Kategória: Укажкы з творчости

Укажкы з творчости русиньскых писателїв про довгы (нелем) зимушнї вечеры.

Укажка з книжкы Юрка Харитуна: Мої жалї

Leave a comment

Над моїм гробом
не плач,
не квіль,
не садь лелії.

В зимі не будуть білы.
Гріб сілёв посып,
не заросте мохом.

Треба йти,
Господи.
Пришов день такый,
мілостивый.
Йдеме як дугы огнуты,
мы двигли до тебе рукы.
Коло паркана йдеме в слызах,
Господи
мілостивый,
Захоронь нас.

ххх

Іщі вычістити
пішник до тебе,
Боже.
Не зашпонтати ся,
парадно йти,
без грїхів,
чістый і в душі,
але то мусиш посудити ты,
Боже
Мілостивый.

Все буду такый.
Лїпшый може тогды,
як зміню ся на порох.
Люблю зміны
формы,
не уніформы.
Може і попіль
потїшить ся урнї.
До того часу
треба іщі
высукати рукавы на сорочцї,
розсївати насїня до рядків,
вычістити пішник.

ххх

В загородцї
єдина єдна
сонечніця росла.
На сонце її перемалюю,
може
на мене ся усміє,
Дякую, Боже.

(Юрко Харитун: Мої жалї, 2010. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ІSBN 978-80-8944104-4)

Укажка з книжкы Осифа Кудзея: Замішка

Leave a comment

Фантом
Вечур по западї сонця
просила ся бездомовця
попід міст течуча рїка:
„Повідж, якый же тот гурікан?‟

„Знаш водічко, сила тота
вношать зміну до жывота –
приходить облестно, благо,
несе освіжіня з влагов…

По тім приємнім початку
зачне робити „порядкы‟,
а о даякый час на то
возьме сі дїти, дім, авто…

Но а тым є пояснено,
же чом мать все женьске мено.
Конець заграм до страчена:
Не за вшыткым злом є жена!

Староновина
По трёх роках робот тяжкых
іде домів Сомар
і просить ся Свинкы Сашкы:
„Што нового дома?‟

На тот вопрос Свинка міло
одповіла ёму:
„Дома ся ніч не змінило,
вшытко по старому.‟

„Такый блуд мі повідати
ся ты не одважуй! –
Як єм ішов зарабляти,
жена была в тяжи…‟

„То гей, была в другім ставі,‟
притакнув му Веперь,
„но о то ту іде праві –
она є і теперь!‟

З байкы о сомарьскій файтї
думку собі запиш:
Не вшытко є добрї найти
так, як то охабиш.

Різіко
На прогульцї в Мочаристім
гварить Глиста другій Глистї:
„Чом сьте днесь пришли лем сама,
де мате свого Адама?

Є мі то чудне, бо вчера
мали сьте з собов партнера…‟
„Не майте страх, є в погодї,
пустила єм го ку водї.‟

„Як то? Допустив ся хыбы?‟
„Нї, вытягли го на рыбы.‟

Не пусть партнера „ку водї,‟
так як то є теперь в модї,
бо на ся береш різіко,
же ті пропаде навікы

(Josif Kudzej: Zamiška, 2016, Свідник: Tlačiareň svidnicka,
ISBN 978-80-972571-8-7, s. 4-11)

Укажка з книжкы Марії Ґіровой-Васьковой – Родне слово

Leave a comment

Найдорогша мати

Щастливы то дїти,
Щто щі мають матїрь,
Докы їх пригартать
І з ласков помагать.

Як її не буде –
Холодно нам буде,
У нашій хыжчінї,
В кажденькій кутинї.

Наша планета
Говорять, же Земля
Єдина планета,
Єдина з розквітом
Людьского жывота.

Але якого же?
Посудьте то самы,
Тадь чоловік страдать,
Што лем буде з нами?

