Меланія Германова

Меланія Германова

(3. 11. 1937)

Публікації

  • Дїтём про радость і поучіня (2015)
  • Смутне і веселе (2020)
  • Жывот – то театер (2021)

Біоґрафія

Меланія Германова ся народила 3. новембра 1937 у Выдрани (окр. Меджілабірцї) як найстарша з трёх дїтей. Друга сестра – Марька ся народила о три рокы пізнїше, а о сім років пришла на світ наймолодша – Анька. Рокы народжіня наповідають, же то были войновы дїти. Як сім рочна, в роцї 1944 Меланка наступила до основной школы у Выдрани, а якраз ту ї застигла война. Бомба выбухла недалеко школы, нащастя, никого з дїтей не трафила. Так родічі з дїтми были мушены втечі до лїса, де пережыли тяжкы днї. Але іщі гіршы часы їх чекали, кедь ся вернули з лїса.

Наймолодша сестрічка Анька вмерла як девятьмісячна, а жебы того не было дость, ай малу Меланку куля трафила до брїха, ледва же пережыла. Родина ся лем тяжко спамятала із войновых днїв. Але, як днесь Меланія Германова споминать,  найгірше іщі лем пришло. В марцу 1947 родина увірила обіцяням аґітаторів і із вшыткым што мали, выбрали ся на довгу путь – за красшым жывотом – на совєтьску Україну – на Волинь. Як з одступом років панї Меланія конштатує, тоты мудрїшы поодходили до Чех, а мы, нещастници – до „совєтьского раю“ з котрого не было навернутя. На возї одышла родина до Лабірця, одкы на накладнім влаку два тыжднї путовали в тяжкых подмінках, докы не дішли до цїля. А там їх чекало велике розчарованя. Земля была уродна, но робити на нїй требало много. Робили нелем родічі, але ай їх малы дїти, жебы могли пережыти. Школа была 8 кілометрів од села, де жыли, гіґіена страшна, не бісїдуючі о тім, же ани домашнї їх не прияли з радостёв. Аж кедь умер Сталін (в роцї 1953), настала реална можность вернути ся назад домів. Панї Меланія сі то доднесь памятать: „Отець Владиміра Противняка (агґажуючого ся в русиньскім русї по роцї 1989 – позн. авт.)Іван Противняк написав мудру жадость, на основі котрой ся родина могла вернути домів – до Выдрани. Там сьме ішли з маєтком, а домів сьме ся вертали з штирёма куфрами…. Але ішли сьме домів, а то было про нас велике щастя….

Так молоде дївча наступило до єденадцятьрочной школы, а по єй скончіню на Высшу педаґоґічну школу до Пряшова, де выштудовала комбінацію російскый язык – україньскый язык. Тоты языкы учіла 20 років, потім сі доробила іщі словацькый язык, бо україньскый ся учіло дедале менше школярїв, і так добыла свою учітельску карьєру – аж до пензії. Уже в тых часах барз любила декламовати, але ай сама писала, на самый перед віршы, потім ся пущала ай до прозовых і драматічных жанрів. Свої тексты вывжывала в школї, де нацвічовала із школярями театралны сценкы, з котрыма выступляли при розлічных нагодах.

В сучасности Меланія Германова жыє у дївкы – у Габурї, котра ся о ню прикладно старать. Хоць єй здравя уже не служить так, як бы мало, є все в рамках своїх можностей актівна. А із вшыткого найвеце любить писати…. Так ся поступно народили єй віршованы балады, повіданя, стишкы про дїти. Пробує писати свої пригоды із жывота і має надїй, же в здраматізованій подобі ся колись будуть грати, кедь не в Театрї А. Духновіча, та холем в рамках малых школьскых, або штудентьскых театрів. Посередництвом них так може молода ґенерація фіксовати нелем стародавны обычаї, але ай материньскый язык своїх предків.

Автор: К. Копорова

 

Миколай Коневал

Миколай Коневал

(30. 10. 1948)

Публікації

  • З русиньского сердця (2012)
  • Пастуси і ґаздівство. Русиньскы обычаї зо Спіша  (2018)

Жывотопис

Миколай Коневал, вірный і одданый цїлым своїм єством Русин, народив ся 30. октобра 1948 в Камюнцї родічам Миколаёви Коневалови і Марії, родженій Сивульковій. Днесь уж росте четверта ґенерація Коневаловых Миколаїв (окрем отця і ёго сын і внук). По закончіню основной школы в роднім (в тім селї часї была  в Камюнцї україньска школа і школярї ся в нїй учіли по україньскы), М. Коневал штудовав на Середній промысловій школї електротехнічній в Пряшові, котру завершыв успішнов матуров в роцї 1968. По школї собі повиннї одкрутив 2 рокы як вояк в Чехах коло Ашу. Ёго першым заместнавателём была Окресна польногосподарьска справа, по нїй Заводы 1. мая в Старій Любовни і ЄРД в Гнїздах, але і во Світї і на Чехах. Тото вшытко стиг М. Коневал до року 1993. А потім го судьба повела за море аж до Америкы. У нас роботы было поменше, і тота была слабо плачена а М. Коневалови требало постарати ся о родину – жену і троє дїтей. А так пішов за роботов, як даколи поодходили з родного краю многы нашы русиньскы предкы. Окрем тяжкой роботы по высочезных будовах в Америцї, ходив до церькви і співав в церьковнім хорї при Ґрекокатолицькій церькви Св. Духа в Ню Йорку – Бруклінї, де співав і соло. За великов млаков робив М. Коневал довгых вісем років. Там утерпів і тяжкый ураз, кедь упав з великой вышкы. Три рокы го давали докторы до порядку. Од того часу є дома на заслуженім одпочінку. Але не сидить дарьмо. Уж довшый час М. Коневал зберать і записує камюньскы традіції, фолклор, звыкы, творить властну поезію, котру публікує в русиноязычній пресї. В роцї 2012 му выходить поетічный зборник З русиньского сердця, наслїдно в роцї 2019 свої зберательскы актівіты схосновав на выданя народописной публікації Пастуси і ґаздівство. Русиньскы обычаї зо Спіша.  Свої богаты запискы і властну творчость знать М. Коневал добрї схосновати і при модерованю камюньскых Днїв русиньскых традіцій, котры собі своёв высоков уровнёв здобыли велику популарность нелем в Камюнцї, але в цїлім старолюбовняньскім окресї і мімо нёго. І при орґанізованю русиньскых акцій не стоїть М. Коневал боком, але помагать з чім годен.Треба повісти, же М. Коневал быв одмаленька выхованый в хрістіаньскім дусї і любви к церьковносляваньскому обряду. І в сучасности помагать як член кураторьского збору в Камюнцї. Барз го мерзить, кедь по дакотрых русиньскых селах ся словакізує наш обряд і в церькви ся нашым Русинам священици пригваряють по словеньскы. Дав бы Бог, жебы сьме такых вірных і робітных Русинів, як Миколай Коневал, мали чім веце.

Здрой: ІнфоРУСИН, 2008 (авторка: А. Кузмякова),

aктуалізація, доповнїня і языкова управа: К. Копорова

ШТЕФАН СУХЫЙ славить 75 років

75 років лавреата Премії А. Духновіча за русиньску літературу – ШТЕФАНА СУХОГО

Штефан Сухый (Степан Сухый, Štefan Suchý) нар. 24. 5. 1946 у Нехваль Полянцї в тогдышнїй Чехословакії, теперь на теріторії Словакії. Поет, педаґоґ і културный дїятель в Пряшівскій области.

