Даньєла Капралёва: Серна в нераю

Чуєш?
чуєш лїтню пахоту пороху по дождю
так якось пахнув чоловiк по потопi
ангелы спасы над землёв лїтали

да любите друг друга
спiвали

      Вышенець, 2004


староба брыдь дїтино моя
чую голос материн
помалы заперaючій павучайкы жывота
тогды глядам білы скалы
спомалять товкот мого сердця
вершины Настасу
найдуть слободу
травы лук
уплетуть вінець Небес
котрый сінявов зашепче…
ці вхабить світ лїпшый як найшла
     Стриговске сїдло, 2008

сьме влада зла
смiтя свiта
винника не є

ходиме
по спуканiй земли
слухаєме
чорных Ангелiв
падаєме
вылїзаєме
тяжко
як скаля iз моря
     Гуменне, 2010


замлїта земля
антiсвiтом владїє лукавый людиск
пошкрябкує,
правду кривитъ,
душу краде

звiрята за нас ганблять ся
моя мачка пряде

зошмарь крыла, Боже,
вкаж пiшник до неба

богатство од слова Бог
     суд, 2013

сидиме з ангелом тихо задуманы
не є прiчiны на жаль
не є прiчiны на смiх
чекайме на сон малой снїженкы
шi без грїха

то не земля, што носить нелюдей
     Вельховець, 2003

звiзды земл
плювають
на небо
холодне
попiль свiта
розносить
божый вiтор
дым дiявола
давить доброту
людей
ланарить далеке
вымерать близке
дома
     в нас хмарно, 2007


глина
то тїло землї
мати людей
мы
болото Юды

хоче ся нашыроко розкрыти
рукы
стати хрестом
простым
бiлым полотном
     півнiч, 2007

кiдь натреш воргы
малёватком
нїґда неспознаш
пекоту
спрасканого рота
од морозу
од сонця
од соленых клїпайок жывота
     Терновець, 2008

як Бог створив
купала ся рано в ружовых снїгах

кормлена вiтром
вбертала голову за сонцём

вымолена скалём
чiстила душу ясным небом

вечур спочiнула на плечу свого Ангела
     Кривань, 2003


самоту жывота з небом пережывам
знакову бісїду лїса слухам
попалом тїло вболїкам
зо сернами нарїкам

ту воду не палять
плечі не крывлять
вытокы вартують
     Стриговске сїдлo, 2008

сїджу
в долонях місяць плавать
вода глядило
в нїм листя одходить
гі лады з небіжчіками

по березї блудять
мертвы душы

мало залюбленых
лем я i Лаборець
     септембер, 2008

олигархiа
смердяча харкля землї

што за бiдна бiда
владїти мертвым душам?

сiйме хоць в слызах
оджиньме страх
жати будеме в правдї

выйде з кулка на кулок!
     недїля, 2013

(Капралёва, Данієла: Серна в нераю. Пряшів: ОЗ Колисочка – Kolíska, ІСБН 978-80-972115-6-1, 73 с.)

Людміла Шандалова: Віршы

Людміла ШАНДАЛОВА
oцїненa другым місцём у Літературнім конкурзї Марії Мальцовской (2016)

Кебы-м знала

Кебы-м знала чаровати
дала бы-м ті, милый, знати
вычарую з перел росу
бо я тебе в сердцї ношу.

Кебы-м знала малёвати
дала бы-м ті, милый, знати
намалюю лист з явора
про тебе єм, милый, хвора.

Кебы-м знала вышывати
дала бы-м ті, милый, знати
на кошулю златов нитков
шыю любов з незабудков.

Кебы-м знала в верьх лїтати
дала бы-м ті, милый, знати
зошлю пірко на долину
каждым днём за тобов гыну.

Буря
Уж летять хмары – могутны кораблї
Женуть ся тучі споза гор западных
Споза гор, высоко, вітром гнаны
Зроджены над морём далекым, непознаным
Несуть ся зъєднаны в дружынї темній
Жебы ся дотулити мамочкы – землї

Затихли пташата в зеленім гаю
Остала галузка-сирота, уж на нїй не співають
Не чути джаворонка ни дрозда чорного
Сховали ся малы з-під неба голого

Так жаль їм стало аж… посмутнїли
Нашли сі скрышу, там ся прихылили
Лїсы загучали, воды ся сфарбили на темно-синё
За чії грїхы, ці нашов винов?
Скады сьте, вы хмары, приплыли
Скады ся женете
Якы же вістї зо світа несете?

Спустив ся дрїбный додж, за ним кропяї
Зміцнїли до слыз тяжкых, оловяных
Загнали до дїры червяка земного
До крутости і малого-великого
На пухкых хмарах знесли нам влагу
Лем нещастя…няй не мать владу!

Aни їх загнати ани їх вітати
Женуть ся хмары чорны, парогаты
Змащены сивастым попілём
Небо ся трясе, блисло десь над полём
Далеко згырміло могутным голосом
Над краём, над людьскым волосом

Ллїє ся з неба пруд воды, ллїє потоками…
Oй, кебы уж скінчіло, най буде за нами!
Змыє ся плане, очістить…
I буде босе
Дай, Боже, най выйде в хосен

Осїнь
Розпалене лїто одышло
Одлетїли далеко до теплой чуджіны птахы
Як молодіця, кедь переоблече білы свадьбяны
лахы
До баревного кроя
I лїсы інакше ся строять
Стромы надале як вояци
Гордо стоять на своїм пляці
Лем уніформы зелены
Вымінили за жовты, мідяны, червены…
Баревне листя шумить, трепоче,
Переблискує на сонцю
I кедь не хоче
Iщі ся тїшать мої очі, покы начісто
Впаде на землю остатнїй листок
Сонце посмутнїло
Не грїє старов силов
Джмурькать на нас отупно, просто…
Зато вітор частїшым гостём –
розколысав конарї стромів
Дїти утїкають зо школы домів
З ташками на плечох ку своїй мамі
Забыли на чляпканя в банюрї
Якa мила в дїтячій натурї
безстаростность і тужба за новотами
Вшытко спомалює
Молга ся біла перевалює
Понад долины зрана
Груда на полю чорна, зорана
Недавно жывила жыто
Скоро перешло лїто…
Холодный доджік сытить
Звістує – треба ся приправити
Квапля за кваплёв з даху цяпкать
В садї червены запалены ябка
Ся просять – возьте нас! I мы на шорї!
Мама знову розпалює дрыва, у пецу горить
Напече колач а вшытко пахне моїм краём
Материньскым сердцём
To любов з нима
Дораз наступить зима

Голубок
Голубок старенькый
Сидить сі в білім
Під крылом споминкы
Скрыв з довгой хвілї.

