ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД.: Думкы і тужбы Кветы Мороховічовой-Цвик

ПгДр. Кветослава Копорова, Інштітут русиньского языка і културы ПУ

 

 

Мґр. Квета Галасова, котра сі зволила умелецьке мено Квета Мороховічова-Цвик (своє родне призвіско і друге родне по мамі), ​​ приходить міджі русиньскых чітателїв як нова авторка, котра але нелем тым, же уж є в зрїлім віцї, але і​​ тым, же умелецьке слово, култура і уменя​​ єй не было ани в минулости чудже, представлять​​ ся солідныма поетічныма рядками. За​​ дакотры​​ з них​​ ​​ бы ся не заганьбив ани зрїлый автор.​​ 

Збірка поезії має сім частей, якбы сім округів тем, на котры авторка у своїх віршах реаґує. Перша часть –​​ Там де пахне материнов душков​​ –​​ є​​ носталґічным споминанём авторкы на місця, де ся народила. Зачінать споминанём на то, як молоде дївча, повне обчековань одходить з родного гнїзда, не знаючі, што єй в чуджім, незнамім світї чекать... Многы сьме так одходили, повны оптімізму, котрый в собі несуть молоды рокы. Вертать ся в думках ку​​ важным​​ моментам в​​ жывотї єй близкых – нянька, котрому колектівізація взяла дві ласкы – два пары коней, споминать дїда, котрый за горшы, зароблены в Америцї купив до валальской церькви дзвін, але і маму, люблячу і стростливу, приправлену зробити вшытко про добро своїх дїтей. Ласка​​ найблизшых переплїтать чутя​​ істоты родного краю --​​ навколишнёй природы (​​ верьбы над потічком, котра є охотна притулити чоловіка в бідї, або ​​ чай​​ з материной душкы, котрый лічіть і​​ хворе​​ тїло і душу). Родина, родна хыжа, найблизшы люде у валалї, тїсно зроснуты з ​​ природов валальского хотаря суть про авторку найвекшы цїнности.​​ Окрім носталґії ту​​ находиме і одказ про молоду ґенерацію​​ а то​​ в поезіях​​ Ярны метаморфозы​​ і​​ Як жыва вода.​​ Авторкася задумує ся над фактом, же молодеж чім дале менше комунікує зо своїма родічами, старыма родічами, чім ся властно вытрачать путо, котре было міджі людми в часах єй молодости і котре чує доднесь:

 

Бо телевізор забавить, істо

Почітач тыж немало зробить

Роботы в кухнї місять тїсто

Лем бісїдї ся не барз водить.

​​ 

Вытрачать ся із хыжок нашых

Десь​​ сама мамка коло дому.

В модерных бітох людей доста

Лем говорити не є кому.

 

Вобразиками з дїтинства​​ ся авторка зась вертать до родного Пчолиного,​​ ​​ фарбисто, як малярь зображує колоріт села. ​​ Особітно силный є вірш​​ Василь Кобасівскый. Василь быв чоловік середнїх років, котрый ся в селї объявив по скінчіню другой світовой войны. ​​ Не знати, одкы пришов, мож лем дедуковати (подля прозывкы), же з Кобасова. Быв то властно чоловік – бездомовець, но в селї го прияли за свого. Прихылила го єдна пчолиньска родина, але властно помагали вшыткы. ​​ Каждый го ту знав, до котрой хыжы​​ пришов, там му дали наїсти ся, повіли му​​ ласкаве слово, котре му погладило душу.​​ В поезії о Василёви Кобасівскім авторка​​ выкреслює​​ єден момент, што​​ ся єй зафіксовав з молодости – ментално постигнутый паробок в колї валальскых дїтей, котры ся своёв невиннов дїтиньсков зломыселностёв забавляють на нїм. Але​​ ​​ Василь​​ є спокійный і щастный, має свою чісту душу дїтвака і​​ жыє з чутём, же ту​​ належить, же ту він дома,​​ ту го вшыткы знають і своїм способом го хранять перед „злым світом“.​​ Знову, як в першій части, авторка выздвигує співналежность людей в селї, взаємный інтерес о жывот того другого. ​​​​ І ту, як в першій части​​ ​​ натякує на факт, же сучасны люде жыють лем самы про себе. Хоць їх є в містах повно, но ​​​​ суть у своїм внутрї осамочены, перестають взаємно комуніковати, вытрачать ся з їх душ людьске тепло.​​ 

Третёв частёв під назвов​​ Чорны думкы​​ ся авторка​​ осмілила вынести на світло​​ ​​ найсмутнїшы моменты, котрыма суть вмираня і смерть близкого. Барз тяжко ся о такых моментах пише, но пережываме їх вшыткы, бо смерть ся тыкать нас вшыткых.​​ Авторка пише о смерти вообще, задумує ся над нёв з погляду смертельного чоловіка, веде з нёв діалоґ, але мають ту місце і конкретны подобы смерти​​ – конкретных людей з Пчолиного. Суть​​ то​​ особны траґедії двох родин – єдной жыдівской (з часїв другой світовой войны​​ – смерть молодого дївчати​​ Малкы Кацовой), а єдной траґедії з недавной минулости (при котрій загынуло пять​​ з​​ людей єдной родины). Квета Мороховічова-Цвик так вказала, же хоць жыє далеко од свого родного села (жыє​​ в Новых Замках),​​ но віртуално є все з ним аж пупочнов шнуров звязана,​​ жывот села і людей в нїм є про ню все актуалный і тов публікаціов ся стала якбы кронікарьков свого родного села.​​ Двома моментами зо жывота села надвязала нитку історічной минулости, о котрій уж малохто з молодшых знає, на сучасный жывот.​​ Бодай бы сьме такых​​ поетів – кронікарїв​​ мали в каждім русиньскім валалї.​​ 

Особітне місце в публікації мають дві части –​​ Думы мої​​ ​​ і​​ Непричесаны думы.​​ Їх обсягом суть віршы філозофічного характеру. Авторка має уж штось оджыте і має​​ право сумарізовати, аналізовати жывот, філозофовати. А кідьже є то жена, єй ​​ ​​ ​​ філозофованя​​ не є сухе, в нїм є скрыте множество емоцій, лірікы, субєктівного приїманя реаліты, котру має потребу зо себе выдати лем жена​​ (хлопи скоріше підуть на пиво і там філозофують -- розоберають заважны проблемы світа). ​​ Велика емоціонална насыченость ся зась в поєдных віршах черять з терьпков конштатаціов реаліты, котра ся в многых аспектах жывота, главно што​​ ся тыкать жывота жен не змінила. Мож то прочітати в поезії​​ Почливость женам:

 

Што там по...

