Марія Мальцовска: Мамінка

   Янчо сїв до старого автобуса і осуд го повіз до незнамого світа.
Сидїв взадї. Сам. Тряс ся як листочок. Рана у восени суть холодноваты, а на Янчови быв лем легонькый зношеный сведрик. Выняв кусок хлїба з кобілчіны і зачав жувати.
– Мамочко! – зашептав. – Мамко, де ты? – І слызы, як горохы, ся му скатуляли на твердый ярьчаный хлїб.

Read more

Миколай Ксеняк: Резонанції на книжкы і подїї (укажка)

Час –
морьскый прилив:
штось вышмарить на певнину,
штось сі возьме в далечіну
а людьскы ступляї
дрїбным піском змыє,
но хосенны дїла
до памяти історії
так врыє,
же їх ани девятый вал
не змыє.
х х х
Трїщали єствуючі законы,
падали теплы кресла, функції
під кроком баршановой
револуції.
І мы, Русины,
зліквідованы партійным узнесїнём,
сьме збыхли,
выпли груди, двигли головы –
заложыли сьме Русиньску оброду,
нашли сьме надїйну дорогу –
выкрочіли сьме до третёй етапы
возроджіня.
І нашы редакторы
зо себе стрясли
порох владный,
страх, заказы
і вытворили центер –
голос нїжнореволучной добы –
заложыли редакцію
НАРОДНЫХ НОВИНОК
на челї з Александром Зозуляком,
редакторками Маріёв Мальцовсков,
Аннов Кузмяковов,
Аннов Плїшковов.

І понесло ся голосно
материньске слово!
Потвердила доба,
же Фенікс жыє,
є крылатый,
жадать свої права,
же Русин є ту,
же гібрід-маніпулатор
му
не оддзвонив.
же Русин жыє на своїй
землї первістній
в Бескидах-Карпатах.

х х х
Редакчный колектів,
як добрый ґазда,
взяв до рук
своє перо-плуг
і зачав землю занедбану
орати,
жывот їй вдыховати.
Она зась запахла
свіжов бороздов,
обнаженым корїнём,
теплым хлїбом…
Редакчный колектів
своїма дїлами
на языковій гати
звытяговав шлюзы!
І потекло-зажурчало
материньске слово:
ожыли фолклорны колектівы
Камяна, Звала, Барвінок…
Сторінкы новинок
публіковали родным словом
статї, стишкы, байкы…
Новинкам ся дарило долетїти
до найоддаленїшых
нашых сел-валалів,
до школ, хыж, урядів
і сусїднїх штатів.
Вдяка вытягнутым шлюзам
Театер Александра Духновіча
одкрыв простор родному языку –
позератель
порозумів слову, музам.
Завершінём нашого слова
была кодіфікація
русиньского языка….
Было то увінчаня снаг
будителїв, языкознателїв
і выслїдок мобілізації
родувірных
через радіо, Народны новинкы,
через часопис Русин;
было то історічне завершіня
нашого возроджіня,
наш міцный атрібут,
наше сформованя ідентіты!
Є то наш златый лїтокруг.

х х х
Редакція руку подала
снагам,
поклонникам Енді Варгола,
вернути домів
ґенія поп-арту
споза великой млакы.
Слава поклонникам –
русиньскый ґеній
є дома.
Мать певну стрїху над голововмузей-палату
в родных Карпатах.

х х х
Патрить ся златыма буквами
до історії записати
і честь воздати
Русиньскій обродї,
Народным новинкам
і часопису Русин,
же свої дїточкы,
злов судьбов роспорошены
по земній кулї,
споїли до єдной родины –
до Світового конґресу Русинів.
В тій минутї
квітку вдякы подаруєме
Василёви Туркови-Гетешови,
першому председови.

х х х
Признам ся открыто,
были істы тыжднї,
кідь наша єднота-колесо –
РОС і возроджіня –
ся затрясла,
грозило пукнутя, роспад.
Тогды Народны новинкы
і часопис Русин,
як сполягливый ряф,
єдноту-колесо стягли,
вкупі утримали
і нашы надїї вороджіня
ся не россыпали.

х х х
Рокы летять, пишуть лїтокругы,
драгу жывота біланцують.
Я редакції ґратулую:
вписала прекрасны сторінкы
до історії Русинів.
Но двадцятьпятка –
не граніця,
при двадцятьпятцї –
новый горізонт ся усмівать.
Жычу членам редакції
ку жывотній етапі
певне здравя, много ентузіазму.
Няй вашы голосы приязны
не зослабнуть,
няй стежкы до редакції
не заростуть.
Жычу вам
упевнёваня корїня
русиньского возроджіня.

Марія Ґірова: Грибы

ОСОБЫ:

Осветарька-грибарька
Єй муж Тонё
Мати Зужя
Сусїда Юля
Сусїда Цукрарька
Шандарї (Верейна безпечность)

Росповідач: Было то іщі за соціалізму, коли каждый мусив ходити до роботы. В роботї, кідь дакотры не бировали „тягати“, могли собі на столї в канцеларни і поспати, або палїнькы выпити, або піти хоцьде… Жены, наприклад в канцеларнях штріковали, або гачковали і головы собі вычесовали. Памятам, з якыма вычесаныма фрізурами по скінчіню смены цупкали домів по ходниках як моделкы.
Боже, то быв жывот… Нихто никого не контролёвав, не слїдовав і не наганяв.
А таку сітуацію вывжыла наша головна геройка слїдуючой пригоды, грибарька-осветарька, котра была вашнивов зберательков грибів.

