Смолей, Штефан

Публікації

  • Чудны думкы (поезія, 2005)
  • Не ганьб ся, Русине! (поезія, 2005)
  • Юрковы пригоды (проза, 2007)
  • Бескідьскы співы (поезія, 2008)
  • Нагода або судьба (поезія, 2008)
  • Людьскы радости і безнадїї (поезія, 2011)
  • Чудный світ (байкы, 2011)
  • Несповнены тужбы (проза, 2012)
  • Пригоды із нашых сел (проза, 2012)
  • Бурї над Бескидами (проза, 2012)
  • Афорізмы (поезія, 2014)
  • Великый слюб (поезія іпроза, 2014)
  • Співанкы  з під Убочі (співанкы, 2014)
  • Чудны пригоды (поезія, 2015)
  • Білы марґареткы (поезія, 2015)
  • Народны співанкы (співанкы, 2015)
  • Чом є то так? (проза, 2016)
  • Мамко наша (поезія, 2016)
  • Сценкы (проза і поезія, 2016)
  • Недописаны стороны (проза, 2016)
  • Обычайны слова (поезія, 2016)
  • Просьба і понука (поезія, 2017)
  • Рошківцї – моё родне село (проза, 2017)
  • Нечекана навщіва (проза, 2017)
  • Запискы обычайного вояка (проза, 2018)
  • Тяжкый жывот (2019)
  • Отрошынкы щастя (2020)

Жывотопис

Народив єм ся 13. септембра 1933 року в многодїній малорольницькій родинї в селї Рошківцї, Меджілабірьского окресу. Там єм выходив народну школу. До міщаньской школы єм ходив у Меджілабірцях і в Жілінї. Наступив єм до Реалной ґімназії в Жілінї. З родинных но главнї з фінанчных прічін штудії єм мусив передчасно скончіти.

Наступив єм до заводу МОТО-ЯВА в Пазї, де єм ся выучів за обрабляча ковів. По выучіню єм там зістав робити. По скончіню воєньской службы єм наступив у 1995 роцї до заводу Вігорлат в Снинї. Спочатку єм робив як обрабляч ковів, а од року 1957 як референт выуковы кадрів. В Снинї єм попри роботї скончів і Середню промыслову школу стройніцьку.

В роцї 1959 єм перешов робити до Меджілаборець, до тогдышнёго Лабстроя. Робив єм як конштруктер шпеціялных выробных пристроїв, пізнїше єм ся став ведучім того оддїлїня. Од 1988 року зо здравотных прічін єм перешов робити до заводной технїчной книжніцї, де єм робив аж до передчасного одходу до пензії в 1991 роцї.

Першы стишкы єм зачав писати в Жілінї і в Празї. Жыв єм скоро сам меджі чуджіма людми а велика тужба за домовом і родным краём были про мене імпулзом зачати писати першы стишкы о роднім краю. Пару стишків єм написав і на воєньскій службі, но а потім уж єм не переставав писати ани в Снинї, ани в Меджілабірцях. Але зато, же єм писав свої стишкы в нашій русиньскій бісїдї, не были ниґде опублікованы.

В 1991 роцї єм зачав сполупрацовати з редакціёв Русин і Народны новинкы а ту зачали публіковати мої стишкы, повіданя і описы.

У своїх стишках, повіданях і описох ся замірюю главнї на минулость нашого народа. Думам, же так є добрї. Сучасность пережываме каждый своїм способом. Дасть ся фотоґрафовати, філмовати, малёвати і т. д., но минулость дасть ся уж лем описати. І то часто лем на основі бісїды зо старыма людми. Чім веце запишеме з минулого жывота русиньского народа, о тілько буде богарша наша култура. Зато і моёв тужбов у своїх творах є чім веце описати давно пережыты пригоды по русиньскых селах меджі нашыма людми так, як нам о них говорили і говорять старшы люде із нашых сел.

