Миколайскы віршы

На Миколая
Будь нянькови на помочі,
дївко, матїрь утїшай.
Давaв-сь дары цїлый рочок?
Теперь ті дасть Миколай.
Вшыткы хотять добры быти,
лем не все ся то удасть…
Трим ся ты почливо, сынку,
дар ті властный розум дасть.
Свять ся, святый Миколаю,
не зато, же даваш дар,
але тым, же ня одмала
учіш, бы-м ся добрым став.
В тот вечур не хочу веце,
з радости в мі цвине квіт, –
і Миколай хоче сердце,
што возлюблять цїлый світ.
Брати й дати радість – мило,
приклад найдеш нелем в книжцї.
Бодай бы нас все кортїло
каждый день давати в роцї.
Малярь мороз
Прийшов мороз під облачок
рихтує фарбічкы,
хоць вонка зима пекуча
він малює квіткы.
В якíй школї ся ты учів
ремесло, малярю?
Вшытко бы-м вам намалёвав,
лем сонце не знаю.
(Сухый, Штефан: Незабудка, Сполок русиньскых писателів Словеньска, Пряшів 2008)

Укажка з книжкы Мілана Ґая: Правдива выповідь

Соловей
Соловей у близкім лїсї
заспівав весело
і обывателїм лїса
послав так знамено.

Послав го голосным співом
скоро, завчас зрана,
і збудив із спаня
так лїсного пана.

Надавати зачав медвідь
рычанём із горы,
бо выходив він акурат
із глубокой норы.

Хто лем собі то дозволив
співом ня збудити,
і так скоро завчас рана
мене насердити?

Выстрашыло барз і пташків
голосне рычаня,
зобудило їх на стромох
із ночного спаня.

Но а як скончів соловей
свій спів у потічку,
гнедь спознали, хто є винный
за ранню розцвічку.

Рїка Лаборець

Коли выйдеш меджі Верьхы
на берег высокый,
увидиш Лаборець-воду,
якый він глубокый.

В Чертіжняньскім хотарї
спід землї выходжать,
а по дразї до далека
вшыткы воды зберать.

А в Гуменнім уж є нёго
дость велика плоха,
бо злїва до нёго тече
щі вода Ціроха.

При Стретавцї коло Воян
смерує до Угу,
котрый тече з Україны
з северу до югу.

Над електрарнёв Вояны
воды згромаждює,
бо цїлый великый завод
із нёв засобує.

Латоріцю стрїтить тиху,
барз лїнивый єй „крок‟
і вєдно течуть корытом
уж як рїка Бодроґ.

(Мілан Ґай: Правдива выповідь, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–26–1, с. 21–25)

Укажка з книжкы Штефана Смолея: Не ганьб ся, Русине!

І наш край прекрасный

Велё з людей тужить
При морю сидїти
На плажах, і в морьскій
Водї ся мочіти.
Вогкым і соленым
Воздухом дыхати,
Шум вітра з морьскыма
Волнами слухати.
Відїти як сонце
За море западать
Як холодный місяць
В морьскій водї плавать.

Тужба ся не сповнить,
Мы море не маме.
Од моря далеко
На суші бываме.
Маме красны поля,
Лїсы – як бы море,
В котрых ся потїшить
І моє, і твоє,
І каждого сердце.

Хто раз до них зайде,
Істо в них про сердце
Потїшіня найде.
Маме чісту воду
В преградах і в рїках,
Плажы місто піску
На зеленых луках.
Мож там посидїти,
Мож там полежати,
Чістый, свіжый водзух
До сыта дыхати.
Суть красны сонечны
Запады, выходы
В нашім краснім краю,
Хоць без морьской воды.

І без моря наш край
Нам треба любити,
Хоць море не маме,
Добрї нам в нїм жыти.
Прекрасный є наш край
Нашой домовины,
Нашы горы, лїсы,
Поля і долины.