Пекла ся допущать,
Траґедії брыдкой,
Ніщіть, рве, розбивать,
З глинов рівнать вшытко.

Зброю на ся вытяг
Не є ту радости,
Брат брата мордує
Без людьской мілости.

Народы не знають,
Де ся дїти мають,
З своїх родных обысть
В страху утїкають.

Кутик бы хотїли
На тій Земли найти,
Кутик, де бы могли
Благый жывот мати.

В спокою і в мірї,
В ласцї і радости,
Такый кутик найти
Де повно вольности.

Што ся поробило
На прекрасній земли?
Де людьскый розум є?
Хто приводить к смерти?

Плането єдина,
Земелько прекрасна,
Світить іщі людём
Ясна звізда щастя?

Люденькове мілы,
Треба ся збудити,
Розум до рук взяти
І зло не чінити.

Земля моя й твоя
Няй красны сны пряде,
Бо раз може прийти,
Же ся нам розпаде.

(Марія Ґірова-Васькова: Родне слово, 2008. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ISBN 97880-887769-87-3)

 

Укажка з книжкы Штефана Смолея: Не ганьб ся, Русине!

Leave a comment

Просьба за бідны дїточкы

Боже, за бідны дїточкы
Спинам к тобі рукы,
Щі невинны, няй не терплять
Превеликы мукы.
Няй не вмерають з голоду,
І няй не хворїють,
Кедь ся народили на світ,
Няй з радости жыють.
Хрань їх од вшыткого злого,
Они щі не жыли,
Проти ничіїм законам
Ся не провинили.

Свій жывот щі лем зачали,
Уж мусять вмерати.
Дай і їм радость з жывота
На земли спознати.
Чоловіка сердце болить
Із жалю над нима,
Вымінив бы і свій жывот,
За їх жывот з нима.
Хоронь дїти в цїлім світї
Од болю, терплїня,
Няй ся дожыють старобы,
І Твого спасїня.

Боже, за дїточкы в світї
Спинам к тобі рукы,
Щі невинны, няй не терплять
Превеликы мукы.

Дякую ті, мамко

Дакую ті, мамко,
За вшытко, як мамі,
За нелегкый жывот
Прожытый із нами.
Дякую за любов,
За ласкавы слова,
Же-сь про нас як мати
Все была готова.
Малых і великых
К собі притулити,
Руков погласкати,
Словом потїшыти.

Як сьме росли, дома
Сонце все не грїло,
Бо і в нашій хыжі
Вшеліяк ся жыло.
В радости і в бідї
Ты нам говорила –
Жыйте так, жебы-м ся
За вас не ганьбила.

Про жывот многому
Єсь нас научіла.
Дякую ті, мамо,
Же єсь про нас жыла.

Сміяла-сь ся на нас,
А в сердцї-сь плакала,
Як єсь нас із дому
В жывот спроваджала.

Хоць уж тебе не є
Довго меджі нами,
В думках я тя віджу
Все перед дверами.
Кілько раз приходжу
До нашого двору,
Віджу тя стояти
На дверях до дому.

Дакую ті, мамко,
За вшытко, як мамі,
Ты зістанеш жыти
Вічно меджі нами.

(Смолей, Штефан: Не ганьб ся, Русине!, 2005. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ISBN 978-80-88769-58-2.)

Укажка з книжкы Мілана Ґая – Моніка (АРК, 2022)

Leave a comment

Як опало листя

Уж мі є начісто
голова сплянтана,
не спав я цїлу ніч,
лем лежав до рана.

Бо стрїтив я Тебе
створїня взнешене,
чекам коли прийдеш
і потїшыш мене.

Тїшу ся на стрїчу
і буду чекати,
коли буду годен
я Тебе обняти.

Не вірив я тому,
же у своїм віку
щі можу стрїтити
любов так велику.

Я Твоє серденько
на далеко чую,
коли оно плаче,
тыж за ним баную.