 Закончів Універзіту П. Й. Шафарика у Пряшові (1970), почас двох десятьроч Ш. Сухый учів у Середнїй стройницькій промысловій школї у Снинї. Свої першы роботы опубліковав в україньскім літературнім языку. У 1990-ых роках  прияв русиньску народну орьєнтацію, зачав ся анґажовати в обчаньскім здружіню Русиньска оброда на Словеньску і зачав публіковати в русиньскім языку. Спершу му вышли два зборники поезії – Русиньскый співник (1994) і Енді сідать на машыну вічности (1995), як і зборник гуморістічных повідань Як Руснакы релаксують (1997, позн. ред.: ІІ. выданя вышло в роцї 2017, выдав і далшы публікації, як наприклад Азбукарня (2004), Аспірін (2006), Слон на Кычарї (2007), Незабудка (2008), Міст над ріков часу… (2009), Азбукова мама (2010), Третє крыло… (2014) і іншы.

У роцї 2000 ся Ш. Сухый став лавреатом меджінародной Премії А. Духновіча за русиньску літературу, заложену канадьскым меценашом русиньского походжіня Штефаном Чепом.

 

Література: Марія Хомова-Дупканічова, Василь Хома, „Умелецька проза Штефана Сухого‟, іn Русиньскый народный календарь на рік 2001 (Пряшів, 2000), с. 137-143; Василь Хома, „Поетична творчість Штефана Сухого‟, Русин, Х, 1-2 (Пряшів, 2001), с. 11-14.

Павел Роберт Маґочій, здрой: „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів‟ зоставителїв П. Р. Маґочія і І. Попа. Ужгород: „Видавництво В. Падяка‟, 2010, с. 719-720, переклад з україньского языка, звыразнїня писма і фото: А. З.

Галґашова, Анна

(20. 02. 1923 – 15. 01. 1996)

Публікації

Стружніцкыма пішниками (1993)

Анна Галґашова ся нарoдила в селї Остружніця (русиньска назва села: Стружніця) тогдышнёго Гуменьского окресу (Словакія). Село было зліквідоване вєдно із далшыма шестёма русиньскыма селами (Дара, Руське, Смулник, Старина, Велика Поляна, Звала). Вшыткы тоты села были залляты водов Стариньской преграды. Основну школу Анна Галґашова выходила в роднім селї, де під веджінём учітеля Теодора Гренюка облюбила сі умелецьку літературу, но передовшыткым народный фолклор і етноґрафію. Тяжкый жывот родины не доволёвав єй проявлёвати ся у тій сферї. Як авторка поезії ся проявила аж в зрїлім віцї – у 80-тых роках 20-го стороча. К найкрасшым єй творам патрять балады. Іншпірацію на їх сюжет черьпать авторка із властного жывота, як ай із жывота своїх найблизшых, сусїдів, знамых і менше знамых людей, котрых почас свого жывота стрїчала і они єй розповідали о своїй долї. В особі Анны Галґашовой находиме значно талентовану носительку і зберательку народной културы Русинів выходного Словеньска. Про таку роботу (як зберательску, так ай писательску) але мусили настали у Анны Галґашовой добры часы. Бо каждоденна тяжка робота в обыстю і на полю в родній Стружніцї такы можности не давала, ту могла молода жена лем нассавати богатый духовный жывот Русинів і култівовати го, розуміючі културну цїнность того вшыткого. Так робітна стружніцька жена цїлым своїм єством ся намагала понурити до глубин рознородой народной културы, прожываной і розвиваной в Звалї, Смулнику, Руськім, Великій Полянї, Старинї, Яловій, Стащінї, Стащіньскій Розтоцї, Колоніцї, Кленовій, Вубли, Бенятинї, Підгородю, Збою, Улічу, Руськім Потоцї і всягды там, де жыють Русины. Анна Галґашова притім розуміла, же вшытко тото освоєне, пережыте до найтоншых емоцій, буде мусити дати ай на папірь, жебы то мало даяку цїну ай до будучности. Тайно роздумовала о выданю книжкы, но одвага на тот почін ся родила довго і помалы. Тот приязный час настав, парадоксно, аж тогды, кедь родина Галґашовых одышла зо свого културного середовиска. Переселїня до Пряшова, де собі купили хыжу із фалатком землї, збавило Анну Галґашову тяжкой роботы, многых повинностей і старунків. Пришов час взяти до рук зошыты, котры сі завела іщі в Стружници. До них зачала записовати нелем вшытко пережыте, але під впливом етноґрафа Др. Р. Манны із Словацькой академії наук, котрый свого часу навщівив Стружніцю, ай розлічны сорты народных звычаїв. Др. Манна навщівив А. Галґашову і в Пряшові і понукнув єй сполупрацу з Народописнов сполочностёв САН. З той стрїчі ся зродили запискы в зошытах (по русиньскы), котры на імпулз Др. Манны А. Глаґашова послала Словеньскій народописній сполочности до Братїславы, яка на своїй Валній громадї в Левіцях оцїнила тот етноґрафічный матеріал третёв цїнов. Было то в роцї 1984.  Таков цїнов были оцїнены і далшы єй два зошыты етноґрафічного матеріалу (єден з них – то были споминаня на Другу світову войну) в роцї 1986. Про просту жену із маленького русиньского села то быв великый успіх. Но все іщі то не была самостатна книжка, котру Анна Галґашова тужыла выдати. До той нелегкой роботы ся пустила на імпулз Др. Михала Гиряка, велику підпору мала ай од своёй родины – сыновця Юрка Харитуна, мужа Івана і дївкы Марії Полчовой, а таксамо од А. Зозуляка, котрый ся рїшыв релізовати проєкт выданя книжкы – Стружніцкыма пішниками.  Вшыткы заінтересованы  знали, якый духовный капітал Русины здобудуть выданём той публікаціії, котра узрїла світло світа в роцї 1993, то значіть, іщі перед кодіфікаціёв русиньского языка. Книжка є лем выбером з многогранной зберательской роботы Анны Галґашовой. Найдеме ту такы жанры, як фантастічны приповідкы,  демонолоґічны приповідкы, леґенды, народны повіданя, але ай дїтьскый фолклор, ці анекдоты. Народна свадьба села Стружніця, стовкы записаных народных поговорок, або записы домашнїх робот на ґаздівстві (сїяня і спрацованя конопель, тканя полотна, тканя покровцїв), пописованя людового лїчітельства і іншы зістануть тырвалыма народописныма цїнностями народной културы Русинів выходной Словакії.

Анна Галґашова писала ай поезію а таксамо балады. Нажаль, самостатный зборник поетічных творів єй не вышов, єдна єй балада (Тернёва ружа) є надрукована в зборнику Муза спід Карпат (Зборник поезії Русинів на Словеньску, 1996), котрый зоставила Анна Плїшкова.

Автор: К. Копорова

Квета Мороховічова Цвик – русиньска журналістка і поетка

Квета Мороховічова Цвик – русиньска журналістка і поетка

(20. апріля 2021 ся членка Сполку русиньскых писателїв Квета Мороховічова Цвик дожывать вызначного юбілея – 75 років.)

Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамилія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, меджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

Русины єй знають главнї з роботы в народностнім высыланю тогдышнёго україньского радія, котре довгы рокы высылало з Пряшова. Пряшів ся став на довгы рокы ай єй містом, де прожыла значну часть свого професіоналного жывота. Але з родинных доводів по роках опущать выходне Словеньско і переходить жыти до Новых Замків, де ся і завершує єй професіонална карьєра новинарькы. Попри новинарьскій роботї в мадярьскім оточіню зачінать писати ай поезію – по словеньскы. Попритім слїдує і реаґує таксамо на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квета Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свої віршы, котры днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або в Русинї.

Квета Мороховічова Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серьёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русиньскым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіёв довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв приступує нелем к обсягу, але ай к формалному аспекту своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. рочник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATHO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый рoчник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Мeджітым выдає свiй першый поетічный зборник – по русиньскы Думкы і тужбы (2010). Выданём самостатного зборника оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова-Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Поступно єй вышли ай три книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы/Vezmi ma za rúčky (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Властныма силами выдала в роцї 2017 невелику книжочку приповідок на мотівы своёй внучкы Ніколкы: Прінцезна з павучайками „3 D“/Princezná s mihanicami „3 D“.

Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серьёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русиньскім языку. Здобывши таке вызначне оцїнїня, попробуєме ся при поетічнім зборнику Любовны періпетії кус приставити і приближыти го чітателёви. Авторка в нїм попробовала „выспівати“ свій, може про когось старосвітьскый погляд на супутнічку людьского жывота – ласку. Єй смуткы і радости, штось, што є в нас і коло нас, мають своє особите зафарблїня,  жывене інтровертным натурелом авторкы, до котрого ся промітають любовны очекованя, зажыткы, скламаня, надії… Ласка є іншпіратівным жрїдлом про вшыткы сорты уменя, самособов, і красной літературы. Мож ї розуміти як невычерьпну тему одколи світ світом стоїть. Ласка меджі мужом і женов, ласка родічів ід своїм потомкам, народу ці ід жывоту як такому.

Ласка має розлічны подобы. Любити мож жыве і нежыве Боже сотворїня. Любити мож дїда, бабу, нянька, матїрь, брата, сестру, хрестнята, тюткы, стрыків, вуйків, мілого, мілу, дїти, внучата, місто, валал, звірятка, красный сонечный день, доджаный день, спів, музику, людьскы чінности, вытворы…

Таксамо мож і не любити, або в менї любости робити злы скуткы, уближовати.  Дефініцію ласкы не знаєме, але знаєме, же є ту, скрашлює нам жывот, дає віру в чоловіка, помагать в тяжкостях… Не надарьмо ся говорить, же: „Ласка і горы перенашать“.

Каждый жывый твор любить по свому, ласка має свої фарбы, свої рітмы, мелодії, свої потребы, свої представы, чутя.

І у нашой авторкы є вшытко, што дала на папірь, тыж своє, віджене через її окулярї, колись, може, і „ружовы“. Чітаючі рядок по рядку розшіфровлюєме в них єй одношіня ід любости. Притім сі не нарокує вшытко што ся тыкать любви збагнути, описати, аналізовати, поменовати, выповісти.

Єй стишкы, поетічне лірізоване слово, ці вже у вязаній або вольній формі, то є лем капка в неконечности можностей, як выплавити на поверьх свої найвнуторнїшы чутя, одкрыти свої найскрытїшы, найінтімнїшы желаня, думкы.

Авторка пробує „выспівати“, своїм способом, „высклонёвати“ слова, котры добрї знаєме: любов, ласка, любость, любезность, любованя, мілота, мілованя, краса, красота, руменець на лицї, іскра в оку, тепло на душі, електрика пулзуюча в тїлї

В подобнім дусї є написана ай єй натеперь послїдня книжка поетічных рядків, котрa вышлa в роцї 2019. Авторка в нїй придає ай тему старобы, котра в собі несе ненаповнену тугы по актівнім жывотї. На нёго уже не є сил, і так поетка тоту тугу компензує писанём  – дає на папірь свою душу, хоць самокрітічно конштатує:

Не посуджуйте прісно

Мою поетіку.

Є така, яка є.

Гварять, же пасує

´Д віку.

Нам ся хоче конштатовати, же авторка є знову барз скромна. Єй скромность не є на містї нелем з оглядом на якость єй поезії, але ай на факт, же  в найновшім поетічнім зборнику ся вказала ай як добра манажерка своёй умелецькой продукції.

Квета Мороховічова Цвик прекваплює чітателя тройязычнов мутаціёв своёй публікації. Šité niťou babieho leta/ Шыте нитков бабиного лїта/A Vénasszonyok nyara selyemszálával varrva – так ся называть єй найновшый зборник поезії (Новы Замкы, 2019). Мож відїти, же авторка є майстерков умелецького слова як в словацькім, так ай в русиньскім языку, просто повіджено – доконала білінґвістка – враховано поетічной творчости.

А же єй віршы зауяли ай шырше коло умелецькой общіны, о тім свідчіть факт, же дакотры з них были перевіршованы ай до мадярьского языка, і так книжка выходить в тройязычній словацько-русиньско-мадярьскій мутації. Авторков мадярьского перекладу є Едіта Хренкова, знама лексікоґрафка, редакторка словників, перекладателька і публіцістка. За літературны успіхы дістала веце оцїнїнь, меджі найвызначнїшы патрять: Цїна Матєя Бела (2014), Цїна Лаёша Турцзела (2014) i Цїна Матєя Бела за цїложывотну роботу (2019).

Надїєме ся, же найновшы поетічны рядкы Кветы Мороховічовой Цвик будуть пожывов в тых крутых часах нелем про русиньского чітателя, але ай про шыршый круг любителїв умелецькой літературы з рядів словацькой маёріты, а може ай мадярьской міноріты, жыючой на Словакії.

Кветї Мороховічовій Цвик ід єй юбілею жычіме много здравя і невычерьпный студник творивых сил на благо нас вшыткых.

Aвтор: Кветослава Копорова.

Яна Трущіньска-Сива ославила округлый юбілей

Жена многых тварей…

Яна Трущiньска-Сива – юбілуюча  геречка, режісерка, редакторка, модераторка і културно-пропаґачна манажерка.

 

Яна Трущіньска-Сива: – Народила єм ся у Выраві 7. януаря 1961 на саменьке Рождество подля юліаньского календаря. Моя мама прибігла скоро рано з дружства, де ручнї подоїла 25 коров і породила ня на голы дылї коло пеца. Покы нянко пішов за здравотнов сестров, мама за собов уж вшытко попрятала і дала ня тримати на рукы моїй старшій сестрї Мілцї. Дашто із жывотаспособности моёй мамы дістала і я. Снажила єм ся то потім схосновати у своїм професіоналнім жывотї, котрый єм мала щастя реалізовати в театрї, телевізії, радію або в музею…

  • Янко, повідж мі, на што собі споминаш із свого дїтинства у Выраві найяснїше або найвеце?

Споминам собі на копы снїгу, біленького як цукерь, што рипить під ногами. Споминам на сонечный зимушнїй день, як приходжу домів із санчатами, выпечена од морозу а в хыжі тепленько, як під пазухов. На лавцї сидить моя добра мама а на шпаргетї кыпить горнець капусты, яка по санкованю смакує знаменитї… А іщі споминам на свої зачаткы у выравскій школї. Нияк раз єм ся не могла научіти чітати… Днесь бы псіхолоґове повіли, же требало дїтину іщі зохабити у школцї, но хто о такім дачім в тых роках знав. Помогла мі аж „палічкова масть“ од моёй старшой сестры Мілкы, девятачкы, котра была все выхваленов єднічкарьков і кус єй вадило, же мать за сестру такого пняка. По пів року ся моя мысель отворила і перебігла єм у чітаню вшыткы дїти. Все на концю годины ня наш старенькый учітель Макара поставив перед школярїв і дав мі чітати даяку приповідку… А єдного дня повів: Дїти з нашой Янкы буде раз телевізна гласателька. Дїти ся розосміяли як дурны, а я ся барз заганьбила, же о мі таке гварить. Но ёго слова ся по роках до якойсь міры наповнили.

  • Од кількох років і од котрого рочника ОШ єсь ходила на oсновну україньску інтернатну школу до Гуменного? Як єсь собі звыкала быти цїлый тыждень мімо своёй родины? Або як часто єсь із Гуменного ходила домів? І як собі споминаш на тоту школу, бываня на інтернатї, на своїх учітелїв на основній школї і выховавателїв на інтернатї?

