Šiesty ročník Literárnej súťaže o cenu Márie Maľcovskej vyhrala Ľudmila Šandalová zo Svidníka (Interwiew)

12. децембра 2019 ся одбыло завершіня Літературного конкурзу Марії Мальцовской, котрого шестый рочник зорґанізовав Сполок русиньскый писателїв Словеньска. До конкурзу ся пригласило девять авторів. Перше місто здобыла Людміла Шандалова із Свідника. Вітязцї конкурзу сьме дали пару вопросів, на котры нам охотно одповіла.

Людко (кедь Вас так можу ословлёвати), творите поезію про дїти, сьте таксамо авторков драматічных гер про дїти, але пишете ай про дорослых – прозу, інтімну поезію, набоженьску поезію. В контекстї сучасной русиньской літературы сьте оріґіналнов женьсков нкурту авторков налем што до віковой катеґорії, про котру пишете, але ай односно умелецькых жанрів. Де суть зачаткы Вашой творчости і што Вас ку нїй іншпіровало?

Л. Ш.: Думам, же даґде на самім зачатку была любов ку книжкам. Од дїтинства, одколи єм ся научіла чітати і записала єм ся по першыраз до окресной книжніцї, книжка ся стала неоддїлнов дружков у моїм жывотї. Рада, а даколи по цїлых днёх, єм чітала, понуряла ся до книжных текстів, што было про мене барз інтересне і маґнетічне. Кедь ся теперь позерам назад, споминам сі, же мі было дома вычітано, же не давам позор на то, што ся бісїдує а требало мі ай двараз опаковати вопрос. Просто я єм была дїтя, котре лїтало у снох і фантазії. Пізнїше, на основній школї єм любила словеньскый язык і літературу а главнї слоговы роботы. На середнїй школї пришли першы пробы писати поезію, пару моїх стишків было публікованых у школьскім часописї а была єм на короткый час і членков редакчной рады школьского часопису. Книжок і чітаня єм ся не здала ани в далшых рокох, але аж як мої дїти одросли, одразу ся мі зажадало, деська з підсвідомости выплавало, же бы-м рада дашто написала про свою радость. Написала єм стишок Карпаты, Карпаты, якый сьме потім згудобнили а выдали на ЦД на підпору Русинів при Зрахoваню жытелїв, домів і квартелїв у р. 2011. Тото спробованя писати ня наштартовало, а протоже єм не знала з чім зачати, пустила єм ся до простых віршиків про дїти.

Єден псіхолоґ повів, же приповідкы про дїти не суть лем на успаваня дїтей, але передовшыткым на пробуджіня дорослых – родічів, котры дїтём чітають перед спанём. В русиньксім контекстї, думам же то платить дуплом. Не іде лем о пробуджіня родічів, жебы ся зачали у бівшій мірї веновати своїм дїтём, але ай о пробуджіня в змыслї пестованя материньского языка у свого потомства. Вашы віршикы про найменшых, але ай театралны гры суть того найлїпшым доказом. Видить ся Вам, же в окресї Свідник, де жыєте і творите ся дякуючі Вашій творчости народно пробудили дїти ай родічі?

Л. Ш.: Є правдов, же в істім моментї єм ся пробудила і я. Кедь в р. 2010 єм ся дістала до оточіня людей, котры ся заоберали русиньскым вопросом, сама єм была поставлена перед ділему, прошто і де чоловік смерує а што є в жывотї про нёго найважнїше про ёго спокій. Себеідентіфікація є катеґорія, по котрiй бажить каждый чоловік свідомо ці підсвідомо. Каждый патрить до своёй узшой і шыршой родины, до сполоченства, народа і штату. Якы тяжкы слова мусив выповісти Енді Варгол, кедь ся го опросили на ёго походжіня : „Я єм знивыдкы.“ Не знати свою дїдовизну, свою маму, свій язык, свій родный дім, значіть быти худобным а в далшім жывотї ослабленым. По баршановій револуції ся одкрыли новы можности і про народностны меншыны, таксамо і про Русинів. У Свіднику, можу повісти, же і я была єднов з актівісток, котры ініціовали Русиньскый фестівал, в рамках нёго і роботу коло дїтьского театру. Од першого рочника Русиньского фестівалу сьме запоїли дїти до русиньскых акцій. Каждій рік є одограный дїтьский театр, в публіку у Културнім домі сидять дїточкы вшыткых основных школ а нихто не мать проблем порозуміти русиньскому языку. Заложыли сьме обчаньске здружіня Тота аґентура, почали сполупрацу з Основнов умелецьков школов, ословили сьме вшыткых директорів основных і матерьскых школ, жебы ся анґажовали при акціях з русиньсков темов. Ани барз не требало, хвалабогу, маме у Свіднику учітелькы, якы ся надхли про роботу з дїтми а рады предкладають дїтём русиньскы книжкы, стишкы (і мої), співанкы, бісїдують з нима, учать азбуку, рихтують їх на Духновічів Пряшів, просто так то чують. А так то мать быти. Выслїдком вшыткой намагы многых людей і орґанізацій є, што нас барз тїшить, же конечнї сьме ся дочекали першой класы з навчалным языком русиньскым на Споєнїй школї у Свіднику. Ластівка прилетїла, надїяме ся, же прийдуть і остатнї. Родічі ся радують зо своїма дїтми а пристали на то, жебы їх записати до русиньской школы а мы ся радуєме тыж.

Писати про малочісленну ґрупу конзументів літературы може быти на єднім боцї позітівне – одношіня автора і приїмателя літературы суть близшы, на другім боцї має свої ліміты, бо округ чітателїв Вашых творів не є великый. Як ся чуєте Вы сама в позіції авторкы літературы мінорітного народа? В чім суть мінусы, а в чім Вашы бенефіты?

Л. Ш.: Нїґда єм ся на заоберала вопросом, же пишу про писаня або жебы єм ся залюбила великому чіслу чітателїв. Кебы єм хотїла такый забер, мі бы не быв проблем писати і в словацькім языку, што бы про  мене значіло мати к діспозіції векшу засобу слов, кедь возьму до увагы, же єм чітала у своїм жывотї переважно по словеньскы. Але то бы мі не робило таку радость і таке успокоїня моїх снів як писаня по русиньскы. З єдного боку є то про мене велика вызва, а з другого боку мам перед очами, кедь пишу, русиньску дїтину. Я ю віджу во своїй фантазії, як стишок чітать, як стоїть даґде на подію, як декламує, як ся з приповідкы тїшить. Велё у стишкох оправую, а нїґда не мам стишок написаный на першыраз. Фурт ся намагам дістати до думаня нейменшых, ці тому розумлять, ці є то про них легке, забавне, достаточно рiтмічне. Даколи ня нападе смішный рим а втогды єм дома. Даколи ня нападе уж забыте стародавне русиньске словічко а я мам тужбу го до стишку навсе, на память закомпоновати. Є то про мене гра і радость. Найменша позітівна одозва холем єдной дїтинкы значіть про мене, же то не было даремне. Не рахую ани мінусы ани бенефіты. Як приклад спомяну, кедь єм недавно была на бісїдї з дїточками в єдній свідницькій школї а наостаток пришла за мнов дївочка і подаровала мі зо свого сведрика єдну флітру-перлічку як подякованя. Што можу хотїти веце? Мам ю одложену.

