РЕЦЕНЗІЯ: Штефан СМОЛЕЙ: Невинны покараны

Штефан Смолей ся народив 13. 9. 1933 у Рошківцях, жыє і творить в Меджілабірцях, є лавреатом Премії Александра Духновіча за русиньску літературу, котру удїлює Карпаторусиньскый научный центер в США. Теперь автор выдає свою 33. книжку в русиньскім языку.

Штефан Смолей є русиньскым чітателям знамый уж од часів по роцї 1989, котрым ся зачінать третїй період народного оброджіня Русинів на Словакії. Хоць автор спочатку писав стихы, до бівшой позорности ся дістав дякуючі множеству прозаічных текстів (за вшыткы мож спомянути холем Преміёв Александра Духновіча оцїненый роман Бурї над Бескидами з р. 2012), в котрых Смолей зась потверджує, же простор русиньского села є все вдячнов іншпіраціёв про сучасну русиньску літературу.

Ядром Смолеёвой творчости суть прозаічны розповідї характерістічны вічным мотівом простого сільского чоловіка і ёго нелегкого жывота. Авторовы персоны выходжають із народного стереотіпу, в котрім суть Русины традічно описованы як бідны, но робітны і покорны люде, котрым в їх тяжкій судьбі помагать незломна віра в Бога. Інакше тому не є ани в найновшій публікації, котрой назва то лем потверджує. Зборник в собі умістив пять текстів, в котрых ся Смолей заміряв на невинных, но і так

покараных людей, бо і таке ся в жывотї стає. Смолеёвы персоны уж традічно не суть імунны проти ідеалізації, автор і наперек вшыткому утерплїню не ламле тяжков долёв пробованы характеры, тоты зістають і на концю жывотной пути моралнї без скверны.

Автор черьпать іншпірацію із жывота на селї, котре такы розповідї писало в часах ёго молодых лїт. Молоде дївча, котре чекать дїтину мімо манжелства, любов двох молодых, котру собі не желають родічі, нескушене дївча є скламане мужом, цїложывотна жертва покорной жены зістає никым невіджена і недоцїнена, або надїї молодого чоловіка суть змарены незмазательнов стіґмов неманжельской дїтины. А хоць автор мать емпатію із слабшыма і неправом потрестаныма поставами, напрік тому ёго повіданя не мусять мати все щастный конець. Бо так то даколи є і в реалнім жывотї.

Міцнов частёв зборника Невинны покараны є описаня вшыткых околностей, котры тяжка жывотна сітуація выраблять – ганьба в родинї і в селї, огваряня сусїдами, але і змінена економічна сітуація цїлой родины. Автор Смолей шыковнї описує сільску менталіту не так давной минулости, котра але молодшым чітателям не мусить быти знама. І з той прічіны може быти найновша книжка Штефана Смолея інтереснов і про молодшу ґенерацію.

Мґр. Михал ПАВЛІЧ, ПгД., Центер языків і култур народностных меншын – Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові. Обалка: А. Зозуляк.

РЕЦЕНЗІЯ: Елена ХОМОВА-ГРІНЁВА: Высоко небо

Елена Хомоварінёва ся народила в селї Удол (старша назва села – Уяк), жыє і творить в Старій Любовни, пише поезію в русиньскім языкутеперь выдає свою 4. книжку.

Елена Хомова-Грінёва належить ку малій ґрупі русиньскых авторів, котры ся до позорности русиньскых чітателїв дістали релатівнї недавно, але четверта книжка поезії бісїдує о довготырваючій писательскій сназї. З авторчиныма вершами сьме ся могли стрїтити дякуючі Літературному конкурзу Марії Мальцовской, котрый оцїнює оріґіналну літературну творчость в русиньскім языку і до котрого ся Хомова уж веце раз приголосила.

Зломовый момент настав в добі, коли перешла на вольный верш а єй якостный посун быв жюрї в роцї 2021 оцїненый третїм місцём. Од того часу уж авторка выдала три зборникы поезії (Уяцькыма дражками, 2020; Під скалов росте свербогуза, 2021; Дякую ті, Боже, 2022) а в найновшім зборнику ся презентує як поетка, котра знать русиньску літературну традіцію а в єй дусї ся до нёй снажить запоїти.