Крыє їх, пельнує
Ці чує вину?
Голубків скликує
Жебы не згынув.

Прийдь, моя любенька,
На місця нашы
Выйму зо серденька
Стародавны часы.

Трава уж выросла
Дражка є скручена
Ружічка высохла
А любов втрачена.

Рїченько тиха
Рїченько тиха, водічко жыва,
Ты єсь так богата, а не шпоровлива.
Теплыма лучами сонечка гласкана
У твоїм зеркалї дукаты од рана.

За пару дукатів, у шумі вітрика,
Вербина схылена, выгравать музика
Кланять ся галузка у танцю веселім
Провадить твою путь почливо по селї.

Почливо по селї, далеко за гумном
Роздавай з дукатів, роздавай розумно!
Пару сі до глубин рыбочка сховала
А важка ся з їх ясу до волї напила.

Блищіть ся богатство, так переблискує
Же і воздух ся тій красотї радує
I горы Карпаты повстали в гордости
Строять ся зелено, прийдуть на гостину.

Пташок, што розпростер над тобов крыла
Махнув тыж на поздрав, бы-сь не забыла
і ёму з богатства часточку оддати
За днешню співанку дукатик послати.

Ты біжыш рїченько за каждов хвіленьков
Прещіро роздаєш, нияк не маленько
А як день помине – вечерня година
Найде сі ку тобі стежечку дївчіна.

Набере до дзбанку водічкы студеной
Почекать шугая, бо ї так суджено…

Вітор
Листя трепоче
Гне ся лїниво галузка розвита
А з люфтом ся нїжно братать
І днесь в глубокім поклонї вітать
Давнёго камарата
То вітор прилетїв здалека
Хто ёго чекать – не чекать?
Заграв і задув на своїй пищалцї
Музику непознату, зве тя на танцї
Причесав стару вільху, конарї погласкав
Поздравив тепло дрїбного пташка
Розвірив му піря, догоры підняв
Толковав новоты скоро і пів дня
А пташок наставив дзёбак рівно до драгы
Вітрику увірив в напрямі влагім
Дале вітрик, дале утїкать-дує
З травов на полї ся любує
З квітками притулює
А кліче на шпацірку несподївану
Сухый листок,соломку одламану
Посмотрити дружкы у коляї
Там на меджі…
Колысаны в маї
Лїс густый, тихый очекує
Же і ку нёму вітрик задує
Занесе на своїй дразї
Полеготу в замлїваючій спраготї
І міцну пахоту квітя
Ой, вітрику, вітрику,
Як ты овлажив день –
Освіжыв дых лїта!

Яна Сташкова: Дїдко і чудо

   Раз нам розповідав наш дїдко о тім, як скоро рано пас волы повыше цінтеря. Всягды-всягды была молга, дїдко ся згоры позерав на цінтерь і споминав, хто вшытко там є похованый. В тім в молзї спозоровав даяку поставу забалену до зайды.

     Довго-прeдовго ся там позерав, а головов ся му проганяли вшеліякы думкы. Дашто ся там кывало, з міста ся то не погло. Кідь ся молга зачала розходжати і помаленькы світало, уж і сонце выходжало, метало лучі на тоту чудесну поставу, постава ся зачала блищати. Дїдко сі подумав, же то є даяке небесне чудо. Скоро утїкав домів, збудити сына, зятя, невісту, жебы ся пішли попозерати на чудо. Они скоро выбігали на луку. Пришли на тото чудесне місце і што відять? Великый бодляк, омотаный павучінов, на котрім ся блищала ранїшня роса.

    Дїдко ся так заганьбив і нагнївав сучасно, же він так важеный ґазда, дав ся звести очным кламом. Як мав в руках копач, так в злости цїлый бодляк розтяв по корїнь. Была така доба, же люде вірили в зазракы, а самособов вірили і в босоркы. І мы дїти сьме до істого часу вірили в то, же босоркы екзістують. Кідь сьме ходили через річку з худобов, на другім боцї рікы были камінны плыты. Жены там ходили райбати шатя на ріку. На свято святого Юрія сьме там нашли в зайдї забалену сіль. Было нам повіджене, же то там дали нароком босоркы, жебы одобрали од добрых коров в селї молоко про свої коровы, жебы добрї доїли. Мы сьме тоту зайдку взяли і шмарили до огня. Але згорїла лем зайдочка, в котрій была сіль. Сіль горїти не хотїла… Таксамо сьме то тогды розуміли як чудо – босорацтво.

(Текст з Літературного конкурзу Марії Мальцвоской 2016.)

Юрко Харитун: Пулїхы

   З автобусу выступили дві дївочкы. Дві герлічкы, як їх назвав дїдко. Наміряне мають прямо до старой хыжчіны – на вікенд к бабцї і дїдкови. Дїдко обіцяв розповісти їм штось за пулїхы. По привітаню покоштовали бабчины баникы і зачала ся пулїхова приповідка.