– Мала єм десять років, завершыла єм пяту класу выравской основной школы а моя сестра якраз скончіла Середню педаґоґічну школу Клемента Ґотвалда у Пряшові і як выхователька дістала місце в Основній школї інтернатній в Гуменнім. Жебы одбременити родічів, взяла ня зо собов. А так єм ся од шестой класы стала Гуменчанков. Ходила єм на тыжднёвкы. В недїлю по обідї требало сїсти на автобус, іти до Гуменного на інтернат і быти там аж до пятніцї. А якый быв інтернатный жывот? Строгый. Єдна постіль, єдна  полічка у скринї, на ізбі четверо дїтей. День розписаный на годины. Режім як на войнї. Не скаржу ся, тоты рокы ня научіли быти самостатнов, одповіднов за себе, на цїлый жывот ня научіли быти скромнов. Школа в Гуменнім отворяла і много можностей… Іти до култураку на театралне выступлїня УНТ (тогдышнёго Україньского народного театра), на выставы, на концерты, до кіна, на вшеліякы конкурзы… З педаґоґів собі рада споминам на старого директора Івана Прокіпчака, котрый знав выбавити про нашы дїти зо школы вшытко можне і неможне, і на міцно строгого, але і облюбленого учітеля ґеоґрафії Деркача, котрый нам розповідав много інтересного, што в учебнику ани не было. Ґеоґрафію коло нёго знали і найвекшы лайдаци.

  • Про мене є несподїваным зіщіня, же Ты єсь ходила на Середню здравотну школу в Гуменнім, до україньской класы. Што было главнов прічінов зміны Твоёй жывотной орьєнтації? Намісто здравотной сестры єсь ся выдала на драгу декламаторьску, герецьку, режісерьску… то значіть умелецьку. Коли єсь у собі обявила тоту божу іскру і ласку ід драматічному уменю?

– У моїм жывотї все так было, же мі были до драгы посыланы люде, котры у мі штось відїли, до дачого ня заанґажовали, даґде ня посунули. Бо ай кедь єм была самостатна, не была єм аж така самоувірена і пробойна, жебы єм ся сама десь пхала… А так в часї штудій на СЗШ (Середній здравотницькій школї), ня мій  класный учітель – українчінарь професор Штефан Стебіла зознамив на єднім літературнім вечорї з панї Юліёв Прокіпчаковов з гуменьского освітового центра. Была то роджена Українка десь од Жытомірьской области, выштудована правнічка і режісерка, котра цїлов душов горїла про поезію і театер. Ненадарьмо ся гварить, же запалити другого може лем тот, хто сам горить. А Юлія, котру доднесь поважую за свою театралну маму, у мі запалила огень про поетічне слово і про граня на  сценї. Спочатку то были лем такы курты дебаты, но попри них мі все вхабила  даяку книжку, або часопис, або мі пожычіла свій грубезный зошыт, в якім мала налїплены выстрижкы з выбером якостной поезії в україньскім і російскім языку. Нїґда мі не гварила возьмий тот вірш, або тот… Выбер все зохабляла на мене. А так ся зачало моє путованя по Пушкіновых памятникох, по Духновічовых фестівалох а пізнїше і Гвєздославовых Кубінах… Пришло і  много оцїнїнь, на якы была школа горда. А потім Юлка  заложыла при културнім домі драматічный колектів про дорослых. Мене брала на ролї молодых героїнь. Грали сьме важный репертоар – україньску класічну драматурґію – Шевченькового Назара Стодолю, Лимирівну Панаса Мирного… Такый дріл, якый єм діставала в Гуменнім, не памнятам ани з высокой школы, кедь сьме потім ходили на „Фестівалы драмы і художнёго слова ім. Духновіча‟ у Меджілабірцях, де до пороты ходили режісеры з УНТ. Все частїше єм відїла, же ня вербують до дївадла… По матурї ня позвали до Пряшова на конкурз. Пішла єм, але у моїм внутрї было велике похыбованя, ці роблю добрї і ці на то мам, быти геречков. Пересидїла єм коло фонтаны на дворї УНТ цїле дообідя а о пів дванастой єм сама себе пересвідчіла, же артістка з ня не буде і пішла єм долов містом на влакову станіцю. Авкурат пришов влак з Гуменного а з нёго выступила Маша Мальцовска, тогды іщі Параскова, наша писателька а в тім часї і перфектна декламаторка. Знали сьме ся з фестівалів. Агой, гварить, де-сь была? Але, кликали ня на конкурз до дївадла. Но, а што, взяли тя? Та, знаш, Машо, я ани не пішла водну, -одповідам єй.

Поряднї ня спуцовала, хопила ня попід руку, тримала ня міцно, як у клїщох і вывела ня горї Пряшовом назад до театру. Заклёпкала на дверї директора і як ся отворили повіла:  „Йосиф Андреєвіч, пришла за вами єдна дївочка на конкурз, пізнив єй влак…‟ А было выбавлене. Рік єм была у театрї як елевка, потім пришли приїмачкы на ВШМУ а по них драга до Кієва на штири рокы…

  • Што было інтересне про Тебе на высокій школї, на Театралнім інштітутї Карпенка-Карого у Кієві на Українї? Якы там были учітелї герецьтва?

Школа была перфектна, єдна з найлїпшых в тогдышнїм Совєтьскім союзї. Дістала єм ся до класы народной умелкынї СССР Валентины Іванївны Зимнёй. Была то божа жена. Много научіла, бо много знала. А тых людей, што было на Інштітутї! І Славяне з розлічных країн, і штуденты з арабскых країн, і чорнюси – з африцькых країн… А каждый зо своёв културов, звыками, традіціями. Через них мож было спознавати цїлый світ… Жывот в Кієві, якый мав два міліоны жытелїв, быв про ня школов жывота.

  • Што про Тя значіть драматічне уменя? Што значіть быти геречков?

Быти геречков про мене значіть жыти жывот когось іншого. Підкреслюю жыти… Бо є много герцїв, котры просто добрї грають і ніч веце. І жыють легко і суть спокійны. Жыти жывот другого, быти кымесь другым, думати інакше, быти іншый в пластіцї, в міміцї, быти просто все іншым, нестереотіпным од ролї до ролї, є часто тяжке, даколи аж самознічуюче… Є то найтяжша робота на світї, холем мі ся так видить. Але быти все єднаков бы ня не бавило. Вопрос є, ці то в театрї од тебе потребують, ці то в цїлковій поверьхности, яков є театер наповненый, дахто збачіть, дахто оцїнить і ці ті дасть можность грати розлічны характеровы ролї, на якых можеш рости. Бо герець є найзавіслїшов особов на світї. Завісить од драматурґа, од режісера і од далшых і далшых…

  • Якы поставы было про Тебе тяжко грати і якы легко? Перебач, но не відїла єм Тя нїґда грати на театралній сценї, но в малых сценках в рамках културного проґраму в нашім русиньскім музею єм собі усвідомила, яка єсь Ты добра геречка і сама себе єм ся зачала просити, ці то не є шкода, же єсь одышла з теперїшнёго Театру А. Духновіча в Пряшові.

Може і є, але думам собі, же на тот вопрос єм часточно одповіла высше. А што  ся мі грало легше а што тяжше? Одповім так. Кедь до театру пришов гостёвати словацькый режісер Пепо Пражмарі, попозерав собі наш репертоар і повів: „Віджу, же драматічны ролї ті ідуть лївов заднёв… Але у мене будеш грати к—у з добрым сердцём.‟ А грала єм вдовіцю Пашу у інсценації Сашка. Была то найкрасша роль, яку єм в театрї заграла.

  • Яка была твоя судьба по одходї з театру?