За одповідї подяковала:

К. Копорова,

Фото: З. Цітрякова.

Вiтязём Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2019 ся стала Людміла Шандалова

     У четверь 12-го децембра 2019-го року ся в Пряшові завершив 6. рочник Літераутного конкурзу Марії Мальцовской за найлїпшы літературны творы, в рамках ёго выгодночіня была і презентація оцїненых творів.

       Літературный конкурз Марії Мальцовской быв выголошеный Сполком русиньскых писателїв Словеньска в сполупрацї з Академіёв русиньской културы в Словацькій републіцї і Інштітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові. До літературного конкурзу ся тот рік запоїло девять авторів з прозовыма і поетічныма творами, котры дотеперь не были публікованы. Одборна порота, котра творы оцїнёвала і презентовала, была в зложіню Міхал Павліч, Кветослава Копорова і Аліца Вєтошевова. Вынятковость шестого рочника конкурзу была главнї в тім, же до конкурзу ся запоїли дві новы авторкы – Вєра Горїшня і Марія Шмайдова, перша з поетічныма творами, друга з прозов.

Злїва доправа: Міхал Павліч (порота), Людміла Шандалова, Кветослава Копорова (порота), Марія Шмайдова, Аліца Вєтошевов (порота).

     А праві третє місце здобыла писателька Марія Шмайдова, котра ся презентовала з куртыма прозовыма творами про дїтьского чітателя. Шмайдовой тексты мож описати як на себе надвязуючій ціклус куртой прозы, авторской приповідкы, в котрых розповідать о подїях зо жывота родинкы. Шмайдова ся замірявать на персоны малых дїтей, на Тімонка і на Біянку. Порота оцїнїла інтересный авторкін штіл і забавны гравы описы. В рамках своїх текстів Шмайдова повказала, же є способна вытворіти мале міле розпоіданя, котре мать потенціял заінтересовати дїтьского чітателя.

     Друге місце здобыв Юрко Харитун, скушеный русиньскый поет, котрый в тім рочнику як і по мінулы рокы своїма віршами пітверджів, же го можеме поважовати за поета тїлом і душов. Харитун ся презентовав віршами куртого розсягу, котрый подобнї ако векшыну поетовой творчости мож прирядити к рефлексівній, любовній і к інтімній ліріцї. Много віршів є вызнанём емоцій поета, адресатом котрых є природа авторовго походжіня, ёго одношіня к творіню і писаню віршів, любов к женї і чоловіку в общім зміслї. Харитуна мож означіти за романтіка, котрый і через неґатівны скушености все знать найти на світї много красного.

     Вітязом конкурзу ся стала Людміла Шандалова, котра за пару років писаня русиньской літературы указала, же знать флексібілнї писати поезію, прозу а драму на высокій естетічній уровни, і про дїтьского чітателя і про доспелого. Авторка ся в тім рочнику презентовала із природнов, рефлексівнов а інтімнов ліріков. Шандалова ся концентрує на жыву і нежыву природу Карпат, котра є описана з помочов ємных метафор. Шандалова має звладнуту нелем обсягову, але і формалну сторінку стішків, авторка експеріментує і з менше штандардныма формами, як є вольный вірш, різны тіпы рімів а под. Єй поезія є все рітмічна і мелодічна, не находяють ся ту жадны недокінчены полотовары, але фіналны верзії.

За цїлу одборну пороту авторам дякуєме і ґратулуєме!

Міхал Павліч

Шандалова, Людміла

Публікації

  • Ани бы сьте не вірили (2018)
  • Подьте, дїти, што вам повім… (2013, 2. выд. 2014)
  • Червеный берег (2016)

Театралны гры


Жывотопис

      Людміла Шандалова ся народила 21. фебруара 1964 в селї Залїсся на Українї своїм русиньскым родічам як друга дїтина, позад брата. В року 1966   ся зо своёв родинов вернула до рідного краю – до Свідника в бывшім Чеськословеньску, одкы єй родічі, як много іншых Русинів по войнї в роцї 1947 оптовали на Україну за лїпшым жывотом.
У Свiднику наступила до основной школы, а потім ся ту учіла ай на середнїй школї – гімназії, яку скінчіла в роцї 1982. Наслїдно продовжовала штудовати економію на Высокій школї польногосподарьскій в Нїтрї. В роцї 1986 єй закінчіла і здобыла тітул інжінїрь економії.
У функції економ робила довгы рокы на польногосподарьскім дружстві в Дуплинї, пізнїше єй економічны службы вывжывали ставебны і іншы фірмы. Од року 1997 дає економічны службы і фінанчне порадництво як подникателька. Є выдата, мать трёх сынів.
Іщі в часї середнёшкольскых штудій писала до школьскых новинок і была членков редакчной рады. По роках ся вернула к писаню, жебы свої емоції і сны выповіла дїтём, родинї, знамым, але ай незнамым, котры проявлять інтерес о єй творы.
Людміла Шандалова любила книжкы од дїтинства. В них находила оддых, забаву і жывотны правды, прожывала з героями їх судьбу, посередництвом книжок вникала до світа фантазії і снів. Може десь там ся народив і єй сон: стати ся нелем пасівнов приїмательков умелецького тексту, але ай сама творити.
Минуло од того часу много років. Кідь є сон міцный, він почекать на свій час… Тот час про Людмілу настав десь в роцї 2010, коли під впливом розлічных факторів і несподївань дістала ся ближе ку вопросу русинства і процесу оброджіня русиньской народностной меншыны, з можностями єй далшого розвитку в рамках Словеньска. Пробуджены емоціі ку свому родному – к материньскому языку ю наштартовали ку тому, же написала першый стих по русиньскы: Карпаты, Карпаты... За короткый час (в роцї 2011) ініціовала заложіня обчаньского здружіня тота аґентура, якого ся стала директорков. Головным цїлём здружіня є підпора русиньской народностной меншыны, захованя і розвиток єй културы, традіцій… В року 2011, перед списованём жытелїв тота аґентура зробила музику к поезії Людмілы Шандаловой і выдала ЦД із співанков Карпаты, Карпаты… ЦД шырила міджі Русинами з цїлём пробуджати їх самоусвідомлїня і привести їх к тому, абы ся офіціално голосили ід своїй народности. Поступнї пробовала дале писати в русиньскім языку. На самый перед ся хотїла приговорити найменшым – дїтём. Глядала можности і темы, якы бы малого чітателя ословили. Выслїдок на себе не дав довго чекати. В роцї 2013 єй вышла перша збірка поезіі про дїти під назвов Подьте, дїти, што вам повім…, котра є інтересна окрім іншого ай тым, же є писана двома ґрафічныма сістемами: азбуков і латинков.
В року 2014 была книжка про успіх міджі чітателями выдана другыраз. Єй стишкы дїти реґуларно декламують при різных нагодах, на декламаторьскых конкурзах, міджііншым і на конкурзї Духновічів Пряшів. Од року 2013, одколи зачали у Свіднику орґанізовати Русиньскый фестівал, Людміла Шандалова ся анґажує і ту – в области роботы з дітми, а в рамках фестівалу їм представює свої творы. На першым річнику фестівалу была зорґанізована бісїда ку приправлёваній книжцї:  Подьте, дїти, што вам повім, в далшых двох річниках фестівалу ся авторка пустила до написаня сценарїв дітьскых пєс: Приповідка з лїса а Wі-фінтена принцезна, якы были наштудованы школярами Основной умелецькой школы у Свіднику і представлены дїтьскій публіцї.
Авторка не перестала писати про дїти. В сучасности єй реґуларно – раз до місяця выходжають стишкы про дїти з набоженьсков тематіков. Вна сама їм говорить – малы молитвы. Надрукованы суть в православнім молодежнім часописї Iстина. Окрім іншого, пише і тексты співанок, поезію і прозу про дорослых, в роцї 2016 выдала книжку Червеный берег. В роцї 2020 планує выдати книжку духовной поезії про дїти: Напю ся зо студенкы.