   – Дїдку, мы уже знаєме штось за вотукы – лїсковы орїшкы, якы зберали люде, і на зиму їх до своїх коморок носили таксамо мышкы, но за пулїхы мы іщі не чули. Повіджте нам, просиме, просиме…

   – Пулїхы – то тыж лїсковы орїшкы. Прийде осїнь і они выпадують із каталёк під лїску. Што не вызберають люде або мышкы ці інша звірина, то прикрыє листя, а в зимі снїгова біла перина. Так ся ворїшкы дістануть до землї. На ярь, кідь засвітить сонечко, шкалупа прасне і зробить ся пучок – так як ай із каждого зерняти, або насїня. Пучок ся продерать за сонцём.

   – А де ростуть пулїхы? Мы бы їх могли найти?

   – Могли, могли, але не можете їх зберати. Пулїшкы треба із землї выдовбати. Робить ся то на ярь.

   – Дїдку, мы ходили з бабков довбати бандурочкы, але орїшкы в земли сьме нїґда не нашли.

   – Ани сьте не могли, кедь сьте о тім, што вам теперь повім, не знали. Орїшок в земли прасне і на ярь з нёго выросте мала лїсочка. Подля нёй сьме як дїти збачіли, же там треба довбати, бо там найдеме ворїшок – пулїх. Также пулїх є властно ворїшок, котрый перезимовав в земли. На ярь ёго шкалупа прасла із зерняти ся вытяг пучок, котрый зачав рости, продерати ся спід землї. Пулїх ся не подарить лем так вытягнути, мусиме го выдовбати із землї палцём, або палічков. Кідь го выдовбаєме, розтягнеме шкарупку, котра є уже праснута, і выскочіть з нёй здодовеньке, солодке зернятко.

   – А можеме їх потім їсти?

  – Вычіщены можеме такой їсти, але мы їх все назберали і принесли домів. Дві-три жменї дали на шпаргет, в якім горїло, і припечены лїпшы были як печены ґаштаны.

   – А де такы пулїхы ростуть?

   – Під каждов лїсков. Мы їх ходили добати до нашых Лїщін. А там їх росло! Прийдете ту в яри, я вас там заведу. Мусите з них дати покоштовати сокласникам у вашій класї, но і вашій панї учітельцї.

  – Та як бы сьме не дали, даме, наісто даме… Але мы хочеме іщі знати, як бабка робить баникы.

   – Баникы, то бабчина тайность, то вам – герлічкы мої, прозрадить завтра она сама.


(1 Пулїхы – лїсковы орїхы)

Миколай Ксеняк: Выбраны тексты

Закодоване

Звідує ся штатістік Томек
редактора Народных новинок.
– Як є можне,
же при зрахованю обывателїв
чісло
Русинів
ся повышыло
о два процента,
но чісло русиньскых писателїв
підскочіло
аж о 25 процентів?

Такы скокы,
прятелю,
штатістічны законы
не познають.
Ту буде штось загадне
і зашіфроване.

– Не лам собі
голову, брате.
Суть за тым
богаты
русиньскы
здрої:
материньске слово,
глубокы коренї віры,
парадны танцї, крої
і прекрасны співы.

 

Найвірнїша особность

Гад Пітон під палмов на берегу моря чітать новинкы і одразу ся черькотаво росхіхотав. Ухо супа тоту дісгармонію природы такой зареґістровало.
– Што єсь таке смішне прочітав? – не стримав довгоносый свою зведавость.
– І ты бы од сміху пукнув. слухай, што пишуть. „Псы і книжкы суть чоловікови приятелї найвірнїшы.“ Та чув єсь, Супе, таку абсурдиту? Як може автор так наівно чітателя за ніс тягати?
– Не чудуй ся. Днесь – то мода.
– Як то, же він іщі не збагнув, же кідь я двоногого обниму, та уж з мого вірного обятя не выпущу, кым він свою душу… но потім ёго тїло не одшмарю!

Ці з того нам не є
уж ясне резуме:
я чоловікови вірнїшый
як пес і книжкы.

Лопата

Стоїть Горнятко на столї в загородї а тогды Лопату, оперту о пліт, засвербив язык.

– Горночку, нам ся подарило в ровнакім часї прийти на світ.

– Так є, – признавать малёване, – в тій істій добі нас чоловік совтворів.

– Археолоґічны выкопавкы доказують, же ты свою тварь часто міниш,- заскрїпило спід Лопаты.

– Де бочіш? О чім ты…?

– Ты єсь раз гранате, раз округле, майже в каждій дїлнї ся ті мінить форма уха, і образками тя малюють. То я – ніч таке на выстраям. Я фурт оріґінална!
– То хыба, сусїдко. І ты бы мала выужывати обявы технікы, солнечну енерґію…

– Што? – россердила ся Лопата, – ку модернізації ани крок не зроблю. Нїґда. Тым бы ся мі нарушила моя ідентіта!

 

Крошня і Бандуря

У свідницькім Музею україньской културы при замаґурьскій Крошнї ся приставила мілозвучна Бандура.
– Панї, – озвала ся струна, – вы сьте тыж на навщіві?
– Мате правду. Были тугы морозы, снїны бурї… Єден приятель ня позвав подебатовати.
– О-оо, мали сьте о чім, бо вы обышли… – надпрядать далша струна.
– Є то правда. Мене майстрове-дротаре з Камюнкы, Странян, Липника, Орябины на хырбетах носили по Мадярьску, Нїмецьку, Булгарьску, Сербії…
– Знам о тім ремеслї, Крошнё. Твої стопы ся обявили і в Арґентінї, Турецьку, в Руську…
– Вшытко, Бандуро, ся поминуло. Но я уж піду…
– Лем посїдьте, панї.
– Час летить. Піду ку своїм.
– Не понагляйте ся. Чуйте ся ту як дома, – переговорять музикантка Крошню.
– Дякую красно. Уж є найвысшый час. Іді ку своїм до Музея русиньской културы.

 

Мудрый гость мать знати,
коли треба встати.
За хлїб-сіль подяковати
і ку своїм ся побрати.