Кідь окрасов днешнїх жен​​ 

Є обычайна

Накупна ташка.

Властно дві,

Жебы і справедливость​​ 

Зазнала сатісфакції.

 

Реаліта є незмінна

Наперек „сметанкам“, мохітам​​ 

Ці інакшым ступідітам.​​ 

 

І многы​​ далшы​​ поезії​​ авторка присвячує женам, бо она, як жена найлїпше може порозуміти женьскы старости, пережываня, але главно етапы жывота каждой жены – од молодых років, кідь суть красны, повны енерґії і радости зо жывота, аж по старобу, кідь приходять хвороты, тїло не хоче слухати, хоць душа бы іщі хотїла... (поезії Метаморфозы І – ІІІ).​​ Аторка є міморядно силна і высоко інтеліґентна жена, котра тоты етапы поступно переходить і з гордостёв і честёв ся з нима вырівнує, причім своёв поезіёв додавать силы і многым другым женам, котры пережывають подобну долю. Квета Мороховічова-Цвик ся у своїх поезіях вказала як майстерка опису моменту і ёго прожытку, котрый ся захопив і зафіксовав в єй внутрї так міцно, же ани по роках не має проблем сі го выбавити і приближыти чітателёви з таков силов, як бы го праві​​ в тім моментї​​ він сам пережывав (поезія Метаморфозы І.):

 

Жена у росквітї сил

Одпочівать на діванї.

Красна, молода, здрава,

Світ є про ню ґомбічка.

Обіднє сонце через фірганґу

Злегонька ї покыцкало

За голу ногу.

Сміє ся.

Солодко, дзвенячо, од сердця

Як кібы пацеркы россыпав.

Боже, ці чуєш?

 

В далшій части​​ Гляданя правды​​ ся​​ ​​ черяють моменты​​ сумарізації жывота і філозофованя над ёго змыслом, як і спохыбнёваня тзв. вічных правд. Авторка доходить до познаня, же кажда правда має свої углы погляду, респ. ​​ каждый чоловік видить свою правду, зо свого назераня на світ, своїх скушеностей і властного познаня.​​ 

Квета Мороховічова-Цвик ся не выгла​​ ​​ ани тзв. народнобудительскым темам, котры резонують в розлічній мірї у скоро вшыткых поновембровых русиньскых авторів.​​ Цікл віршів має назву​​ На русиньску ноту​​ є якбы завершінём комплетного світа, котрый​​ є в сучасности в зорнім полю авторкы.​​ З поезій видно, же авторка інтересуючі ся о процес оброджіня Русинів як кібы і сама знову нашла путь ку свому коріню, чого доказом є і її творчость в материньскім языку.​​ 

Кібы сьме хотїли охарактерізовати цїлу збірку з погляду​​ вонкашней формы, можеме єй прирядити дві главны характерістікы:​​ лірічность​​ і​​ образность. Двома найхарактерістічнїшыма мотівами поезій Кветы Мороховічовой—Цвик можеме назвати​​ жену​​ і​​ природу​​ (родный край),​​ причім​​ выужывать​​ як традічну сімболіку (небо повне звізд, сонце, небесна кленба, зелена трава...), так і модерну сімболіку (бананова лупка, бенатьске воглядило,​​ попка меном Барбі...), што є на єй поезії сімпатічне.​​ 

Збірков поезії Думкы і тужбы нам Квета Мороховічова—Цвик представила новодобу русиньску жену, не пасівно пережываючу осінь жывота, але ​​ наповно абсорбуючу світ навколо себе. Є то жена цїлком інакшой сорты, як тота, котру вытворили дотеперішнї женьскы поеткы. Єй віршы сі наісто найдуть чітателя міджі женьсков популаціов днешнёй середнёй і старшой ґенерації. Про мене были єй поетічны рядкы барз приємным чітанём, вернули ня до родного Пчолиного... такого, як єм сі го запамятала зо свого дїтинства, а заєдно мі одкрыли внуторый світ єдной необычайной жены.

Мґр. Івана СЛИВКОВА, ПгД.: Snívanie na počkanie (Jurko Charitun: Moje sny)

 

Ivana Džundová: Snívanie na počkanie /Jurko Charitun: Moje sny/

 

Може я зліпшователь

бо вынашов зліпшовак

як зліпшовати ся

зліпшыти ся

і быти ліпшый

зато пишу

курты віршы

(Зліпшованя, 19)

 

Zbierka poézie rusínskeho básnika Jurka Charituna Moje sny prináša pohľad do autorovej duše cez obraz túžob, prianí, snov a nádeje. Básnik vo svojich veršoch hľadá – milovanú ženu, milovanú dedinu, milovanú reč. Poézia snov je teda melancholická, intímna, sentimentálna, ľúbostná, rusínska. Autor sa v nej predstavuje ako básnik mnohých tvárí: je milujúcim i trpiacim mužom, je smutným návratom do minulosti, je bojujúcim Rusínom.

Iba láska

І світ

не світ

І ты не ты

І я не я

Наша любов

без коріня

(121)

V jeho básňach sa objavujú takmer všetky podoby lásky. Žena je v pozícii milovanej, nenávidenej, žiadanej, ale veľmi často i odmietajúcej. Nešťastnej láske sú venované básne ako napr. Повірь мі, Давно, Хто я, Глухій дзвінок, Три слова, По морозах прикрих). V týchto veršoch sa z básnika stáva slabý, smutný, deprimovaný ľudský tvor, ktorý sa utápa v beznádeji a žiali. Zlepšenie situácie ani neočakáva. Takáto beznádejná zamilovanosť je zveršovaná v básni Чеканя. Inokedy je básnikov cit sentimentálny, láska je láskavá a žiadostivá s ľahkým erotickým podtónom (Глядам модел). Zo všeobecných tradičných ľúbostných metafor autor prechádza aj k osobnej, intímnej poézii venovanej konkrétnej žene (Мірослава). V básni Доброта je láska vyjadrená cez dedinskú symboliku, ktorá je prirodzenou súčasťou rusínskej tvorby, čo nám subjektívny pocit zamilovanosti prenáša do roviny objektivizovanej sily lásky k vlasti. Básnik nezabúda aj na materinskú lásku a ako pokorný a dobrý syn svojej matky ju nevynecháva zo svojho uvažovania o tomto najsilnejšom cite. Pozitívne, výstižne, vtipne až hravo pôsobí poďakovanie mame - kritičke v básni Мушу подяковати. Žena milenka. Žena zraňujúca. Žena modla. Žena láska. Žena mnohých tvárí. ​​ Ženská žena a mužský muž – také sú vzťahy vo veršoch Jurka Charituna.