Read more

Квета Мороховічова-Цвик: Любовны періпетії (укажка)

Інформації о авторці: Квета Мороховічова-Цвик

Маёвы рана
Рана суть тихы,
співучі і болячі.
День провиднїв.
Потячій хор вже добру хвілю
продукує свою ранїшню увертуру.
Ты ся пробуджаш
з болём, но нелем на душі,
бо рокы ся підписали
і під твою тїлесну скриньку.
– Найтяжшый є першый крок, –
жартовали в купелёх.
– Выкроч рівно до другого –
жартую я.
– Лем не одкрывай перед людми
зрана своє сердце,
бо можуть наплювати
на ёго отвореность і доброту.
Рана суть тихы,
співучі і болячі…

Read more

Ангелина Ірчак: Ярна носталґія

   Природа ся пробуджать із зимного сна. Помалы сходить снїг, земля зістає чорнов і голов. Але не на довго. Лем што потеплїє, зачінать ся на світло Боже пробивати молода сыто-зелена трава.

  Златожовте сонце. Ярьнє небо бывать обычайно чісте, белаве. По нїм быстро плавають снїжно-білы хмаркы, припоминаючі звірята – лева, псика, мачку… Зачінать ся приповідка, сценарь якой пише сама природа. Всягды ся роспукують квіточкы – снїженкы, конопелкы, фіалкы… На стромах ся прорїзують пучкы і помалы ся перетворюють на маленькы листочкы.

   Сонце. Од ёго теплых лучів пукать ледова крига. Колыше ся на водї, докы ся не перетворить в єй скупенство. А за нёв друга, третя, четверта… а уж чути джурчаня потічка конець нашого саду. Ярьнїй сад – то чудесне місце! Коло дрїбных пахнячіх квіточок пукають стромы, жебы ся вказати в повній красї. Росцвитый сад – то Божа краса. Скоро рано, через продераючі ся сонечны лучі ся видить, же тота краса є завита до легкой пахнячой молгы. Найвеце ня радую коли росквітають яблонї ї грушкы – їх ружовый цвіт їх выдїлює споміджі другых стромів. Всягды чути спів і щеботаня вташат, што ся вернули з далекых країв і теперь росповідають єдно другому о своїх пригодах. На ярь ся вшытко навколо наповнює фарбами, звуками, пахами. Менї стає весело на душі.

   Ярь в містї ся все зачінать саджінём молодых стромиків, кряків і квіток в парках. І люде на уліцях ся з приходом яри мінять. Они легко одїты, усмівають ся частїше.
Світить ласкаве сонце, од котрого ай на душі стає тепло. Ярь все інштірує умелцїв – видно їх главнї в центрї міста, на пішій зонї. На пожаданя зроблять ай менї портрет, або карікатуру…

   Як добрї, же і я можу взяти фотоапарат і робити свої властны фотоснїмкы ярьнёй красы. Они ня будуть тїшыти і в слотавых, доджаных днях. А што є найглавнїше, будуть в моїй душі утримовати ярьнїй оптимізм цїлый рік!

Штефан Смолей: Чудный світ (укажка)

Інформації о авторови: Штефан Смолей

Воробель мав правду?
Дїдо ся мукарив своїма думками: „Чоловік, де бы быв, кідь бы знав лїтати? Істо уж бы сидїв на другій планетї.“ Воробель зачвірікав: „Быв бы там, уж давно! Но не хоче быти! Там бы із роботы другых не міг жыти! Чом? Ёму і ту добрї на Земли сидїти? На Земли не каждый нученый робити.“

Read more

Миколай Ксеняк: Будуть факлї – ідеалы пламенїти (укажка)

Миколай КСЕНЯК
Будуть факлї – ідеалы пламенїти

Інформації о авторови: Миколай Ксеняк

Роками зослабнутый,
ку земли склоненый
сивоголовый старець
уж не думать на хвалы,
іщі менше на подарунок.
Но прилетїв милый
прекрасный голос
з родного краю,
голос авторовой душы –
орхестер русиньской поезії
„Факлї горять.‟

Read more

Мілан Ґай: Моїм родакам (укажка)

МОЇМ РОДАКАМ,
Пряшів: СРПС, 2016, с. 98.)

Інформації о авторови: Мілан Ґай

І я єм родаком
із села Сукова,
свої стишкы пишу,
о нїм все, і знова.

Де же сьте одышли,
краяне із села,
де жывота судьба,
вас одтыль одвела?

Read more

Людміла Шандалова: Мижё (Укажка)

Інформації о авторцї: Людміла Шандалова

Людміла Шандалова - Мижё

 

Марьча поїмала малу бобрунку што лїзла по марґаретцї.​​ Положыла сі ю на дрїбну долонь і нїжно ся ї приговорила:

„Бобрунко, бобрунко, яка буде зарань хвіля?“ – Бобрунка ся​​ шпаціровала горї-долов по руцї і ласкотила ю, глядаючі найлїпшу дражку. Потім вышла на самый конець великого палця,​​ розтягла крыла і одлетїла.