Еміл Кубек: В якім віцї жена наймілїша і найкрасша

В якім віцї жена наймілїша і найкрасша

 

На вопрос, в якім віцї жена наймилїа і найкрасша, ты, як почливый, ґалантный муж, мав бы єсь одповісти: все.​​ 

ххх

Старый, сивый дїдо сидить в креслї перед хыжов і зогрівать свою студену кров і кости на літнїм сонїчку. Коло нёго ся забавляють ёго внукы, меншы і векшы, роблять збыткы. Ту двоє грызуть ся на куску яблучка, силнїшый дрылить слабшого, тот упаде, плаче – і на дїда ся обертают​​ із поносами. Бівша внучка ударить меншу сестру, тота заплаче, а зась лем до дїда із поносов. Дїдо не стачіть заспокоёвати, полагодити їх. Є му з того мерзко.​​ 

А найменша, єднорічна внучка, малыма крочками, уміваючі ся на дїда, приходить к нёму, попозерать любо, мило до выблїднутых очей старця, а прекраснов бісидов, юку лем мама і дїдо розумлять, просить ся к дїдови на колїна. Наперед погладить​​ рученятами дїдову тварь, обойме ёго шыю, притулить ся к нёму, і так заспить на ёго руках.

Дїдо тихонько сидить, позерать на шумненьку тварь своёй внучкы і подумать з пересвідчінём:​​ Жена наймилїша в першім роцї свого жывота.

ххх

Кличе ся Анночка, а має лем шість років. Родічі єй теперь записали до школы. Ёго мено є Василько. Він уж має вісем років. Уж дві зимы ходив до школы. Сусідьскы дїти. Сад о сад, лем з плотом оддїленый. Анночка стане з єдного боку, а з другой Василько. Сидять в траві і позерають через плїт єден на другого.

- Васильку, я завтра уж іду до школы. ​​ Одпровадиш ня?

- Одпроваджу, Анночко, - одповідать хлопчік а є гордый на то, же може послужыти. Та він уж великый школярь.

Анношка ся радує, же нашла доброго охранцю на першій дотозї свого серьёзного жывота і поцілує поміджі штахіткы Василька. Він сю зачервенїє, а не знать чом.​​ 

Довєдна ходять до школы і зо школы, а у вольный час в садї ся бавлять, покы лем додж, осіннї морозы не пришли.​​ 

 Раз Анночка не пришла до школы, ани на другый день, не пришла ани за тыждень. На дверях висїла картка з написом:​​ Інфекчна хворота.​​ Василько єй не міг навщівити.​​ 

Не міг учіти ся, ани їсти, ани спати. Ёго родічі ся застарали, але доктор їх потїшыв, же Василько тїлесно зодоровый, лем зміну воздуху потребує. Не быв хворый, лем думав на хвору Анночку. Одвезли го к тетї на лїпшый воздух. Кідь ся на ярь вернув домів, такой перебіг ку сусідам видїти Анночку.​​ 

Сусідка повтерала очі і одповіла му, же Анночка ся уж ніґда не верне, одышла до неба і став ся з нёй​​ ангелик.​​ 

 Василько заплакав, стратив штось велике, ани сам не знав што. А серденько го​​ страшно болїло. Не говорив, лем одчував, же:​​ Жена наймилїша і найкрасша в шестім роцї свого жывота.

ххх

Мав єм вісемнадцпть, а она шістнадцть. До школы єм ходив попід єй окно. Видїв єм єй каждый день при окнї міджі квітками. Спершу єм на ню не обертав увагу. Быв то екзамен зрілости- матура.​​ 

Пізнїше єм став чутливый на єй густе волося, на білу тварь, на синї очі. Збачів єм єй малы ручкы і ямочкы на лицях, кідь ся засміяла. А она ся все сміяла.

Пришла ярь, і на єднім вылетї єм ся з нёв спознав. Єй голос, бісїда єй милый сміх, як золотого дзвінка голос, захопило моє сердце і думкы. Жебы єм ся єй вырівнав, вшыткыма способами єм ся рихтовав на екзамен і з успіхом го зложыв. Ідучі на екзамен, она мі через окно подала​​ єдну квітку на щастя і стисла мою руку. Чув єм ся сілнїшым і міг єм ся сміло поставити вшыткым проблемам матуры.​​ 

Міджі нами нїґда не впало слово о любови, бо я на ню позерав як на красный образ, на свій ідеал, і поважовав єм за незаслужене щастя, кідь ся на ня засміяла і стисла мою руку.

Кідь єм по екзаменї одходив і розлучів ся з нёв, мали сьме слызы в очах, а она ся ня мило попросила:

- Вернеш ся назад ку мі? – першыраз мі тыкала.​​ 

- Верну ся, - одповів єм вірн і поціловав єй руку... То было вшытко.​​ 

 Рокы поминули в запасї о будучность. По роках єм єй​​ вынашов. Образ єдной шістнадцятьрічной дївочкы. І так єм думав:​​ Жена наймилїша і найкрасша в шістнадцятїм роцї свого жывота.

ххх

Была двадцятьрічна. Єдина дївка богатого банкаря. Выхована в богатстві і розкошу. Про родичів была щастём і сонцём їх жывота. Старшы і молодшы хлопцї нелем єй богатству, але і єй красї ся кланяли.