Vzduch, ktorý dýcha...voda, ktorú pije...

Квіткі

кладу на гробы предків

што одышли од нас

далеко

навікы

і незабыли

зохабити нам

нашу букву

азбуку.

(141)

Fenomén ženy sa v tvorbe J. Charituna objavuje aj v inej polohe. Svoj obdiv k ženám, ktoré niečo dokážu vyjadril v básňach Тобі a Співацка A.С. Silu a krásu rusínskeho slova nielen prakticky využíva, ale zakomponoval ju aj priamo do tematicky ladených veršov, venovaných národu a jazyku (Чудны сны, Сканзен, Коноплі). Nekonečnosť riešenia rusínskej jazykovej otázky, radosť i bolesť Rusína, ktorý háji a bráni svoje slovo sa objavuje v básničkách ako napr. Девіза, Блуджіня, Аж серце заболить, Граматіка. V podobnom duchu sa nesú i básne venované rusínskym tradíciám, v ktorých sa prepája nostalgia a realita (Рецепт, Млинець, Борщ, Голос гусель, Мала малёвана мисочка, Характер). Ešte viac nostalgické a melancholické sú verše nadväzujúce na predchádzajúcu Charitunovu zbierku Moje žiale, teda básne o domove, o rodnom kraji, o malých veciach, ktoré robia domov tým najlepším miestom na svete (Колачі, Строскотанець, Ключі). Životodárna sila, elixír, živá voda a nevyhnutný vzduch – tým je rusínska domovina pre básnika: ​​ Моїм еліксіром/быв/і буде/воздух/і вода/під Бескідом“ (95).

Zapletené myšlienky...

Поскручаны думкы

Свої думкы

до клубяти склучам

може їх прочітать внуча

може з ним

побавить ся мача

(36)

Aktuálnym sa v zbierke J. Charituna stáva i stále silnejší fenomén modernej doby, povrchnosť. Básnik čitateľa vychováva, apeluje na jeho úsudok, keď sa kriticky pýta: Azda treba klásť väčší dôraz na oblečenie do kostola ako na bohoslužbu? Azda je cestovanie za prácou a s ním spojené opúšťanie rodiny jediným východiskom zo súčasnej situácie? (Парадёшы, Мої сны) Na inom mieste sa z kritika stáva uvažujúci filozof hľadajúci pravdu o živote (Мушу з думками жыти, Мачік щастя). V básni Што за чудо? sa vyznáva z tejto svojej slabosti, zo zabúdania nielen nohami, ale aj hlavou stáť pevne na zemi: „То не чудо/же на світі тілько чуда/же ногы на земли/а голова в небі. (125) Z neba myslenia sa však dokáže vrátiť späť do reality, kde prezlieka staré ľudové pravdy do nového šatu ako napr. v básni Карты і ласка. Do tejto skupiny filozofujúcich básní v zbierke Moje sny možno zaradiť aj verše zobrazujúce kolobeh života. Čas a večnosť sa ukrýva za básňami o starobe, jej sile a kráse, ktorú často vyjadruje cez symbol vody (Ріку і рокы не заставиш, Зморщкы). ​​ 

Obyčajné slová

Писмо

(...) ​​ 

Знаю

буквы падають до ліва

Од серця пишу

бо і серце на лівім боці (33)

Poézia J. Charituna ako sám píše, ide zo srdca a tomu zodpovedá aj autorský prístup, v ktorom je lyrický subjekt často priamo stotožňovaný s autorom (Рімованя) a poézia je prirovnávaná k chlebu či láske, teda dvom symbolicky najdôležitejším ľudským hodnotám (Поезія, Слово). Hra slov je hybnou silou autorovho života. A práve básne, v ktorých sa využívajú slovné hračky sú príjemným spestrením miestami až monotónne pôsobiacej zbierky a sviežim závanom talentu (Зліпшованя).  ​​ ​​ ​​​​ 

Asi je v básňach J. Charituna málo inovácie a veľa tradície. Asi je príliš nepojojne zaľúbený do svojich predstáv o tom, čo by malo byť. Asi sa strácame v typických metaforách, v jednoduchých symboloch. Asi nechceme počuť staré pravdy aj keď v novom šate, asi nechceme niesť jeho sentimentálny kríž ​​ (Криж). Asi sa bojíme nastaviť si zrkadlo: ​​ Ягнята боять ся вовків/курятка орлів/а люди/поглядів до глядил/До рікы позерай/до її кругів/розтягнуть твою/погужвану тварь/Забyдеш на страх.“ (Страх, 97). Asi.

Ale...

Jurko Charitun je básnik. A iba láska je vzduchom, ktorý dýcha. Iba láska je vodou, ktorú pije. Jeho obyčajné slová sa zapletajú do myšlienok. O láske. O Rusínoch. O domove. O snoch, ktoré má každý.

 

 

​​ 

 

[Zadajte text] Strana 4

 

Мґр. Івана Сливкова, ПгД.: Зелена фатаморґана Марії Мальцовской

Мґр Івана​​ СЛИВКОВА​​ ПгД., Інштітут русістікы, україністікы і славістікы Пряшівской універзіты, Пряшів

 

 

Стрітнутя з русиньскым текстом Зелена фатаморґана​​ Марії Мальцовской, котра патрила ку найзнамішым і найпродуктівнїшым русиньскым писателькам на Словакії было інтересне гнедь з дакількых доводів. . В резуме ку книжному выданю новелы​​ ся окрім іншого пише:​​ „Є то упрімна, чутлива сповідь матери, котра ся не здає ани наперек безнадїйному ставу свого сына. Проблем зіставать отвореный, але выкликує множество вопросів.“ (Мальцовска, 2007, стр. 142). Тота характерістіка єале барз строга, затоже М. Мальцовска своёв новелов сягать намного глубше і до сучасной русиньской літературы так приносить окрім чутєвого утерпіня ​​ матери і дакілько далшых, шыршых тем. Іде передовшыткым о закомпонованя народностной тематікы в заднїм планї в такых темах, як суть напр. сполоченьска сітуація, контрастный погляд на жывот на селї і в містї, родинны односины, традіції, але і модерна, в сучасности дуже актуална тема дроґовой завіслости.