„Ёй! Iщі єм не зраховала вшыткы кропкы! Ганьчо, буде шумнї, можеме ся іти купати!“

Камаратка Ганьча докінчіла плести малый вінчік з марґареток, понаправляла опатернї білы головкы до шору, перевязала​​ травов, жебы ся вінчік не розплїтав і положыла сі го на голову:​​ 

„Посмоть, пасує мі?“ – Фрышнї встала, з руками заложеныма
до боків ся весело закрутила, притім сміючі ся вказала цїлый​​ ряд білых зубів, aж нїжны ямочкы на личках ся проглубили.​​ Світле здорове волося, нагладко причесане коло головы, звязане до густого варкоча, ся на сонцю заблищало. Віночок падаючій понад высоке чело і кыпяча червінь в опаленїй твари єй​​ додавали штоська любезне. Як попка! Преснї так вызерала в​​ білім вышыванім оплїчатку, в червенім ружатім лайбику і темносинїй сукенцї.​​ 

Быв горячій лїтнїй день, сонце припікало од самого рана.​​ Сверщкы весело музиціровали, баревны мотыликы танцёвали​​ на квіткованім паркетї, пчолы монотонно бзучали до такту.​​ Де-ту ся на небі перевалёвала мала хмарка, а од лїса легонько​​ подував вітрик. Коровы ся спокійно пасли, замаховали хвостами і заганяли отравны мухы.​​ 

Шыроко-далеко не было на полю никого кромі двох малых​​ дївчат. Марьча опатернї положыла свій вінчік на невеликый​​ горбок .​​ 

„Потім докінчу! Треба мі назберати веце квіток,“ – обернула​​ ся ку Ганьчі.​​ 

Но дале з вінчіком ся уж не бабрала. Нашто! Фурт ся ї розплїтав, а она хотїла мати красшый, як камаратка. Ї не старчіли​​ лем марґареткы. Тїлько вшеліякых, од вымыслу світа, квіток​​ ту предці росло! Когутикы, дзвончкы, незабудкы, марґареткы,​​ чабрик, вшеліякa травa і такы, якым назву ани сама не знала​​ – жовты, білы, синї. Сплїтала їх довєдна, aле сидїти на єднім​​ місцї так довго ю уж омерзило. Де там терпезливость! Давно потекла долов водов, уж бы ю нихто не поїмав. Терпезливость ї нїґда не была властна. Так з нёв шыло,​​ же на каждім кроку глядала новы і новы забавкы. I теперь роздумовала, што бы іщі вынайти,​​ жебы пашіня скорше сходило. Перше очіма сконтролёвала,​​ ці коровы ся тримлють довєдна і тыж ці не позаходжали до​​ сусїднёго поля з вівсом, потім ся порозглядала по цалім паствиску аж ку лїсу.​​ 

„Ганьчо, знаш што… підеме на ягоды,“ – напало ю. „Теперь єм​​ сі спомянула, знам добре місце де ростуть.“

„Подьме! Я тыж знам єдно…“ – зрадовано пристала Ганьча.​​ Обидві ся розбігли через поле. Босыма ногами пeрескаковали​​ ямы, горбочкы, до мягкой травы нурили стопы, не чуючі слабе​​ колотя бодляка або сухого конарика, не позоруючі, же высшы​​ стебла обивають лысти. Обышли крячкы, млаку і ступляї од​​ худобы, закоротко перешли ку лїсу, а там, такой скраю збачіли​​ в траві червенїти ся дрїбны солодкы плоды. Ой, кілько їх там​​ было! Перше назберали до звязкы, потім палцями брали по​​ єдній і нетерпезливо їли. Солодка лакотинка ся розмывала на​​ языку, єй незвычайный смак лагодив змыслам. На короткый​​ час загнали голод.​​ 

З лїса несподївано запраскало конарївля.​​ 

„Ёй! Што то?!“– Дївчата ся сторгли. Перестрашено посмотрили за голосом, выдыхли сі аж як спознали хлопцїв.

Зъявив ся Мижё, за ним Янко. Обидвоми, махаючі довгыма​​ паліцями на вшыткы бокы, розгортали высоку траву, жебы​​ зробити перед собов стежку.

„Што вы ту робите?!“– Янко намірив паліцю як пушку на дївчата і зацїлив.

„А вы што ту робите? Мижю, ты єсь мав зо мнов пасти​​ коровы, чом єсь мі втїк?“ – Марьча ся остро посмотрила начорнявого хлопця з кавеёвыма очіма. Найстарша сестра Ганя​​ єй за каждым разом, де бы не ішли, наказовала мерьковати на​​ Мижя. І днесь так зробила, міцно підчарковала, жебы давала​​ на нёго позір, не спущала го з оч.

Мижё быв єдиный сын своїх родічів, єдина дїтина. Як бы ся​​ за нёго не страховали! Каждый день мали на мысли, лем жебы​​ ся му ніч не стало.

Хлопець красный, округлой білой твари, чорноволосый.​​ Теперь ту стояв, а може ся чув дакус виноватый, но не дав на​​ собі знати. Підшмарив параднї головов на бік, очами блиснув​​ на Ганьчу і зробив ся, же не розумить, што є му вытыкане.​​ Густы волосы, на коротко підстрижены, остры як дроты, му​​ над челом одставали, а в правім кутї ся скручали до колечка.​​ В короткых леняных ногавчатах і полотняній кошульцї, на​​ першый погляд вызерав цалком невинно, але быв то хлопець​​ непосїдный, зведавый, нахылный на хоцьяке жыванство. Од​​ Марьчі о два рокы молодшый, лем теперь кінчів у школї другу​​ класу, хотїв ся нести по-парібскы, сміло.