Автор: Штефан Смолей


Оцінїня

  • Премія А. Духновіча – 2014 – Бурї над Бескидами (2013)

Сливкова, Гелена

Публікації

  • Spivankŷ iz staškivskoj i mykivskoj dolynŷ

 

Жывотопис

Гелена Сливкова, роджена Гупцеёва, народжена 6.1.1949 в Сташківцях, окрес Стропков. Свої співанкы, пословіцї і людовы мудрости зберала од свого дїтиньского віку од свого дїда Штефана, народженого в Сташківцёх (нар. в р. 1890) і бабы Марії, народженой в Солнику (нар. в р. 1889), таксамо од свого нянька Василя (нар. в р. 1917) і мамы Ілї (нар. в р. 1920) – з розлічных приповідок і записків, якы по них зістали. Своє родне село Сташківцї веселила мала Геленка з остатнїма ровесниками главнї при пасїню коров. По скончіню ОДШ в Гаваї продовжовала штудовати на Середнїй економічній школї в Пряшові. Выдала ся в року 1974 i од того часу жыла во Свіднику зо своїм мужом Михалом, з котрым таксамо ходила на вшеліякы културны акції фолклорного характеру. Од року 1978 – 2004 робила в турістічнім руху, часто путовала за граніцї, але тыж приїмала гостїв із сусїднїх славяньскых країн, де знова зберала їх співанкы, пословіцї і народны мудрости. На своїх потованях в рамках турістічного руху ся стрїчала з людми з розлічных кутів Словеньска, од котрых тыж записовала народны мудрости, гумор, пословіцї.  В роках 1990-1994 вєдно зо своїма сынами Любошом і Славоміром были членами церьковно-славяньского збору при Православнім храмі во Свіднику. Наспівали награвку Святой літурґії, яку высилать розглас про народностны меншины. Гелена Сливкова выдала за помочі свого мужа і своїх сынів єдину, але цїнну публікацію ай з нотовым записом співанок: Співанкы із сташківской і миківской долины/Spivankŷ iz staškivskoj i mykivskoj dolynŷ.

 

Автор: Кветослава Копорова

Семанцёва, Петра

Публікації

  • Россыпаны рядкы (2013)

Жывотопис

Народила єм ся 20. новембра 1987 року в гуменьскім шпыталю, але жыю в селї Чертїжне, котре ся находить 42 кілометрів од Гуменного. Основну школу єм зачала навщівлёвати в 1994 року в моїм роднім селї. В тім року але основну школу в Чертїжнім заперли і з той прічіны єм уж другу класу навщівлёвала в сусїднїм селї Габура, а то од 1995 до 2003 року. Основна школа в Габурї была народностна з україньскым языком выучованя. На основній школї єм ся розгодовала, котрым боком ся выберу і на яку середню школу піду. Вырїшила єм, же буду штудовати на ґімназії в Меджілабірцях.

На ґімназію єм штудовала од 2003 до 2007 року. По скончіню ґімназії мої крокы прямовали на высоку школу. В 2007 роцї єм наступила на высоку школу до Пряшова – на Пряшівску універзіту одбор учітельство академічных предметів: ґеоґрафія – русиньскый язык і література. В юну того року єм на Пряшівскій універзітї успішно обгаїла діпломову роботу і завершыла штудії штатныма заключныма екзаменами. Далшы мої крокы вели до Братїславы, де ся мі трафила робота выховавателькы на основній церьковній школї. Попри роботї ся інтересую о природу, музику, шпорт, креатівну творчость, ку котрій патрить і писаня прозы в русиньскім языку. Моїм найвекшым літературным успіхом было третє місце в літературнім конкурзї Марії Мальцёвской. Тот момент ня наштартовав і так єм зачала розививати свій талент. Адресатами моїх прозовых творів суть передовшыткым молоды люде, котры суть про мене невычерьпным жрідлом іншпірації.

Автор: Петра Семанцёва.