В новинках єм нашла інзерат, же в Руськім домі у Пряшові потребують културного референта. Приголосила єм ся. Роботы там было дость, приправлёвали сьме велё акцій. В Руськім  домі то тогды жыло… Попри тім єм, як геречка, много награвала в радію – приповідкы, гры, літературны пасма. Все, як єм вышла з радія, мала єм добре чутя, же тот день єм дашто добре зробила. Бо тоты проґрамы потім дома слухав мій нянё і барз ся тїшыв, кедь ня чув. А кликали ня ай до телевізії, чітати вєдно із Штефаном Гіём курты коментарї… Занедовго ся ня шеф справодайства в Кошіцёх – Ладїслав Файчік попросив, ці бы єм не хотїла наступити на місце редактора, бо приправлюють півгодиновый народностный маґазін. Сугласила єм. Дав мі зробити концепцію релації а  як єм єй принесла, посадив ня перед себе і по довгій павзї ся ня попросив: „А як хочете тот маґазін модеровати, по україньскы ці по русиньскы?‟ Одповіла єм спонтаннї – по русиньскы. Припоминам, же ся писав рік 1992, о кодіфікації ся многым іщі ани не снило а я єм як перша мала можность зъявити ся на образовках тогды іщі Чеськословеньской телевізії з півгодиновов релаціёв о жывотї Русинів і пригварити ся як редакторка і модераторка людём русиньскым словом. Не была в тім жадна політіка, не была єм членков жадной орґанізації, як пізнїше з великов ненавістёв твердили „ксутівцї“,  вырїшыла єм так зато, же мі так казало моє сердце, сумлїня і розум…

  • Із СТВ в Кошіцях єсь одышла робити до Главной редакції народностного высыланя редакції Словеньского радія в Пряшові…

– Гей. В тых роках мі было дожычено стати ся мамов. Мій мілованый сын підрїс і мав наступити до першой класы. Треба ся му было веновати. В тім часї быв в радію выголошеный конкурз на місце режісера, бо бывшый режісер пан Павел Василь одышов до пензії. Приголосила єм ся. Із трёх адептів сі выбрали мене. В пописї роботы єм мала літературну выробу – награваня поезії, прозы, приповідок, пєс і забавных релацій. Ай кедь были уж три рокы по кодіфікації, русиньскых релацій было в драматурґічнім планї мінімум. Прім грала українчіна.

Навеце, атмосфера в радію не была барз жычлива… Все ня брали, як тоту, што пришла до радія з телевізії, де модеровала по русиньскы. Была єм просто неприятель, а то і напрік тому, же єм нїґда жадній україньскій релації не уближыла. Снажила єм ся робити максімалнї професіоналнї. Тадь єм ся підписовала під тото як режісер, было то дїлом моёй професіоналной чести…

  • В роцї 2003 редакцію перестїговали до Кошіць. Знам, же редакторы силно протестовали, люде протестовали, підписовали петіції, но тоты протесты Русинів на Словакії нихто із веджіня Словацького розгласу, або влады ці парламенту тогды не слухав. Без мілости і без даякого перепрошованя Вас перестїговали до Кошіць. Як сьте пережывали тото стїгованя?

Нїт, редакторы не мали великый простор на протестованя. Были поставлены перед вопрос або-або. Або приймете понуку робити в Кошіцях, або одыйдете з радія. Споминам собі, же  в Кошіцях тогды пановав такый неписаный узус: Ай кебы нихто з Пряшівчан ту не пришов, ай кебы сьме мали высылати хоць два рокы з архіву, або набрати людей з уліцї, высыланя з Кошіць ай так піде! А так ай было. До кошіцького штудія нас перешло лем пару людей, остатнїх набрали до тімів через конкурз. Менї зістав тот самый попис роботы. Режійнї приправлёвати літературне русиньске высыланя, но і україньске. Гварить ся, же вшытко зле є і на дашто добре… Парадокснї, русиньске літературне высыланя в Кошіцях ожыло. Зачав ся робити серіал Штефана Сухого Добра вода, до роботы ся запоїли новы авторы напр. сестры Костовы, котры писали фантастічны приповідкы, робили ся драматізації зо світовой літературы. Нараз сьме зістили, же Анна Каренїна, яку єм перекладовала з російского языка, звучіть в русиньскім языку перфектнї, же ся не маме за што ганьбити, же наша бісїда може быти єднако култівована, як остатнї языкы. Тото давало чоловіку крыла і за 10 – 12 років ся зробила маса красной роботы… Тїшу ся, же єм  могла при тій роботї быти, як режісер, а пізнїше і як драматурґ. Але вшытко мать свій зачаток і свій конець… І вшытко залежить од людей. Главнї од тых, котры о вас рїшають. А так ся по рокох зачала з Братїславы, од шефа Патрії пана Ловаса, шырити така  думка, же пріорітов про народности мать быти в радію справодайство і публіцістіка, а не даяка там література, на котру треба і так велё пінязей. Просто, зачав нас міряти мадярьскым метром. Дарьмо єм  высвітлёвала, же Русины приїмають справодайство із словеньскых медій, бо нихто з нас не мать проблем зо словеньскым языком а же нам треба высылати о своїй културї, історії, особностях… Помаленькы, потихонькы, єдно за другым вшытко зліквідовали… А знате, што є чудне? Же нихто з нашых русиньскых актівістів ці орґанізацій ся не озвав… Лем пізнїше ся пробаторили і порозуміли, што ся стало. В радію єм робила 18 років, послїднїй рік в справодайстві і публіцістіцї, а потім єм на властну жадость одышла.

  • Ку театру тя але не переставало тїгати. В роцї 2017 єсь з мужом Владїславом Сивым, котрый, окрем іншого, тыж славить округлый жывотный юбілей, 60-ты народенины, основала Русиньскый коморный театр.

– Є то правда. Заложыли сьме обчаньске здружіня з тов  назвов. Тот наш крок выкликав якесь погоршіня у дирекції  Театру А. Духновіча, чому дотеперь не розумлю. Спомяну лем, же сьме приправили інсценації Муж моёй жены подля тексту Міра Гаврана, гру Жобраци о бездомовцях, білых конях і мафіянах, яку написав мій муж і яка мала барз добры одзывы. Приправили сьме таксамо сценічну композіцію того самого автора Наша звада – наш хлїб, або Русины 30 років по Нїжній… У шуфладцї маєме Місію-фікцію о тім, як Руснаци ідуть на Марс. Тїшу ся, же прийде час без короны і зась будеме мочі іти за нашыма позерателями.

  • Як ся позераш на розвиток русиньского руху в общім слова змыслї – по роцї 1990 і в

сучасности? Якы суть, подля Тебе, ёго вершины і якы пропады? На што бы ся мали русиньскы функціонарї днесь главнї заміряти? Што подля Тебе характерізує русиньскый рух в сучасности? Чом ся третёму русиньскому возроджіню не дарить заставити силный процес асімілації Русинів Словакії із словацьков маёрітов?  

– Думам собі, же русиньскый рух быв найсилнїшый і мав свої вершины в першых роках своёй екзістенції. Была ясна візія, што треба зробити, і были на ёго челї люде, котры своёв разанціёв, вагов своёй особности, ґарантовали, же  ся тоты візії тыж зреалізують. Думам тым в першім рядї на Василя Турка-Гетеша ці ёго праву руку Александра Зозуляка. Тогды ся зробило, подля мене, найвеце. Но розвивати, здоконалёвати тото, што было досягнуте, ся нам  в наступных роках, як кебы не все дарило. Дїятельство в многых орґанізаціях і інштітуціях іде подля інерції… Є пару особностей, дякуючі котрым ся днесь дїти учать русиньскый  язык, видно роботу молодых Русинів, пише пару авторів, але велика часть того остатнёго є  векшынов о етнобізнісї.  Русиньскый рух є барз роздробленый. І ці можеме заставити процес асімілації? Думам собі, же основов вшыткого є родина. Кедь родіч научіть бісїдовати дїтину по русиньскы і укаже му, же хосновати свій язык не є ганьба, маме выграте. Мій  сын штудовав на фармації в Кошіцях, на лекції, де было коло 40 штудентів, ся раз єден з професорів попросив: „А є з вас дахто іншой народности як словеньской?“ Як єдиный ся поставив мій Томаш і повів:  „Я єм Русин…‟ Ку концю штудія ся дізнав, же выше двадцять камаратів з  той ґрупы суть Руснаци. Чом ся так ганьбили признати, не розумлю.

