцї обернули свій погляд на выход сонця. За собов охабили лем довгы тїнї, якы смеровали на запад.
‒ Днесь нам буде приємнї, стара грушко, бо подовать тепленькый, южный вітор, ‒ тїшить ся златобылька за вшыткы свої дружкы.
‒ Вера, вера, зимушнёго северного вітра собі през зиму іщі ужыєме, ‒ задумала ся грушка і спокійно, тихо зашелестїла.
ІІІ.
Під стромом ся кажду осїнь нагромадить копа зосхнутого листя, яке нападать зо старой грушкы. Праві під листём є чаровный світ, в якім жыють вшеліякы дрібненькы звірятка. Звірятка жыють нелем над землёв, але і під листём, в моху, деякы і в глинї, в крякох, або на стромі. Бігають, плазять ся, або лїтають. Єдны суть актівны през день, другы в ночі. Тоты ночны може хотять перед вшыткыма сховати свою красоту.
В єден підвечур, в тихости лїса зашустїли в повітрю крыла якогось лїтаючого чуда.
‒ Я єм найкрасшый ночный мотыль. Лїтам лем в ночі. Як бы єм вылетїв през день, вшыткы бы одпали од моёй красоты і великости, ‒ хвалить ся сам про себе мотыль. Лїтать дале понад лїсну лучку, понад грушку, попід лїс. Довго лїтать, обзерать собі околіцю, роздумує, де бы ся усадити.
‒ Хто єсь ты, одкаль єсь пришов а што ту хочеш?, – заставив ся заступ мурянок, якы в шорї хотїли лїзти по своїй знамій трасї з мурянчаной копкы, аж під стару грушку, а потім вылїзти горї нёв.
‒ Тебе cьме ту іщі не відїли. Ёй, якый єсь великый, ‒ перекриковали ся мурянкы єдна през другу.
Мотыль пару раз перелетїв коло грушкы і „запарковав“ ся на грубім конарї. Зачудовано смотрив і слухав, што за вопросы му кладуть мурянкы. Одповідати їм ани не стигав, лем обертав головку і крылцята з бока на бік. Мурянкы, што вышли аж на грушку, нараз збачіли штось ужасне: Мотыля невидимой красоты і великости. Таку касу іщі нїґда не відїли!
Стара грушка в тім моментї зашелестїла. Мурянкы збыстрили слух.
‒ Уж было начасї, жебы єсь ся зъявив. Я ту уж може сто років чекам, коли до ня прийде на навщіву окань грушковый. Моя сусїда – полёва черешня і сливка мі все лем повідали, же ся дочекам раз своєй родины ‒ оканя. Нащастя, дочекала єм ся. Ты єсь барз взацна навщіва, што не приходить лем так. Зістань жыти ту, в моїй корунї, буду тя хранити.
Помалы ся схылёвало к вечеру. Мотыль спокійно полїтовав коло коруны старой грушкы.
‒ Дякую ті, стара грушко, же єсь ня прияла. Сама добрї знаш, же дикы грушкы і мы, ночны мотылї – оканї грушковы, жыєме одвіків як єдна родина. Можу ту закликати свою дружку оканьку? Будеме ту вєдно жыти – мотыляча родинка і стром.
Мурянкы, што вышли аж горї на грушку, ся помалы зачали вертати до свого дому і звістовали, же є ту новый жытель.
‒ Дайте знати вшыткым у вашій мурянчаній копі, же тот мотыль нияк раз не пошкодить ани мене-стром, ани мої плоды-грушочкы, ‒ повідать грушка мурянкам і голосно сі дале шелестить.
‒ Мої гусеніцї не зроблять велику шкоду, погрызуть лем дас пару листків, ‒ высвітлює окань вшыткым довкола.
ІV.
Вечур незатримано поступовав а вшыткы звірятка, якы ту жыли, побрали ся спати. Окань зачав полїтовати по тмі коло грушкы, причім выдавав незвычайный звук і пах. Лїтав скоро цїлу ніч – зато ся і зве ночный мотыль. Занедовго ся коло нёго зъявив і другый мотыль. Під ясным місячком і трепотаючіма звіздами на белаво-чорнім небі полїтовала одразу пара мотылїв. Обтерали ся крылками, трепотїли нима і тїшыли ся новому обыстю. Усадили ся ту, жебы вєдно зо старов грушков і сусїдами-мурянками перечекали зиму.
Сполок русиньскых писателїв Словеньска выдав в роцї 2023 уж третю книжку літературы про дїти писателькы Марії Шмайдовой.
Автор: Марія Шмайдова