Краю наш прекрасный

Бескіде наш, горы,
Краю наш прекрасный,
Дякуєме тобі
За наш жывот щастный.

Ту твої чудесны
Поля і долины,
Рїчкы чістой воды,
Горы і рівнины.

Бо ту тыж, ходячі
Горами, лїсами,
Тот пахнячій воздух
Одмала сьме ссали.

Ту звучать прекрасны
Слова нашой мамы,
Давныма віками
Про нас сохраняны.

Не даме їх взяти,
За ніч замінити,
Реч нашу няньківску
Будеме хранити.

Ту звучать найкрасшы
Нашы співаночкы,
Їх співають стары,
І малы дїточкы.

Летять, звучать они
Шырым нашым краём,
Потїшають сердця
Вшыткым добрым людём.

Ту жыли наш отець,
Дїдо і прадїды,
Ту, в тій нашій земли
Зістали їх слїды.

Схыль свою голову,
Клякний на колїна,
Поцїлуй ту землю,
То наша Отчізна.

Бескіде наш, горы,
Краю наш прекрасный,
Дякуєме тобі
За наш жывот щастный.

Ту є моє місто

Де єсь? Роздумуєш?
Ці-сь на справнім містї?
Мусиш ты сам знати
Собі одповісти.
Ці-сь на справнім містї,
Там, де бы-сь мав быти,
В радости і в смутку
Все охотный жыти.

Я – на справнім містї.
Так думам. Я то знам.
Де єм ся народив,
Зістану навсе там.
Ту є моє місто,
В моїм роднім краю,
Ту, на нашій земли.
Не забуду на ню.

Хоць не є богата
Земныма дарами,
Стою на нїй певно
Своїма ногами.
Хоць і нашым предкам
Богатства не дала,
Но зато і про них
Їх роднов зістала.

Любили єй таку,
Яков про них была,
Хоць їх в їх жывотї
Скромненько кормила.
Они ту все жыли
Аж до своёй смерти,
І я єй не можу
Зрадити, одперти.
Она і про мене
Моёв роднов землёв,
І про мене грїє
Сонце тепло над нёв.

(Смолей, Штефан: Не ганьб
ся, Русине!, 2005. Пряшів:
Русин і Народны новинкы,
ISBN 978-80-88769-58-2.)

Укажка з книжкы Марії Ґіровой-Васьковой – Родне слово

Родна земля

Земля наша родна,
Весміром што блудиш,
Лем ты нас єдина
ку собі притулиш.

Даш місто к жывоту,
К радости і щастю,
Згынути нам не даш
В годину найтяжшу.

Дякуєме, родна,
За плоды жывота,
Няй не вбуде нїґда
Із твоёй доброты.

Родне село
Село моє родне,
Село моє міле,
Якесь вже зістало
Страшно осиріле.

Запустїли горы,
Запустїли лукы,
Не слїдно вже ниґде
Ту робітны рукы.

Дворы, загороды
Забуйнїли травов,
Страшезна цливота
Заставлює вам кров.

Плакати ся хоче
Сердцю в тій пустотї,
Увірити не мож
Тій страшній нїмотї.

Стою серед двора
В розвалинах дому,
Прогварити слова
Уж не є ку кому.

Стратило ся вшытко,
Навікы пропало,
у Стариньскім жрїдлї,
В водї ся розмыло.

Лем водічка журчіть,
Чіста і прозрачна,
Її жрїдло взяти
Никому не дасть ся.

Тече собі красно,
Обмывать скалиска,
Здоровя приносить
По нашых сідлісках.

А мы, хоць з тяжобов
В сердцї одходили,
Думаме, же многым
К здоровю проспіли.

(Марія Ґірова-Васькова: Родне слово, 2008. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ISBN 97880-887769-87-3)

Укажка з книжкы Осифа Кудзея: Замішка

Популарность
В природній фармі Пасія
стала ся вам сензація –
єдно Куря бройлерове
знесло яйце трикілове.