Днесь наще рано, як го мама выпроваджала аж на двір, до​​ рукы му дала мерендю, погласкала го:

„Мижю, стримуй ся коло Марьчі а не жебы сьте выстроїли​​ дашто на полю!“ – Поправила му кошулю, што му выходжала​​ з ногавчат, усміхла ся на нёго і смотрила за ним аж покы не​​ вышов на драгу. „Добрї, добрї, мамо. Не бійте ся!“ – Обіцяв єй.
А думав сі:​​ 

„Но гей, коло Марьчі може быти, але кілько фіґлїв з камаратами за тот час може выдумати?!“

Iщі лем недавно пришли з Грабівчіка жыти ку своїй стрынї.​​ Мама з нянём помагають на стрынинім ґаздовати, а він, Мижё,​​ тыж помагать, што знать.​​ 

Найвеце роботы мать коло коров. Він ся ї не сперать. Не є аж​​ такa страшнa, кебы не вставаня. Ружаню і Яблоню кажде рано​​ выжене на поле. А потім... потім уж є му гей! Векшынов сі найдуть на полю з камаратами хоцяку забавку. А час летииить...

Ружаня му не робить жадны проблемы, є то стара коровка, з​​ єдным одломеным рогом, але спокійна. A Яблоня... Яблоня ся​​ той зимы отелила іщі лем першыраз. На тоту сі мусить дати​​ векшый позір. Лем їх добрї зошоровати!​​ 

Мижё є быстрый хлопець, раз-два пришов на то, же Ружаня​​ все перша выходить з двора, а навертать ся перша із пашы.​​ 

„Ты будеш велитель!“ – Дав єй функцію, што сі заслужыла.​​ 

Яблоня є подля того во вшыткім друга, Ружанї ся підчінять,​​ што практічно вызерать так, же за каждым разом ю наслїдує,​​ іде в єй ступляях, кідь треба стоїть, чекать ю, мож повісти, же​​ скоро ся без нёй ани не гне.

Раз, єдного студеного рана, Мижё пригнав коровы ку Ондаві​​ і было треба перейти​​ на другый бік, на луку, Під берегами, што​​ ся находила ближе ку Юрковій Волї.​​ 

„Бррр, зимна як фрас!“ – Зануривши до воды праву ногу,​​ блесково ю одтяг.​​ 

При помышлїню, же треба перейти через брід, го аж стрясло.​​ 

„Ох, што теперь?!“ – Обертали ся скоро колечка Мижёви в голові. Як робити, жебы не требало вкрочіти до річкы? Як лем сі​​ полегшати, жебы ся дістати на другый бік?

Наконець го напало... поміг сі з малым фіґлём. Знав, же на​​ Ружаню ся може сполягнути, бо Ружаня за каждым разом застане перед бродом і буде чекати на Яблоню. Знав, же Ружаня​​ ся дасть рада підплатити. Мижё выбрав з кешенї фалаточок​​ хлїба, подав тоту доброту корові, потім єй штось пошептав​​ до уха. Выскочівши на ню, перевісив ся напіперек найвузшой​​ части хырбета – коло головы... a уж ся нїс. На другім боцї рїкы​​ з нёй зоскочів і знову ю підплатив хлїбом. Кажде рано потім так робив, жадав маму о фалаток хлїба, тайно го торгав​​ на іщі меншы фалаткы і ховав до кешенї. Ружаню закоротко​​ выцвічів. Здобыв істоту, же она все на нёго почекать перед​​ бродом, а Яблоня таксамо.

Малы пастухы і днесь, лем што минула четверта година,​​ наще рано вышли на поле і розлетїли ся на вшыткы бокы​​ глядати, наскоро зношати на єдно місце хоцьяке сухе рїджа,​​ поламане конарївля, жебы могли заложыти огень. Потім зробили мале огниско, наскладали до стрїшкы тоніцькы галузкы,​​ підложыли сухов травов або папірём. Наконець дакотрый з​​ них запалив копу швабликами, што принїс з дому. Огень занедовго весело праскав, зогрївав їх і давав велё можностей​​ на бавлїня. Перескаковали го, вшеліяк ся передили, хто є​​ найшыковнїшый, найміцнїшый, найфрышнїшый і найлїпшый.​​ Одміна была велика. Тот з них, што быв найвекшый герой, не​​ мусив пять раз за собов навертати коровы, якы заходили до​​ поля з вівсом. Цїлый день огень утримовали, ту і там сі опікали​​ солонину, а в лїтї сі часто опікали зелены ябка, якы были фурт​​ по руцї. Лем тото, же даколи з них болїв і бріх.​​ 

Днесь зашли до лїса а Мижё Марьчі конечнї одповів:​​ 

„Што, што, мы лем ту были... В лїсї грибы посмотрити!“ з​​ паліцёв штуряв до мурянчаной копы смотривши,​​ як вшыткы мурянкы вылїзають деська з глубины.​​ Они перше хаотічно зачали побіговати горї-долов​​ коло муряниска, потім ся роїли на поверьх веце і веце.​​ Але то їм не старчіло... Порушаны і выпровокованы дрїбны​​ жытелї мурянчаной копы, почали нарушытеля своёй теріторії атаковати, лїзти му по голых ногах і грызти го.​​ 

„Яв, яв!“ – ляпкав ся Мижё кады зарвав і смішно підскаковав​​ як Яношік. A жебы довше не продовжoвав свою ганьбу і не вказовав слабость, розбіг ся долов полём лем ся за ним скурило. А​​ камарат Янко позад нёго.​​ 

„А што сьте назберали?“– сміяли ся за нима дївчата.​​ 

„Ніч! Бо не ростуть!“ – закрічали здалека хлопцї і скрутили​​ ку Ондаві. Было коло десятой годины дообіда. Час, коли треба​​ гнати коровы домів на обідняйше доїня. Напоїли їх у водї, потім перевели через драгу, каждый до свого двора.​​ 