Зборник поезії Высоко небо є твореный вершами, котры пишуть о „вічных темах“ русиньской поезії. Велика часть вершів патрить к природній ліріцї, котра описує природны красы Карпат мілуючіма, ідеалізуючіма очами родака, а написаныма шориками хоче любов к родному краю чітателёви передати дале.

Міцным мотівом Хомовой поезії є тыж час. Находить ся ту зась в дескріпції природы і єй змін бігом рочных періодів, але таксамо і в лірічнім субєктї, котрый в нескоршій добі свого жывота біланцує, задумує ся над пережытым жывотом а представлює собі, ці скорше, надїять ся, што далшого го чекать в будучности. В поезії ся тыж рефлектує носталґія і споминаня на минулость, молоды рокы, котры ідуть рука в руцї з мотівами родины і матери, церьковных свят і унікатности того часу.

Часть вершів тыж представлює як кебы скіцї маляря, котрый ся снажить їміти момент. Темпо Хомовой поезії ся спомалює, домінує в них змыслове пережываня і описы сітуацій з розлічных углів у притомности, нераз в єднім часї. Тоты вершы суть главнї выменованём веце мотівів, суть крішталёво ясны, без далшых комплікацій і секундарных значінь. Їх задачов є описаня про авторку вынятковой сітуації, або наводжіня налады, передставлюють таке мале „поотворїня дверей“ до авторчиной душы.

Мґр. Михал ПАВЛІЧ, ПгД., Центер языків і култур народностных меншын – Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові. Обалка: А. Зозуляк.

РЕЦЕНЗІЯ: Юрко ХАРИТУН: Мої соловї

Юрко Харитун ся народив в Остружніцї 17. 7. 1948, жыє і творить в Кежмарку, є лавреатом Премії Александра Духновіча за русиньску літературу, котру удїлює Карпаторусиньскый научный центер в США. Теперь автор выдає  свою 15. книжку в русиньскім языку.

Каждый новый зборник русиньского поета Юрка Харитуна є жаданым даром до фонду сучасной русиньской літературы на Словакії. Харитун є знамый і оцїнёваный главнї за зборник Мої жалїв котрім выразив жывотну скушеность з выселїнём з родного села, над котрым вєдно з шестёма далшыма ся некомпроміснї заперела водна гладь Старины.

Протягом років писательской карьєры ся в прибываючіх авторовых зборниках поступно пересаджують мотівы, котры выражають Харитунів шпеціфічный приступ к жывоту. Харитун є чоловіком, котрый легко знать найти красу і потїху в природї родного края, в музицї (сам він є музикантом), або і в писаню, што потім во своїй поезії з надхнутём дале передає своїм чітателям. Харитуновы стихы мають міць наповнити чітателя надїёв, обертають го напрямом к позітівным цїнностям. Поет знать смутнї склонены головы з ємностёв собі властнов підняти ку радости зо жывота. Єдным із аспектів ёго поезії є то, же краса є всягды коло нас, лем ся єй треба научіти відїти і приїмати – автор ся ку чітателёви пригварять з цїлём помочі му з тым.

Треба тыж підчаркнути, же Харитунова поезія не є баналнї позітівна, праві наспак, шпеціфічный жывотный приступ є презентованый щіро, нефалшованї і пересвідчіво. У творчости автора мож найти таксамо тяжкы, неґатівны темы, але як сам пише: „во вершох не люблю брыдкы слова“, зато і о смутнім і болячім пише автор чутливо.

В подобнім дусї ся презентує і найновшый авторів зборник, мож там найти мотівы любви к жывоту і к русиньскій природї, але і постої к любви партнерів, тугу по навернутю ся до свого родного краю, честь к родинї і близкым.