Оцінїня

3. місце – Літературный конкурз Марії Мальцовской

Мороховічова-Цвик, Квета

Публікації

  • Думкы і тужбы (2010)
  • Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011)
  • Возмий ня за ручкы (2013)
  • Любовны періпетії (2014)

 


Жывотопис

 

      Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамелія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, міджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

      Публіковати зачала почас першой своёй роботы, кедь наступила як одборна працовнічка до ґалерії уменя у Пряшові. Были то рецензії о выставках, котры посилала до тогдышнїх Выходословеньскых новин. В публікачній роботї продовжує, але вже як редакторка Прешовскых новин. Занедовго переходить робити до Україньского народностного радіа (редакції у Пряшові), де як редакторка і модераторка справодайства і публіцістікы одробила скоро десять років. З родинных прічін одышла жыти на западне Словеньско, але од писаня не одходить – в Новых Замках робить як редакторка реґіоналных новинок Нашы новости. Попри редакчных роботах зачала писати курты прозовы творы і своїма стишками заповнять рубріку під назвов Поетічны рядкы.

      По нїжній револуції ся стає шефредакторков уведженых новинок. Попри тім слїдує і реаґує на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квєта Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свою поезії, котру днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або у Русинї.

      Квета Мороховічова-Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серъёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русинськым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіов довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв бере нелем обсяг, але ай форму своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. річник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый річник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Міджітым выдає свою першу поетічну збірку – по русиньскы Думкы і тужбы 2010). Выданём самостатной збіркы оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова-Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Наслїдно єй вышли ай дві книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серъёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова-Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русинськім языку. Оцїнїня здобывала таксамо в Літературнім конкурзї Марії Мальцовской, котрый каждорічно орґанізує Сполок русиньскых писателїв Словакії. В сучасности має приправлену далшу збірку поезії Шыте нитков бабячого лїта.


Оцінїня

2014 – Літературнa премія в рамках Цїны Александра Павловіча – переклад Возьмий ня за ручкы (2013).

2011 – Літературный конкурз Марії Мальцовской за рік 2011 – 1. місце

 

Мелнічакова, Iвета

Публікації

  • І Янкови, і нянькови (2010)
  • З приповідкы світ (2015)
  • Школярик (2015)

Жывотопис

Мґр. Івета Мелнічакова ся народила в Меджілабірцях 27. 9. 1965. Авторка є абсолвентков меджілабірьской ґімназії і Педаґоґічной факулты в Пряшові Універзіты П. Й. Шафаріка в Кошіцях. Жыє і робить в Меджілабірцях як учітелька на першім ступню Основной школы на ул. Коменьского, де учіть і русиньскый язык. Є добров і старостливов учітельков, а што нас найвеце тїшить, же то є і в припадї навчаня русиньского языка, котрый выучує од самых зачатків, од шк. року  1997/98 доднесь. Ласку к поетічному слову пестує уж од дїтинства як успішна декламаторка. Сама зачала писати поезію іщі в часї своїх штудій на высокій школї. Пише по русиньскы, а то як про дїточкы, так і про дорослых, зато і призначна назва єй першого зборника русиньской поезії – І Янкови, і нянькови.

Автор: Кветослава Копорова

 

Мальцовска, Марія

Публікації

  • Юлчина тайна (1988)
  • Поточина (1991)
  • Манна і оскомина (1994)
  • Приповідкова лучка (1995)
  • Русиньскы арабескы (1994)
  • Під русиньскым небом (1998)
  • Зелена фатаморґана (2007).
  • Сто вызнамных Русинв очами сучасників I. (2007)
  • Сто вызнамных Русинв очами сучасників II. (2009)
  • Найкрасша приповідка (2012)

Жывотопис

     По тяжкій хворотї 25. септембра 2010 до русиньского неба од нас навсе одышла ПгДр. Марія Мальцовска-Параскова, редакторка, публіцістка, писателька, довгорічна актівістка в русиньскім народ­­ност­нім і културнім жывотї, высокошкольска учітелька.