Кветослава Копорова.

 


Оцінїня

Цїна А. Павловіча за оріґіналный прозовый або поетічный твір в русиньскім языку:

  • 2017 – за прозу Червеный берег

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 1. місто (2019)
  • 2. місто (2018)
  • 3. місто: (2017)
  • 2. місто: (2016)

АРХІВ: Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР: Премiя Александра Духновiча 2015

Др. габ. Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР, членка пороты літературного конкурзу

 Премiя Александра Духновiча 2015

 (Выступ на літературнім вечорї 25. юна 2015 в рамках удїлёваня Премії А. Духновіча за русиньску літературу в 2015 роцї.)

     Порота літературного конкурзу на Премію Александра  Духновіча за русиньску літературу од Карпаторусиньского научного центра в США в зложіню: Патріція Крафчік (США) – ведуча, Боґдан Горбаль і Олена Дуць-Файфер (Польща) – члены, оцїнювала в 2015 роцї 5  посланых на конкурз літературных творів:

Read more

Людміла Шандалова: Віршы

Людміла ШАНДАЛОВА
oцїненa другым місцём у Літературнім конкурзї Марії Мальцовской (2016)

Кебы-м знала

Кебы-м знала чаровати
дала бы-м ті, милый, знати
вычарую з перел росу
бо я тебе в сердцї ношу.

Read more

Вiтязём Літературного конкурзу Марії Мальцовской – Юрко Харитун

ВIТЯЗЁМ ЛІТЕРАТУРНОГО КОНКУРЗУ МАРІЇ МАЛЬЦОВСКОЙ – ЮРКО ХАРИТУН

   У пятніцю, 14-го децембра 2018-го року, в Пряшові ся завершыв 5. рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской. Были выголошены найлїпшы літературны творы і презентація оцїненых творів.

   Конкурз выголосив Сполок русиньскых писателїв Словеньска в сполупраці з Академіёв русиньской културы в Словацькій републіцї і Іншпітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові, в котрого просторах святочна акція проходила. Припоминаме, же до літературного конкурзу ся шторік можуть приголосити авторы, котры пишуть по русиньскы і котры суть обчанами Словацькой републікы. Загнати мож лем творы, котры дотеперь не были публікованы. Тот рік ся до конкурзу приголосило вісем авторів. Одборна порота з зложіню: Міхал Павліч (председа пороты), Кветослава Копорова і Міхала Голубкова, оцїнёвала як поетічны, так і прозовы творы. Наконець журї выголосила першы три місця.

   „Третє місце здобыв Осиф Кудзей за свої байкы з капков сполоченьской крітікы. Порота оцїнила їх гумор і рітмічне оброблїня,“ – повів про радіо Русин ФМ председа пороты Міхал Павліч.

   На другім місцї в 5-ім рочнику Літературного конкурзу Марії Мальцовской ся умістнила Людміла Шандалова, авторка поезії, прозы і театралных сценарїв про дїти. Тот рік запоїла ся до конкурзу з інтімнов позіёв.

   На першім місцї скінчів і цїлковым вітязём конкурзу ся став Юрко Харитун, русиньскый поет, котрый є майстром свого ремесла на професіоналній уровни. „Порота оцїнила многозначность і оброблїня стихів, котры мож задїлити до рефлексівной і духовной лірікы,“ – інформовав Павліч.

   Урывкы із вшыткых творів, посланых до конкурзу, будуть поступно публікованы в часописї Русин, котрый має у каждім выданю свій літературный додаток під назвов Поздравлїня Русинів.

Петро МЕДВІДЬ, лем.фм

Людміла Шандалова: Мижё (Укажка)

Інформації о авторцї: Людміла Шандалова

Людміла Шандалова - Мижё

 

Марьча поїмала малу бобрунку што лїзла по марґаретцї.​​ Положыла сі ю на дрїбну долонь і нїжно ся ї приговорила:

„Бобрунко, бобрунко, яка буде зарань хвіля?“ – Бобрунка ся​​ шпаціровала горї-долов по руцї і ласкотила ю, глядаючі найлїпшу дражку. Потім вышла на самый конець великого палця,​​ розтягла крыла і одлетїла.

„Ёй! Iщі єм не зраховала вшыткы кропкы! Ганьчо, буде шумнї, можеме ся іти купати!“

Камаратка Ганьча докінчіла плести малый вінчік з марґареток, понаправляла опатернї білы головкы до шору, перевязала​​ травов, жебы ся вінчік не розплїтав і положыла сі го на голову:​​ 

„Посмоть, пасує мі?“ – Фрышнї встала, з руками заложеныма
до боків ся весело закрутила, притім сміючі ся вказала цїлый​​ ряд білых зубів, aж нїжны ямочкы на личках ся проглубили.​​ Світле здорове волося, нагладко причесане коло головы, звязане до густого варкоча, ся на сонцю заблищало. Віночок падаючій понад высоке чело і кыпяча червінь в опаленїй твари єй​​ додавали штоська любезне. Як попка! Преснї так вызерала в​​ білім вышыванім оплїчатку, в червенім ружатім лайбику і темносинїй сукенцї.​​ 

Быв горячій лїтнїй день, сонце припікало од самого рана.​​ Сверщкы весело музиціровали, баревны мотыликы танцёвали​​ на квіткованім паркетї, пчолы монотонно бзучали до такту.​​ Де-ту ся на небі перевалёвала мала хмарка, а од лїса легонько​​ подував вітрик. Коровы ся спокійно пасли, замаховали хвостами і заганяли отравны мухы.​​ 