Уважованя о задачі поета і себерефлексії суть доповнены думками о русиньскім языку, котрый внимать як дїдовизну нашых предків, ку котрій треба приступати з почливостёв, а не доволити, жебы дошло ку перерваню контінуіты. Автор тыж пише о своїм высокім віку, нелемже ся обертать к минулости (споминкы на родне село, родину, але і на минулы ґенерації, котры знали слова, якы уж однїс час), біланцує сучасность і задумує ся над своїм здоровём. Свою жывотну силу пожертвує своїм чітателям, тым на земли, але і чекаючім в небі (напр. писательцї Марії Мальцовскій).

Мої соловї не будуть несподївати одважнов новов темов ани експеріментами, мож повісти, же зборник є плинулым продовжінём дотеперїшнёй Харитуновой творчости. На другім боцї але іде о далшу книжку поета з конштантнї высоков естетічнов і умелецьков якостёв, котрого вершы ся тїшать великій облюбі а суть іншпіраціёв, часто і прикладом про многых ёго колеґів-писателїв.

Мґр. Михал ПАВЛІЧ, ПгД., Центер языків і култур народностных меншын – Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові. Обалка: А. Зозуляк.

РЕЦЕНЗІЯ: Гелена ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА: І співам, і плачу

Гелена Ґіцова-Міцовчінова народжена 14. 5. 1939 у Збудьскім Рокытові, жыє і творить у Меджілабірцях, теперь выдала свою 28. книжку поезії в русиньскім языку.

Гелена Ґіцова-Міцовчінова ся в русиньскій літературї прoсадила прімарнї як авторка поезії про дїти і молодеж. Вершы присвячены дїтём суть звычайно пожертвованы дїтьскым темам гры, познаваню світа природы, або выядрюють любов к родинї.

В зборнику поезії І співам, і плачу ся уж і подля назвы находять вершы іншого характеру. Ґіцовой лірічный субєкт є персоніфікованым пережыванём страты мілованого близкого, напр. представлює особу матери, котра стратила дїтину, ці дорослого близкого чоловіка, або тыж дїтину, котра стратила родічів. Авторка во своїй поезії дає емоціям слободу, і кедь подля слов во вершах ся то здає быти много раз марным. Но уж лем комунікованя о стратї близкого приносить даяку полеготу і підпорує лїчіня утрапленой душы.

В шориках поезії є выядреный смуток в розлічных ступнёх – од сердцеторгаючого жалю із страты, блїдости аж безфаребности віджіня світа чоловіка каждоденнї плачучого, аж по спорадічне, но о то острїше вколотя при сердцю з нечеканого припомянутя смутной минулости.

Многы із стихів Ґіцовой-Міцовчіновой мають характер молитвы, котров ся мати часто і повторяючі вертать ку Богу. Цїлём молитвы суть просьбы і надїяня, же біль раз переболить. В іншых вершах ся выражать болячій процес вырівнованя ся із стратов, котрый не є простый, а даколи ся видить, якбы чоловік в нїм перешов єден крок допереду, а два назад. Лірічный субєкт ся тыж снажить похопити прічіну страты, глядать в нїй далшы значіня, внимать єй як замір высшой моци. То, же дакотры річі ся просто дїють без прічіны, му не стачіть.

Не дасть ся але повісти, жебы цїлый зборник быв лем монотематічный, в меншій части вершів на чітателя засвітить мале заблискнутя надїї на покій і увольнїня, котре приносить молитва к Богу або просто комунікація-писаня о болести.

Хоць суть вершы авторкы Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой значінёво ясны і їх конштрукція є проста, зборник мать єднозначнї выражену централну тему, о котрій ся пише з розлічных позіцій, а котра собі наісто буде знати найти свого чітателя, главнї у старшой ґенерації русиньскых чітателїв.

Мґр. Михал ПАВЛІЧ, ПгД., Центер языків і култур народностных меншын – Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові. Обалка: А. Зозуляк.

Укажка з книжкы Штефана Смолея: І таке ся (не)ставать

Штефан Смолей

І таке ся (не) ставать

Приход нового року

І той ночі Земля драгов
весміром летїла.
Же знова пришов новый рік,
ани не збачіла.

