Харитун, Юрко

Публікації

  • Гуслї з явора (1995)
  • Мої жалї (2010)
  • Мої сны (2011)
  • Мої незабудкы (2013)
  • Мої надїї (2014)
  • Факлї горять (2016)
  • Дякую, мамко! (2016)
  • Здогадай, школярику (2016)
  • Діяґноза: фіґлї про дїти (2018)
  • Нашы співаночкы, як дївчат віночкы (2018)

Жывотопис

Юрко Харитун ся народив 17. юна 1948 в селї Остружнїця (окр. Снина). Учітель на пензії, котрый жыє і творить в Кежмарку. До Кежмарку ся переселив із своёв родинов в роцї 1970 і одтогды, аж до року 2008 свою професіоналну карьєту присвятив дїтворї в Лендаку як учітель музичной выховы і російского языка. Цїлым ёго жывотом го спроваджали дві необычайны жены – мама Анна і пізнїше манжелка Ева. Якраз тоты дві жены суть про нёго важны доднесь. Найвекшов опоров в жывотї му є толерантна і старостлива манжелка Ева. Першым ёго рецензентом є зась ёго мама, котра жыє коло нёго в Кежмарку. У высокім віцї є все чутливов і старостливов мамов свого єдиного сына, докаже ся з порозумінём люблючой мамы, но заєдно і крітічным оком попозерати на каждый ёго новый вірш. Якраз тым двом женам він присвячує і многы свої поезії. Про ёго жывот суть важны і дві музы – поезія і музика. Віршы, котры суть носталґіов за пережытым, балзамом на бессоны ночі, змыслом про далше рано… А кідь жаль стає нестерпным, бере до рук гуслї, котры суть хлїбом про ёго выпрагнуту, затлїту душу… Вылуджує тоны і в молзї темного вечора перед ним дефілують співаци – школярї і дорослы, котрых з тыма гуслями спроваджав. І ёго поетічны збіркы одкрывають таёмства чутливой души Юрка Харитуна, засмушеного поета, котрый дістав до жывота великый і необычайный дар.

Автор: Кветослава Копорова

 


Оцінїня

Цїна A. Павловіча:

  • 2014 – Мої незабудкы, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013
  • 2011 – Мої сны, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2011

Премія A. Духновіча:

  • 2012 –  Мої жалї, поезія, Пряшів, 2010

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2018 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто вєдно з Штефаном Сухым

Юрко Харитун: Пулїхы

   З автобусу выступили дві дївочкы. Дві герлічкы, як їх назвав дїдко. Наміряне мають прямо до старой хыжчіны – на вікенд к бабцї і дїдкови. Дїдко обіцяв розповісти їм штось за пулїхы. По привітаню покоштовали бабчины баникы і зачала ся пулїхова приповідка.

   – Дїдку, мы уже знаєме штось за вотукы – лїсковы орїшкы, якы зберали люде, і на зиму їх до своїх коморок носили таксамо мышкы, но за пулїхы мы іщі не чули. Повіджте нам, просиме, просиме…

   – Пулїхы – то тыж лїсковы орїшкы. Прийде осїнь і они выпадують із каталёк під лїску. Што не вызберають люде або мышкы ці інша звірина, то прикрыє листя, а в зимі снїгова біла перина. Так ся ворїшкы дістануть до землї. На ярь, кідь засвітить сонечко, шкалупа прасне і зробить ся пучок – так як ай із каждого зерняти, або насїня. Пучок ся продерать за сонцём.

   – А де ростуть пулїхы? Мы бы їх могли найти?

   – Могли, могли, але не можете їх зберати. Пулїшкы треба із землї выдовбати. Робить ся то на ярь.

   – Дїдку, мы ходили з бабков довбати бандурочкы, але орїшкы в земли сьме нїґда не нашли.