 

Три хыжы стояли в єднім дворї. Довгый двір ся тягав од​​ сільской драгы до бережка. Од драгы перша стояла хыжа​​ Олеярчіновых. За нёв, повыше, друга, де жыв рыхтарь Янко​​ Гавран зо своёв родинов, а іщі повыше третя хыжа была ёго​​ брата Петра. Двоми братя зо своїма родинами на вітцївскім​​ пляцу до часу нажывали сі добрї. Але так як велё іншых, біда​​ ай їх загнала пробовати щастя в Америцї. Там, за великов млаков, глядали наповнїня своёй судьбы. З надїёв ся выбрали до​​ великого світа. З пожыченыма корунами на шыфу, жебы там​​ заробити, принести заробіток до краю і так полегшати жывот​​ собі і своїй родинї.​​ 

Янко ся по рокох вернув, другый брат остав.

Велё раз ся Марьча выпрошовала свого няня, як было в Америцї і чом є стрына Анця сама.​​ 

Стрык зо стрынов мали двох хлопцїв – Янка і Петра. Петро​​ умер як трирічный. Хто там знать на яку хвороту. Не было​​ доктора поруцї, перше го лїчіли як знали, вшеліякым зїлём,​​ радами баб, а покы ся выбрали з возом до шпыталю аж до​​ Бардеёва, было уж пізно.​​ 

Другый сын, Янко, тот мав хворе сердечко. Умер в найкрасшых роках свого жывота. Лем тридцять му минуло. На самім​​ остатку быв цїлый наллятый водов. Нїґда ся не оженив, хоць​​ не быв брыдкый. Може му хыбило кус серенчі, а може было на​​ шкоду, же быв барз тихый і несмілый. Але зато быв міцный і​​ робітный. Марьча памятала, як ходив вечур до них старати ся​​ о конїв. Єй нянё ся на нёго все могли обернути. Стрына остала сама в деревяній хыжи, на синё побіленій, з невеликыма​​ облаками. Як знала і покы силы старчіли, сама ґаздовала. У​​ стайни были дві коровы, а требало обробити і третю частку​​ Гаврановых земель. Дві часткы обрабяв шовґор Янко – свою​​ і одкупену од своёй сестры Ганї, што зістала в Америцї, але з​​ кіньми помагав ай шовґрыни, а Гавранівскы землї ся обрабляли довєдна. Стрына была жена барз добра, проста і скромна.​​ Жывот ся з нёв не пестив, але она кротко несла свій хрест.​​ Хыжа ся выпорожнила, як поховала і другого сына. Остало в​​ нїй смутно і пусто.​​ 

Тогды Марьчин нянё вырїшыв, же ку стрынї прийде жыти​​ найстарша дївка Ганя з мужом Митром і вісемрічным сыном​​ Мижём. Жывот у Грабівчіку, де пристала за невісту, быв​​ тяжкый. На єднім невеликім ґаздівстві там жыли трёми братове і три невісты.​​ 

Стрына была рада. Хыжа ся знову наповнила бісїдов,​​ жывотом. Та она як ся помине, кому вшытко остане? Холем ю​​ буде мати хто до смерти доховати!​​ 

Прияла родину свого шовґра як своїх властных. А Мижё –​​ якый то веселый хлопчік! Тілько радости з нёго мала! Фурт,​​ як го збачіла, змякло ї сердце, потїшыло ся, аж підскочіло.​​ Як кібы своїх двох відїла замаленька. Што веце могла іщі​​ жадати на стары колїна од жывота?​​ 

Марьча прибігла на двір. Стрына сыпала зерно​​ курам:

„На, моя, на, ціпу-ціпу, ціп, ціп...“​​ 

„Добрый день, стрыно! Мижё дома?“

„Вітай, Марьчо, дома є, ...а што му хочеш?“

„Iдеме ся​​ купати на банюр!“

„Подь до хыж, Марьчо, мам печены пирогы зо сыром,​​ покоштуєш.“

Стрына увышла до переднёй хыжы, а Марьча за нёв.

„Стрыно, я ся так радую! – Днесь буде на Ондаві велё дїтей!​​ Вода вымыла такый великый банюр, же можеме до нёго скакати з вільхы!“ – Похвалила ся Марьча. Свою стрыну мала барз​​ рада і часто до нёй заходила. Єй ласкавый голос, якым ю все​​ вітала, єй сердечна щірота, яков ю загортала, міле слово і похоплїня про вшеліякы дїтиньскы вопросы і дрїбны проблемы​​ або болести, тото Марьчу наповнёвало міцным і особитым​​ чутём ку стрынї. А стрына про ню фурт дашто добре порихтовала зїсти. Найчастїше то быв припеченый хлїб, потертый​​ ческом. Ой, але яка то была доброта!

„Лем давайте з Мижём на себе великый позір!“

„Стрыно, не бійте ся, там не є аж така глубока вода… Мням,​​ якы добры пирогы....“ – облизала сі Марьча палцї, як покоштовала уж третїй пиріг.​​ 

„Та лем кідь ті смакують. Пекла єм і про тебе. То зато, же єсь​​ днесь так шумнї співала на загородї. Ёй, барз краснї… Велику​​ радість єсь мі зробила.“​​ 

„А знате што, стрыно? Там повыше, на Червенім бережку, ся​​ добрї озывать, я там співам найрадше.“

„Знам, я тя відїла з двору… Возьмий сі веце, і зо собов, дїтино,​​ бо коло воды будете голодны,“ – нукала ю стрына.​​ 

„Дякую.“

„Iдеме ся купати?“ – Вышов Мижё зо заднёй хыжы. Волосы​​ пелехаты, як кібы теперь встав.​​ 

„Гей, пришла єм по тебе, подь, бо Ганьча зо Зужёв уж пішли.“​​ 

„Мижку, подь і ты собі взяти пиріг!“ – Стрына ся обернула ку​​ нёму з мисков.