Вшыткы ідуть, ґратулують,
клічуть і телевізію.
Єй редактор, Слимак Очко,
позвідовав ся Курочкы:

„Можете мі речі, панї,
же што мате далше в планї?‟
Она рекла Слимакови,
же сниє о пятькіловім.

Потім Слимак дав до кута
мікрофон перед Когута:
„Повіджте нам і вы, пане,
якы мате далшы планы?‟

Когут повів: „В першім рядї
зроблю конець тій парадї,
уж не знесу ганьбу таку –
дам Пштросови по дзёбаку!‟

Часто тоты неморалны
тужать быти популарны –
не стулять ку собі ґамбы,
но дають на бубен ганьбу

 

Вызнаня
Медвідь Кубо од Кремніцї
писав до Татер саміцї:
„Про тебе, моя розкошна,
зроблю можне і неможне.

В погодї і непогодї
піду по суху і водї,
за тобов хоць на край світа,
жебы єм ся з тобов звитав…

„Зыйдь долов під Чертовіцю,
прийду за тобов в пятніцю
дополїдне о десятій,
кедь не буде додж падати!‟

Великы дїла є звыком
выконати лем языком.

Крітіка

Із фармы в Чаровнім Кругу
відять дві Свинї радугу
і зо зраком на радугі
єдна з них повідать другій:

„Но посмоть, мене поразить!‟ –
На рекламу суть пінязї,
а на лїпше їдло нїт.
Несправедливый то світ!‟

Про істоту припоминам:
„Перлы не належать свиням.‟

(Josif Kudzej: Zamiška, 2016, Свідник: Tlačiareň svidnicka,
ISBN 978-80-972571-8-7, s.
4-11)

Укажка з книжкы Юрка Харитуна: Мої жалї

Кілько слов
хотять выповісти рукы,
кілько обняти звізд.
Зломены сны,
як з дїтинства
коник деревяный.
Хотять одтиснути мукы,
тяжкы як скала.
Не можуть,
бо трїска-острак
під нїхтём коле.
Зайду до Звалы,
до бабкы Липанї,
може найде зїля
на мої раны.

Мій край –
небо і рай.
Край малин
на ротї дївчат.
Край чорніць
на лицях.
Лем час летить
і без плахт.

ххх

Заграй мі
фарбами квіток,
што ростуть під Бескідом,
тихом липового цвіту,
пахом малин,
шепотом вітра.
Палцём забринькай
на струнї,
лем не грай,
прошу тя,
плачом рїкы не грай,
бо і гуслї
душу мають.

(Юрко Харитун: Мої жалї, 2010. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ІSBN 978-80-8944104-4)

Літературный конкурз Марії Мальцовской: Марія Шмайдова (укажка з творчости)