     Народила ся 5. мая 1951 в селї Руськый Потік (окр. Снина), де выходила першых пять клас основной школы, а далшы штири класы абсолвовала на Основній інтернатній україньскій школї в Гуменнім. Наслїдовала Середня педаґоґічна школа Клемента Ґотвалда в Пряшо-ві, Філозофічна факулта Універзіты Павла Йозефа Шафаріка в Пряшо-ві і научна стаж в Літературнонаучнім інштітутї Словеньской академії наук в Братїславі. Але перед научнов карьєров в тім часї дала предность старостливости о своїх уж старых родічів і вернула ся назад на выход, ближе к родному краю. Бівшу часть свого актівного жывота одробила як редакторка україньскоязычных періодік, котры в тім часї выходили про Русинів у Пряшові, а то в літературнім часописї Дукля, тыжденнику Нове життя і часописї Дружно вперед. По роцї 1989 ся стала редакторков першых пореволучных русиньскоязычных выдань – часопису Ру-син і тыжденника Народны новинкы. Попри редакторьскій роботї паралелно ся формовала як писателька – наперед творила в україньскім языку, по роцї 1989 в русиньскім, і як перекладателька.

     Як перша жена-авторка в русиньскоязычній літературї была Марія Мальцовска в роцї 1999 оцїнена Літературнов преміов Александра Духновіча, котру каждорічно удїлює за найлїпшы творы в русиньскій літературї Карпаторусиньскый научный центр в США, за біоґрафічну книжку Під русиньскым небом (1998). За збірку куртых прозаічных творів – Русиньскы арабескы (2002) авторка была оцїнена преміов Словеньского літературного фонду в Братїславі.

     Од року 2008 ПгДр. Марія Мальцовска наступила на путь научно-пе-даґоґічну – стала ся асістентков Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты, де учіла русиньску літературу, наступила на пятьрічны екстерны докторандьскы штудії на Філозофічній факултї Пряшівской універзіты і під веджінём професоркы ПгДр. Ганы Валцеровой, к. н., зачала робити над дізертачнов роботов на тему розвоя русиньской літературы.

     Любов к русиньскому народу і почливость ку корїням своїх предків неперестанно перенoсила до літературной творчости, з котров зачала уж в часах середнёшкольскых, а потім высокошкольскых штудій. Ан-ґажовати ся про свій народ в літературній сферї стало ся змыслом єй жывота, была майстерков писаного слова о Русинах і про Русинів – з акцентом на курты прозаічны творы, повідкы, новелы, біоґрафічны і автобіоґрафічны новелы.

     Марія Мальцовска-Параскова ся народила в селї, котре лежыть в чаровнім обятю Буковскых верьхів. Называла го „центром світа“ і як ся сама вызнала, было бы їй треба холем пару жывотів на то, жебы до-кладно спознала вшыткы камінчікы в черкотаючім потічку, шум Бескі-да і спів пташат над ним, не бісїдуючі о ёго людёх, їх жывотї, їх судьбах. Простота і щірость сільскых людей зачаровала єй душу і сердце до та-кой міры, же ся стали неперестаннов іншпіраціов єй творів, писаных материньскым, русиньскым языком.

     До року 1990 Мальцовска выдала дві збіркы повідок по україньскы – Юлчина тайна (1988) і Поточина (1991). В роцї 1994, рік перед кодіфікаціов­ русиньского языка, выдала в материньскім языку книжку Манна і оскомина, яка в єднім комплетї вєдно з далшыма кодіфікачныма учебниками і приручниками послужыла як підклад про славностне выголошіня кодіфікації русиньского языка на Словакії 27. януара 1995 в Братїславі. Пізнїше придала далшы книжкы: дїтьску При-повідкова лучка (1995), Під русиньскым небом (1998), Русиньскы арабескы (2002), Зелена фатаморґана (2007). В роках 2007 і 2009 як едіторка приравила на выданя дві части із планованого штиритомного енціклопедічного проєкту Сто вызнамных Русинів очами сучасників. Нажаль, немилосердна судьба єй планы – творчі і людьскы – нечекано перервала…