  • В сучасности єсь културно-пропаґачнов манажерков Словацького народного музея – Музея русиньской културы в Пряшові. Чом єсь наконець вырїшила заняти тоту позіцію? Што Тя на нїй бавить? За рік своёй роботы в СНМ – МРК єсь принесла много змін до културной роботы нашого музея. Приправила єсь много інтересных акцій, ку тым найінтереснїшым патрили Медайлон ід недожытым 80-ым рокім Василя Турка-Гетеша, 90 років розгласового высыланя про Русинів Підкарпатя і Пряшівского реґіону, Ілько Сова з Баюсова і многы далшы, із своїм мужом Ладём сьте за нецїлый рік Твоёй роботы в музею наточіли із акцій в СНМ – МРК 24 відей, котры собі можуть любителї русиньской културы попозерати на ютубовім каналї музея. Де береш в собі тоту неутихаючу енерґію робити на полю русиньской културы Тобі властным професіоналным способом?

– Енерґія приходить тогды, коли єсь на зачатку дачого нового, наприклад новой роботы, котру береш як вызву і в котрій видиш змысел. А іщі дає чоловікови силу і то, кедь о твою роботу, о твої довгорочны скушености з розлічных професій мать дахто інтерес. Бо і до музея єм хотїла іти уж перед пару роками, но была єм од роботы в нїм скорше одгваряна, а была єм і одмітнута. Потенціал у мі єсь увідїла ты як сучасна директорка музея. На роботї в музею ня бавить пестрость акцій, зміна, але і то, же кедь прийду з думков, можу єй ай зреалізовати. Припомянути собі недожыты народенины Василя Турка? Або зробити тройдїлный відеосеріал о історії театру? Няй ся любить, думка є підпорена, взята до плану і занедовго можуть люде відїти выслїдок нажыво або на ютубі. Апропо, днесь маме на тім каналї 84 реґуларных одберателїв, нашы відеа відїло коло 20 000 позерателїв.

А іщі чоловік мать енерґію і охоту робити, кедь мать підпору дома, у своїй родинї. Мій муж Владїслав Сивый, Руснак од кости, чоловік верьховато обдареный многыма талентами, ці уж на писаня поезії, драматічных текстів, компонованя музикы, малёваня, ці на творчость мултімедіалну, є про роботу на полю русиньской културы барз запаленый. А так дома о вшыткім жыво діскутуєме, выдумуєме, а кедь ся нам дашто подарить зробити, вєдно ся тїшиме.

  • Што бы єсь Ты зажелала нашому музею до будучности? Бо мы, цїлый робочій колектів СНМ – МРК в Пряшові Ті жычіме певне здравя, велё щастя в родиннім жывотї, радости із своїх найблизшых і много далшых років роботы на хосен русиньской културы – в нашім музею і на полю розвиваня русиньской културы в Словакії в третїм секторї.

Дякую краснї за Вашы мілы жычіня. Што бы єм я пожелала музею? Жебы ся компетентны перестали на наш музей позерати, як на нехочену дїтину, як на штось, што взникло лем зато, жебы замыдлити Русинам очі. Жебы ся річі называли правыма менами, жебы русиньске было русиньске і україньске україньскым. Жебы і тот наш наймолодшый музей мав выбавлїня достойне 21. стороча. Жебы русиньскому музею не шкодили самы Русины. І жебы сьме мали компетентных і запаленых працовників, котры зроблять про Русинів велё хосенной роботы.

 

Розговор вела: ПгДр. Люба КРАЛЁВА, ПгД.,

Словацькый народный музей –

Музей русиньской културы в Пряшові.

 

Гиряк, Михайло

 (27. 11. 1933 – 20. 03. 2007)

Публікації

  • Співанкы Анны Мацібобовой (1993)
  • Анна Галґашова: Стружніцкыма пішниками (зоставитель, 1993)
  • Бібліоґрафія народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (1994)
  • В сімдесятій семій країнї. Карпаторусиньскы приповідкы/In the Seventy-Seventh Kingdom. Carpatho-Rusyn Folktales (2016)

ПгДр. Михайло Гиряк, к. н. ся народив в селї Пыхнї окрес Снина в многочленній родинї. Основну школу выходив в роднім селї, в роцї 1952 скончів Штатну руську ґімназію в Гуменнім. По матурї од року 1952 зачав робити як книговник і учітель руського языка на учіліщу штатных працовных залог при заводї Вігорлат в Снинї. Попри роботї екстерно штудовав на Педаґоґічній факултї Словеньской універзіты у Пряшові. В роцї 1953 зачав штудовати україньскый язык і літературу на Філозофічній факултї Высокой педаґоґічной школы у Пряшові, яку скончів в роцї 1957. Як штудент праксовав в пряшівскій україньскій редакції часопису Дружно вперед. По воєньскій службі ся вернув робити до редакції і став ся  міморяднї плодным редактором. За два рокы написав коло двасто статей, з котрых дакотры мали фолклорный характер. Заслугов Івана Мациньского М. Гиряк наступив до Словацького выдавательства у Пряшові, де в тім часї робив ай писатель М. Шмайда. Одты одходить Гиряк на Філозофічну факулту УПЙШ у Пряшові – Катедру україньского языка і літературы, де зачінать як одборный асістент. По обгаёбі кандідатьской дізертації (1965) цїлый свій потенціал венує збераню і опису русиньского фолклору выходной Словакії. В особі фолклорісты М. Гиряка мали Русины великого кодователя русиньского фолклору. Дякуючі ёму вышли такы перлы русиньской народной творчости як: „Українські народні казки Східної Словаччини“ (томы 1 – 7, Пряшів: 1965 – 1979). На адресу назвы сам автор конштатує[1]: „Няй така назва русиньского чітателя не засмучує. Вшыткы знаме, же в 50-тых – 80-тых роках минулого стороча Русины Словакії з боку штату не мали іншой можности, лем ся презентовати Українцями. Од того ся одводила вшытка їх снага, хоць мушу повісти, же ани дакотры совєтьскы люде не желали собі українство за граніцями Україны. Квазіінтернаціоналізм затискав нелем україньске, але і словацьке, русиньске, чеське і под. А такы квазіінтернаціоналісты были і меджі Русинами. Як совєтьскы, так і нашы квазіінтернаціоналісты выголошовали: „Укрїнські землі возз´єднані.“ Така формулація не доволёвала за граніцями Україны пестовати українство, а цалком уже не – русинство. Порозумиме то лїпше, кедь собі припомянеме выпродукованый дакотрыма пряшівскыма ученыма такзваный „політичний русинізм“. Але нащастя, на Словакії ся політічна сітуація змінила і русиньскый фолклор ся справно дефінує як русиньскый. Він такйы быв все і в моїм розуміню.“

Русиньску літературу обогатив М. Гиряк зборником: Співанкы Анна Мацібобовой (Пряшів, 1993), зборником народного розповіданя: Стружніцькыма пішниками авторкы Анны Галґашовой (Пряшів, 1993), І. том Бібліоґрафії народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (Пряшів, 1994), вєдно з А. Зозуляком приправив таксамо на выданя Русиньскый народный календарь (Пряшів, 1995). Ґро ёго творів – то суть главно народны приповідкы. За помочі спонзорьскых дарів была выдана двойязычна (анґліцько-русиньска) публікація  приповідок (жаль, аж по смерти М. Гиряка) з назвов: В сімдесятій семій країнї/In the Seventy-Seventh Kingdom (2016).