Шыроко-далеко не было на полю никого кромі двох малых​​ дївчат. Марьча опатернї положыла свій вінчік на невеликый​​ горбок .​​ 

„Потім докінчу! Треба мі назберати веце квіток,“ – обернула​​ ся ку Ганьчі.​​ 

Но дале з вінчіком ся уж не бабрала. Нашто! Фурт ся ї розплїтав, а она хотїла мати красшый, як камаратка. Ї не старчіли​​ лем марґареткы. Тїлько вшеліякых, од вымыслу світа, квіток​​ ту предці росло! Когутикы, дзвончкы, незабудкы, марґареткы,​​ чабрик, вшеліякa травa і такы, якым назву ани сама не знала​​ – жовты, білы, синї. Сплїтала їх довєдна, aле сидїти на єднім​​ місцї так довго ю уж омерзило. Де там терпезливость! Давно потекла долов водов, уж бы ю нихто не поїмав. Терпезливость ї нїґда не была властна. Так з нёв шыло,​​ же на каждім кроку глядала новы і новы забавкы. I теперь роздумовала, што бы іщі вынайти,​​ жебы пашіня скорше сходило. Перше очіма сконтролёвала,​​ ці коровы ся тримлють довєдна і тыж ці не позаходжали до​​ сусїднёго поля з вівсом, потім ся порозглядала по цалім паствиску аж ку лїсу.​​ 

„Ганьчо, знаш што… підеме на ягоды,“ – напало ю. „Теперь єм​​ сі спомянула, знам добре місце де ростуть.“

„Подьме! Я тыж знам єдно…“ – зрадовано пристала Ганьча.​​ Обидві ся розбігли через поле. Босыма ногами пeрескаковали​​ ямы, горбочкы, до мягкой травы нурили стопы, не чуючі слабе​​ колотя бодляка або сухого конарика, не позоруючі, же высшы​​ стебла обивають лысти. Обышли крячкы, млаку і ступляї од​​ худобы, закоротко перешли ку лїсу, а там, такой скраю збачіли​​ в траві червенїти ся дрїбны солодкы плоды. Ой, кілько їх там​​ было! Перше назберали до звязкы, потім палцями брали по​​ єдній і нетерпезливо їли. Солодка лакотинка ся розмывала на​​ языку, єй незвычайный смак лагодив змыслам. На короткый​​ час загнали голод.​​ 

З лїса несподївано запраскало конарївля.​​ 

„Ёй! Што то?!“– Дївчата ся сторгли. Перестрашено посмотрили за голосом, выдыхли сі аж як спознали хлопцїв.

Зъявив ся Мижё, за ним Янко. Обидвоми, махаючі довгыма​​ паліцями на вшыткы бокы, розгортали высоку траву, жебы​​ зробити перед собов стежку.

„Што вы ту робите?!“– Янко намірив паліцю як пушку на дївчата і зацїлив.

„А вы што ту робите? Мижю, ты єсь мав зо мнов пасти​​ коровы, чом єсь мі втїк?“ – Марьча ся остро посмотрила начорнявого хлопця з кавеёвыма очіма. Найстарша сестра Ганя​​ єй за каждым разом, де бы не ішли, наказовала мерьковати на​​ Мижя. І днесь так зробила, міцно підчарковала, жебы давала​​ на нёго позір, не спущала го з оч.

Мижё быв єдиный сын своїх родічів, єдина дїтина. Як бы ся​​ за нёго не страховали! Каждый день мали на мысли, лем жебы​​ ся му ніч не стало.

Хлопець красный, округлой білой твари, чорноволосый.​​ Теперь ту стояв, а може ся чув дакус виноватый, но не дав на​​ собі знати. Підшмарив параднї головов на бік, очами блиснув​​ на Ганьчу і зробив ся, же не розумить, што є му вытыкане.​​ Густы волосы, на коротко підстрижены, остры як дроты, му​​ над челом одставали, а в правім кутї ся скручали до колечка.​​ В короткых леняных ногавчатах і полотняній кошульцї, на​​ першый погляд вызерав цалком невинно, але быв то хлопець​​ непосїдный, зведавый, нахылный на хоцьяке жыванство. Од​​ Марьчі о два рокы молодшый, лем теперь кінчів у школї другу​​ класу, хотїв ся нести по-парібскы, сміло.

Днесь наще рано, як го мама выпроваджала аж на двір, до​​ рукы му дала мерендю, погласкала го:

„Мижю, стримуй ся коло Марьчі а не жебы сьте выстроїли​​ дашто на полю!“ – Поправила му кошулю, што му выходжала​​ з ногавчат, усміхла ся на нёго і смотрила за ним аж покы не​​ вышов на драгу. „Добрї, добрї, мамо. Не бійте ся!“ – Обіцяв єй.
А думав сі:​​ 

„Но гей, коло Марьчі може быти, але кілько фіґлїв з камаратами за тот час може выдумати?!“

Iщі лем недавно пришли з Грабівчіка жыти ку своїй стрынї.​​ Мама з нянём помагають на стрынинім ґаздовати, а він, Мижё,​​ тыж помагать, што знать.​​ 

Найвеце роботы мать коло коров. Він ся ї не сперать. Не є аж​​ такa страшнa, кебы не вставаня. Ружаню і Яблоню кажде рано​​ выжене на поле. А потім... потім уж є му гей! Векшынов сі найдуть на полю з камаратами хоцяку забавку. А час летииить...

Ружаня му не робить жадны проблемы, є то стара коровка, з​​ єдным одломеным рогом, але спокійна. A Яблоня... Яблоня ся​​ той зимы отелила іщі лем першыраз. На тоту сі мусить дати​​ векшый позір. Лем їх добрї зошоровати!​​ 

Мижё є быстрый хлопець, раз-два пришов на то, же Ружаня​​ все перша выходить з двора, а навертать ся перша із пашы.​​ 

„Ты будеш велитель!“ – Дав єй функцію, што сі заслужыла.​​ 

Яблоня є подля того во вшыткім друга, Ружанї ся підчінять,​​ што практічно вызерать так, же за каждым разом ю наслїдує,​​ іде в єй ступляях, кідь треба стоїть, чекать ю, мож повісти, же​​ скоро ся без нёй ани не гне.

Раз, єдного студеного рана, Мижё пригнав коровы ку Ондаві​​ і было треба перейти​​ на другый бік, на луку, Під берегами, што​​ ся находила ближе ку Юрковій Волї.​​ 

„Бррр, зимна як фрас!“ – Зануривши до воды праву ногу,​​ блесково ю одтяг.​​ 

При помышлїню, же треба перейти через брід, го аж стрясло.​​ 

„Ох, што теперь?!“ – Обертали ся скоро колечка Мижёви в голові. Як робити, жебы не требало вкрочіти до річкы? Як лем сі​​ полегшати, жебы ся дістати на другый бік?