   – Ани сьте не могли, кедь сьте о тім, што вам теперь повім, не знали. Орїшок в земли прасне і на ярь з нёго выросте мала лїсочка. Подля нёй сьме як дїти збачіли, же там треба довбати, бо там найдеме ворїшок – пулїх. Также пулїх є властно ворїшок, котрый перезимовав в земли. На ярь ёго шкалупа прасла із зерняти ся вытяг пучок, котрый зачав рости, продерати ся спід землї. Пулїх ся не подарить лем так вытягнути, мусиме го выдовбати із землї палцём, або палічков. Кідь го выдовбаєме, розтягнеме шкарупку, котра є уже праснута, і выскочіть з нёй здодовеньке, солодке зернятко.

   – А можеме їх потім їсти?

  – Вычіщены можеме такой їсти, але мы їх все назберали і принесли домів. Дві-три жменї дали на шпаргет, в якім горїло, і припечены лїпшы были як печены ґаштаны.

   – А де такы пулїхы ростуть?

   – Під каждов лїсков. Мы їх ходили добати до нашых Лїщін. А там їх росло! Прийдете ту в яри, я вас там заведу. Мусите з них дати покоштовати сокласникам у вашій класї, но і вашій панї учітельцї.

  – Та як бы сьме не дали, даме, наісто даме… Але мы хочеме іщі знати, як бабка робить баникы.

   – Баникы, то бабчина тайность, то вам – герлічкы мої, прозрадить завтра она сама.


(1 Пулїхы – лїсковы орїхы)

Вiтязём Літературного конкурзу Марії Мальцовской – Юрко Харитун

ВIТЯЗЁМ ЛІТЕРАТУРНОГО КОНКУРЗУ МАРІЇ МАЛЬЦОВСКОЙ – ЮРКО ХАРИТУН

   У пятніцю, 14-го децембра 2018-го року, в Пряшові ся завершыв 5. рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской. Были выголошены найлїпшы літературны творы і презентація оцїненых творів.

   Конкурз выголосив Сполок русиньскых писателїв Словеньска в сполупраці з Академіёв русиньской културы в Словацькій републіцї і Іншпітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові, в котрого просторах святочна акція проходила. Припоминаме, же до літературного конкурзу ся шторік можуть приголосити авторы, котры пишуть по русиньскы і котры суть обчанами Словацькой републікы. Загнати мож лем творы, котры дотеперь не были публікованы. Тот рік ся до конкурзу приголосило вісем авторів. Одборна порота з зложіню: Міхал Павліч (председа пороты), Кветослава Копорова і Міхала Голубкова, оцїнёвала як поетічны, так і прозовы творы. Наконець журї выголосила першы три місця.

   „Третє місце здобыв Осиф Кудзей за свої байкы з капков сполоченьской крітікы. Порота оцїнила їх гумор і рітмічне оброблїня,“ – повів про радіо Русин ФМ председа пороты Міхал Павліч.

   На другім місцї в 5-ім рочнику Літературного конкурзу Марії Мальцовской ся умістнила Людміла Шандалова, авторка поезії, прозы і театралных сценарїв про дїти. Тот рік запоїла ся до конкурзу з інтімнов позіёв.

   На першім місцї скінчів і цїлковым вітязём конкурзу ся став Юрко Харитун, русиньскый поет, котрый є майстром свого ремесла на професіоналній уровни. „Порота оцїнила многозначность і оброблїня стихів, котры мож задїлити до рефлексівной і духовной лірікы,“ – інформовав Павліч.

   Урывкы із вшыткых творів, посланых до конкурзу, будуть поступно публікованы в часописї Русин, котрый має у каждім выданю свій літературный додаток під назвов Поздравлїня Русинів.

Петро МЕДВІДЬ, лем.фм

АРХІВ: Юрко Харитун на меджінароднім фестівалї поезії Ars Poetica

Юрко Харитун на меджінароднім фестівалї поезії Ars Poetica

   В днях 17.-21. октобра 2013 ся в Братїславі одбыв ХІ. річник фестівал меджінародного фестівалу поезії, на котрім ся з русиньсков поезіов презентовав Юрко Харитун, родак із Остуржніцї, днесь уж неєствуючого села бывшой Стариньской долины. Стариньска долина, на містї котрой в 70-тых роках минулого стороча выбудовали велику гать, як резервар питной воды про цїлый край є про нёго невычерьпным жрідлом ёго поетічной творчости.