З теоретічного аспекту є​​ Зелена фатаморґана​​ новелов. Має вшыткы основны крітерії того епічного жанра. Цїлым текстом ся тягне лайтмотів, котрым є утерпіня жены – главной протаґоністкы Ількы в розлічных періодах єй жывота. Далшым з основных знаків новелы є релатівно мале чісло постав, што платить і при текст М. Мальцовской. Авторка наперед жывотнов сітуаціов нещастной штуденткы, а нескорше і страпленой жены​​ зображує каждоденный жывот на​​ двох основных, контрастных​​ містах – в містї і на селї. Дія ся розвивать на основі єдной удалости, а то знасилнїня молодой Ількы, котра по тім страшнім скутку стала в тяжи. Інтерупція была єдиным выходом з такой страшной сітуації. Зо страху, же веце не буде мочі мати дїти, Ілька вырїшить чім скорше знова почати новый жывот і ним заповнити смуток, котрый зістав в сердцю по страшнім прожытку.

В далшій части повіданя посувать допереду нова постава – сын Сватько, ёго одношіня ку мамі і ку навколишнёму світу.​​ Іде о характерістіку каждоденного жывота, опис обычайных днїв і реалных сітуацій, ку котрым доходить поступно в дуже емотівнім, аж выостренім одношіню матери і сына. ​​ В згодї зо знаками новелы є і конець росповідї, а то „пожадавка выразной поінты на концю повіданя, што авторка досягує неочекованым звратом і розузлінём конфлікту“ (Žilka, 1984, стр. 261), котрым є​​ в тім припадї нечекана проба о самовражду главной геройкы Ількы1​​ і єй захрана приходом далшой поставы, Ільчиной старой знамой зо штудентьскых час – Вал.

 

Література писана женами. Естетіка утерпіня. Жена – геройка

Выходячі з феміністічных теорій​​ і характерістік літературы писаной женами поважую за справне зарядити​​ Зелену фатаморґану​​ ку творам тзв. естетікы утерьпліня2.​​ Про творы, заряджены до той ґрупы суть характерістічны описы женьскых шокуючіх і інтімных тем, якыма суть напр. знасилнїня і пород. Тематіка тїлесности і зображованя женьскых скушеностей​​ суть тіпічны про женьске писаня, затоже ся предпокладать, же жена – авторка докаже женьске трапліня і потїшіня выядрити природнїше, як муж – автор. Основны тенденції тзв. женьского писаня, міджі котры окрім споминаных тіпів естетік патрить напр. і ефект іноваторства і шоку і в новелї Марії Мальцовской.​​ Ку шокуючій сітуації доходить уж в штудентьскых часах молодой Ількы, кідь ся в розпорї зо своїма обчекованями діставать до рук подводника і намісто приємного ранде в знамій рештаврації скончіть омамена в готеловій цімрї з чуджім ​​ мужом, котрый ю знасилнить і знеужыє. За другый шокуючій зврат​​ поважуєме зіщіня матери, же милована дїтина є векшыну часу під впливом омамных прекурзівів, ку котрым ся діставать прямо в безпечній валлальскій средї, а третїм, ключовым шокуючім моментом є нечекана навщіва старой приятелькы в моментї скратового і конечного рїшіня безвыходной сітуації главной протаґоністкы.

Окрім тематічного заміряня сповнять​​ Зелена фатаморґана​​ і далшы знакы, жебы сьме єй могли зарядити до тзв. женьской літературы. Нелем тым, же іде о текст жены – авторкы, котра спрацовлює женьскы темы, але і векшына найзнамішых постав твору походить зо женьскоґо світа.

Главна протаґоністка Ілька представлять у вступі твору просте дївча зо села, котре тужить по лїпшім жывотї. Снажить ся одыйти з дому, абы доказала веце, абы змінила свою судьбу тяжко працуючой валалчанкы і нешколованой жены в домашнёсти, котру в нїй видить єй отець. Тым, же ся єй подарить дістати нелем на середню школу, але наслїдно і на престіжне штудіум права доказує​​ Ілька собі і своїй навколицї свою цїну. Зображує працёвиту і снаживу жену, котра ся докаже властныма силами вышкрябати з дна аж на самый верьх в рамках сполоченьской гієрархії (на селї​​ ся діставать до позіції узнаваной і шыковной молодой жены, котра ся выпрацовала од пасїня коров аж ку штудіу права) і заєдно є Ілька обычайнов, простов женов, справодливов, добрї выхованов, справно роздумуючов, котра ся наперек валальскому походжіню, хопить ся жывота у великім ​​ містї. Треба повісти, же орьєнтєація в містьскій средї, котру авторка окрім іншого зображує як контрастный варіант ку селу, робить главній протаґоністцї зо зачатку великы проблемы. Ілька вызерать в містї як несуродый елемент, дашто, што нарушує забігнутый жывот діманічного міста – напр. в сітуації, кідь ся здравить вшыткым людём на уліцї і не розумить, чого каждый іґнорує єй добру выхову. Нияк не годна порозуміти тому, чом є за тот природный на селї прояв почливости ку людём потрестана прислушниками поліції.

В молодім віцї Ілька представлює наївну штудентку, довірливый тіп дївчати, котрый ся діставать до проблемів праві про свою непосквернену душу. Дївча не чекать зраду од знамых ( штудентів, з котрыма ся дістане до контакту в рамках безпечности контролёваного інтернату), а уж нияк тоту зраду не чекать од хлопця, котрый збачів єй вынятковость в порівнаню з успішнїшыма і популарнїшыма дївчатами, котры найвыюпуклїше репрезентує єй сполубываюча Вал. По неприємнім зажытку ся з наївной штуденткы ставать розгодна жена, котра приступить ку радікалному рїшіню свого проблему, ку інтерупції.​​ Геройка ся але по тім закроку чує як зранене звіря, терьпляче фізічнов, або псіхічнов болестёв, кідь сі усвідомлює, же зробила грїх. В тім одношіню бы єм хотїла​​ упозорнити на факт, же знасилнена жена, котра є околностями донучена забити родячій ся жывот в собі, внимать свій скуток як грїх і не задумує ся над грїхом, зробленым на нїй. Не вычітать никому ніч, не глядать прічіну ставу другых, але лем в собі і себе за то найвеце крітізує і трестать. Шпеціфічным моментом в тій части повіданя є сітуація, кідь сі Ілька в спырхі выслухать розговор чуджіх жен о наслїднах інтеррупції і о „невыгнутности“ прийти штонайскорше по такім закроку до тяжи, абы жена не пришла о можность мати дїтину. ​​ Тогды ся з наївной і зраненой Ількы ставать мотівована, міцна жена з ясным цілём – што найскорше прийти до тяжи, породити сына і выховлёвати го сама – без мужа. Еманціпація жены ся потім дослїдно проявлять, кідь Ілька досправды прийде до тяжи зо своёв платонічнов тінеджерьсков ласков Яром і вырішыть замовчати му тот факт і так одперти дїтвакови властного нянька. ​​ Як одважну жену єй треба внимати нелем про тото рішіня, але передушыткым зато, же ся розгодне стати слободнов матїрёвв средї, котра ю за то одсудить і в котрїй є тот стан вниманый як якась аномалія, дашто таке, што ся в почестній родинї не​​ може стати. Валал внимать Ільку нелем як скраховану штудентку, опущену жену і слободну​​ матїрь, але і як чоловіка, котрый перецїнює свої силы і законито мусить на то доплатити.