„Я уж їв.“ – Але не дало му, натяг руку і єден з мискы выхопив.

„Я там буду першый! Оле, ці ня доженеш.“ – А уж го не было.​​ Мижё втїкав ку Ондаві, што му силы старчіли, а Марьча за ним.​​ 

• • •

Просто од хыжы, лем збігнути долов двором, перейти драгу,​​ а потім за хыжами, на другім боцї драгы, може іщі сто метрів​​ через фундушы – там текла Ондава. На єднім місцї в серединї рікы буря вымыла векшу яму. Місце было скрыте міджі​​ великыма вільхами. Дїти сі там нашли на купаня рай. Сходило​​ ся там цїле село. Векшы і меншы, хлопцї і дївчата.​​ 

Головне было, жебы банюрь быв дость глубокый. А там, де​​ быв плыткый, требало руками выграбати і выносити каміня​​ набік.

Лем што поприходжали дїти ку водї, позошмарёвали зо себе​​ лахы до травы. Дївчата ся купали в спіднїх кабатиках, або охабили на собі шурцик, меншы хлопцї ся купали голы.

Марьча вышла на вільху: „Позір, скачу!“ – Натягла рукы допереду на рыбку, скочіла до середины банюра на голову.​​ 

„Цїлого єсь ня обрыскала!“ – Мижё почекав покы ся​​ вынорила, шкодорадостно ї назад запхав голову під воду і потримав.​​ 

Марьча розмаховала руками, вода брыскала на вшыткы​​ бокы.

„На! Ту маш!“ – Не подаровала му, як ся выслободила. Шлюпла потім на нёго пруд воды отвореныма долонями.​​ 

Мижё ся занурив під воду іщі раз, аж ку самому дну. Несподївано підтяг Марьчі обидві ногы. В моментї ся потопила, нахляпала ся воды а кус єй тырвало покы ся знова зъявила над​​ водов, міцно кашлаючі, хватавчі дых.

„Повім мамі, за тото заплатиш!“ – бранила ся през слызы.​​ 

„Повідж. То зато, жебы-сь не мала жажду!“ – одплавав дале​​ за своїма камаратами. Веце на ню не позерав.​​ 

„Беее!“ – вывалила на нёго язык вертаючі ся на берег, жебы могла выйти на вільховый скоканьскый​​ мостик.​​ 

Радість з купаня притягла велё дїтей.​​ Ґрявк, висканя, сміх ся нїс додалека. Было весело, день быв​​ спокійный. Але вода як міцный природный жывел дала занедовго о собі знати...​​ 

• • •​​ 

Такой на другый день падало. Властнї была порядна буря.​​ Од рана прибывало хмар, пообідї ся нагорнула страшна чорнява од Бардеёва. Одразу ся зробило темно, а до сухой землї ся почали впивати рїдкы кропяї доджу. Великы, тяжкы ся​​ розмывали на тварях людей, на голых руках, а їх неприємный,​​ мокрый дотык выкликовав на сердцю​​ непокій. Каждый понагляв докінчіти начату роботу – ці то на полю, ці на дворї. А потім скоро втечі до хыж.​​ 

Додж міцнїв, вдарив блеск. Перетяв златов кривулёв​​ небо. Страшне гырмлїня затрясло цїлов долинов так, же​​ выполошало вшыткых Верлишан. Спустила ся густа ллїя. Аж​​ бомбулї ставали на дразї. Лляло і лляло. В ухах шущало, воздух​​ ся охолоджовав, лїтня спека ся розмыла. Требало уж доджу,​​ было барз сухо, але такой бурї ся бояв каждый.​​ 

„Мижю, што будеме днеська робити?“ – Марьчу омерзило​​ смотрити фурт до облака.

„Піґы не можеме грати на дворї… Знаш што? Будеме грати фасолю! Хто веце награть.“ – Мижё принїс жменю фасолї​​ і роздїлив на дві копкы. Сїли собі за стіл, єдну фасолю дали​​ до середины. На своїм боцї стола взяв Мижё фасолю з копкы,​​ пообертав, сконтролёвав, ці буде добра, наставив і бринькнув​​ скорченым палцём. Фасоля выстрїлила і трафила другу фасолю серед стола.​​ 

„Мам! Iду дале!“ – Зрадовав ся, взяв обидві, приложыв до​​ своёй копкы. Марьча поставила до середины другу зо своїх​​ фасоль.​​ 

Мижёва мама під облаком шыла нову кошулю. Сидїла тихо,​​ з усмівом позоровала, як ся дїти бавлять. Пару раз ся візвала​​ ід ним, але векшынов была згорблена над машынов. Днесь не​​ быв добрый день на роботу ани на дворї, ани на загородї. Пустила ся до шытя кошулї, што єй уж давно мала скроєну. Она​​ сама ся навчіла кроїти, іщі як молоде дївча, лем пару раз ї вказала Ганя Запахова, сусїдка. Потім ся вчіла на властных хыбах.​​ І навчіла ся. Теперь, кідь треба, шыє про цїлу родину. I ногавіцї​​ про мужа, і гуню про няня. Але найрадше вышывать. Оплїчатка, фартушкы, лайбикы.​​ 