Read more

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД.: Сны і жалї Юрка Харитуна (інтервю)

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы ПУ

Писмо од Юрка Харитуна,
тогорічного лавреата Ціны А. Павловіча і Премії А. Духновіча, удїленых за найлїпшый оріґіналный літературный твір в русиньскім языку.

     Юрко Харитун ся народив 17. юла 1948 в селї Остружніця (окр. Снина). Учітель на пензії, котрый жыє і творить в Кежмарку.  До Кежмарку ся переселив із своёв родинов в роцї 1970 і одтогды, аж до року 2008 свою професіоналну карьєру присвятив дїтворї в Лендаку як учітель музичной выховы і російского языка. Цілым ёго жывотом го спроваджали дві необычайны жены – мама Анна і пізнїше манжелка Ева.  Якраз тоты дві жены суть про нёго важны доднесь. Найвекшов опоров в жывотї му є толерантна і старостлива манжелка Ева. Першым ёго рецензетом є зась ёго мама, котра жыє коло нёго в Кежмарку. У віцї 84 рокы  є іщі все чутливов і старостливов мамов свого єдиного сына, докаже ся з порозумінём люблячой мамы, но заєдно і крітічным  оком попозерати на каждый ёго новый вірш.

Read more

Новы книжкы за рік 2013

Вышли новы книжкы

   Кінцём минулого рока вышли три новы публікації Сполку русиньскых писателїв Словеньска. Першов є збірка поезії Юрка Харитуна з назвов Мої незабудкы (Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013, чісло контракту KNM-369/2013/1.3.1). Збірка  доповнює попереднї дві поетічны збіркы (Мої  жалї і Мої сны) і є носталґічным спомином на пережыты рокы. Автор в нїй розвивать філозофічны думкы о жывотї, любви, но як все, у Харитуна домінує тема  затопленой Стариньской долины і носталґічных споминів на часы, кідь ёго родна Остружніця іщі не была під водов преграды. Другым выданём Сполку за рік  2013 є проза Миколая Ксеняка Споминкы і очекованя (Пряшів: Сполок русиньскых писателїв  2013, чісло контракту KNM-370/2013/1.3.1). Автор єй написав (як сама назва назначує) формов споминать дакотрых моментів із свого жывота, котры на нёго мали вплив у ёго розвитку, або такых, котрыма бы хотїв передати чітателёви найважнїшы факты добы і посолство до будучности. Третёв выданов публікаціов є дебутова збірка повідань молодой авторкы, абсолвенткы учітельского штудійного проґраму русиьскый язык і література – ґеоґрафія Петры Семанцёвой Россыпаны рядкы (Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013, чісло контракту  KNM-371/2013/1.3.1)). В нїй суть окрім молодой прозаічкы Петры Семанцёвой представлены і творы штудентів Інштітуту русиньского языка і културы ПУ, котры были оцїнены як найлїпшы в штудентьскім літературнім конкурзї в рамках  Інштітуту. Поетічну збірку Мої незабудкы і книжку повідань Россыпаны рядкы ілустровала штудентка маґістерьского штудійного проґраму Русиньскый язык і література – вытварне уменя, Бк. Зденка Цітрякова.

   Вшыткы три публікації можуть быти вгодным дарунком про вашых найблизшых. Дасть ся їх купити у выдавателя, причім членове Сполку мають можность книжкы дістати на їх офіціалній презентації, котра буде у фебруарї 2014.

 

Кветослава Копорова,

председкыня Сполку русиньскых писателїв Словеньска.

 

АРХІВ: Цїна А. Павловіча за русиньску літературу за рік 2011

Были оцїнены русиньскы авторы

   Літературный фонд удїлив за рік 2011 цїну Александра Павловіча за русиньску літературу Юркови ХАРИТУНОВИ за зборник поезії Мої сны, котру выдав Сполок русиньскых писателїв Словеньска в роцї 2011.  Одборна порота зборник оцїнила як умелецькы цїнный і в рамках русиньской літературы нетрадічну поетічну выповідь автора.