     Окрем уведженых, авторка з редакторьского, умелецького і языкового боку приправила на выданя і книжкы другых авторів: збірник выбраных поезій Александра Павловіча Русины желають быти Русинами (1999) зоставителя ПаедДр. Івана Русинка, збіркы стишків Ни-колая Гвозды Сповідь Русина (2006) і Марії Ґіровой-Васьковой Родне гнїздо (2008), выбір з прозы Еміла Кубека Єдна стріча (2007). Вызначну часть єй роботы творять переклады. Окрем публіцістічных статей – в рамках довгорічной редакторьской роботы, де перекладала переважно із і до словацького, україньского і російского языків, переложыла зо словацького до русиньского языка і дві научны моноґрафії: ПгДр. Михала Поповіча Федор Корятович – русиньскый войвода (1993) i Інж. Рудолфа Павловіча Ґрекокатолицькый священицькый род Павловічовых із Шарішского Чорного (1693 – 1900), котра в роцї 2010 была зарівно єй послїднїм творивым проєктом.

     Велика часть літературных творів Марії Мальцовской была здраматізована і одвысылана в Словеньскім розгласї, переложена до сло-вацького языка, укажкы з єй творів ся дістали до школьскых учебників русиньского языка і літературы і на декламаторьскы конкурзы. Твор-чость Марії Мальцовской є выразным вкладом до розвоя русиньской народной ідентіты, літературы, културы і языка. Зато їй пат­рить наша вдяка і почливость.

     Послїднє збогом сьме Марії Мальцовскій дали 28. септембра 2010 в єй роднім Руськім Потоцї, з якым за цїлый свій жывот нїґда не пере-рвала контакт. Наопак, ласку к нёму привила і свому мужови Володёви і дїтём Володькови й Наталцї, де вєдно ходили і дакілько раз до рока. Там ся все тїшыла, і выдтам ся все вертала повна сил, іншпірації, опті-мізму і надїї на лїпшы часы. Там є похована на містнім цінтерю – коло своїх родічів і близкой родины, як собі то сама желала. Але вдяка своїм літературным, публіцістічным і научным роботам Марія Мальцовска зістане з нами навсе.

     Вічная єй память і блаженый покій!


Оцінїня

Цїна A. Павловіча:

  • 2002 – Русиньскы арабескы, проза, Видавництво В. Падяка, 2002

Премія А. Духновіча: 

  • 1999 – Словакія, Під русиньскым небом, PIP-ART, 1998

Кудзей, Осиф

Публікації

  • Акафіст священомученикови П. П. Ґойдічові (2006)
  • Пацеркы (2008)
  • Байкы-забавляйкы (2008)
  • Мудрость жывота (2008)
  • Байкарёвы думы (2009)
  • Духовны піснї (2009)
  • Кадило (2011)
  • (Ча)байка (2012)
  • Байкал (2013)
  • Сміх через слызы (2013)
  • Bajky, dumky i vydumky (2013)
  • Bajkomat (2014)
  • Šoky (2015)
  • Smichoty i chmury rusiňskoj natury (2016)
  • Zamiška (2017)
  • Цукерь, мед і феферонкы (2018)
  • Хрумкы (2019)

Жывотопис

Осиф Кудзей, нар. Няґів, 24. 2. 1952, є феноменом в новодобій русиньскій літературї, поступно ся приправляв, а наново ся проявив в 2008 року, кідь му во выдавательстві Русин і Народны новинкы вышли три книжкы. Знали сьме го іщі в 70-x роках як артісту-аматера, якый уж тогды выходжовав стежку свому русиньскому языку. Грав по русиньскы і твердо обгаёвав фарбы русиньского діалекту перед тзв. україньсков поротов. Осифа сі памятаме, главно як комедіалного герця, може якраз тоты комічны ролї, сміх через слызы, ся стали предобразом ёго баёк. І хоць, правда, байкы тяжко порівновати з гуморныма твоарами, бо суть то высоко крітічны, мравно-поучны стишкы, найчастїше черьпаючі темы зо жывота звірят, але і ростлин або предметів, якы несуть знакы характеру людей.