Наконець го напало... поміг сі з малым фіґлём. Знав, же на​​ Ружаню ся може сполягнути, бо Ружаня за каждым разом застане перед бродом і буде чекати на Яблоню. Знав, же Ружаня​​ ся дасть рада підплатити. Мижё выбрав з кешенї фалаточок​​ хлїба, подав тоту доброту корові, потім єй штось пошептав​​ до уха. Выскочівши на ню, перевісив ся напіперек найвузшой​​ части хырбета – коло головы... a уж ся нїс. На другім боцї рїкы​​ з нёй зоскочів і знову ю підплатив хлїбом. Кажде рано потім так робив, жадав маму о фалаток хлїба, тайно го торгав​​ на іщі меншы фалаткы і ховав до кешенї. Ружаню закоротко​​ выцвічів. Здобыв істоту, же она все на нёго почекать перед​​ бродом, а Яблоня таксамо.

Малы пастухы і днесь, лем што минула четверта година,​​ наще рано вышли на поле і розлетїли ся на вшыткы бокы​​ глядати, наскоро зношати на єдно місце хоцьяке сухе рїджа,​​ поламане конарївля, жебы могли заложыти огень. Потім зробили мале огниско, наскладали до стрїшкы тоніцькы галузкы,​​ підложыли сухов травов або папірём. Наконець дакотрый з​​ них запалив копу швабликами, што принїс з дому. Огень занедовго весело праскав, зогрївав їх і давав велё можностей​​ на бавлїня. Перескаковали го, вшеліяк ся передили, хто є​​ найшыковнїшый, найміцнїшый, найфрышнїшый і найлїпшый.​​ Одміна была велика. Тот з них, што быв найвекшый герой, не​​ мусив пять раз за собов навертати коровы, якы заходили до​​ поля з вівсом. Цїлый день огень утримовали, ту і там сі опікали​​ солонину, а в лїтї сі часто опікали зелены ябка, якы были фурт​​ по руцї. Лем тото, же даколи з них болїв і бріх.​​ 

Днесь зашли до лїса а Мижё Марьчі конечнї одповів:​​ 

„Што, што, мы лем ту были... В лїсї грибы посмотрити!“ з​​ паліцёв штуряв до мурянчаной копы смотривши,​​ як вшыткы мурянкы вылїзають деська з глубины.​​ Они перше хаотічно зачали побіговати горї-долов​​ коло муряниска, потім ся роїли на поверьх веце і веце.​​ Але то їм не старчіло... Порушаны і выпровокованы дрїбны​​ жытелї мурянчаной копы, почали нарушытеля своёй теріторії атаковати, лїзти му по голых ногах і грызти го.​​ 

„Яв, яв!“ – ляпкав ся Мижё кады зарвав і смішно підскаковав​​ як Яношік. A жебы довше не продовжoвав свою ганьбу і не вказовав слабость, розбіг ся долов полём лем ся за ним скурило. А​​ камарат Янко позад нёго.​​ 

„А што сьте назберали?“– сміяли ся за нима дївчата.​​ 

„Ніч! Бо не ростуть!“ – закрічали здалека хлопцї і скрутили​​ ку Ондаві. Было коло десятой годины дообіда. Час, коли треба​​ гнати коровы домів на обідняйше доїня. Напоїли їх у водї, потім перевели через драгу, каждый до свого двора.​​ 

 

Три хыжы стояли в єднім дворї. Довгый двір ся тягав од​​ сільской драгы до бережка. Од драгы перша стояла хыжа​​ Олеярчіновых. За нёв, повыше, друга, де жыв рыхтарь Янко​​ Гавран зо своёв родинов, а іщі повыше третя хыжа была ёго​​ брата Петра. Двоми братя зо своїма родинами на вітцївскім​​ пляцу до часу нажывали сі добрї. Але так як велё іншых, біда​​ ай їх загнала пробовати щастя в Америцї. Там, за великов млаков, глядали наповнїня своёй судьбы. З надїёв ся выбрали до​​ великого світа. З пожыченыма корунами на шыфу, жебы там​​ заробити, принести заробіток до краю і так полегшати жывот​​ собі і своїй родинї.​​ 

Янко ся по рокох вернув, другый брат остав.

Велё раз ся Марьча выпрошовала свого няня, як было в Америцї і чом є стрына Анця сама.​​ 

Стрык зо стрынов мали двох хлопцїв – Янка і Петра. Петро​​ умер як трирічный. Хто там знать на яку хвороту. Не было​​ доктора поруцї, перше го лїчіли як знали, вшеліякым зїлём,​​ радами баб, а покы ся выбрали з возом до шпыталю аж до​​ Бардеёва, было уж пізно.​​ 

Другый сын, Янко, тот мав хворе сердечко. Умер в найкрасшых роках свого жывота. Лем тридцять му минуло. На самім​​ остатку быв цїлый наллятый водов. Нїґда ся не оженив, хоць​​ не быв брыдкый. Може му хыбило кус серенчі, а може было на​​ шкоду, же быв барз тихый і несмілый. Але зато быв міцный і​​ робітный. Марьча памятала, як ходив вечур до них старати ся​​ о конїв. Єй нянё ся на нёго все могли обернути. Стрына остала сама в деревяній хыжи, на синё побіленій, з невеликыма​​ облаками. Як знала і покы силы старчіли, сама ґаздовала. У​​ стайни были дві коровы, а требало обробити і третю частку​​ Гаврановых земель. Дві часткы обрабяв шовґор Янко – свою​​ і одкупену од своёй сестры Ганї, што зістала в Америцї, але з​​ кіньми помагав ай шовґрыни, а Гавранівскы землї ся обрабляли довєдна. Стрына была жена барз добра, проста і скромна.​​ Жывот ся з нёв не пестив, але она кротко несла свій хрест.​​ Хыжа ся выпорожнила, як поховала і другого сына. Остало в​​ нїй смутно і пусто.​​ 

Тогды Марьчин нянё вырїшыв, же ку стрынї прийде жыти​​ найстарша дївка Ганя з мужом Митром і вісемрічным сыном​​ Мижём. Жывот у Грабівчіку, де пристала за невісту, быв​​ тяжкый. На єднім невеликім ґаздівстві там жыли трёми братове і три невісты.​​ 

Стрына была рада. Хыжа ся знову наповнила бісїдов,​​ жывотом. Та она як ся помине, кому вшытко остане? Холем ю​​ буде мати хто до смерти доховати!​​ 

Прияла родину свого шовґра як своїх властных. А Мижё –​​ якый то веселый хлопчік! Тілько радости з нёго мала! Фурт,​​ як го збачіла, змякло ї сердце, потїшыло ся, аж підскочіло.​​ Як кібы своїх двох відїла замаленька. Што веце могла іщі​​ жадати на стары колїна од жывота?​​ 

Марьча прибігла на двір. Стрына сыпала зерно​​ курам:

„На, моя, на, ціпу-ціпу, ціп, ціп...“​​ 

„Добрый день, стрыно! Мижё дома?“

„Вітай, Марьчо, дома є, ...а што му хочеш?“

„Iдеме ся​​ купати на банюр!“

„Подь до хыж, Марьчо, мам печены пирогы зо сыром,​​ покоштуєш.“

Стрына увышла до переднёй хыжы, а Марьча за нёв.