   Премія Александра Павловіча за умелецькый переклад за рік 2010 была удїлена Марії МАЛЬЦОВСКІЙ ін меморіам, за дослїдный і языково цїнный переклад одборной публікації до русиньского языка, автора Рудолфа Павловіча: Ґрекокатолицькый священицькый род Павловічовых із Шарішского Чорного (1693 – 1900). Публікацію выдало Обчаньске здружіня Русин і Народны новинкы в роцї 2010.

   Цїна і премія были удїлены членами одборной пороты в зложіню: доц. Валерій Купка, к. н. (председа поторы), Мґр, Івана Джундова, ПгД. і Маріян Гевеші і славностно передана буде 12. 6. 2012 в Клубі писателїв у Братїславі.

К. Копорова,

Председкыня Сполку русиньскых писателїв Словеньска.

Мґр. Івана СЛИВКОВА, ПгД.: Snívanie na počkanie (Jurko Charitun: Moje sny)

 

Ivana Džundová: Snívanie na počkanie /Jurko Charitun: Moje sny/

 

Може я зліпшователь

бо вынашов зліпшовак

як зліпшовати ся

зліпшыти ся

і быти ліпшый

зато пишу

курты віршы

(Зліпшованя, 19)

 

Zbierka poézie rusínskeho básnika Jurka Charituna Moje sny prináša pohľad do autorovej duše cez obraz túžob, prianí, snov a nádeje. Básnik vo svojich veršoch hľadá – milovanú ženu, milovanú dedinu, milovanú reč. Poézia snov je teda melancholická, intímna, sentimentálna, ľúbostná, rusínska. Autor sa v nej predstavuje ako básnik mnohých tvárí: je milujúcim i trpiacim mužom, je smutným návratom do minulosti, je bojujúcim Rusínom.

Iba láska

І світ

не світ

І ты не ты

І я не я

Наша любов

без коріня

(121)

V jeho básňach sa objavujú takmer všetky podoby lásky. Žena je v pozícii milovanej, nenávidenej, žiadanej, ale veľmi často i odmietajúcej. Nešťastnej láske sú venované básne ako napr. Повірь мі, Давно, Хто я, Глухій дзвінок, Три слова, По морозах прикрих). V týchto veršoch sa z básnika stáva slabý, smutný, deprimovaný ľudský tvor, ktorý sa utápa v beznádeji a žiali. Zlepšenie situácie ani neočakáva. Takáto beznádejná zamilovanosť je zveršovaná v básni Чеканя. Inokedy je básnikov cit sentimentálny, láska je láskavá a žiadostivá s ľahkým erotickým podtónom (Глядам модел). Zo všeobecných tradičných ľúbostných metafor autor prechádza aj k osobnej, intímnej poézii venovanej konkrétnej žene (Мірослава). V básni Доброта je láska vyjadrená cez dedinskú symboliku, ktorá je prirodzenou súčasťou rusínskej tvorby, čo nám subjektívny pocit zamilovanosti prenáša do roviny objektivizovanej sily lásky k vlasti. Básnik nezabúda aj na materinskú lásku a ako pokorný a dobrý syn svojej matky ju nevynecháva zo svojho uvažovania o tomto najsilnejšom cite. Pozitívne, výstižne, vtipne až hravo pôsobí poďakovanie mame - kritičke v básni Мушу подяковати. Žena milenka. Žena zraňujúca. Žena modla. Žena láska. Žena mnohých tvárí. ​​ Ženská žena a mužský muž – také sú vzťahy vo veršoch Jurka Charituna.

Vzduch, ktorý dýcha...voda, ktorú pije...

Квіткі

кладу на гробы предків

што одышли од нас

далеко

навікы

і незабыли

зохабити нам

нашу букву

азбуку.