Вірь мі, моя міла,
же аж над тым жасну,
бо-м стрїтив в жывотї
так жену ужасну!

Знав бы я єм о тім
щі довго писати,
но вірь, же найлїпше
буде перестати.

Бо мі мої очі
уж слызы залляли,
не хотїв бы-м тото,
жебы Тя скламали.

 

Не вірив я нїґда

Не вірив я нїґда,
же так може быти,
же спрязнену душу
щі можу стрїтити.

Тота злата душа
мі так одповіла:
„Свій жывот із Твоїм
рада бы-м споїла.‟

Так їй у роботї
утїкають рочкы,
дома помеленькы
дороснуть дїточкы.

Без мужа їх она,
лем сама ховала,
бо ёго з родины
невіра забрала.

Жарливость безрадна
розум му дептала,
а любов ку женї
навікы пропала.

Зістала лем сама,
щі дїточок троє,
скламана жывотом –
„Ой, Боже, плано є!‟

Страчн собі цїню,
што Ты доказала,
бо ты любов свою
своїм дїтём дала.


Вчера єм Тя чекав

Вчера єм Тя чекав
довго до півночі,
не было серденьку
моёму помочі.

Зістало барз смутне,
побрало ся спати,
жебы скоро зрана
могло Тя чекати.

Ты тыж пішла сночі
дуже вшасно спати,
бо уж єм ся не міг
Тебе докликати.

Якбач Ты уж скоро
звечера заспала,
бо я писав Тобі,
Ты не одписала.

З книжкы Мілана Ґая – Моніка (2022, Академія русиньской културы в СР)

Укажка з книжкы Юрка Харитуна: Мої жалї

Leave a comment

Цїлый світ
крутить ся зо мнов,
вішу як павук на павучінї,
як пергач під турнёв.
Няй крутить ся світ,
поскручам ся і я,
як з ябком їжак.
Залїзу до хыжчіны,
а ты Олено,
як веретено,
затанцюй менї.
Выберь мі із раны
склянчіну,
поскладам своїх днїв
мозаіку,
як дрыва під хыжу
до ракашів.

ххх
Коли співанка
пробудить ня із снів,
забуду на жалї,
забуду на гнїв,
што выливать ся,
як кыпяток за сару
і вже не хочу
сміхом вмерати
із свого жытя,
яке барз люблю.

ххх
На вірш до рядків
выберай слова,
як насїня на сїяня.
Дакотры слова
ненавіджу од душы,
найгіршы такы,
што про жалї пишу.
Потім менї
д о в г о
смутно.

(Юрко Харитун: Мої жалї, 2010. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ІSBN 978-80-8944104-4)

Укажка з книжкы Юрка Харитуна: Мої жалї

Leave a comment

Рїка має своє корыто,
іскеркы огень,
день має тїнь,
і ніч має темно.
А што маю я
вам не повім.
Із шпар думок
їх нихто не выгребе.
Завтра знесу з пода
стару куделю,
бо клоча на нїй посивіє,
ниткы на думкы спряду,
поскручам до клубяти,
бо сердце мі бє,
як на кроснах бердо.
Розповім вам,
Розповім,
лем ся напю воды
спід Бескіда.

ххх

Дайме волю слову,
няй тече як розпещена рїка.
Няй рїже як ніж
і бурять як буря.
Гладить.
ласкоче,
потїшить сердця.
Лем няй не западе
порохом у книжцї.

ххх

Коли колотять ся
в моїй душі
ненависть і злість,
не є лїпшых лїків,
як через зубы
процїдити
пару віршів.

(Юрко Харитун: Мої жалї, 2010. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ІSBN 978-80-8944104-4)

Укажка з книжкы Осифа Кудзея: Замішка

Leave a comment

Заосталость

Ословила Рыба Рака:
„Де ідеш, Клепетко?‟
А одповідь была так:
„Допереду, тетко.‟

Рыба на то: „Нї, сусїде,
то скрат орьєнтачный –
ты допереду не ідеш,
бо маш ход опачный!‟

Істо з властной скушености
познате припады,
коли план до будучности
быв кроком дозаду.