В послїднїх роках свого жывота, окрем пережываня за русиньску културу, етноґрафію, фолклор і екзістенцію русинства як такого, М. Гиряк актівно підпоровав взник репрезентатівной інштітуції русиньского языка і културы, пару років учів ай русиньскый фолклор на Пряшівскій універзітї – Інштітутї народностных штудій і чуджіх языків. Самостатный Інштітут русиньского языка і културы на ПУ быв отвореный аж в роцї 2008, чого ся уже Михайло Гиряк не дожыв. Умер 20. марца 2007 у Пряшові, але похованый є у родных Пыхнях, так, як сі то сам желав.

Автор: М. Мальцовска (корекції i доповнїня -кк-)

[1] 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІ. часть. М. Мальцовска і кол. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2009, с 11.

Галчакова, Анна

(11. 04. 1929 – 26. 07. 2006)

Публікації

  • Лабірські оповідання (1976)
  • Окрилені мрії (1976)
  •  Вдови і сироти (1982)
  • Тисячі сонць. Балади (1984)

Aнна Галчакова ся народила в Меджілабірцях (тогдышнёго Гуменьского окресу) в ґаздівскій родинї. Як девятьрочній єй умер маленькый – лем вісеммісячный брат Еміл, а позад нёго занедовго ай нянько, также єй далшый жывот быв позначеный главнї стратов нянька. По скончіню основной школы і міщанкы одышла учіти ся до Батёвян (теперїшнёго Партізаньского), де в добрї выбавленій книжніцї могла спознавати літературу, під впливом якой зачала сама писати властны віршы. По скончіню школы робила в розлічных професіях – як секретарька, учтовнічка, выхователька… Мала дві дївкы і єдного сына. Довгы рокы жыла в Пряшові, але кедь поховала свого другого мужа, першла жыти до пензіону про старых людей – до Бардеёва, жебы была близше ід свому сынови – докторови-пріхіатрови. Ай наперек тому, же не мала нияку філолоґічну освіту, барз любила писати поезію. Патрила к тым русиньскым авторкам, котры писали (в часах соціалізму) у своїм лабірьскім діалектї (не приїмаючі україньскый язык), хоць про тото зажыла много понижованя од „высшой писательской касты“. Наперек тому, як сама конштатовала, найлїпше ся єй писало по своёму – по русиньскы. Самособов, тогдышнїй выдаватель – КСУТ вшыткы єй творы коріґовав – до „містного україньского языка“. Так єй вышло 5 книжок: Лабірські оповідання (1976), зборникы поезії Окрилені мрії (1976), Вдови і сироти (1982), зборник стишків про дїти: Тисячi сонць (1984) i Балади (1984). По кодіфікації русиньского языка Анна Галчакова реґуларно публіковала свої віршы в русиноязычных періодіках Народны новинкы і Русин, пізнїше ай в Русиньскім народнім календарю. Єй стишкы вышли ай в зборнику поезії Русинів на Словеньску: Муза спід Карпат (Пряшів, 1996), таксамо в антолоґії русиньской поезії Русински/Руски піснї (Новый Сад, 1997). Шкода, же ся не подарило выдати єй самостатный поетічный зборник по русиньскы. То было єй найвекшым желанём. В пензіонї, де дожывала свої рокы собі перед смертёв зломила праву руку, также уж не могла ани писати, што была єй єдина потїха. Вмерла сама, із своїма невыповідженыма думками – 26. юла 2006.

Aвтор: М. Мальцовска (доповнене і скоріґоване –кк-)

Шмайда, Михал

(2. 11. 1920 – 30. 4. 2017)

Публікації

A іщі вам вінчую (1992)

Колискові пісні (1993)

Розколота душа (2004)

 

Писатель, фолклоріста, русиньскый културно-освітнїй дїятель Михал Шмайда ся народив 02.11.1920 в Краснім Бродї (окр. Меджілабірцї). Народну школу выходив дома – в Краснім Бродї. Учітелём тогды быв україньскый еміґрант, котрый утїк перед большевіками. Такых было в тых часах меджі Русинами много. Так ся у школї учіло русинізованым руськым языком, але школярї дістали ай основы словеньского языка. Потім го мама записала до мещанкы до Меджілаборець, де але часто не ходив. Чого? До школы требало ходити пішо, а то было скоро три кілометры. Найгірше то было в зимі, бо не было ани што обути. Отець Михала умер на туберкулозу, кедь мав хлопець тринадцять років. Мама ся рїшыла дати го выучіти даякому ремеслу. Він сам ся хотїв іти учіти до Ладомировой коло Свідника – за тіпоґрафа. Уже в меджівойновім періодї там быв православный монастырь. Але, як сам споминать, монахы в монастырю з нёго хотїли зробити слугу – рано ся на колїнах помолити, а потім до маштарнї – вымітовати гній. О ниякім учіню не было бісїды, што ся молодому хлопцёви нияк не любило. По даякім часї з монастыря утїк. Была трїскуча зима, но якось ся дістав на фару до Чертіжного, але тамтешнїй священик знав, же го мама глядать і спровадив го такой домів. До Красного Броду пришов аж по даякім часї, кедь мама дала служыти в церькви службу за страченым сыном. Тогды мав 16 років. Уже як молодый хлопець рад слухав спів, котрый ся розлїгав в часї лїтнїх вечерів селом. Співали нелем жены, але ай хлопи, главнї молоды парібци, котры ся ґруповали десь на краю пути, або при потоку. Співанка провадила Русина од колыскы аж по гріб. При народжіню дїтины, при свадьбі, співали ся жартовны співанкы при пряджіню або поротю піря, балады і смутны співанкы плачок на погробах….

Ай наперек великій залюбі у фолклорї, выучів ся М. Шмайда за аґронома (стало ся так в звязи з кoлектівізаціёв, коли не было кадрів, абсолвовав тогды лем дакількотыжднёвый курз). Меджітым, в часї войны быв ай на нученых роботах в Нїмецьку. По войнї ся став председом народного выбору в роднім селї, потім робив на дружстві в Краснім Бродї. Свої першы прозовы творы веновав якраз темі колектівізації, котру з одступом часу відїв як тяжку і хаотічну. Як споминать, за роботу люде діставали лем кус зерна, нияк їм то не стачіло на обжыву. Каждый ся одкликовав на „совєтьскый взор“, але нихто го властнї не знав.

Хоць Шмайда не надобыв великой освіты, як пише М. Мальцовска[1] „божа іскра в нїм тлїла, гнала го до писаня, до їманя вшыткого, што відїв коло себе, што ся му здало быти описанягодне.“ Так у своїх творах зачав зображовати історічны реалії з часів збойника Федора Головатого, богатый духовный жывот Краснобрідьского монастыря, дїятельство духовной школы при монастырю, де ходили до школы і нашы предкове з Лабірщіны. Жывот на валалї сам нукав темы, а М. Шмайда не міг не писати о своїх краянах. До того періоду належать ёго „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957).

Лїпшы часы настали зачатком 60-тых років. М. Шмайда наступив робити до Музея україньско-руськой културы в Краснім Бродї, а по заложіню Музея україньской културы у Свіднику перешов робити до Свідника як історік і етноґраф (рокы 1960-1971). Ту зберав, розробляв і архівовав народно-поетічну творчость Русинів. Ці мають Русины у своїх традіціях штось таке, што не мають іншы Славяне? Наісто, же мають, конштатує М. Шмайда. Наприклад, обычай, класти на Святый вечур під стіл ланцок – жебы родина тримала вєдно. Або витаня Нового рока – новорочным колачом. То найдете лем у Русинів – Лемків.