(141)

Fenomén ženy sa v tvorbe J. Charituna objavuje aj v inej polohe. Svoj obdiv k ženám, ktoré niečo dokážu vyjadril v básňach Тобі a Співацка A.С. Silu a krásu rusínskeho slova nielen prakticky využíva, ale zakomponoval ju aj priamo do tematicky ladených veršov, venovaných národu a jazyku (Чудны сны, Сканзен, Коноплі). Nekonečnosť riešenia rusínskej jazykovej otázky, radosť i bolesť Rusína, ktorý háji a bráni svoje slovo sa objavuje v básničkách ako napr. Девіза, Блуджіня, Аж серце заболить, Граматіка. V podobnom duchu sa nesú i básne venované rusínskym tradíciám, v ktorých sa prepája nostalgia a realita (Рецепт, Млинець, Борщ, Голос гусель, Мала малёвана мисочка, Характер). Ešte viac nostalgické a melancholické sú verše nadväzujúce na predchádzajúcu Charitunovu zbierku Moje žiale, teda básne o domove, o rodnom kraji, o malých veciach, ktoré robia domov tým najlepším miestom na svete (Колачі, Строскотанець, Ключі). Životodárna sila, elixír, živá voda a nevyhnutný vzduch – tým je rusínska domovina pre básnika: ​​ Моїм еліксіром/быв/і буде/воздух/і вода/під Бескідом“ (95).

Zapletené myšlienky...

Поскручаны думкы

Свої думкы

до клубяти склучам

може їх прочітать внуча

може з ним

побавить ся мача

(36)

Aktuálnym sa v zbierke J. Charituna stáva i stále silnejší fenomén modernej doby, povrchnosť. Básnik čitateľa vychováva, apeluje na jeho úsudok, keď sa kriticky pýta: Azda treba klásť väčší dôraz na oblečenie do kostola ako na bohoslužbu? Azda je cestovanie za prácou a s ním spojené opúšťanie rodiny jediným východiskom zo súčasnej situácie? (Парадёшы, Мої сны) Na inom mieste sa z kritika stáva uvažujúci filozof hľadajúci pravdu o živote (Мушу з думками жыти, Мачік щастя). V básni Што за чудо? sa vyznáva z tejto svojej slabosti, zo zabúdania nielen nohami, ale aj hlavou stáť pevne na zemi: „То не чудо/же на світі тілько чуда/же ногы на земли/а голова в небі. (125) Z neba myslenia sa však dokáže vrátiť späť do reality, kde prezlieka staré ľudové pravdy do nového šatu ako napr. v básni Карты і ласка. Do tejto skupiny filozofujúcich básní v zbierke Moje sny možno zaradiť aj verše zobrazujúce kolobeh života. Čas a večnosť sa ukrýva za básňami o starobe, jej sile a kráse, ktorú často vyjadruje cez symbol vody (Ріку і рокы не заставиш, Зморщкы). ​​ 

Obyčajné slová

Писмо

(...) ​​ 

Знаю

буквы падають до ліва

Од серця пишу

бо і серце на лівім боці (33)

Poézia J. Charituna ako sám píše, ide zo srdca a tomu zodpovedá aj autorský prístup, v ktorom je lyrický subjekt často priamo stotožňovaný s autorom (Рімованя) a poézia je prirovnávaná k chlebu či láske, teda dvom symbolicky najdôležitejším ľudským hodnotám (Поезія, Слово). Hra slov je hybnou silou autorovho života. A práve básne, v ktorých sa využívajú slovné hračky sú príjemným spestrením miestami až monotónne pôsobiacej zbierky a sviežim závanom talentu (Зліпшованя).  ​​ ​​ ​​​​ 

Asi je v básňach J. Charituna málo inovácie a veľa tradície. Asi je príliš nepojojne zaľúbený do svojich predstáv o tom, čo by malo byť. Asi sa strácame v typických metaforách, v jednoduchých symboloch. Asi nechceme počuť staré pravdy aj keď v novom šate, asi nechceme niesť jeho sentimentálny kríž ​​ (Криж). Asi sa bojíme nastaviť si zrkadlo: ​​ Ягнята боять ся вовків/курятка орлів/а люди/поглядів до глядил/До рікы позерай/до її кругів/розтягнуть твою/погужвану тварь/Забyдеш на страх.“ (Страх, 97). Asi.

Ale...

Jurko Charitun je básnik. A iba láska je vzduchom, ktorý dýcha. Iba láska je vodou, ktorú pije. Jeho obyčajné slová sa zapletajú do myšlienok. O láske. O Rusínoch. O domove. O snoch, ktoré má každý.