По навернутю до родного краю і по народжіню сына Сватька ся Ілька упинать на свою родину​​ і старостливость о близкых (нелем о сына, але і о хворого нянька) ся ставать змыслом єй жывота. Скушености з містом і чуджіма людми роблять з Ількы маму, котра аж надміру любить свого дїтвака і перегнано го хранить перед вшыткым. Як мама ся Ілька цалком ізолує. Жыє лем про сына. О то тяжше є про ню спознаня, же сын ю ненавидить, же єй старостливость у высшім віцї внимать як штось неґатівне і обмеджуюче ёго особну слободу і розвой. Ілька не розумить, чом єй сын не любить, кідь она му окрім основной старостливости повнить вшытко, што му на очах видить, чім сі істым способом компензує то, што в дїтинстві не дістала она сама. Сватё жадать од мамы све веце, єй ласку і старостливость єй не оплачує, наспак, поважує єй за притяж. Кідь Ілька збачіть, же за сыновым справованём суть дроґы, по першім шоку з того, одкы ся до чістого валальского світа тоты омамны їды дістали, рішить сітуацію радікално, акчно і силов (фізічным знічінём ростлины коноплї). По часї збачіть, же знічіти жрідло дроґ в селї не буде постачовати, же сын ся єй очуджів омного веце і же потребує векшу зміну – в тім часї ся му снажить найти роботу і выпестовати зрдавы жывотны навыкы. В тій части повіданя ся з Ількы знову стає​​ безрадна слаба жена, котра не докаже вырїшыти свої проблемы, ани проблемы своїх близкых і волить контроверзне рїшіня – закліче на свого властного сына поліцію. Кідь ани то не поможе, переорьєнтує ся Ілька на одстранїня проблему в собі самій і выберать сі тыж нещастне рїшіня – розгодне ся про самовражду.

Просте дївча зо села, страчена штудентка у великім містї, зранене створїня, еманціпованя слобдна мати, а наконець зубожена, безрадна жена, то вшытко суть тварї главной протаґоністкы Ількы, котра посередництвом своїх зажытків і​​ одношінь вытварять цїле повіданя новелы М. Малицовской –​​ Зелена фатаморґана.

Контрастнов поставов ку Ільцї є єй приятелька Вал. З Вал ся стрїчаме у вступній части новелы як з богатов успішнов правнічков, котра мала то щастя, же ся нелем народила тым справным родічам, але і свою престижну правницьку практіку отворила в періодї, кідь ся на Словеньксу з подобныма актівітами лем зачінало, также єй успішный працовный жывот є основов єй особного щастя. Вал є прототіпом еманціпованой, красной і добрї забезпеченой жены, котра бере од жывота вшытко, што єй нукать і не може ся скаржыти. Наперек тому, скоро вшыток свій час є в роботї, або в сполочности, часом сі усвідомлює свою самоту, кора „болить“.

Окрім поводу і поставліня ся Вал до контрасту з Ільков діставать і на другых уровнях – є просторїка, острїляна, самосвідома і под. Вдяка тому, же Мальцовска посадила Вал вдяка єй професії – правнічкы до среды справодливости, давать тій наоко неґатівній поставі і кладны властности. Вал ся часом задумує над тым, як помочі​​ своїм​​ клієнтам, в зачатках своёй роботы сі припущать єднотливы припады і хоче людьскы захранёвати світ. Ку пропоїню осудів постав Вал і Ількы як бывшых сокласніць і сполубываючіх​​ доходить тогды, кідь ся нагодно стрїтять на уліцї, причім Вал Ільку не спознать і крітічно єй годнотить як занедбану жену. Прриходить єй на мысель єй давный штудентьскый погляд о „заосталости“ простой валалчанкы, котра в жывотї ніч не досягне. Ілька​​ єй але пошле своє своє помыселне воланя о поміч посередництвом листу паперя, на котрїм є написане вшытко о єй жывотї. ​​ Радікалістічный постой Вал ку Ільцї на самый перед бранить тому, жебы дашто, что написала „обычайна“ Ілька поважовала за важне і годне єй позорности, але внутроный непокій єй наконець принутив прочітати написане і нечекано засягнути до дїї.​​ Также чітателёви несімпатічна постава Вал ся до повіданя вертать праві на концю, в рамках нечеканой поінты і радікалного розузліня повіданя, кідь праві тота неприємна надута Вал захранить Ільцї жывот. В тім моментї ся ставать неґатівна і протиходна протаґоністка поставов сімпатіч В тім моментї ся ставать неґатівна і протиходна протаґоністка поставов сімпатічнов, намыслена „женьска“ ся ставать захранкынёв.

Окрім тых двох основных женьскых постав ся в повіданю стрїчаме і з далшыма, на першый погляд менше вызначныма женьскыма поставами, котры але мають при розвиваню дїї своє стабілне місце​​ і важну роль.​​ Міджі такы поставы патрить і сімпатічна Жыдівка Ганка, котра представлять одлишный і заєдно вынятковый елемент в релатівно єдинородній сполочности. Ганкина вынятковость є в першім планї в єй природній красї – є то шумна русоволоска, скоро аж екзотічна красавіця. Єй шпеціфічне поставліня є і в тім, же милым, людьскым і ласкавым справованём ку одшмарёваній колектівом штудентцї Ілька бурять міты о злых, непрайных і шпекулатівных Жыдах.