Їжакы Мырнчко і Фучка

Над малым селечком є высокый берег званый Грун. Покрытый є скраю низкыма кряками i стромиками, за якыма уж ростуть высокы листнаты стромы. Меджi нима ся гев-там обявить i смерек або сосна, якы суть на роздїл од листнатых стромiв все зелены цїлый рiк. Стромы суть добров скрышов вшыткых звiрят, якы в нїм жыють. Прес день їх можеме вiдїти зрїдка, но пiдвечур выходжають зо своїх скрыш i нор.
Сонечко уж запало за высокый берег, вiтор втих. Ярь была в повнім прудї. Лїс ожывав. Чути было вшеліякы звукы. Окрем пташачого спiву праскало сухе конарївля, шустїло сухе жовтаво-руде листя, яке рiк по року опадовало зо стромiв. Вкладовало ся єдно на друге, а мiстами уж з нёго была груба перина, котра приємно шухотїла, кедь на ню ступила людьска нога, або звіряча лабка.
Пiд листём в лїсї пулзує рушный жывот. Дражок пiд ним нароблено як бы то была автрострада. Переходжають ту мышы, грабошы, хробакы, найдуть ся i гадины або ящуркы. Як запало сонце а тма покрыла цїлый край, вышли на прогульку i два їжакы – Мырнчко i Фучка. Так їх называли камаратя, бо зо вшыткых їжакiв што жыли в шырокiй околіцї были найглучнїшы. Як было в лїсї тихо – а то было главнї вночі, было чути лем саме фучаня i мырнчаня. Їжaкы довго спали, скоро цїлу зиму. Може i штири або пять мiсяцїв. Засобы собi нaробили, бо мали на брїшку i хырбтї велё мастного шмaлцю. Прес зиму ся може два-три раз збудили, як было вонка теплїше. Но як пришла ярь, цїлком ся пробаторили зо зимушнёго спаня. Цїлу ярь ся неунавнї хапали, скрывали і вшеліяк інакше бавили. Фучаня, одфукованя і мырнчаня было чути лем темныма ночами. Аж ту нараз, як было уж теплїше, вышло з норы окрем Мырнчка i Фучкы далшых десять малых клубяток. Были то малы їжачкы. Такы дрїбненькы, маленінькы кулькы. Но за короткый час ся малы їжачкы перемiнили.
– Посмоть на них Мырнчку, были гладонькы, свiтленькы як мышкы, але уж їм наросли i пiхлячiкы. Такы суть бiлы i мнягонінькы, – радовала ся мамка Фучка.
– Будеме їх хоронити, бо суть iщi безбранны, – ласкавым оком смотрить на них Мырнчко і дале уважує:
– За два тыжднї нас i спознають, як ся їм отворять очка.
Мамка Фучка ся не перестає тїшыти з великой родинкы. Татко Мырнчко ся на них iщi раз посмотрив, а уж охабив цїлу выхову молодых їжачкiв на мамку.
Водила їх мамка по лїсї, кормила, вказовала де найлїпшы корїнчікы, де найвеце доджі-вок, хробачiкiв… Як ся файнї наїли того, што нaхaпaли вночi, то пpec день ся побрали до скрышы. Была добрї выстелена мнягонькым мохом i листём. Навчiла Фучка малых їжачкiв ловити гадів i мышы.
– Посмотьте, ту на земли, на низкых стромикох суть i гнїздочка пташкiв. Даколи їджiня добрї змiнити і зъїсти даяке cмaчнe яєчко. Но то ся дасть лем в яри, кедь пташкы iщi cидять у гнїздї і лeм кoли-тoгды, кедь oдлїтaють, – учiть Фучка своїх потомкiв, жебы ся знали о себе постарати як доростуть.
– Позерайте, ту коло потiчка суть жабкы. I то є смачне їджіня про їжакiв.
Ходять їжачкы гopї-дoлoв, аж пришли на край лїса.
– Tото мicцe не познаме, – пoвiдaть найстарше їжача мамi.
– Зато cьме ту пришли, жебы сьте знали, же на краю лїса є людьска дражка. По нїй не ходять лем люде, але i якась ладiчка на штирёх колесах. У нiй видно сидїти чоловіка. На тото собi давайте великый позор. Бо пiд тыма колесами часто мы їжакы гынеме, – поучує Фучка малы.
– Теперь ся вернеме назад до лїса. Як бы нас не хоронили коруны стромiв i сухы копы листя в нїм, то бы нас збачiли совы, aбo i лишкы. Тых ся храньте, дїточкы мої.
– Ха-ха-ха, але як мi доростуть пiхлячiкы, та я їм їх язычкы i пыщата поряднї пошопам, – озвав ся малый їжачок.
– Хочу вам указати, як ся треба скрутити до клубяти і пoчекати, докы не одыйде наш неприятель.
– Холем маме файну охрану перед нима, – тїшыли ся малы їжачкы.
– Тато їжак нам з тобов, мамко, зробив файну скрышу, на нїй велё листя а iщi чорнічіня, жебы нас нихто не нашов.
– Як бы до нёй дахто вошов, то мы бы вышли другым выходом з норы. Тато добрї выдумав наше бываня, – тїшить ся мама Фучка.
Над скрышов є грубе корїня старого строму, a скрыша є меджi камiнём, котре є зароснуте мохом.
Перешов даякый час. Їжакім наросли певны пiхлячiкы. Уж не были бiлы, часом потемнїли.
В єден пiдвечур мамка повiдать своїм дїтём:
– Уж сьте доросли, научіла єм вас вшытко, што мають знати їжакы. Пришов час, жебы сьте ся побрали каждый своёв драгов. Мате шыковны лабкы што знають скоро бiгати, добрї лoзити по стромикох і плавати у глубокiй i шырокiй водї. Найстаршый їжак повiдать:
– Mаме i добрый носик i ушка, та собi знаме найти легко i їджiня.
Шумнї ся вшыткы розышли, каждый пiшов своёв странов. Мамка за нима іщі довго смотрила… Потiм ся обернула і зачала ся шухтати по листю, дупкати, фучати і глучно ходила горї-долов попiд стромы. На недалекiм стромi сидїла на конарю дика мачка. Єй пругованый кожух вечур не было видно. Лем єй грубый хвiст ся колысав з бока на бiк. Як мачка Фучку збачiла, зачала ся приправлёвати на скок. Но їжакы мають добры ушка i носик а у повiтрю зачують притомность чуджой звiрины. Дика мачка скочiла долов на землю за Фучков. То уж ся але шыковна Фучка скрутила до клубяти, а дика мачка скочiла на єй остры пiхлячiкы.
Страшно замнявчала од болести, выскочiла і зачaлa втїкати лїсом, лeм чiм дале од їжака. А спокійна Фучка высунула лабкы і дале ся помалы шухтала лїсом. Была на себе горда, же вчасно зареаґовала. Захранила ся од смерти преснї так, як вчiла свої малы їжачкы.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2021)