 

 

​​ 

 

[Zadajte text] Strana 4

 

проф. ПгДр. Петер Каша, К. Н.: Понорити ся до віршів

Доц. ПгДр. Петер КАША, к. Н., Інштітут русістікы, україністікы і славістікы Філозофічной факулты ПУ

(Рецeнзія на збірку поезій Юрка Харитуна Мої жалї, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2010)

При чітаню віршів Юрка Харитуна єм сі спомянув на думку французького філозофа Р. Бартеса, котрый написав, же літературны тексты бы не мали чітателя „стиснути в обятю“ доконалости свого змыслу, або формы, але мали бы го донутити к тому, абы з тексту „выступляли“ і на основі нёго роздумовали веце і інтензівнїше о собі, о найблизшых, о світї, о годнотах жывота... Моя скушеность при чітаню віршів Юрка Харитуна ​​ є подобна. В меланхолічных віршах ся мі выбавлює в мысли нелем поетове родне село​​ – днесь уж затоплена Остружніця, але і моя властна „дїрава память“ і чудне чутя, же в моїм дотеперішнїм жывотї было про ня все дашто важнїше, як глюбше понорїня до страчаючого ся світа моїх предків. Пріватны жылї​​ лірічного субъєкту так маґічно перекрочіли хотарї семох затопленых русиньскых сел і выступили зо стариньской долины. На момент одкрыли і „мої жалї“ і донутили ня, жебы єм ся вернув до світа універзалных образів і віршів, котры, словами автора: „вышли з людей і міджі людей бы ся мали вернути“.

Слова просты, докінця аж барз просты, але лем потверджуючі ясный авторьскый замір, ці умелецьке ґесто о тім, же поезіюя є текст, але і (главно) фалат автентічного жывота, а тот не може быти ниґде, лем в самотнім чоловікови, в ёго внуторнім світї, в єдинечнім і неопаковательнім мікрокозмі.​​ На другім боцї поетічна скуточность є шырша, а главно глюбша, внуторнїша, як права скуточность, реалный (про)жытый і прожываный світ. Є інакша і в тім, же ю збогачує, звідительнює таёмным внуторным​​ оком сензібілного лірічного субъєкта, прото то є поетічна скуточность.

Юрко Харитун є поетом тиха і покоры. Традіціоналіста, котрый не провокує, не жонґлує зо словами і метафорами.​​ ​​ Наспак, лірічный субъєкт выповідать о світї упрімно „ правдиво“ і прямо, без словной еквілібрістікы. Суть то слова мудрости нашых дїдів і прадїдів – посолства о рознородости світа. Суть то одказы людей, оддаленых од великых промысловых і културных центрів, людей, котрых іґноровали нелем комуністічны ставителї гатей і „лїпшых завтрашнїх днїв“, але забывають на них і сучасны „еврокапіталісти“. Поет вірить, же традічны конзерватівны годноты, як суть приятельство, родинны односины, ласка, споїня з родовыма корінями мають місце і в сучасній модерній ліріцї. Пише свої віршы так, абы были чісты, переглядны і достаточнї зрозумітелны, абы в них была чітателна основна думка. Вшыткы віршы суть тематічно і​​ выбратыма мотівами​​ закотвены у валалї і навколишнїй природї, в краю під Бескидами на верхнїм току рікы Цірохы. Основов ёго образности є світ, з котрым є неоддїлно спятый, родина, род, село, родный край, де люде од непамяти жыють в традічных валальскых комунітах. Выужывать традічну сімболіку (вічный колобіг в природї, черяня частей рока, основны жывлы – огень, вода, земля, небо, студня...). Збогачуючім моментом суть про нёго набоженьскы мотівы, котры суть спяты з гляданём поземской гармонії, але і вічного покоя. Мотівы, котры евокують родный край дуже часто переростають до універзалного міфу о страченім раю „країнї дїтинства“ з пересягуючов близкостёв людей нелем ку Богу, ґрекокатолицькому обряду​​ і выходній спірітуалітї, але і ку каждоденным предметам, річам, звірятам (орел, пчола, мотыль...), жывым і мертвым людём. Міф страчаючого ся світа​​ і природного мікроорґанізму переростать до авторьской тужбы​​ вступати до таёмных яскынь, падати на дно студнї, выплавлёвати спомины на умело вытворену ​​ гать і складати ​​ память до автентічных слов, образів, сентенцій. Звічнити світ „без болю і жалю... про нашы дїти і дїти нашых дїтей“, як пише автор у своїм вступнім „венованю“.