До ґрупы приятелїв главной протаґоністкы патрить і постава Вєркы, сусїдкы зо села, котра засягує до жывота Ількы в тяжкім періодї трапліня ся зо сыном. Вєрка, окрім того, же представлять вірну приятельку, охотну повісти матери​​ круту правду о єй сынови, зображує і традічну поставу в літературї писаній жемани – жену, котра барз тужить по дїтинї, але сама єй не може мати. І вдяка тому є Вєрка про Ільку опоров в часї, кідь мать зо сыном​​ найвекшы старости, затоже она сама бы дала вшытко хоць і за​​ недобру, проблемову дїтину, лем жебы заповнила порожнину у своїм сердцї, в душі, в хыжі.​​ В опозіції ку Ільцї​​ стоїть нелем як бездїтна жена, але і як жена, котра жыє зо своїм мужом у вырівнанім, спокійнім манжелстві, хоць і не наповненім, бо обидвоє тужать по дїтинї.

При характерістіцї женьскых постав​​ в новелї​​ Зелена фатаморґана​​ ся треба заставити і при поставі Ільчиной мамы. Тота постава репрезентує тзв. стару школу. Як мама, підпорує свою дївку во вшыткім. Довірує єй способностям, але про істоту сі поїстить дївчин наступ до школы​​ малов протекціов через далшу фамелію. По нещастнім навернутю Ількы домів свою дївку як справна, любляча мати підпорує, ай кідь сі усвідомлює дослїдкы, главно в подобі валальского огваряня. В тяжкій сітуації дївку захранить – найде єй роботу, помагать єй з дїтинов, терьпить єй налады, мило ся односить ку проблематічному внукови і кідь знає, же ю обкрадує і под. Ільчина мама є покорна і справодлива жена, котра сімболізує традіції, село і старый світ. Напрек ґенерачным роздїлам​​ є про свою дївку і внука барз потребным і зъєдиняючім елементом в одношінях.

Образ матери в новелї​​ М. Мальцовской комплетізує мої увагы о женьскых поставах в тім текстї, затоже матїрёв є Ілька, Ільчина матїрь є мамов і бабков, в їх близкости жыє Верка, котрїй судьба не дожычіла быти матїрёв, і кідь по тім барз тужыла, а треба спомянути і Вал як жену, котра про карьєру не стигла взяти на себе роль матери. Сімболічныма образами матери суть і мати – село і мати – природа. У звязи з матерями в тій новелї мож повісти, же переважуючіма суть неґатівны емоції – Ілька є щаастливов мамов лем малу хвільку, єднак як і єй мама, котра ся з успіху своёй дївкы тїшыть лем курто.

 

Русиньскы шпеціфікы. Росповідач. Темы

І кідь бы ся відїло, же новела М. Мальцовской ся зосереджує лем на женьскый світ, опак є правдов. Як єм уж назначіла на зачатку, в текстї суть відїтелны шпеціфікы народностного тексту, як і перепоёваня розлічных тематічных округів. В центрї позорности стоїть неґатіный зажыток​​ молодой Ількы, котрый спустить колобіг зла і нещастя​​ в єй жывотї, але новела є годнотным текстом і з погляду соціолоґічного статусу геройкы, котрый презентує шпеціфікы русиньской народности. На першый погляд, самособов окрім того, же текст є написаный в русинчінї, є чітатель з русиньсков средов перепоєный вдяка родному селу главной протаґоністкы, але за​​ порозность стоїть, наприклад, сітуація, кідь сі Ілька выбавлює місце на інтернатї і высоко поставленый чоловік – директор інтернату з нёв бісїдує по русиньскы. В рамках той дїёвой лінії​​ мож увести і далшый приклад: ​​ Кідь ся Ільцї не одздравить нихто на уліцї на єй поздрав „добрый день“, Ілька попробує здравити тіпічным поздравом хрістіан выходного обряду „Слава Ісусу Хрісту!“ (Мальцовска 2007, стр. 29). З народностёв є звязана конфесія, также ку тым прикладам можеме прирядити іщі і Сватькову пробу продати іконы, котры висіли на стїнах хыжы старых родічів, жебы мав грошы на дроґы. Приємным спестрїнём про чітателя є і выужываня народной словесности, як сучасти тексту, ці то в языку постав, або в коментарях росповідника​​ повіданя.

У звязи​​ з розправлячом​​ хочу оцїнити ёго притомность в текстї над рамкы звычайных компетенцій – росповідач М. Мальцовской нелем же коментує, але і оцїнює, змірнює, давать надїй, філозофує.​​ В рамках філозофованя, котре провадить цїлый текст єм збачіла даскілько інтересных думок з общов платностёв, як напр. Світ є шырокый, але зрадный; ​​ Не судьме, бо самы будеме суджены; Вшытко ся скончіть; Сонце погладить тых, котры то потребують; Судьба сі знами робить, што хоче; Каждый має місто під сонцём, а Бог каждого любить; Ласка і порозуміня суть найвеце; ... Подобне всуваня філозофічных думок є шпеціфіком выходославяньскых літературных творів, з мого погляду переважно білоруськых, што ня лем утверджує в поглядї, же русиньска література на Словеньску стоїть на серединї славяньского выходу і западу, а заєдно є повноцїннов сучастёв шыршого славяньского контексту.

В заднїм планї тематічного заміряня​​ тексту стоїть і політічна сітуація добы, в котрій главна протаґоністка жыє. Текст мож спокійно означіти як істе свідительство добы, кідьже період штудіа Ількы є споєный зо соціалізом, што авторка выстижно характерізує через дакотры мотівы​​ – напр. гляданя місця на інтернатї, протекція​​ при поступі на высоку школу і т. д. Зміну політічного сітему назначує постава Вал, котра сі пореволуції отварять властну адвокатьску канцеларію​​ і як єдна з першых правнічок в сукромній сферї представлює успішных людей демократічного сістему. О характерї добы, жаль, выповідать і невесела сітуація на працовнім торгу, котра ся дотулить Сватька, кідь сі не може найти роботу, а властно нескорше і самотной Ількы, котра стратить роботу. В новелї є надшмареный новый тренд жывота – ніщчнероблїня, але ай староновый феномен модерной добы – одход за роботов за граніцї, а тыж проблематічне доказованя подводу нечестных подникателїв. Авторка выстижно говорить о тзв. двох кінцях справодливости.