Дошла ї нитка. Выбрала порожню шпульку, навила на ню​​ нову нитку, заложыла до машыны і облизала конець ниткы.​​ Потім приджмурила очі і задїла до іглы. Але шыти не продовжовала: „Мижю, оле, подь гев, най на тя примірям!“​​ 

„Теперь не можу, мамо, теперь ся мі веде!“ – Мижё праві згортав фасолї на свою копку.​​ 

„Охаб, сыну, фасолї. Хочеш быти парадный? Гыбай приміряти!“​​ 

„Но та добрї… Але стара кошуля іщі добра, мі не треба нову.“​​ – З неохотов зышов зо стілця і поставив ся перед маму. З головов обернутов набік, не спущаючі очі з Марьчі, ці му припадком не возьме з ёго копкы фасоль.

„Стій рівно!“ – Мама приміряла, вшытко сидїло як треба і​​ Мижё ся міг вернути назад ку столу.

„Мижю, покы ті мама дошыють кошулю, я уж буду мати на​​ своїм боцї вшыткы фасолї!“ – Радовала ся Марьча. Частїше теперь выгравала, а Мижя то переставало бавити.​​ 

„Посмоть, Марьчо, уж не падать! Iдеме посмотрити на воду,​​ яка велика іде!“ – Не было коли, выскочів споза стола, выбіг з​​ хыжы, а Марьча за ним.​​ 

Ганя одорвала очі од шытя і закрічала:​​ 

„А жебы вас не напало піти близко ку водї!“ – Але де там!​​ Обидвоє уж давно были гет…​​ 

Марьча утїкала за Мижём долов двором, чорны варкочі єй​​ підскаковали, босы ногы высоко закоповали до сукнї і махавчі​​ руками крічала:​​ 

„Почекай ня!“ – Мижё ся ани не обернув, на кінцю двора​​ нашыроко розтворив капуру і роззераючі ся вышов на драгу.​​ Лем што го добігла, цїла задыхчана му вытыкала:​​ 

„Де ся так женеш? Посмоть, цїла єм ся зболотила! Не можеш
ня почекати?!“

Запераючі капуру, збачіла выйти на драгу і камараткы од сусїдів – Ганьчу і Терку Гасимовы і двох братів Гальковых – Юрка​​ і Янка.

„Подьте з нами, ідеме посмотрити на Ондаву!“ – Мижё махнув руков на знак, жебы ішли за ним. Вшыткы ся пустили смером, якым вказовав, перешли на другу страну сільской драгы,​​ а потім долов шанцом, попід стромы аж ку місцю, де была деревяна лавка.

Лавка была обычайна, невелика – лем два грубшы дручкы​​ коло себе положены, оперты о напротивны берегы річкы​​ Ондавы. Служыла лем на то, жебы через ню перешли селяне на​​ другый бік, векшынов кідь переводжали коровы на паствиско​​ За вершком, што было ближе ку Юрковій Волї. Берегы были​​ зароснуты верьбами, крячінов і густыма вільхами. Не раз під​​ нима хлопцї їмали рыбы, жебы їх потім могли впечі на огню​​ даґде на полю.​​ 

Але теперь річка вызерала страшно. Не тримала ся уж у своїм корытї, выливала ся з берегів. Темна, брудна вода ся валила з гукотом і брала зо собов вшытко, што ся ї поставило до​​ драгы.

„Ёй, яка коломутна вода іде!“ – Ганьча ся заставила два​​ метры од берега.

„Там, смоть! Уж є скоро під самов лавочков, дораз ю возьме!“​​ – Янко шмарив каменик, але вода ани не жблюхла. Лем як мале​​ зеренко, такой го лыґла.

„Не ходьме ближе, лем здалека ся призерайме!“ – Марьча​​ смотрила на молочнокавеёвы волны, як ся перевалюють єдна​​ через другу, як вода несе згоры вшеліякы меншы і векшы​​ дерева, поламаны конарї, як їх обертать доокола — раз горї​​ выношать, раз їх крыє глубоко під поверьх.​​ 

„Хто перейде через лавочку на другый бік?“ – Мижё сі застав​​ нашыроко на самый край тай босов ногов пробує ці лавочка є​​ дость міцна.

„Мижю, неслобідно, смоть яка велика вода іде!“ – Марьча го​​ тягать ззаду за рукав. „Дадуть ті мама!“

„Но, хто спробує?“ – Вызывать пышно камаратів.

Хлопцї поспущали головы і каждый смотрить до другого​​ боку. Дївчата крічать єдна через другу: „Што єсь, Мижю, я не​​ піду! Ани я! Ани я!“

„Я піду, увидите, же перейду!“

„Мижю, не ходь, не ходь!“ – Марьча натягує за ним рукы, але​​ він уж стоїть на лавочцї і помалы, крок за кроком, пущать ся​​ на другый бік. Босы ногы опатерно кладе єдну перед другу,​​ смотрить далеко перед себе. Дерева ся перегынають, лавочка​​ ся колыше.

Уж є в серединї. Вшыткы за ним зазерають зо страхом. Занїміли, пережывають, а він іде дале. Уж лем кус треба перейти.​​ Розбіг ся і… скочів...

„Но видите! Ту єм!“ – Махать їм з шапков з другого боку.​​ Вшыткы собі выдыхли, але не надовго.