Шмайда писав свої творы по україньскы (быв то період українізації), к ёго найвызначнїшым творам належать высше уведжены: „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957), „Корчмарський слуга“ (1964), „Розїзди“ (1970). По роцї 1968 быв як дісідент перенаслїдованый, бо в лїтї 1968 підписав знаму харту – 2000 слов. Наслїдно стратив роботу в музею (пішов робити стражника до Требішова), вылучіли го із сполку писателїв, но він і надале не переставав робити над русиньскыма фолклорныма текстами, котры мав уже позбераны. По падї комуністічного режіму быв регабілітованый. Быв оцїненый многыма домашнїма і меджінародныма цїнами за літературну і публікачну роботу. В року 2008 му презідент републікы Іван Ґашпаровіч удїлив Прібінів криж III. класы за цїложывотне дїло.
Цїнны суть ёго етноґрафічны роботы з того періоду: A іщі вам вінчую (1992), зборник: Колискові пісні (1993). Множество ёго етноґрафічных зазнамів зістало в рукописї. Михал Шмайда є таксамо автором псіхолоґічной новелы Розколота душа (2004) привитав політічны і културны зміны по роцї 1989, в тім часї ай публікаціії, котры выходили в тогдышнїм „Новім життю“ по русиньскы, быв єдным з ініціаторів заложіня першой прорусиньской орґанізації – Русиньской оброды, котра взникла в Меджілабірцях (1990). Хоць пізнїше не быв стотожненый з далшыма кроками Русиньской оброды, як сам конштатовав, зістав скламаный, но нїґда проти Русинам не выступав.

Михал Шмайда умер 30. 4. 2017 у Братїславі у віцї 96 років.

Автор: К. Копорова.

[1] Мальцовска, М. (ед).: 100 вызнамных Русинів очами сучасників І. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2007, с. 126-130.

Хома, Василь

Василь ХОМА

(18. 5. 1927 – 22. 4. 2017)

Публікації

  • Оброджіня Русинів (Зборник статей і штудій о русиньскій літературї, културї і дїятелельстві русиньскых орґанізацій по року 1989. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв, 2005, 224 с.
  • Розвиток русинської поезії в Словаччині від 20-х до 90-х років XX століття. (Нарис історії з портретами поетів). Братіслава: Видавництво Спілки словацьких письменників, 2000, 396 с.

Літературный крітік, педаґоґ, діпломат, сполоченьскый актівіста, першый председа Сполку русиньскых писателїв Словеньска доц. ПгДр. Василь Хома, к. н. ся народив 18. мая 1927 в Миковій (окр. Меджілабірцї) як першый із штирёх дїтей. Основну школу выходив в роднім селї, матуровав на руській ґімназії в Гуменнім (1949), высокошкольскы штудії абсолвовав на ФФ Універзіты Коменьского у Братїславі (штудовав комбінацію: руськый язык – філозофія). В штудіях продовжовав далшых пять років на Ленїнґрадьскій штатній універзітї, де в роцї 1955 здобыв тітул ПгДр. в апробації руська філолоґія. По скончіню штудій робив довгы рокы як высокошкольскый педаґоґ. В тых роках здобывав ай научны тітулы (1955, кандідат наук, 1969, доцент). В роках 1969 – 1973 робив на Міністерстві културы СР як заступця тогдышнёго міністра Мірослава Валека, вызначного словацького поета. Языковы способности кваліфікованого педаґоґа, як ай філозофскы і діпломатічны способности привели го до діпломатічных служеб, де одбыв веце як 8 років (наперед в Белґії, потім в африцькім Заірї). Попри своїй научній, педаґоґічній і діп­ломатічній роботї Василь Хома ся такой по новембрї 1989 актівно запоїв до возродного процесу Русинів на Словакії участёв на І. Світовім конґресї Русинів у Меджілабірцях (1990), де выступив з підпорным словом. Наслїдно быв участный ай на славностнім актї выголошіня кодіфікації русиньского языка на Словакії (януар 1995, Братїслава). Кодіфікація языка про нёго значіла зачаток актівной роботы в русиньскім русї. Як вызначна особность, маюча контакты в літературных колах, поступно зачав в рамках Літературного фонду розвивати актівіты на заложіня Сполку русиньскый писа-телїв на Словакії. То ся му ай подарило, і так в роцї 2001 з ёго ініціатівы і особной заанґажованости выник при Літературнім фондї Сполок русиньскых писателїв Словакії, котрого ся Василь Хома став першым председом. В тім контекстї то быв знову Василь Хома, котрый ініціовав Цїну і Премію А. Павловіча за оріґіналный літературный, літературно­научный твір в русиньскім языку, або за переклад до русиньского языка, котру удїлює кажды два рокы Літературный фонд, бо до того часу (в контекстї передновембровой політікы і неекзістенції русиньской народности) была удїлёвана лем Цїна Івана Франка за оріґіналну літературу писану україньскым языком, котру здобывали писателї зо Словакії, пишучі свої творы по україньскы і ідентіфікуючі ся як Українцї. Такой рік позад заложіня Сполку выходить ёго першый літературный алманах (Ру­синьскый літературный алманах на рік 2003), котрый є уведженый статёв першого председы сполку, теоретіка літературы Василя Хомы: Як дале? Роздумы о судьбах русиньской літературы. Василь Хома практічно як першый в розвитку новодобой русиньской літературы поменовав народну оріентацію Русинів ай на літературнім полю: „Выходжаме з будительской ініціатівы Духновіча, бо она перманентно зоставать продуктівна для Русинів і в днешнїм часї. Твердо ся надїєме, же таков зостане і в будучности. І напрік тому, же суть боягузы, котры глядають чуджі оріентації. Наша оріентація є лем єдна. Така сама, яку выголосив Духновіч: Я Русин был, єсьмь і буду…‟. Першый (по роцї 1989) русиньскый літературный алманах нелем же надвязав на традіції алманахів Александра Духновіча, але выходить сімболічно ай в юбілейнім року Духновіча (в роцї 2003, коли минуло 200 років од ёго народжіня). Василь Хома быв наслїдно зоставителём далшых алманахів (пятёх: 2003, 2004, 2005, 2006, 2007). Довєдна вышло девять алманахів, до котрых Василь Хома актівно приспівав своїма літературно­научныма статями. Ёго статї находиме ай в Русиньскiм народнім календарю (Великый поборник Русинів – А. Павловіч, In: Русиньскый народный календарь на 2004 рік; Познамкы ку періодізації жывота і творчости маковіцького словя – А. Павловіч, In: Русиньскый народный календарь на 2005 рік), таксамо в часописї Русин. Як вызначный літературный теоретік і крітік ся записав до історії русиньской літературы і културы научнов публікаціёв Оброджіня Русинів (Зборник статей і штудій о русиньскій літературї, културї і дїятелельстві русиньскых орґанізацій по року 1989; Пряшів: 2005), котру написав в співавторстві із своёв женов Маріёв Хомовов­ Дупканічовов, лінґвістков­, славістков, котра таксамо брала актівну участь як в языковій комісії (при Інштітутї русиньского языка і културы ПУ), так ай в оброднім процесї Русинів як такім. За тоту публікацію быв Василь Хома нагородженый Цїнов А. Павловіча за русиньску літературу (в роцї 2005). Факты о высокій професіоналній уровни літературно­крітічной і літературно­научной роботы В. Хомы суть знамы і в словацькім контекстї. Проявило ся то при оцїнёваню ёго творчости з нагоды вісемдесятых народенин – в роцї 2007. В сло-вах узнаня представителїв Сполку словацькых писателїв, Матіцї словацькой, тогдышнёго міністра културы СР Марека Мадяріча, як ай русиньскых лідрів, приятелїв і сполупрацовників было высловлене ,,подякованя за літературознательску роботу, котра приспіла ку нашому познаню модерной руськой (російской – позн. ред.) поезії, а таксамо за одборны публікації, котры суть приносом про познаня русиньской літературы 20. стороча“ (цітоване з писма міністра културы СР М. Мадяріча к уведженому юбілею.

Василь Хома одышов до літературного неба 24. апріля 2017 у віцї недожытых 90 років.

Автор: К. Копорова.

1 2 3 6