Текст
Єдного дня в обывачцї
повідать Папаґай Мачцї:
„Коцур мі вчера повів,
же ты не любиш мій спів…‟

Мачка покрутила хвостом
і рекла му цалком просто:
„Знаш, коли чую твій спів,
думам, же єсь одурів –
мелодія красна фест,
но уха мі рїже текст!‟

Птах скрічав на повну гортань:
„Ты тому розумиш чор-р-рта! –
Знаш чом то так є, і буде?
Бо текст діставам од людей!!!‟

Грїхом є бісїда пуста,
не бабрайме сі нёв уста.
З кого іде погоршіня,
чекать го плана одміна.

(Josif Kudzej: Zamiška, 2016, Свідник: Tlačiareň svidnicka,
ISBN 978-80-972571-8-7, s. 4-11)

Укажка з книжкы Марії Ґіровой-Васьковой – Родне слово

Leave a comment

Послїднїй одказ
Плаче дївка в гаю,
Горенько нарїкать,
Свої довгы косы
Над водов розплїтать.

Не хоче уж дале
На тім світї жыти,
Кедь мілый одышов
До войны служыти.

Никого не має,
Сама ту зістала,
Їх велику ласку
Война розорвала.

Так вірила, бідна,
Же щастлива буде,
Же з мілым довєдна
Жывот перебуде.

Як двоє голубків
Міцно ся любили,
До конця жывота
Ласку сі слюбили.

Але кедь по роках
Ку мілій вертав ся,
До неприятельскых рук
В чуджінї дістав ся.

Загынув далеко
В пустыни, вертепах,
Своїй мілій не встиг
Зохабити одказ:

„Любив єм тя міцно,
Як Бог приказує,
Няй далшым жывотом
Щастливо путуєш.‟

Чеканя на телефон
Боже, як недобрї
Кедь телефон нїмый,
Кедь ся в нїм не озве
Хтось дорогый, мілый.

Лем слово ся хоче
Частїше учути,
Абы сердце могло
Легше в грудёх бити.

(Марія Ґірова-Васькова: Родне слово, 2008. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ISBN 97880-887769-87-3)

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021: Людміла Шандалова (1. місто)

Leave a comment

За селом

На стежцї за селом

ступляїв невелё

вписаных глубоко

 

Зима є при моци

задувать до ночі

звивать снїг порохом

 

Там в пустім полї

до чіжем болїсть

занесло колячу

 

Тягоба долї

під небом голым

свистить, aж до плачу

 

Чоловік старый

думать на жалї

на вшытко споминать

 

Із тяжков зайдов

дійде раз з каждов

клякне на колїна

 

Што было сїяно

давно ці недавно

треба буде жати

 

В каплічцї белавій

у престолній славі

чекать тихо мати

 

Молитва за душы

 

Воск мачать слызами

дві свічкы в стоянї

не єсть уж наймілшых

не прийду ку мамі

 

Не прийду к нянькови

квітём гроб прикрыю

нa небо сполїгам

на мілость Божію

 

Молитву за душы

чісту як лелію

за покой блаженый

в тихости увию

 

Під білым чепцём

 

Уж є під білым чепцём

довго ся парадила

оплїча наберала

найкрасшы сукнї

з лады тягала

 

Варкочі вязала

фаребныма машлями

златыма нитками

болерко шыла

облїкала

 

Зелену лїпилa

на чело гудакім

каждый ю хотїв

крутити без кінця

в танцю рядовім

 

Наконець выстала

приступили свашкы –

зачепили осїнь

 

(Укажка з творчости Людмілы Шандаловой, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021)

1 2 3 4 5 … 21