Він быв ученый, способный чоловік, а к тому і шумный хлоп. Не быв з тых вітроплахів, котры у своїх кругах Аліція познала, але працовитый, серьёзный. Зато при своїх двадцятьштирёх роках быв секретарём у єй отця, котрый так одмінив молодого чоловіка, же го позвав на забаву до свого дому.​​ 

На тій забаві ся они спознали. Блиск електричных ламп одражав ся од дорогоцінных камінїв, якыма были богаты дамы обсыпаны. Помпезне облечіня дам, заряджіня комнат, вшытко то як кібы​​ ослїпило нашого парібка, але то позбавило і вшыткых ілузій, якы сі він о богатстві і жывотї богатых представляв. Старшы панове о бізнісї, о політіцї, о дорогых напоях бісїдовали, а молодеж? Страшно порожня, без всякого внутрішнёго набою, без ідеалів. Чув він лем о шпортї, фліртованюя, самы порожнї бісїды, огваряня і ніч веце.​​ 

Міджі нима як права перла із склянаныма пацерками выникала домашня дївка Аліція, своёв скромностёв і розважностёв. І хоць не была класічно красна, їмила го за сердце.

 Вздыхнув і подумав собі:​​ Ты бідный, он є высоко над тобов, ты єй нїґда не достигнеш.

Але і він на ню вплинув. Она інштінктівно, з природным женьсым тактом, порозуміла ёго благодарность сердця, а порівнуючі го з другыма парібками, нашла в нїм свій ідеал. Любов на першый погляд.​​ 

Він ся к нїй не приближовав, не мало то змысел, чувство любви по хлопскы придусив у собі. Она і тото порозуміла. Але жебы ся з ним стрітити чім частїше, при каждій нагодї зазріла до канцеларії свого отця, при котрій была і містность про секретаря. Зо зачатку лем ся поздравили, пак пару слов перешмарили, пірнїше ся доставила тогды, кідь знала, же отець там не буде, а так бісїдовальи. Він, як все, почлюивый, скромный. Раз ся го попросила отворено:

- Чом ся мене страните?

- Нїт, дорога слечна, я бы вам клопоты наробив. Познам вашого почливого отця думку! Вы сьте про мене велика ясна звізда, на котру я із своёй земной самоты лем позерати можу.

На то вступив отець і перервав їх бісїду. На другый день Аліція з мамов одышли на довшу дорогу. Коло світа. До Еґіпта, до Індії, до Японьска. Він нашов на своїм столику руков написане писмо свого хлїбодарцї, де він му дякує за вірну службу і шкодує, же ёго службы далше не буде потребовати. В писмі нашов і шек за ёго піврічну плацу. В цілім містї ани в єдній банцї не міг найти роботу.​​ 

 Од Аліції дістав письмо, пару слов написаных пером:​​ О рік уж буду самостатна. Аліція.​​ В письмі была і єй фотка.​​ 

Веце єй не відїв. Шыфа пропала з нима десь в Тихім океанї.​​ 

 Кілько раз він попозерав, а то ся часто ставало, на милый образ Аліції, все вздыхнув і подумав:​​ Жена наймилїша і найкрасша в двадцятім роцї свого жывота.

ххх

Юлія не была красавіцёв, но і богата не была. Але кажды, хто єй познав, ся о нїй з похвалов высловлёвав. Кідь єй мати вмерла, она была найстарша, пятнадцятьрічна. Не з богатства жыли, але з двох отцёвых рук.

Отець, хоць не быв старый, ледва штиридцятьрічный, уж ся не оженив, бояв сю мачоху привести дїтям. А на таку, як мама, не міг натрафити міджі познатыма женами. Взяти собі стару дївку? Вдовіцю з дїтми? Буде бездїтна вдова пильновати, одходити сироты? А дїти без жены, без матери? Ёму было треба денно робити на хлїб. Ой, немало старости было...

Но мала Юлка, лем што скінчіла основну школу, на зачудованя отця, заняла місце небіжкы-матери. Троє дїтей ходило до школы а двоє найменшых нелемже заосмотрила, но ай дома обрядила. Отець поміг, де міг, і спокійно ішов до роботы. Вшытко было впорядку, як дїти, так дім. О пару місяцїв​​ така ся з нёй стала ґаздыня, же отець до єй рук давав заробок, як то было звыком іщі за матери. Юлка нелемже дім обрядила порядно, але і центы шпоровала в банцї.​​ 

Сама прятала, варила, райбала, обходила дїти, без поносы, без грызоты, крику. Дїти слухали, повиновали ся єй, охотнїше як при мамі-небіжцї, самы не знали чом. Вечерами ся не поносовала, же має велё роботоы. І на то мала час, же отцёви дашто з новинкы і з даякой книжкы прочітала. Отець одвык од рештаврацій, хоць і передтым быв терезвый чоловік, теперь ся якось ганьбив тото слабе дївча охабити саме дома.

Сусіды ся чудовали над над спосоностёв дївчати, а не єдній ґаздыни лупнув муж до очей:

- Могла бы єсь піти до школы к Юлії!​​ 

Почас пару років уж дві сестры зачали ходити до роботы до фабрикы. А Юлка так ґаздовала, же і дім, в котрім бывали до того часу, одкупили.​​ 

Юлка не была красавіцёв, по забавах не ходила, ани нихто єй не просив за жену. Мала уж двадцять років. Єй молодша сестра ся уж выдала, а за нёв нихто не пришов. При тяжкій роботї і старостях уж ай старше вызерала, як была досправды. Ай так неспокійность на нїй не было познати.

Раз в суботу пізно їх уліцёв ішов єден муж автом. Стратив контролю над автом і вдарив з ним до електричного столпа. На тріск і черьк скла Юлка попозерала вон окном і поблизку їх дому увидїла перевернуте​​ авто, а на капотї лежачого хлопа, без памяти.