То лем люде знають велё
крику наробити.
З приходу нового рока
знають ся тїшыти.

Кедь пришов, та няй він буде
про каждого щастный.
На Земли няй жывот буде
про каждого красный.

І в тім року няй із міром
Земля летить дале.
В новім роцї, жебы люде
войны не зазнали.

В новім роцї што щі веце
про людей желати?
Няй жыють в щастю, в спокою
дїти і їх мати.

Чоловік няй чоловіку
не буде отроком.
Няй вшыткым людём на Земли
буде щастным роком.

Наш жывот
І за день жывота
треба вдячным быти,
же сьме го прожыли,
же сьме могли жыти.

Наш жывот є даром,
треба го так брати.
Што нам він приносить
мусиме прияти.

Радше бы сьме жыли
в щастю і в радости,
но жывот приносить,
і велё старости.

Даколи чоловік
найде ся на концю
своїх сил, надїї
і з болём на сердцю.

Даколи і сердце
болїти не чує,
боїть ся, ці тот біль
вшыток пережыє.

Як в жывотї стратить
своє штонаймілше.
Не може чекати
од жывота гірше.

І тогды в жывотї
не треба зуфати.
Ай найвекшу болїсть
мусиме зношати.

І за день жывота
треба вдячным быти,
же сьме го прожыли,
же сьме могли жыти.

(Штефан Смолей: І таке ся (не)ставать, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–27–8)

Укажка з книжкы Мілана Ґая: Правдива выповідь

Соловей
Соловей у близкім лїсї
заспівав весело
і обывателїм лїса
послав так знамено.

Послав го голосным співом
скоро, завчас зрана,
і збудив із спаня
так лїсного пана.

Надавати зачав медвідь
рычанём із горы,
бо выходив він акурат
із глубокой норы.

Хто лем собі то дозволив
співом ня збудити,
і так скоро завчас рана
мене насердити?

Выстрашыло барз і пташків
голосне рычаня,
зобудило їх на стромох
із ночного спаня.

Но а як скончів соловей
свій спів у потічку,
гнедь спознали, хто є винный
за ранню розцвічку.

Рїка Лаборець

Коли выйдеш меджі Верьхы
на берег высокый,
увидиш Лаборець-воду,
якый він глубокый.

В Чертіжняньскім хотарї
спід землї выходжать,
а по дразї до далека
вшыткы воды зберать.

А в Гуменнім уж є нёго
дость велика плоха,
бо злїва до нёго тече
щі вода Ціроха.

При Стретавцї коло Воян
смерує до Угу,
котрый тече з Україны
з северу до югу.

Над електрарнёв Вояны
воды згромаждює,
бо цїлый великый завод
із нёв засобує.

Латоріцю стрїтить тиху,
барз лїнивый єй „крок‟
і вєдно течуть корытом
уж як рїка Бодроґ.

(Мілан Ґай: Правдива выповідь, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–26–1, с. 21–25)

Узрїла світло світа нова книжка Меланії Германовой – ЛЮДЕ, БУДЬМЕ ЛЮДМИ

При баданю літературы є аналізованый нелем самый твір, але інтересують нас і околности ёго взнику, сполоченьскы, історічны і културны условія, котры могли на творцю впливати. Днешня сітуація засягує жывот каждого з нас, главно неґатівнї, но єдночасно може дїяти на писателя і як мотівуючій ці іншпіруючій фактор. Дахто ся може „звезти“ на пандемічній лінії і сягне у своїх писательскых актівітах по безутїшній атмосферї, повній апокаліптічных представ, іншы авторы сі але можуть выбрати протилежный приступ – апеловати на людей, абы были зась людми. З такым заміром была вытворена і найновша публікація Меланії Германовой (нар. 3. 11. 1937 у Выдрани, котра жыє і творить у Габурї і выдає свою 4. книжку в русиньскім языку).