 

Што скрывать Зелена фатаморґана...?

В кінцю свого уважованя над​​ Зеленов фатаморґанов​​ Марії Мальцовской ся приставлю​​ при сімболіцї назвы той новелы. При прочітаню дїї є чітателёви ясне, же зелена фатаморґана є означіня про марігуану і єй учінків на людьскый орґанізм. Вниманя того словного споїня ся але у двох главных постав одлишує.​​ Сватько внимать дроґу як уник зо світа, в котрїм ся му не любить. Зелена в ёго очах сімболізує надїй, фатаморґана про нёго не є „світелный указ“, при котрїм ся в люфтї зъявляють образы далекых предметів (Куртый словник словеньского языка, стр. 154), але і кламлива представа, галуцінація.

Про Ільку наспак, зелена як фарба значіть надїй, але сімбол „зелена фатаморґана“ поужыє на означіня першопланового зеленого зла – травы (трава – зелены ростлины марігуаны, котры в новелї пестують за селом – позн. ред.)

Геройка Ілька наконець​​ збачіть, же єй грїхом не была інтеррупція, але одпертя дїтины отцёви. Же тото є главный довод неґатівного ставліня ся ку нїй сына Сватька. Збачіть, же менше є даколи веце, але і то, же сімболічнов захранов – ліквідаціов ростлины не вычістить свій жывот і жывот свого сына жывот од дроґы. Похопить, же червеный покровець до доброй рештаврації не веде законито ку луксусным зажыткам, а же дїтвак без нянька не патрить лем матери.

Текст є повный контрастів. Протів собі стоять: Ілька і Вал; валал і місто; богатство і худоба; цтибажность і скрмность; природность і афект, але і менше выразны контрастны двоїцї: намысленость (перегнана самосвідомость) і підцїнёваня.... В згодї з характерістіками літературы писаной женами​​ чітатель в творї найде основны стовпы женьского світа – інтіміту, еманціпацію, міцны пута: жена – муж, жена – дїтина і основны темы тзв. естетікы утерьплїня – знасилнїня, інтеррупція, пород, бой зо сполочностёв, бой з предесудками, бой з дїтинов, зо самым собов, обета, самовражда. Новела в собі скрывать характерістіку женьского внуторного світа, назнакы сполоченьской крітікы, русиньскы традіції. Є то модереный текст женьской авторкы, котра доказала перепоїти жывот жены зо жывотом добы. Словами главной протаґоністкы Ількы: „Было бы смішне на мати надїй, же жывот є лем єдна рівна путь“.

 

Література:

МАЛЬЦОВСКА, М.: Зелена фатаморґана. Ужгород: Выдавательство Валерія Падяка, 2007, стр. 148. ISBN 978–966–387–009–0

Krátky slovník slovenského jazya. Bratislava: Veda, 1997, str. 943, ISBN 80–224–0464–0

ŽILKA, T.: Poetický slovník. Bratislava: Tatran 1984. str. 370.

 

Переклад зо словеньского языка:

К. Копорова.

1

​​ Чітатель на основі повіданя очекує скорше смерть сына Сватька, як ёго мамы.

2

​​ Література писана женами розознавать два основны прінціпы в творчости, а то естетіку овычайности і естетіку уртерьпліня, веце позерай напр. роботы Елейн Шовалтер.

проф. ПгДр. Петер Каша, К. Н.: Понорити ся до віршів

Доц. ПгДр. Петер КАША, к. Н., Інштітут русістікы, україністікы і славістікы Філозофічной факулты ПУ

(Рецeнзія на збірку поезій Юрка Харитуна Мої жалї, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2010)

При чітаню віршів Юрка Харитуна єм сі спомянув на думку французького філозофа Р. Бартеса, котрый написав, же літературны тексты бы не мали чітателя „стиснути в обятю“ доконалости свого змыслу, або формы, але мали бы го донутити к тому, абы з тексту „выступляли“ і на основі нёго роздумовали веце і інтензівнїше о собі, о найблизшых, о світї, о годнотах жывота... Моя скушеность при чітаню віршів Юрка Харитуна ​​ є подобна. В меланхолічных віршах ся мі выбавлює в мысли нелем поетове родне село​​ – днесь уж затоплена Остружніця, але і моя властна „дїрава память“ і чудне чутя, же в моїм дотеперішнїм жывотї было про ня все дашто важнїше, як глюбше понорїня до страчаючого ся світа моїх предків. Пріватны жылї​​ лірічного субъєкту так маґічно перекрочіли хотарї семох затопленых русиньскых сел і выступили зо стариньской долины. На момент одкрыли і „мої жалї“ і донутили ня, жебы єм ся вернув до світа універзалных образів і віршів, котры, словами автора: „вышли з людей і міджі людей бы ся мали вернути“.

Слова просты, докінця аж барз просты, але лем потверджуючі ясный авторьскый замір, ці умелецьке ґесто о тім, же поезіюя є текст, але і (главно) фалат автентічного жывота, а тот не може быти ниґде, лем в самотнім чоловікови, в ёго внуторнім світї, в єдинечнім і неопаковательнім мікрокозмі.​​ На другім боцї поетічна скуточность є шырша, а главно глюбша, внуторнїша, як права скуточность, реалный (про)жытый і прожываный світ. Є інакша і в тім, же ю збогачує, звідительнює таёмным внуторным​​ оком сензібілного лірічного субъєкта, прото то є поетічна скуточность.