„Стрыно, я ся так радую! – Днесь буде на Ондаві велё дїтей!​​ Вода вымыла такый великый банюр, же можеме до нёго скакати з вільхы!“ – Похвалила ся Марьча. Свою стрыну мала барз​​ рада і часто до нёй заходила. Єй ласкавый голос, якым ю все​​ вітала, єй сердечна щірота, яков ю загортала, міле слово і похоплїня про вшеліякы дїтиньскы вопросы і дрїбны проблемы​​ або болести, тото Марьчу наповнёвало міцным і особитым​​ чутём ку стрынї. А стрына про ню фурт дашто добре порихтовала зїсти. Найчастїше то быв припеченый хлїб, потертый​​ ческом. Ой, але яка то была доброта!

„Лем давайте з Мижём на себе великый позір!“

„Стрыно, не бійте ся, там не є аж така глубока вода… Мням,​​ якы добры пирогы....“ – облизала сі Марьча палцї, як покоштовала уж третїй пиріг.​​ 

„Та лем кідь ті смакують. Пекла єм і про тебе. То зато, же єсь​​ днесь так шумнї співала на загородї. Ёй, барз краснї… Велику​​ радість єсь мі зробила.“​​ 

„А знате што, стрыно? Там повыше, на Червенім бережку, ся​​ добрї озывать, я там співам найрадше.“

„Знам, я тя відїла з двору… Возьмий сі веце, і зо собов, дїтино,​​ бо коло воды будете голодны,“ – нукала ю стрына.​​ 

„Дякую.“

„Iдеме ся купати?“ – Вышов Мижё зо заднёй хыжы. Волосы​​ пелехаты, як кібы теперь встав.​​ 

„Гей, пришла єм по тебе, подь, бо Ганьча зо Зужёв уж пішли.“​​ 

„Мижку, подь і ты собі взяти пиріг!“ – Стрына ся обернула ку​​ нёму з мисков.

„Я уж їв.“ – Але не дало му, натяг руку і єден з мискы выхопив.

„Я там буду першый! Оле, ці ня доженеш.“ – А уж го не было.​​ Мижё втїкав ку Ондаві, што му силы старчіли, а Марьча за ним.​​ 

• • •

Просто од хыжы, лем збігнути долов двором, перейти драгу,​​ а потім за хыжами, на другім боцї драгы, може іщі сто метрів​​ через фундушы – там текла Ондава. На єднім місцї в серединї рікы буря вымыла векшу яму. Місце было скрыте міджі​​ великыма вільхами. Дїти сі там нашли на купаня рай. Сходило​​ ся там цїле село. Векшы і меншы, хлопцї і дївчата.​​ 

Головне было, жебы банюрь быв дость глубокый. А там, де​​ быв плыткый, требало руками выграбати і выносити каміня​​ набік.

Лем што поприходжали дїти ку водї, позошмарёвали зо себе​​ лахы до травы. Дївчата ся купали в спіднїх кабатиках, або охабили на собі шурцик, меншы хлопцї ся купали голы.

Марьча вышла на вільху: „Позір, скачу!“ – Натягла рукы допереду на рыбку, скочіла до середины банюра на голову.​​ 

„Цїлого єсь ня обрыскала!“ – Мижё почекав покы ся​​ вынорила, шкодорадостно ї назад запхав голову під воду і потримав.​​ 

Марьча розмаховала руками, вода брыскала на вшыткы​​ бокы.

„На! Ту маш!“ – Не подаровала му, як ся выслободила. Шлюпла потім на нёго пруд воды отвореныма долонями.​​ 

Мижё ся занурив під воду іщі раз, аж ку самому дну. Несподївано підтяг Марьчі обидві ногы. В моментї ся потопила, нахляпала ся воды а кус єй тырвало покы ся знова зъявила над​​ водов, міцно кашлаючі, хватавчі дых.

„Повім мамі, за тото заплатиш!“ – бранила ся през слызы.​​ 

„Повідж. То зато, жебы-сь не мала жажду!“ – одплавав дале​​ за своїма камаратами. Веце на ню не позерав.​​ 

„Беее!“ – вывалила на нёго язык вертаючі ся на берег, жебы могла выйти на вільховый скоканьскый​​ мостик.​​ 

Радість з купаня притягла велё дїтей.​​ Ґрявк, висканя, сміх ся нїс додалека. Было весело, день быв​​ спокійный. Але вода як міцный природный жывел дала занедовго о собі знати...​​ 

• • •​​ 

Такой на другый день падало. Властнї была порядна буря.​​ Од рана прибывало хмар, пообідї ся нагорнула страшна чорнява од Бардеёва. Одразу ся зробило темно, а до сухой землї ся почали впивати рїдкы кропяї доджу. Великы, тяжкы ся​​ розмывали на тварях людей, на голых руках, а їх неприємный,​​ мокрый дотык выкликовав на сердцю​​ непокій. Каждый понагляв докінчіти начату роботу – ці то на полю, ці на дворї. А потім скоро втечі до хыж.​​ 

Додж міцнїв, вдарив блеск. Перетяв златов кривулёв​​ небо. Страшне гырмлїня затрясло цїлов долинов так, же​​ выполошало вшыткых Верлишан. Спустила ся густа ллїя. Аж​​ бомбулї ставали на дразї. Лляло і лляло. В ухах шущало, воздух​​ ся охолоджовав, лїтня спека ся розмыла. Требало уж доджу,​​ было барз сухо, але такой бурї ся бояв каждый.​​ 

„Мижю, што будеме днеська робити?“ – Марьчу омерзило​​ смотрити фурт до облака.