Авторку чітателї  русиньской літературы знають вдяка зборникам короткой прозы (Дїтём про радость і поучіня із року 2016) ці балад і баёк (Смутне і веселе з р. 2020). Посланя Германовой є про ню натілько важне, же ся уж находить у самій назві книгы. Іде о зборник текстів короткой прозы, котрый має  шляхетный замір. Як повіла сама авторка у передслові, намагать ся чітателя побавити і збавити го похмурных думок, єдночасно му на основі прикладів своїх літературных героїв проговорити до душы і привести назад к людьскости, котру сьме, видить ся, в сучасных тяжкых часах стратили.

Прозу Люде, будьме людми не є тяжко зачленити до розвитку русиньской літерартуры на Словакії по р. 1989, про котру є тіпічна орьєнтація на знаме домашнє середовиско і простых людей (напр. Штефан Смолей) і морално ці выховно дїяти посередництвом байкы ці алеґорічной пригоды (напр. Миколай Ксеняк). Поставами Германовой пригод суть просты люде, рїшаючі проблемы, котры приносить каждоденный жывот. Выступають ту на єднім боцї протаґоністы, што роблять хыбы, піддаваючі ся своїм слабостям. А на другій сторонї „барікады“ суть особы, якы охранюють людьскость, моралны цїнности і котры із стереотіпом „сельского розуму‟ ці мудрости высокого віку приносять до проблематічных і нераз хаотічных сітуацій рїшіня, подають помічну руку. Часто піднимають варовный палець і высловлюють поучіня про своїх близкых, але і чітателїв. Тото вшытко в усмівнім, часто гуморнім дусї.

Зборник Меланії Германовой може не приносить до русиньской літературы ніч радікалне ани револучне, но наісто в сучасности потребне. Не мусиме то поважовати за недостаток, бо авторка чутливо внимать тоту нелегку добу і з щіростёв і змірливостёв старшого чоловіка нукать рїшіня.

Мґр. Михал ПАВЛІЧ, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы Центра языків і култур народностных меншын Пряшівской універзіты в Пряшові, Словакія

Вышла далша книжка АРК в СР, зборник поезії Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой – КАПКЫ РОСЫ

Сучасна русиньска література на Словакії по роцї 1989 має єдну сполочну рису – скоро каждый русиньскый писатель має у своїй творчости холем єдну книжку присвячену дїтьскому чітателёви, іншы пишуть лем літературу про дїти і молодеж. Не мож ся тому чудовати, праві тоты авторы, з котрых многы были актівны і в третїм русиньскім народнім возроджіню, собі найвеце усвідомлюють потребу навчаня наймолодшой русиньской ґенерації і главно знаня русиньского языка словом і писмом. Дакотры авторы (напр. Людміла Шандалова) выдавають свої книжкы про дїти і в латиніцї, і в азбуцї, із заміром захопити штонайвекше коло молодых чітателїв.

І література Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой, народженой 14. 5. 1939 у Збудьскім Рокытові, котра жыє і творить у Меджілабірцях, а теперь выдає свою 27. книжку поезії в русиньскім языку, є скоро без вынятку присвячена дїтём, причім у нїй домінує главно проста рітмічна поезія, котра є вгодна про навчаня русиньского языка і при приправі на декламаторьскы конкурзы русиньской літературы. З богатой творчости мож спомянути зборникы поезії  Пчолка (2010), Родне слово (2016), За шыроке море (2016), Мотылик (2017) ці Розквітнута лука (2018).

Найновшый зборник – Капкы росы приносить тематічно різнороду поезію, котра ся складать з дакількох частей. Ґіцова-Міцовчінова пише о „тіпічно дїтьскых‟ темах як є гра, домашнї звірята, околишня припода, части рока або церьковны свята, послїднёв частёв зборника суть гаданкы. Авторка ся намагать у чітателя розвивати позітівну жывотну позіцію, яку напрямлює к почливости і оцїнїню красы природы.

Стишкы але мають сполочне то, же веце або менше прямо ся намагають выховно дїяти на молодого чітателя описанём „русиньской реалности‟, і так тот зборник можеме дати довєдна з літературов Миколая Ксеняка, котрый мав подобный приступ, главно тематіков о дротарях. Русиньскы дїти ся так од Ґіцовой-Міцовчіновой дізнають о еміґрації і міґрації за роботов; комплексны проблемы як школство, познаня родного языка і културы суть описаны подобно, як у Миколая Ксеняка, і в припадї зборника поезії Ґіцовой-Міцовчіновой, даколи уступує естетіка віршів перед праґматічным приступом.