Осиф Кудзей, і хоць добрый хрістіан, ку чому быв выхованый в побожній родинї дома, де на нёго мала великый вплив ёго мати, в кутику душы все быв ребелом у добрім розуміню того слова. Не любив несправедливость, неправду, понижованя чоловіка. Все прагнув быти слободным, а слободу видїв у споїню з высшов духовнов силов, із таков, котра заспокоює чоловіка не на куртый час, але до кінця ёго жывота. А духовны розміры чоловіка суть в споїню з Богом. Із слов автора ся дізнаєме, як взникли малы великы духовны перлы, якыма суть Малый ґрекокатолицьксый катехізм про русиньскы дїти, Євангелії і апостолы на недїлї і свята цїлого року, як автор написав Акафіс священомученикови П. П. Ґойдічови, котрый выдало Общество св. Йоана Крестителя, як зачав сполупрацовати з василіаньскым Благовістником, часописом Общества св. Йоана Крестителя – Артос, Ґрекоктаолицькым русиньскым календарём, з часописом Русин і Народныма новинками…

Значіть, родинна атмосфера, розвиваня театралных способностей, вплив на ёго характер доброго душпастыря Франтїшка Крайняка, Василя Кундрата, Яна Блашка, наступ третёго возроджїня Русинів на Словакії – то є пату важных обставин, якы позначіли будучого писателя. Любити своє. Є то велика пасія. Каждый автор то робить по своёму. Осиф Кудзей тыж має свій приступ ку свому родному селу Няґову, де ся народив, де з родинов жыє, робить, творить, але тыж к Лабірцю, Красному Броду. Не іде ту так о село ці місто, бо на цілім світї ся найдуть Сорокы, Пацята, Лишкы, Сукы, Мышы, Вовци, Ягнята, птахы і звірята вшелиякой масти. Байкарёви Осифови Кудзеёви іде о чоловіка, котрого він скрыв за судьбу тых звірячіх і прашачіх героїв. Звірятка, річі, птахы суть на долони. В них файно видно характер чоловіка, якый знає быти гіршый за скотину, характеры Русинів, што ся в чуджім світї поінакшують і высодять на сміх, людей, в якых мамона грошей, богатства є на першім містї. Што байка – то одповідь на якусь пригоду в жывотї, правда, творчо осмыслену, кідь автор вникнув до глубкы описованых події. Автор вытягує актуалны події з каждоденного жывота. Дарить ся му описати колячі проблемы націоналного жывота Русинів, матеріалного назераня на світ окремых людей, духовной мізерії чоловіка і ін.

Осиф Кудзей є добрый байкраь а з Миколаём Ксеняком творять силне байкарьске дуо в сучасній русиньскій літературї, также будеме ся радовати на кажде їх выдарене байкарьске дїло, котре нас потїшыть, але єдночасно і поучіть.

Автор: Марія Мальцовска

 


Оцінїня

Премія А. Духновіча:

  • 2010 – поезія, Мудрость жывота, 2008, Байкы-забавляйкы, 2008, Байкарёвы думы, 2009

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2018 – 3. місто13

Ксеняк, Миколай

Публікації

  • Байкы (1963, 1970, 1974)
  • Сміх і гіркість серця (1977)
  • Віночок з терня (1980)
  • Дорогоцінна знахідка (1985)
  • О камюньскых майстраx (1994)
  • Біда Русинів з дому выганяла (2002)
  • Выбраны байкы (2002)
  • Жмені родной землі (2009)
  • Озвены (2009)
  • Зеркалїня/Zrkadlenie (2010)
  • Углы погляду (2011)
  • Споминкы і очекованя (2013)
  • Нашы горізонты (2015)
  • Формованя русиньской ідентіты (2016)
  • Медвідята на прогульці (2016)
  • Приповідкы і байкы (2016)
  • Резонанції на книжкы і подїї (2017)
  • BÁJKY pre každého (2019)
  • Одповідж собі сам (2020)

 