Позбігали ся сусіды, лем так легко облечены, як то в такый час звыкне быти, пообзерали замлїтого, главно авто, высловили ся, же треба покликати доктора, поліцію – наісто быв пяный, так му треба і под., но нихто не поміг нещастниковы. Юлка послала сестру по доктора, а з помочов отця внесли безвладного до дому і положыль на діван. Доктор му поміг, вымыв раны, обвязав, предписав лїкы, приказав покій про хворого і пішов домів.​​ 

Юлка обходила скалїченого цілу ніч, аж над раном пришов ку собі, а од доктора ся дізнав, што ся з ним стало. Подяковав за поміч і одышов домів. Быв то вдовець з двома дїтми із сусіднёго міста і заможный купець. О два тыжднї із​​ дїточками нащівив своїх добродителїв. Дїточкы сі облюбили Юлку, і їм на дяку єй взяв за жену. Не так із любви к дївцї, як з любви к своїм дїтём.​​ 

Спокійно жыли. Він ся з почливостёв односив к Юлцї і быв єй вдячный, же ся праві вернув домів із роботы, отворив дверї до ізбы, а вечернє сонїчко освітило молоду матїрь і дїтину. Она з ясныма радостныма очами позерала на мужа, на устах єй грав усмів.​​ 

Приступив ку колысцї і отець, клякнув ку своїй женї, взяв єй тварь до долони, попозерав до єй світлых очей, поціловав їх і тихо проговорив з ласков:

 - Юлія, яка єсь мила, яка єсь красна! І подумав собі:​​ Жена наймилїша і найкрасша, кідь має двадцярьпять років.

ххх

Вдова Марія​​ была штиридцятьрічна. Перед пару роками єй умер муж, кідь цалком єй вено промарнив. Она была богатых родічів дївка. Выдала ся за нёго з великой ласкы проти волї своїх родічів. Думала, же щіров ласков направить ёго легкомыселность. З першых днїв не таїв перед нёв, же єй лем про богатство взяв за жену. А то повів з таков суровостёв до очей, же єй ласков наповнене сердце такой спустїло і нещастным ся стало. Никому ся не скаржыла із женьской гордости, а главно не своїм родічам. Каждый видїв і знав, якым грубым способом понижовав єй женьскость і достойность тот безхарактерный чоловік. Люде ся чудовали над єй терпезливостёв, а мати, котра знала о вшыткым, не раз єй просила:

- Дїтино дорога, охаб го, мы тя з радостёв приймеме назад. Іщі є час, жебы ся з твого вена што-то захранило. Розведь ся з ним, а захрань про свого сына дашто.

Хоць єй муж чім дале тым веце жыв ростопашнїше, встрачав і марнив і єй дїтины грошы з підлыма женами і камаратами, она го ай так не охабила. Хоць єй в пянстві і бив, о тім нихто не знав. Вшытко терьпіла.

Она лем терьпіла, мучіла ся і переношала своє нещастя, як достойну покуту, же своїх добротливых родічів не послухала.

Покы родічі жыли, спомагали єй такым способом, же про внука свого нелем облечіня куповали, але і грошы му давали. Але ай тоты грошы єй муж насилу одобрав од сына або од своёв жены. Кідь дістав векшу суму​​ до рук, то за довшый час не пришов домів, покы вшытко не промарнив.​​ 

Кідь родічі померли, хлопець мав тогды десять років. Цілый маєток зохабили внукови, грошы дали до банкы, а то такым способом або Маря, тогды мусила з рахунком купця іти​​ до банкы, а банка грошы не єй, але купцёви выплатила. Жебы ся не понижовала перед купцём або в банцї, радше нужду терьпіла, робила, шыла, жебы єй дїтинї ніч не хыбило.

Муж єй похворів на якусь хвороту. Непорядне жытя і безмірне ужываня алкоголу положыли го до постелї. Два рокы го так обходила. З ласков, терпінём і тепрезливостёв єдной героїчной жены. Вшыток маєток промарнив, а так она мусила робити, жебы утримала домівство і жебы не терьпіли недостатком – єй муж і сын. Аж теперь муж узнав свою підлость. Плачучі єй перепрошовав, обіцяв ся покаяти, але было нескоро. По двох роках умер.

Од старунків, од роботы, Маря постаріла. Іщі не мала ани тридцятьвісем, а уж єй волосы посивіли. Єдинов радостёв быв про ню сын. Два рокы по смерти отця, як вісемнадцятьрічный паробок, зложыв екзамены на высоку школу. На промоціях​​ была і сама Маря і радостно ся позерала на сынів плащ і квадратну шапку, досправды він быв міджі вшыткыма найспособнїшых, обдареный чудесным барітоном.

Кідь ся она гордо вертала із школьского праздника, операла ся о руку свого сына. Пришли домів. Маря сіла на діван, а з материньсков радостёв ся попозерала на сына і повіла:

- Дїтино, кібы твої стары родічі ся дожыли днешнёго дня? Отця не спомянула.​​ 

Сын приступив​​ к матери, погладив єй сиву голову, клякнув перед нёв, поціловав обидві од роботы тверды рукы, попозерав ся до єй милых очей і повів порихонькы:

- Мамко дорога, яка ты мі мила, яка ты прекрасна!​​ 

Про вісемнадцятьрічного сына жена найкрасша і наймилїша в штиридятёх роках свого жывота.

ххх

Петровы суть богаты люде, ставляють великый будинок. Отець цілый день у своїм бізнісї. Ани на обід не все приходить, на вечерю лем тогды, кідь мають гостїв. Барз занятый чоловік.​​ 

 Мама вставать коло девятой годины, скоріше не може. Забавы, театры, балы,​​ сполкы єй цалком заберуть час. Як правило, приходить домів по півночі, выповнюючі свої повинности як богатого чоловіка жена. Кідь настане рано, выпє в постели каву або чуколаду, встане, окупать ся, жебы освіжыти ослаблены нервы і способно к далшым сполоченьскым повинностям. Так ся потім облїкала до самого обіда, пообідї мало одпочіла по​​ тяжкій​​ роботї, пак зась ся перевболокла, приїмала гостїв, а кідь ся звышыв час, то на пару минут зазріла к дїтям. Не як мати, але як контролорка ці суть вболочены, ці суть чісты. Не погладила, не поціловала їх, як матери звыкнуть робити, бо бы єй фрізуру або чіпкы погужвали.