„Подь уж назад, подь, бо уж іде векша вода!“ – Крічать за ним.​​ Ани ся їм барз не хоче радовати з геройства камарата. Терьпнуть і чекають, лем жебы уж быв назад.​​ Мижё сі знова здїв шапку на голову, міцно ю притис ззаду, ногавчата сі выгорнув іщі веце понад босы ногы і кладе​​ першый крок на мокру лавку.​​ „Подь уж, подь! Бо піде​​ вода поверьх лавкы!“ – Махать руками на нёго Марьча. Потім ся їмать за голову, цїла несвоя нетерпезливо позорує каждый ёго рух, каждый крочай.

Малый герой ся помалы пущать назад. Видно, же іде опатерно, уж не є такый смілый. Істота, што на початку была така скалопевна, го уж опустила. Посмотрив налїво додалека на рїчку,​​ яка ся згоры, од Бардеёва, гнала великов силов. В голові ся му​​ закрутило, сердечко ся міцно розбігло... Страх над ним почав​​ пановати.

Вода неперестанно гучіть, волны ту і там уж переливають​​ деревяны дручкы, а Мижё в духу банує, же ся пустив до такого​​ нерозуму. Єдна нога, друга… Лем ся не послизнути. Рукы розтягує, перегынать ся раз долїва, раз​​ доправа. Рівно ся тримле, а як буде в серединї, другу​​ половину перебігне. Посмотрив на камаратів на другый​​ берег, хоче здогадати, ці іщі велё му треба перейти, ці лавочка вытримле натиск воды.​​ 

„Позір!“ – Хтоська з берега закрічав.

В тім векша волна лавку перелляла. Підвалила тоніцкы​​ ножкы і Мижё упав. Коломутны волны ся над ним заперли.

„Ёй, Боже, Мижю!“ – Зъёйкла Марьча. Остала як прикована,​​ од головы аж по пяты, цїлым єй тїлом перешов блеск страху.​​ 

Вынурила ся голова, Мижё їмать дых. Зо вшыткых сил тримать ся над водов, але она робить з ним што хоче.

„Ёй, ёй! Мижю, Мижю!“ – Вискають дїти.

Вода панує над малым хлопцём. Несе го неконтролёвано.​​ Несе, качать і качать, перевалює го. Раз є горї, раз долов. Раз​​ видно голову, раз руку, раз хырбет.

Хлопцї выстрашены повтїкали домів. Лем Марьча біжыть​​ коло воды по берегу: „Мижю, Мижю!“ – А обидві камараткы​​ летять за нёв. Што робити, як му помочі?

Корыто ся розшырює, вода го несе і несе. Утїкають коло нёго​​ поздовж берега. Не спущають з нёго очі. Мижё пробує махати​​ руками і дістати ся ку берегу. Зо вшыткых сил ся моцує, пробує​​ тримати голову над водов. Одразу застав… Вода го занесла ку​​ краю, під берег, з якого стырчало каміня. Поїмав ся великой​​ скалы і тримать ся, тримать якнайміцнїше, не пущать...​​ 

„Мижю, Мижю, подь!“ – Подавать му Марьча руку. Вытяг ся​​ даяк сам. Звалив ся на берег і тяжко-претяжко дыхать. Не годен выповісти слова.

Марьча ся росплакала. Цїлує го:

„Видиш, я ті повідала, же не ходь. Што будеме теперь робити? Што повіме дома?“

„Мав єсь серенчу, же єсь ся не затопив!“ – Ганьча го гласкала​​ по чорнім волосю.

„Што як бы тя скрутило там, під тамты липы, де вода глубока? Цїлый ся трясеш. Подь, підеме ту, до лозин, най ті выкручу​​ лахы!“ – Помогла му встати Марьча. Затягла го до лозин. Там​​ го позоблїкала догола. Вшытко – ногавіцї, кошульку і шапку,​​ повыкручала, а покы на нёго вшытко назад облекла, стояв з​​ руками перекриженыма, стиснутыма під плечами і мовчкы​​ чекав. Лем ґамбочкы зосинїты ся му трясли, зубы дыркотали,​​ ледво потрафляли єден на другый, вода з мокрого волося цяпкала на груди а тїло ся слабо потрясало.

Потім го поїмала за руку і зо страхом ся побрали домів.

Ганя внесла до хыж за наруча дрыв. Зошмарила го коло​​ шпаргета і приложыла. Доварёвала акурат левеш, уж лем запражити.

„Мамо!“

Обернула ся до дверей, заламала руками:

„Боже, што ся стало!“​​ На порогу стояли обидвоє — Мижё і Марьча. Мижё цїлый​​ перемокнутый, волоскы позлїпляны над челом, в очах​​ невыповідженый страх.​​ „Мижё бы ся быв затопив!“ – Росплакала ся Марьча.​​ „Што сьте поробили! Де сьте были?“ –Звідує ся Ганя трясучім​​ голосом.​​ „Вода го несла… А потім ся поїмав каміня і вышов...“​​ „Боже, сыну, дїтино моя…“ – материньске сердце втїкать​​ великым цвалом, слызы падають як горохы. Пригортать го ку​​ собі, стискать міцно і цїлує на мокры волоскы. Гласкать го по​​ голові.

„Цїлый єсь мокрый! Гыбай гев, дай вшытко долов зо себе,​​ ту ся будеш грїти!“ – Помагать му зняти кошулю і выкладать​​ го на пец.

„Дяковати Богу, же єсь ту! Што мы бы робили, як бы тя​​ не было?“ Ганя плаче і плаче.

Мижёви аж теперь полегшало. I він плаче. Уж є​​ дома, уж є при мамі.