Жывотопис

Миколай Ксеняк ся народив  4. децембра 1933-го року в бідній камюньскій ґаздівскій родинї. По основній школї в родній Камюнцї пішов до Руськой ґімназії в Пряшові, потім поступив на Інштітут руського языка і літературы в Празї. По ёго скончіню учітелёвав на основній школї в Ружомберку, пізнїше ся став директором ґімназії в тім містї, де одробив 23 рокы. Хоць свій плодный жывот прожыв далеко од родной Камюнкы, часто ся до нёй вертав нелем фізічно, але і своёв літературнов творчостёв. О любви ід свому родному краю свідчать ёго слова: „Родный край про мене значіть студенку, з котрой черьпам цїлый жывот. Тот, хто ся в тім краснім краю народив, хто вдыхнув ёго воздух, хто ся набрав родных співанок, приповідок, хто перешов тот край, хто там пас коровы, орав, сїяв, косив, тот не може забыти нїґда. І нїґда на нёго не забуде. На людей, котры коло нёго жыли і котры го выховали…“

Быв єдным з найактівнїшых авторів старшой ґенерації русиньскых писателїв, котрого богату творчость творять главнї байкы, література про дїти і молодеж, поезія, проза, драматічны творы, повіданя ці автобіоґрафічны тексты. Миколай Ксеняк быв єдиным з русиньскых писателїв, котрый свою літературну творчость присвятив темі русиньскых дротарїв. Якраз на тоту тему написав книжку Біда Русинів з дому выганяла (книжку у 2002-ім роцї выдав Світовый конґрес Русинів), за котру быв автор в роцї 2003 оцїненый высше споминанов меджінароднов Преміёв Александра Духновіча. В публікації ся находить і ёго здраматізована Приповідка о дротарёви, котра мала в роцї 1994 успішну премєру на сценї Театру Александра Духновіча в Пряшові. Многы ёго творы были презентованы в русиньскій редакції Народностно-етнічного высыланя в Пряшові і в Кошіцях, ёго байкы часто декламовали участници Духновічового Пряшова – цїлословацького конкурзу русиньской поезії, прозы, малых сценічных форм і народного розповіданя, на котрый часто приходив і сам автор Миколай Ксеняк. Родне село Камюнка, ёго жытелї і їх судьба были тым найосновнїшым жрідлом і іншпіраціёв богатой Ксеняковой творчости. Окрем многых публікацій нас о тім пересвідчує книжка, котру під назвов О камюньскых майстрах (по камюньскы) іщі в роцї 1994 выдала Русиньска оброда. Василь Хома, першый председа Сполку русиньскых писателїв Словеньска, тоту книжку назвав русиньсков епопеёв. Коротко повіджено – книжка презентує цїлорочный жывот, котрым даколи жыло село Камюнка і ёго люде (церьковны свята з традіціями і вшыткы роботы на ґаздівстві). Подля многых експертів тота публікація претендує на добрый русиньскый документ філмовой ці театралной подобы. Миколай Ксеняк одышов з того світа 1. фебруара 2020 у віцї 87 років, похованый є на цінтерю в Ружомберку.


Оцінїня

  • Цїна Александра Павловіча – 2007 – Миколай Ксеняк (Премія за переклад баёк Заборьского і іншых…; в рамках Цїны А. Павловіча: Байкы, Пряшів: СРПС, 2006
  • Премія Алескандра Духновіча – 2003 – Миколай Ксеняк (збірка прозы і поезії, Біда Русинів з дому выганяла, 2002, Выбраны байкы, 2002)

 

 

Капралёва, Даньєла

Публікації

  • Zuzanka (2008)
  • Серна в нераю (2018)

Жывотопис

Даньєла Капралёва (1959) штудовала на Середнїй умелецькопромысловій школї в Кошіцях (1974-1978) шпеціалізацію фотоґрафія, а тыж на Універзітї П. Й. Шафарика в Пряшові, на Катедрї вытварной выховы (1978-1983). Од року 1988 робила в Вігорлатьскім музею і Вігорлатьскій бібліотецї в Гуменнім, Музею модерного уменя Енді Варгола в Меджілабірцях і в каштелю в Снинї. Присвячує ся фотоґрафії, музеоедуколоґії і кураторству, спорадічно поезії.