Михал Павліч

Зборник Штефана СМОЛЕЯ – Мамко моя, чом праві я? (рецензія)

Штефан Смолей належить до старшой ґенерації русиньскых писателїв Словакії, котра была літературно актівна в періодї по роцї 1989, в третїм русиньскім народнім возроджіню. Автор є знамый і оцїнёваный передовшыткым як прозаік (Премія Александра Духновіча за русиньску літературу, в ёго припадї за прозу Бурї над Бескидами в р. 2014), но в послїднїх роках дає перевагу тыж поетічній і байкарьскій творчости (напр. стихы Білы марґареткы, 2015, Мамко наша, 2016; байкы у зборнику Чудный світ, 2011).
Теперїшня публікація Мамко моя, чом праві я?, є зборником короткой прозы і 32. ёго книжков у русиньскім языку. Як є авторовым звыком, дїя проходить в минулости в домашнїм середовиску на русиньскім селї меджі простыма людми. Окремы тексты суть взаємно звязаны централнов постатёв Андрія Гороха і ёго пригодами в дїтинстві. Сполочным мотівом ці кулміначным пунктом тых текстів є але Андріёве похворїня ці зранїня, котре здобуде.

На єднім боцї так мож крітіковати повторёваня єднакого мотіву, на другім боцї мож оцїнити то, же Смолей го выужывать на то, жебы фарбисто ілустровав жывот селян в минулости. В книзї ся находять описы русиньской културы, напр. народного лїчіня ці запоїня „сельского розуму‟ (причім автор го не ідеалізує, але вказує тыж на ёго наслїдкы), святочных звыків, дїтьскых гер, але і роботы (пастырьство в дїтинстві, дереворубство у дорослім віцї).
Єдночасно Смолей вказує і на наслїдкы і можны комплікації нелегкого жывота карпатьскых Русинів, котры в минулости жыли самостачным жывотом – скоро вшытко потребне собі выробили або здобыли вдяка домашнїм звірятам, выпестовали ці назберали у лїсї. Одношіня домашнїх звірят і селян было сімболічне, домашнї звірята злегшовали роботу на полю, выпестованы плоды служыли на обжыву про людей, як і звірїв, котры дале помагали на полю. В припадї, кедь ся селянам стратила худоба ці дїтина потребовала лїчїня, зразу є огрожена обжыва родины і выникать нерїшытельный єствуючій проблем.
Мамко моя, чом праві я? зато може быти інтереснов публікаціёв про шыроку шкалу чітателїв русиньской літературы, од простых чітателїв аж по штудентів, учітелїв і науковцїв, котры ся занимають літературов.

Михал Павліч

Укажка з книжкы Мілана Ґая: Правдива выповідь

Пензія
Дожыв єм ся хвала Богу
того часу і я,
бо приходить вытужена
і моя пензія.

Теперь мі є добрї
жыти на тім світї,
бо уж до роботы
не мушу ходити.

Буде мати свій час,
інакшого пана,
бо не мушу встати
скоро, завчас зрана.

Кажде рано буду годен
і довше поспати,
лем няй буде мі од Бога
дано благодати.

Жебы єм міг кажде рано
ёму дяку дати,
і вєдно з ёго помочов
в здравю прожывати.

 

Так єсь собі, Ганько

Так єсь собі, Ганько,
жывот затрепала,
же-сь собі за мужа
Михала узяла.

Не оддасть він тобі
дома почливости,
до смерти він буде
грызти твої кости.

Видиш, як ку тобі
теперь ся справує?
Надавать на тебе,
не цїнить – збыткує.

А як прийдуть дїти,
тяжко на тя буде,
бо ниякый покій
у домі не буде.

(Мілан Ґай: Правдива выповідь, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–26–1, с. 21–25)

1 2 3