„Піґы не можеме грати на дворї… Знаш што? Будеме грати фасолю! Хто веце награть.“ – Мижё принїс жменю фасолї​​ і роздїлив на дві копкы. Сїли собі за стіл, єдну фасолю дали​​ до середины. На своїм боцї стола взяв Мижё фасолю з копкы,​​ пообертав, сконтролёвав, ці буде добра, наставив і бринькнув​​ скорченым палцём. Фасоля выстрїлила і трафила другу фасолю серед стола.​​ 

„Мам! Iду дале!“ – Зрадовав ся, взяв обидві, приложыв до​​ своёй копкы. Марьча поставила до середины другу зо своїх​​ фасоль.​​ 

Мижёва мама під облаком шыла нову кошулю. Сидїла тихо,​​ з усмівом позоровала, як ся дїти бавлять. Пару раз ся візвала​​ ід ним, але векшынов была згорблена над машынов. Днесь не​​ быв добрый день на роботу ани на дворї, ани на загородї. Пустила ся до шытя кошулї, што єй уж давно мала скроєну. Она​​ сама ся навчіла кроїти, іщі як молоде дївча, лем пару раз ї вказала Ганя Запахова, сусїдка. Потім ся вчіла на властных хыбах.​​ І навчіла ся. Теперь, кідь треба, шыє про цїлу родину. I ногавіцї​​ про мужа, і гуню про няня. Але найрадше вышывать. Оплїчатка, фартушкы, лайбикы.​​ 

Дошла ї нитка. Выбрала порожню шпульку, навила на ню​​ нову нитку, заложыла до машыны і облизала конець ниткы.​​ Потім приджмурила очі і задїла до іглы. Але шыти не продовжовала: „Мижю, оле, подь гев, най на тя примірям!“​​ 

„Теперь не можу, мамо, теперь ся мі веде!“ – Мижё праві згортав фасолї на свою копку.​​ 

„Охаб, сыну, фасолї. Хочеш быти парадный? Гыбай приміряти!“​​ 

„Но та добрї… Але стара кошуля іщі добра, мі не треба нову.“​​ – З неохотов зышов зо стілця і поставив ся перед маму. З головов обернутов набік, не спущаючі очі з Марьчі, ці му припадком не возьме з ёго копкы фасоль.

„Стій рівно!“ – Мама приміряла, вшытко сидїло як треба і​​ Мижё ся міг вернути назад ку столу.

„Мижю, покы ті мама дошыють кошулю, я уж буду мати на​​ своїм боцї вшыткы фасолї!“ – Радовала ся Марьча. Частїше теперь выгравала, а Мижя то переставало бавити.​​ 

„Посмоть, Марьчо, уж не падать! Iдеме посмотрити на воду,​​ яка велика іде!“ – Не было коли, выскочів споза стола, выбіг з​​ хыжы, а Марьча за ним.​​ 

Ганя одорвала очі од шытя і закрічала:​​ 

„А жебы вас не напало піти близко ку водї!“ – Але де там!​​ Обидвоє уж давно были гет…​​ 

Марьча утїкала за Мижём долов двором, чорны варкочі єй​​ підскаковали, босы ногы высоко закоповали до сукнї і махавчі​​ руками крічала:​​ 

„Почекай ня!“ – Мижё ся ани не обернув, на кінцю двора​​ нашыроко розтворив капуру і роззераючі ся вышов на драгу.​​ Лем што го добігла, цїла задыхчана му вытыкала:​​ 

„Де ся так женеш? Посмоть, цїла єм ся зболотила! Не можеш
ня почекати?!“

Запераючі капуру, збачіла выйти на драгу і камараткы од сусїдів – Ганьчу і Терку Гасимовы і двох братів Гальковых – Юрка​​ і Янка.

„Подьте з нами, ідеме посмотрити на Ондаву!“ – Мижё махнув руков на знак, жебы ішли за ним. Вшыткы ся пустили смером, якым вказовав, перешли на другу страну сільской драгы,​​ а потім долов шанцом, попід стромы аж ку місцю, де была деревяна лавка.

Лавка была обычайна, невелика – лем два грубшы дручкы​​ коло себе положены, оперты о напротивны берегы річкы​​ Ондавы. Служыла лем на то, жебы через ню перешли селяне на​​ другый бік, векшынов кідь переводжали коровы на паствиско​​ За вершком, што было ближе ку Юрковій Волї. Берегы были​​ зароснуты верьбами, крячінов і густыма вільхами. Не раз під​​ нима хлопцї їмали рыбы, жебы їх потім могли впечі на огню​​ даґде на полю.​​ 

Але теперь річка вызерала страшно. Не тримала ся уж у своїм корытї, выливала ся з берегів. Темна, брудна вода ся валила з гукотом і брала зо собов вшытко, што ся ї поставило до​​ драгы.

„Ёй, яка коломутна вода іде!“ – Ганьча ся заставила два​​ метры од берега.

„Там, смоть! Уж є скоро під самов лавочков, дораз ю возьме!“​​ – Янко шмарив каменик, але вода ани не жблюхла. Лем як мале​​ зеренко, такой го лыґла.

„Не ходьме ближе, лем здалека ся призерайме!“ – Марьча​​ смотрила на молочнокавеёвы волны, як ся перевалюють єдна​​ через другу, як вода несе згоры вшеліякы меншы і векшы​​ дерева, поламаны конарї, як їх обертать доокола — раз горї​​ выношать, раз їх крыє глубоко під поверьх.​​ 

„Хто перейде через лавочку на другый бік?“ – Мижё сі застав​​ нашыроко на самый край тай босов ногов пробує ці лавочка є​​ дость міцна.

„Мижю, неслобідно, смоть яка велика вода іде!“ – Марьча го​​ тягать ззаду за рукав. „Дадуть ті мама!“

„Но, хто спробує?“ – Вызывать пышно камаратів.

Хлопцї поспущали головы і каждый смотрить до другого​​ боку. Дївчата крічать єдна через другу: „Што єсь, Мижю, я не​​ піду! Ани я! Ани я!“

„Я піду, увидите, же перейду!“

„Мижю, не ходь, не ходь!“ – Марьча натягує за ним рукы, але​​ він уж стоїть на лавочцї і помалы, крок за кроком, пущать ся​​ на другый бік. Босы ногы опатерно кладе єдну перед другу,​​ смотрить далеко перед себе. Дерева ся перегынають, лавочка​​ ся колыше.

Уж є в серединї. Вшыткы за ним зазерають зо страхом. Занїміли, пережывають, а він іде дале. Уж лем кус треба перейти.​​ Розбіг ся і… скочів...

„Но видите! Ту єм!“ – Махать їм з шапков з другого боку.​​ Вшыткы собі выдыхли, але не надовго.

„Подь уж назад, подь, бо уж іде векша вода!“ – Крічать за ним.​​ Ани ся їм барз не хоче радовати з геройства камарата. Терьпнуть і чекають, лем жебы уж быв назад.​​ Мижё сі знова здїв шапку на голову, міцно ю притис ззаду, ногавчата сі выгорнув іщі веце понад босы ногы і кладе​​ першый крок на мокру лавку.​​ „Подь уж, подь! Бо піде​​ вода поверьх лавкы!“ – Махать руками на нёго Марьча. Потім ся їмать за голову, цїла несвоя нетерпезливо позорує каждый ёго рух, каждый крочай.

Малый герой ся помалы пущать назад. Видно, же іде опатерно, уж не є такый смілый. Істота, што на початку была така скалопевна, го уж опустила. Посмотрив налїво додалека на рїчку,​​ яка ся згоры, од Бардеёва, гнала великов силов. В голові ся му​​ закрутило, сердечко ся міцно розбігло... Страх над ним почав​​ пановати.