Укажка з творчости: Меланія Германова – Жывот то театер

О трёх ґрошах

(Звіршована приповідка на мотівы словаськой приповідкы)

 

Копав раз тяжко на краю драгы

Глубокый шанець бідачиско,

Скрегнуты рукы, од глины ногы,

Спраглый быв, выстатый начісто.

 

Копле годину, хоць барз уж выхляв,

Не мож час лем так марнити.

Нарївнав крижы, тай смутно збыхнув:

Мушу щі далше робити.

 

Штось загучало, аж загырміло,

Кіньскы копыта, якбачу,

На градьскій дразї за малу хвілю

Паньскый коч з Кралём він збачів.

 

Вышов із шанцю, прогварив тихо:

Уцтиво ся, кралю, вам клоню,

Богу дякую, Вам чести даю,

Я к Вашым службам готовый.

 

Простого роду – слушный невроком,

Краль тото збачів одражу,

Оком до шанцю зазрїв він боком:

„В службі-сь, небоже, на дразї?‟

 

В службі єм веру, на хлїб зараблям,

Няй же то Бог благословить,

Вам, пане кралю, низко ся кланям –

Щі низше голову клонить.

 

За твою працу выплата яка?

Я ся тя, чоловіче, звідую.

Цїлы три ґрошы, – одповідь така,

А за них краснї дякую.

 

Три ґрошы, гвариш? Ці-сь при розумі?

Став ся краль чудовати.

Ваша Величность, добрї сьте чули

Три ґрошы – моя выплата.

 

А з тым жебрацтвом як же ґаздуєш?

Маєш і даку родину?

Ці ты, бідото, не голодуєш?

Предивну чую новину.

 

Моїм міністрам – тісячка мало,

Гнївачо выбухло з краля.

А я їм вірив, як дакый дурак,

Не знав, же вни ня шалять.

 

Тобі на місяць стачать три ґрошы?

Щі ся тя раз позвідую,

Як з тым жебрацтвом прожыти можеш,

Думам над тым – роздумую.