Предложеный зборник поезії Даньєлы Капралёвой представлять выбер із єй творчости приближно з послїднёго десятьроча. Карпалёву бы сьме тіполоґічно могли зачленити меджі поетів особного жывота з выразным прямованём к спірітуалности. Єй віршы суть переважно лірічныма мініатурами, субтілным выповіджінём лірічного субєкту о важных вопросах екзістенції з тенденціов к молитві посилненов літанічнов фоналностёв віршів. Далшыма своїма домінантныма знаками – выразовов шпоровливостёв, частыма природныма мотівами і цівілным выразом – єй ліріка припоминать традічны выходны поетічны формы. Многы стихы суть збудованы на контрастї предметного і трансцендентного світа, хоць ай лірічный субєкт не скрывать прічіну на смуток, ёго годнотове укотвіня в духовній области му дає на нёго міцну протівзбрань. 

доц. Др. Маріан Андрічік, ПгД.
літературный науковець, перекладач і высокошкольскый педаґоґ

 

Зборник Даньєлы Капралёвой є компонованый як денниковый запис, в котрім безназвовы вершы не мають інтерпункцію, также каждый творик представлять якыйсь отвореный выдых неспокійной, но о то чістотов цїннїшой душы, глядаючой ідеал людьской статочности, ай кедь го находить лем недостаточно в конзумнім світї. На першый погляд бы ся відїло, же тоту поезію творять незвычайны денниковы записы. Чітательске віджіня в тім припадї наводить к упрощіню. Курте, но інтензівне вздыханя – то є бой душы як о властну чістоту, так і о чістоту світа. Жывым ідеалом той чістоты духа є божскость, але не церьковна. Є то ідеал добра, справодливости і красоты, є то гляданя перспектівы віры на направу розщіпленого сумлїня модерного чоловіка. Інштрументом ці средством выкуплїня з людьского себезневажіня є про лірічну героїню єй властне трапіня в змыслї хрістіаньского саможертвованя.

Штефан Сухый
русиньскый поет і писатель

 


Оцінїня:

Літературный конкурз Марії Мальцвоской:

  • 2016 – 3. місто

 

Цїна А. Павловіча:

  • 2020 – Серна в нераю, Пряшів, 2018; за літературну творчость выдану в періодї 2018-2019

Жолобаніч, Міро

Публікації

  • Хто ся сміє, є одважный (2017)
  • Хто ся сміє, є мудрый (2018)
  • Хто ся сміє, є здравый (2019)

Жывотопис

Мірослав Жолобаніч ся народив 13. 06. 1956, молоды рокы прожыв у Пчолинім. В сучасности жыє в Кошіцях. Підпоровательков і помічнічков у ёго залюбі ся стала ёго жена Марта, котра є професіёв учітелька. Вєдно выгодовали двоє дїтей – дївку Марту (абсолвентку Філозофічной факулты ПУ у Пряшові) і сына Мірослава, котрый, видить ся, здїдив по своїм нянькови вытварный талент (в сучасности є докторандом на Высокій школї вытварных умень у Братїславі).

Автор ся кресленому гумору венує довгы рокы і є сімпатічне, же супроводны тексты к афорізмам ся рїшыв высавати у своїм материньскім языку по русиньскы. Попри Федорови Віцови ся так став другым автором куртых жанрів.

Іншпіраціёв про карікатуры і афорізмы Міра Жолобаніча є реалный жывот із своїма радостями, але главнї недоконалостями, котры позорно слїдує і має потребу їх коментовати способом ёму властным – посередеництвом карікатуры і куртого, но выистижного выслову. В немалій мірї в афорізмах вывжывать словны грачкы і двойзмыселность. Гумор і сатіра суть про нёго можностёв слободного выядрїня сполоченьской і політічной клімы в сполочности, не є му далека ани політічна карікатура, ёго сатірічный погляд на розлічны аспекты жывота го робить слободнїшым і веде го к оптімістічному погляду на світ і на жывот. Як сам конштатує, ёго сатірічный погляд на розлічны аспекты жывота го робить слободнїшым і веде го к оптімістічнїшому погляду на світ і на жывот.

Автор: Кветослава Копорова

1 2 3 4 5