Было троє дїтей. Найстаршый шістьрічный, а наймолодша – єденадцятьмісячна. Хоць мали пестунку, учітельку, ай так бы ся были чули барз самотны, кібы не їх бабка.

Домашнїй пан, дякуючі своїм силам, ся став богатым. Ёго мати, вдова по робітникови, была​​ скромна і честна жена.​​ Сын быв благородный, взяв єй до свого дому. Кібы то была высокошколована особа і знала ся модерно облїкати, быв бы ся з нёв парадив. Але обычайну жену не міг указати своїм гостям, котры ани не знали, же домашнїй пан має у своїм домі маму. До кухнї ці до ізбы про челядь не сперав єй вступити.

Мама мали коло пятдесятьпять років. Тяжка єй молодость ся одбиивала на зморщеній твариі сивім волосю. Од дїтинства была звыкнута на роботу. Лем так без роботы не могла жыты. Вшыткы старостливость і любов обернула на дїти свого сына, на свої внучата. А тому ани нянька, ани учітелька ся не бранили. Дїти могли безпечно перепустити бабі. І так не мали нияку роботу. Зоставало їм веце часу на флірты і забаву. Домашнїх ся не бояли, бо тоты до дїтьской ізбы кідь раз або двараз до тыждня зазріли.​​ 

 А баба чістила, любила внучата, бавила ся з нима. Їх найвекша радость была, кідь малу взяла на рукы, а хлопчікы посідали коло нёй на мнягонькый покровець-тепіх, а она їм зачала росповідати приповідкы. Маленька уснула на єй колїнах, а хлопчікы уважно слухати єй приповідкы:​​ Де быв, там быв єден красный прінц..., а они ся​​ выпрошовали, толковали, щеботали. Старшый хотїв бы приповідку о прінцови-воякови, а молодшый о ягнятках, што ся пасли по золотій траві, чути. Та так бабонька росповіла і єдну, і другу приповідку. Повіла:

- Теперь уж, дїточкы, підеме спати.

Шістьрічный хлопчік двигнув рушнята, обяв бабку, поціловав і говорив:​​ 

- Бабонька, яка ты мила, яка ты красна!​​ 

Про шістьрічного внучіка жена є наймилїша і найкрасша, кідь має пятьдесятпять років.​​ 

ххх

Она має шістдесятьпять, а він сімдесят. Штиридцять лїт пережыли в манжелстві, в любви, а він у фабрицї робив. На єднім пікніку ся спознали. За короткый час ся побрали. Вшыткого лем пару талярїв мали.​​ 

Як молода пара, стягли ся до єдной комнаткы, лем жебы грошы зашпоровати. Він дале ходив​​ до фабрикы, ай курити перестав, лем жебы своїй молодій женї жытя приязным зробив і не мусила біду терти. Она, жебы мужови полеготу зробити, шыла, райбала про другых. І так складали цент ку центу.

Лем што пришла перша дїтина на світ, в третїм рочї манжелства собі нашли векшу​​ квартиру і зарядили ся із своїх грошей. Она дале шыла за грошы, він ся став контролором у фабрицї. По шестёх роках мали двоє дїтей і пару​​ тісяч талярів. Она зарядила малый склеп.​​ 

Она дозерала обход, він ходив і надале до роботы. За пару місяцїв взяла ку дїточкам служніцю, жебы могла веце в обходї робити. По роботї він єй помагав. Їх почливе​​ одношіня к людём приобріло їм тілько заказників, же мусили обход з облечінём росшырити. Купили цілый​​ дім, зарядили векшый обход, він выступив з фабрикы, жебы заспокоїти купуючіх. Зачав товар розвожовати нелем в тім містї, але і по околіцї. По штирёх роках на трёх возах продавали товар, а в обходї з двома робітниками сам робив. Она мала в домівстві роботы з трёма дїтми.​​ 

За час зарядив аґентуру на шыфкарты, депозітну банку, публічне нотарьство і мясярню. За ёго честну і совістну роботу люде го обдаровали довіров. Став ся єдным з найвекшых обходників міста.

Семеро дїтей выховали. Із штирёх хлопцїв єден быв доктором, другый​​ быв правником, третїй священиком, а четвертый скінчів обходный курз, жебы​​ міг перебрати місто свого отця.​​ 

Три дївкы повыдавав за почливых хлопів... А теперь із своїм наймолодшым сыном веде обход. Она помагать своїй невістї при домі і коло дїтей. Без роботы ани теперь не можуть быты, хоцьбы могли спокійно выжыти з інтересу (уроків) своїх грошей.​​ 

Кідь в недїлю ся посходять к родічам дїти і внукы, стары суть щастны не про богатство, но про ласку і злагоду, в якій їх обшырна фамелія жыє.​​ 

Якраз славили штиридцять років свого манжелства за участи цілой родины і найблизшых своїх приятелїв. Пространна комната наповнена квітками, дарами од дїтей, внуків і їх чтітелїв. Прозвучали тосты, по гостинї была танечна забава, ай юбіланты в нїй были участны. Пізно вночі ся вшытко поросходило.​​ 

Стары зістали самы у своїм бываню. Муж прступив ку своїй женї, обяв єй, попозерали собі до очей, а він проговорив:

- Старенька моя, яка ты мі мила, яка ты мі красна!

 Про сімдесятрічного мужа жена є наймилїша найкрасша, кідь має шістдесять років.​​ 

(Еміл Кубек: Єдна стріча. Выбране з прозы. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2007, ISBN 978-80-88769-81-1, с. 105-114.)

Марія Мальцовска: Мамінка

   Янчо сїв до старого автобуса і осуд го повіз до незнамого світа.
Сидїв взадї. Сам. Тряс ся як листочок. Рана у восени суть холодноваты, а на Янчови быв лем легонькый зношеный сведрик. Выняв кусок хлїба з кобілчіны і зачав жувати.
– Мамочко! – зашептав. – Мамко, де ты? – І слызы, як горохы, ся му скатуляли на твердый ярьчаный хлїб.