 

Кралёвска мілость, мій любый кралю,

Кебы то было про мене…

Єден з тых ґрошів я іщі вертам,

Бо довг за ня нихто не верне.

 

Другый тот ґрошик мушу жычати, –

Так хлоп кралёви звірив ся.

А аж за третїй – сам прожывати,

Честно єм Вам признав ся.

 

Краль роздумує – правда, ці чудо?

Ці так досправды мож жыти?

Слухай ня, хлопе, мужу статочный

Буду таку гаданку давати:

 

Єден вітцёви – за выхованя,

За ёго ласку, науку,

Другый сынови – за дозераня

За ёго спомічну руку.

 

Слухай ня добрї, чоловіче,

Ты тоту гаданку затаїш

Не зрадь никому єй вырїшіня

Покыль мій образ не збачіш…

 

Выняв краль дукат златый з кешенї,

Не тямить, што ся ту стало.

Вложыв бідняку дукат до жменї:

Ці тото ся мі лем снило?!

 

Бідняк присягать: Дотримлю тайность!

Зроблю, як сьте казали.

Краль ся преквапив за таку вдячность

І свою дружыну вів дале.

 

А міністрове, як дакы кралї,

Розкошно пили-гуляли,

Приход владаря щі не чекали,

Безвладно спиты лежали.

 

Ніч їм не повів – цїну не мало,

Чекав, што будуть гварити,

А як ся „панство попроберало‟,

Зачали краля просити:

 

Выплата наша, Высость кралёвска,

Зачав так єден худачок, –

Така мізерна, така жебрацька,

Же нам, міністрам, до плачу.

 

Каса кралёвска не є худобна,

А мы звыкнути „тягати‟ –

Ці Ваша Высость не буде годна

Нам кус на платї придати?

 

Просьбы выслухав, а пак їм каже:

Але мусите знати,

Придам лем тому, хто мі докаже

Єдну гаданку вгадати.

 

Але біда вам – мусите знати,

Хто Орїх тот не вылущіть,

Кралёвство моє, мої палаты

Такой до тыждня опустить.

 

А міністрове стовпами стали,

Єден прорїк лем так стиха:

Величность Ваша – Вы выдумали

Три ґрошы? Плётка велика.

 

Краль сі очами зміряв міністрів:

Гаданка вам є задана!

Лем тот з вас буде по моїм боцї,

Хто ю одгадать до рана.

 

Бідкали вшыткы: З трёх ґрошів жыти?

Ани про Бога жывого.

То не можеме мы похопити,

Подьме до нёго самого.

 

Ночами ходили ся выпрошати,

Нашли ай хлопа шанець копати.

Великы дары му к ногам клали,

Зачали при нїм гірко плакати…

 

Хлоп выняв з кешенї дукатик златый,

Што на нїм краль быв выображеный.

Подумав: Вера, не мам ся чого бояти,

Таёмство ґрошів можу зрадити.

 

Міністры надраном поприбігали,

Вшыткы до кралёвской палаты,

Бо были певно пересвідчены,

Же можуть надале у краля зістати.

 

А краль не вірить очам і слуху:

Тот честный хлопак ня скламав?!

Не може быти, – конї до скоку,

До шанцю кочіш поганяв.

 

Хлоп в шанцю копав колчаком,

Честно привитав краля.

Зажыв в жывотї я вшеліяке,

Але у тобі-м ся скламав.

 

Лем тогды я тайну вашу прозрадив

Дома над властным порогом,

Як єм Ваш образ на очі збачів –

Присягам, як перед самым Богом.

 

Мій образ, гвариш? У твоїм домі?!

Нїґда-м го там не завісив.

Подав хлоп дукат златый кралёви,

Тот вера вшытко похопив.

 

Богу за тото мож дяковати,

Стане ся краль тїшыти,

Тобі не шанцы патрить копати –

Но по моїй правіцї быти.

 

Пришов міністром він у палату

І робить честно, од душы,

Але памятать кажду минуту –

Працу на шанцю – за три ґрошы.