Вода неперестанно гучіть, волны ту і там уж переливають​​ деревяны дручкы, а Мижё в духу банує, же ся пустив до такого​​ нерозуму. Єдна нога, друга… Лем ся не послизнути. Рукы розтягує, перегынать ся раз долїва, раз​​ доправа. Рівно ся тримле, а як буде в серединї, другу​​ половину перебігне. Посмотрив на камаратів на другый​​ берег, хоче здогадати, ці іщі велё му треба перейти, ці лавочка вытримле натиск воды.​​ 

„Позір!“ – Хтоська з берега закрічав.

В тім векша волна лавку перелляла. Підвалила тоніцкы​​ ножкы і Мижё упав. Коломутны волны ся над ним заперли.

„Ёй, Боже, Мижю!“ – Зъёйкла Марьча. Остала як прикована,​​ од головы аж по пяты, цїлым єй тїлом перешов блеск страху.​​ 

Вынурила ся голова, Мижё їмать дых. Зо вшыткых сил тримать ся над водов, але она робить з ним што хоче.

„Ёй, ёй! Мижю, Мижю!“ – Вискають дїти.

Вода панує над малым хлопцём. Несе го неконтролёвано.​​ Несе, качать і качать, перевалює го. Раз є горї, раз долов. Раз​​ видно голову, раз руку, раз хырбет.

Хлопцї выстрашены повтїкали домів. Лем Марьча біжыть​​ коло воды по берегу: „Мижю, Мижю!“ – А обидві камараткы​​ летять за нёв. Што робити, як му помочі?

Корыто ся розшырює, вода го несе і несе. Утїкають коло нёго​​ поздовж берега. Не спущають з нёго очі. Мижё пробує махати​​ руками і дістати ся ку берегу. Зо вшыткых сил ся моцує, пробує​​ тримати голову над водов. Одразу застав… Вода го занесла ку​​ краю, під берег, з якого стырчало каміня. Поїмав ся великой​​ скалы і тримать ся, тримать якнайміцнїше, не пущать...​​ 

„Мижю, Мижю, подь!“ – Подавать му Марьча руку. Вытяг ся​​ даяк сам. Звалив ся на берег і тяжко-претяжко дыхать. Не годен выповісти слова.

Марьча ся росплакала. Цїлує го:

„Видиш, я ті повідала, же не ходь. Што будеме теперь робити? Што повіме дома?“

„Мав єсь серенчу, же єсь ся не затопив!“ – Ганьча го гласкала​​ по чорнім волосю.

„Што як бы тя скрутило там, під тамты липы, де вода глубока? Цїлый ся трясеш. Подь, підеме ту, до лозин, най ті выкручу​​ лахы!“ – Помогла му встати Марьча. Затягла го до лозин. Там​​ го позоблїкала догола. Вшытко – ногавіцї, кошульку і шапку,​​ повыкручала, а покы на нёго вшытко назад облекла, стояв з​​ руками перекриженыма, стиснутыма під плечами і мовчкы​​ чекав. Лем ґамбочкы зосинїты ся му трясли, зубы дыркотали,​​ ледво потрафляли єден на другый, вода з мокрого волося цяпкала на груди а тїло ся слабо потрясало.

Потім го поїмала за руку і зо страхом ся побрали домів.

Ганя внесла до хыж за наруча дрыв. Зошмарила го коло​​ шпаргета і приложыла. Доварёвала акурат левеш, уж лем запражити.

„Мамо!“

Обернула ся до дверей, заламала руками:

„Боже, што ся стало!“​​ На порогу стояли обидвоє — Мижё і Марьча. Мижё цїлый​​ перемокнутый, волоскы позлїпляны над челом, в очах​​ невыповідженый страх.​​ „Мижё бы ся быв затопив!“ – Росплакала ся Марьча.​​ „Што сьте поробили! Де сьте были?“ –Звідує ся Ганя трясучім​​ голосом.​​ „Вода го несла… А потім ся поїмав каміня і вышов...“​​ „Боже, сыну, дїтино моя…“ – материньске сердце втїкать​​ великым цвалом, слызы падають як горохы. Пригортать го ку​​ собі, стискать міцно і цїлує на мокры волоскы. Гласкать го по​​ голові.

„Цїлый єсь мокрый! Гыбай гев, дай вшытко долов зо себе,​​ ту ся будеш грїти!“ – Помагать му зняти кошулю і выкладать​​ го на пец.

„Дяковати Богу, же єсь ту! Што мы бы робили, як бы тя​​ не было?“ Ганя плаче і плаче.

Мижёви аж теперь полегшало. I він плаче. Уж є​​ дома, уж є при мамі.

Выслїдкы Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2017

Дорогы чітателї,

так як было звыком по минулы рокы, оцїнїня Літературного конкурзу Марії Мальцовской є малов, але вызначнов подїов про сучасну русиньску літературу. Чітателї мають можность стрїтити ся із їх облюбеныма авторами, писателї собі выслухають одборный погляд на їх творчость а про пороту ся тым одкрывать формуюча ся будучность сучасной русиньской літературы. До четвертого річника конкурзу ся запоїло вісем русиньскых писателїв з творами різных жанрів. Подля очекованя найвеце было поетічных творів, часть авторів ся але презентовала поезіов і прозов, докінця в єднiм припадї драмов. Третїм місцём была оцїнена творчость Людмілы Шандаловой про дїти і молодеж. Друге місто было натілько якостно вырівнане, же порота рїшыла оцїнїти рівно двох поетів – Юрка Харитуна і Штефана Сухого. А на перше місто ся несподївано дістав новый автор – Владїслав Сивый із меланхолічно ладженов поезіов і оріґіналнов драмов. Ґратулуєме оцїненым і дякуєме вшыткым участникам!

 

Цїну А. Павловіча за русиньску літературу здобыла Л. Шандалова, премія была удїлена М. Ксенякови

     12. 6. 2018 Літературный фонд у Братїславі удїлёвав Літературны цїны і премії за рік 2017. Цїна А. Павловіча за оріґіналный прозовый або поетічный твір в русиньскім языку ся удїлює раз за два рокы. Того року одборна порота при Літературнім фондї оцїнила авторку Людмілу Шандалову за єй книжку куртых прозовых творів з періоду Другой світовой войны – Червеный берег (выдало ОЗ тота аґентура за фінанчной підпоры ОЗ Лавка). В рамках той престіжной цїны ся удїлює і премія, котру дістав автор Миколай Ксеняк за ёго книжку про найменшых Медвідята на прогульцї. Книжка вышла за помочі ОЗ Колысочка – Kolíska. Oцїненым членам Сполку русиньскых писателїв Словакії (СРПС) ґратулуєме і жычіме много творивых сил до далшой роботы.