Read more

Миколай Ксеняк: Резонанції на книжкы і подїї

Час –
морьскый прилив:
штось вышмарить на певнину,
штось сі возьме в далечіну
а людьскы ступляї
дрїбным піском змыє,
но хосенны дїла
до памяти історії
так врыє,
же їх ани девятый вал
не змыє.
х х х
Трїщали єствуючі законы,
падали теплы кресла, функції
під кроком баршановой
револуції.
І мы, Русины,
зліквідованы партійным узнесїнём,
сьме збыхли,
выпли груди, двигли головы –
заложыли сьме Русиньску оброду,
нашли сьме надїйну дорогу –
выкрочіли сьме до третёй етапы
возроджіня.
І нашы редакторы
зо себе стрясли
порох владный,
страх, заказы
і вытворили центер –
голос нїжнореволучной добы –
заложыли редакцію
НАРОДНЫХ НОВИНОК
на челї з Александром Зозуляком,
редакторками Маріёв Мальцовсков,
Аннов Кузмяковов,
Аннов Плїшковов.

І понесло ся голосно
материньске слово!
Потвердила доба,
же Фенікс жыє,
є крылатый,
жадать свої права,
же Русин є ту,
же гібрід-маніпулатор
му
не оддзвонив.
же Русин жыє на своїй
землї первістній
в Бескидах-Карпатах.

х х х
Редакчный колектів,
як добрый ґазда,
взяв до рук
своє перо-плуг
і зачав землю занедбану
орати,
жывот їй вдыховати.
Она зась запахла
свіжов бороздов,
обнаженым корїнём,
теплым хлїбом…
Редакчный колектів
своїма дїлами
на языковій гати
звытяговав шлюзы!
І потекло-зажурчало
материньске слово:
ожыли фолклорны колектівы
Камяна, Звала, Барвінок…
Сторінкы новинок
публіковали родным словом
статї, стишкы, байкы…
Новинкам ся дарило долетїти
до найоддаленїшых
нашых сел-валалів,
до школ, хыж, урядів
і сусїднїх штатів.
Вдяка вытягнутым шлюзам
Театер Александра Духновіча
одкрыв простор родному языку –
позератель
порозумів слову, музам.
Завершінём нашого слова
была кодіфікація
русиньского языка….
Было то увінчаня снаг
будителїв, языкознателїв
і выслїдок мобілізації
родувірных
через радіо, Народны новинкы,
через часопис Русин;
было то історічне завершіня
нашого возроджіня,
наш міцный атрібут,
наше сформованя ідентіты!
Є то наш златый лїтокруг.

х х х
Редакція руку подала
снагам,
поклонникам Енді Варгола,
вернути домів
ґенія поп-арту
споза великой млакы.
Слава поклонникам –
русиньскый ґеній
є дома.
Мать певну стрїху над голововмузей-палату
в родных Карпатах.

х х х
Патрить ся златыма буквами
до історії записати
і честь воздати
Русиньскій обродї,
Народным новинкам
і часопису Русин,
же свої дїточкы,
злов судьбов роспорошены
по земній кулї,
споїли до єдной родины –
до Світового конґресу Русинів.
В тій минутї
квітку вдякы подаруєме
Василёви Туркови-Гетешови,
першому председови.

х х х
Признам ся открыто,
были істы тыжднї,
кідь наша єднота-колесо –
РОС і возроджіня –
ся затрясла,
грозило пукнутя, роспад.
Тогды Народны новинкы
і часопис Русин,
як сполягливый ряф,
єдноту-колесо стягли,
вкупі утримали
і нашы надїї вороджіня
ся не россыпали.

х х х
Рокы летять, пишуть лїтокругы,
драгу жывота біланцують.
Я редакції ґратулую:
вписала прекрасны сторінкы
до історії Русинів.
Но двадцятьпятка –
не граніця,
при двадцятьпятцї –
новый горізонт ся усмівать.
Жычу членам редакції
ку жывотній етапі
певне здравя, много ентузіазму.
Няй вашы голосы приязны
не зослабнуть,
няй стежкы до редакції
не заростуть.
Жычу вам
упевнёваня корїня
русиньского возроджіня.

Марія Ґірова: Грибы

ОСОБЫ:

Осветарька-грибарька
Єй муж Тонё
Мати Зужя
Сусїда Юля
Сусїда Цукрарька
Шандарї (Верейна безпечность)

Росповідач: Было то іщі за соціалізму, коли каждый мусив ходити до роботы. В роботї, кідь дакотры не бировали „тягати“, могли собі на столї в канцеларни і поспати, або палїнькы выпити, або піти хоцьде… Жены, наприклад в канцеларнях штріковали, або гачковали і головы собі вычесовали. Памятам, з якыма вычесаныма фрізурами по скінчіню смены цупкали домів по ходниках як моделкы.
Боже, то быв жывот… Нихто никого не контролёвав, не слїдовав і не наганяв.
А таку сітуацію вывжыла наша головна геройка слїдуючой пригоды, грибарька-осветарька, котра была вашнивов зберательков грибів.

Read more

Квета Мороховічова-Цвик: Любовны періпетії (укажка)

Інформації о авторці: Квета Мороховічова-Цвик

Маёвы рана
Рана суть тихы,
співучі і болячі.
День провиднїв.
Потячій хор вже добру хвілю
продукує свою ранїшню увертуру.
Ты ся пробуджаш
з болём, но нелем на душі,
бо рокы ся підписали
і під твою тїлесну скриньку.
– Найтяжшый є першый крок, –
жартовали в купелёх.
– Выкроч рівно до другого –
жартую я.
– Лем не одкрывай перед людми
зрана своє сердце,
бо можуть наплювати
на ёго отвореность і доброту.
Рана суть тихы,
співучі і болячі…

Read more

1 2