 

(Меланія Германова: Жывот – то театер, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–25–4, с. 61– 66)

Укажка з книжкы Штефана Смолея: Не ганьб ся, Русине!

Не забудь!

Жывот чоловіка красный,
Но мать велё подоб,
Про ёго красу і добро
І ты сам дашто зроб.
Не чекай, же вшытко другы
Тобі мають дати,
Найдорогше уж ті дали
Твій отець і мати.
Істо ті дали, што могли
До жывота твого,
Добро, ласку, здравы рукы –
Значіть то так много.
Родічовске погладжіня
Руков велё стоїть,
О то веце, кедь є тогды,
Як тя дашто болить.

Не забывай, кадыль підеш
Ты своїм жывотом,
Ці їх стрїтиш, ці обыйдеш,
Зохабиш під плотом?
Жывот чоловіка красный,
Знай го пережыти,
Не дай ся звести з дорогы,
Котров бы-сь мав іти.
Треба тобі памятати,
Не треба забыти,
Без кого бы-сь на тім світї
Не жыв, не міг быти.
Раз ся застав в своїм згонї,
Постій, і подумай,
Ці єсь зробив вшытко,
што-сь мав,
Не забудь, не єсь сам!

Нескоро уж буде тобі
Слызы проливати,
Як не буде тых, кому-сь мав
За жывот честь дати.

Споминаня на домовину

Там, де в прекрасній долинї,
Там, за плотом, на рівнинї
Квіткы в траві росли
Потїхов мі были.
Де ня сонце скоро рано
Із спаня будило,
На постели із теплыма
Лучами гладило.
Де ня часто моя мамка
Руками гласкала,
Як малого на свою грудь
К собі притуляла.
Там зістала родна хыжа,
Моє родне село,
Де мі у моїм жывотї
Было все весело.

Часто чую в своїх думках
Спів пташків на полї,
Як мене за домовинов
Моє сердце коле.
Хоць уж і моє волося
Стрібром переткане,
Моє сердце споминати
Уж не перестане.

(Смолей, Штефан: Не ганьб ся, Русине!, 2005. Пряшів: Русин і Народны новинкы, ISBN 978-80-88769-58-2.)

Укажка з творчости Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой: Поклад русиньской матери

Од маленька в сердцї
якусь тайность ношу,
што од Всевышнёго
у молитві прошу.

Няй учує нянько
і ласкава мати,
помож, Боже,
род русиньскый
словом прославляти.

Помож дїтём по своёму
все ся помолити
а у церьви родным словом
Бога все хвалити.

***

Не раз перед спанём
просять ся дїточкы:
Ці ся нам все
рано, вечур
помолити
прязно треба,
ці може
не треба?

Але на їх вопрос
одповіла бабка:
Молитва –
не доджу
капка,
што із неба,
з синёй
хмаркы
на земліцю
часом капкать.

Із молитвов
про каждого
выпрошена
по смерти
дражочка
до неба.
Зато ся нам
рано, вечур
Отче наш,
Богородіце
помолити
треба.

***

Хочу із молитвов
новый день почати
а з Божов мілостёв
по світї крачати.

Заклічу на поміч
все і ангелика,
усердна молитва
поміч превелика.

Што із Духом Святым
прилетить під стрїху,
бо у слові Божім
глядам все потїху.

***
Выслухай все, Боже,
просьбу материну,
хрань до конця світа
русиньску родину.
Од людей Отче наш,
ту молитву мілу,
няй в храмі співають
Господи помілуй.

***

Хотїла бы-м попросити
днесь Божого Сына,
бы поблагословив
родину Русина.

Ненадарьмо
Тобі, Отче,
наймілїшый гварю,
няй ся шырять
в цїлім світї
материньскы
златы слова,
што світять
в букварю.

(Гелена Ґіцова-Міцовчінова: Поклад русиньской матери, Пряшів: АРК в СР, с. 47– 49)

1 2 3 4 21