Поет до своїх віршів перетавлює і вічны універзалны скушености чоловіка як є осамоченость, страта близкого чоловіка, незвратность плынутя часу і тушіня поминутелности, гляданя певной точкы екзістенції, споїня з предками. Юрко Харитун є і добрым позорователём природы, природны мотівы докаже выужывати функчно​​ і в автентічнім перепоїню зо жывтоныма скушеностями і чутями​​ лірічного субъєкту, в котрых ся проявлює оріґіналне віджіня єдинечного світа десь „на краю“. Свої чутя выражать часто за помочі фареб, звуків, пахів...

Выразны суть притомны еколоґічны мотівы, котры суть звязаны з „проклятов“ выбудованов гатёв, котра дефінітівно змінила країну​​ і судьбы людей.​​ Автор з выразным мравным апелом спохыбнює сполоченьскый покрок споєный з „чістым і холодным розумом“ і єдностранным научно-технічным здоконалёванём світа. Лірічный субъєкт пережывать став перманентного огорожованя і розлічных подоб узкости, котры ся проявляють в снах, тяжкых думках, медітаціях.​​ 

На обалї книжкы, котра вышла у выдавательстві Русин і Народны новинкы,​​ ​​ є „чіста, гіперреалістічна“, тзв. календарна фотоґрафія водареньской гати​​ Старина з чістов белавов водов, над котров ся роспрістерать іщі чістїше і яснїше небо. Дахто бы повів, же то є образик країны з хорватьского острова Брач. Не є то так. Чітатель барз скоро збачіть, же го не чекать бесстаростный вылет, доволенкова екзотіка, забываня на каждоденны нудны, єднотварны ​​ днї дома, але парадоксно, поезія Харитуна го​​ вертать до​​ найінтімнїшых моментів в роднім гнїздї, котры суть споєны з болестивыма споминами. Высвітлїня є цалком просте: тото, што видиме на обалї книжкы, є „белаве небо над Бескидом, а таку красоту видно лем ту“. Тридцять років затопленый світ выжарює необычайну енерґію і світло. Під гладёв воды ся скрывать таїнство. Най ся любить, автор вас ословив: чітайте, аналізуйте, роздумуйте о мудрости предків. Зануряйте ся до віршів і выносьте на поверьх властны спомины. Може пережыєте іщі красшы моменты, як кібы сьте были на​​ найкрасшім хорватьскім​​ острові Брач.

 

Переклад зо словеньского языка: К. Копорова.

Выслїдкы Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2017

Дорогы чітателї,

так як было звыком по минулы рокы, оцїнїня Літературного конкурзу Марії Мальцовской є малов, але вызначнов подїов про сучасну русиньску літературу. Чітателї мають можность стрїтити ся із їх облюбеныма авторами, писателї собі выслухають одборный погляд на їх творчость а про пороту ся тым одкрывать формуюча ся будучность сучасной русиньской літературы. До четвертого річника конкурзу ся запоїло вісем русиньскых писателїв з творами різных жанрів. Подля очекованя найвеце было поетічных творів, часть авторів ся але презентовала поезіов і прозов, докінця в єднiм припадї драмов. Третїм місцём была оцїнена творчость Людмілы Шандаловой про дїти і молодеж. Друге місто было натілько якостно вырівнане, же порота рїшыла оцїнїти рівно двох поетів – Юрка Харитуна і Штефана Сухого. А на перше місто ся несподївано дістав новый автор – Владїслав Сивый із меланхолічно ладженов поезіов і оріґіналнов драмов. Ґратулуєме оцїненым і дякуєме вшыткым участникам!