Юрко Харитун є поетом тиха і покоры. Традіціоналіста, котрый не провокує, не жонґлує зо словами і метафорами.​​ ​​ Наспак, лірічный субъєкт выповідать о світї упрімно „ правдиво“ і прямо, без словной еквілібрістікы. Суть то слова мудрости нашых дїдів і прадїдів – посолства о рознородости світа. Суть то одказы людей, оддаленых од великых промысловых і културных центрів, людей, котрых іґноровали нелем комуністічны ставителї гатей і „лїпшых завтрашнїх днїв“, але забывають на них і сучасны „еврокапіталісти“. Поет вірить, же традічны конзерватівны годноты, як суть приятельство, родинны односины, ласка, споїня з родовыма корінями мають місце і в сучасній модерній ліріцї. Пише свої віршы так, абы были чісты, переглядны і достаточнї зрозумітелны, абы в них была чітателна основна думка. Вшыткы віршы суть тематічно і​​ выбратыма мотівами​​ закотвены у валалї і навколишнїй природї, в краю під Бескидами на верхнїм току рікы Цірохы. Основов ёго образности є світ, з котрым є неоддїлно спятый, родина, род, село, родный край, де люде од непамяти жыють в традічных валальскых комунітах. Выужывать традічну сімболіку (вічный колобіг в природї, черяня частей рока, основны жывлы – огень, вода, земля, небо, студня...). Збогачуючім моментом суть про нёго набоженьскы мотівы, котры суть спяты з гляданём поземской гармонії, але і вічного покоя. Мотівы, котры евокують родный край дуже часто переростають до універзалного міфу о страченім раю „країнї дїтинства“ з пересягуючов близкостёв людей нелем ку Богу, ґрекокатолицькому обряду​​ і выходній спірітуалітї, але і ку каждоденным предметам, річам, звірятам (орел, пчола, мотыль...), жывым і мертвым людём. Міф страчаючого ся світа​​ і природного мікроорґанізму переростать до авторьской тужбы​​ вступати до таёмных яскынь, падати на дно студнї, выплавлёвати спомины на умело вытворену ​​ гать і складати ​​ память до автентічных слов, образів, сентенцій. Звічнити світ „без болю і жалю... про нашы дїти і дїти нашых дїтей“, як пише автор у своїм вступнім „венованю“.

Поет до своїх віршів перетавлює і вічны універзалны скушености чоловіка як є осамоченость, страта близкого чоловіка, незвратность плынутя часу і тушіня поминутелности, гляданя певной точкы екзістенції, споїня з предками. Юрко Харитун є і добрым позорователём природы, природны мотівы докаже выужывати функчно​​ і в автентічнім перепоїню зо жывтоныма скушеностями і чутями​​ лірічного субъєкту, в котрых ся проявлює оріґіналне віджіня єдинечного світа десь „на краю“. Свої чутя выражать часто за помочі фареб, звуків, пахів...

Выразны суть притомны еколоґічны мотівы, котры суть звязаны з „проклятов“ выбудованов гатёв, котра дефінітівно змінила країну​​ і судьбы людей.​​ Автор з выразным мравным апелом спохыбнює сполоченьскый покрок споєный з „чістым і холодным розумом“ і єдностранным научно-технічным здоконалёванём світа. Лірічный субъєкт пережывать став перманентного огорожованя і розлічных подоб узкости, котры ся проявляють в снах, тяжкых думках, медітаціях.​​ 

На обалї книжкы, котра вышла у выдавательстві Русин і Народны новинкы,​​ ​​ є „чіста, гіперреалістічна“, тзв. календарна фотоґрафія водареньской гати​​ Старина з чістов белавов водов, над котров ся роспрістерать іщі чістїше і яснїше небо. Дахто бы повів, же то є образик країны з хорватьского острова Брач. Не є то так. Чітатель барз скоро збачіть, же го не чекать бесстаростный вылет, доволенкова екзотіка, забываня на каждоденны нудны, єднотварны ​​ днї дома, але парадоксно, поезія Харитуна го​​ вертать до​​ найінтімнїшых моментів в роднім гнїздї, котры суть споєны з болестивыма споминами. Высвітлїня є цалком просте: тото, што видиме на обалї книжкы, є „белаве небо над Бескидом, а таку красоту видно лем ту“. Тридцять років затопленый світ выжарює необычайну енерґію і світло. Під гладёв воды ся скрывать таїнство. Най ся любить, автор вас ословив: чітайте, аналізуйте, роздумуйте о мудрости предків. Зануряйте ся до віршів і выносьте на поверьх властны спомины. Може пережыєте іщі красшы моменты, як кібы сьте были на​​ найкрасшім хорватьскім​​ острові Брач.

 

Переклад зо словеньского языка: К. Копорова.

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД.: Сполок русиньскых писателїв і ёго роль в пестованю літературного языка Pусинів на Cловакії

PhDr. Koporová Kvetoslava, PhD.

Prešovská univerzita​​ v Prešove

Ústav rusínskeho jazyka a kultúry

Ul. 17. novembra 15

080 01 Prešov

 

СПОЛОК РУСИНЬСКЫХ ПИСАТЕЛЇВ І ЁГО РОЛЬ В ПЕСТОВАНЮ ЛІТЕРАТУРНОГО ЯЗЫКА РУСИНІВ НА СЛОВАКІЇ

 

Anotácia

Príspevok je výsledkom mapovania činnosti Spolku rusínskych spisovateľov na​​ Slovensku, ako jedného zo združení a spolkov, ktoré vznikali v rámci revitalizačného procesu Rusínov, historikmi označovaného ako tretie národné obrodenie Rusínov. Stanovy spolku boli zaregistrované na Ministerstve vnútra SR v roku 2001, teda desať rokov​​ po tom, ako bola rusínska národnostná menšina oficiálne uznaná štátom ako jedna z národnostných menšín, žijúcich na území Slovenskej republiky. Združenie spisovateľov, píšucich o Rusínoch, ale aj po rusínsky bolo ​​ ďalším významným krokom na ceste k revitalizácii tejto minority tým viac, že po kodifikácii rusínskeho jazyka na Slovensku (1995) vznikol priestor pre písanie krásnej literatúry v ich materinskom jazyku. Koncentrujeme sa na okolnosti vzniku Spolku ako pokračovateľa vydavateľských aktivít v oblasti​​ krásnej literatúry Rusínov v minulosti. Počas svojho trvania spolok vydal niekoľko almanachov (predstavujeme ich obsahové zameranie), odborných publikácií s tematikou rozvoja rusínskej literatúry ako aj množstvo umeleckých textov v rusínskom normatívnom jazyku. ​​ 

 

Історічный контекст

Література​​ писана​​ о Русинах а ай по русиньскы​​ (на діалектї) має довгу традіцію.​​ Окремы​​ авторы​​ ї​​ писали і​​ перед роком 1995, респ. перед новембром 1989. В контекстї того треба припомянути, же літературна сфера і вжываня материньского языка Русинів в нїй​​ є єдинов​​ сферов, де споїня сучасности з минулостёв не было перерване.1​​ Розвивала​​ ся​​ контінуално в розлічных​​ історічных​​ періодах. Інакшыма словами, тзв. народны поеты, якы зо своїм народом зіставали​​ певно​​ звязаны все, в часах політічно приязных і неприязных – в першім рядї через ёго язык, а дале через темы ёму близкы і зрозумілы,​​ якы одображали ёго каждоденны радости і старости, забезпечіли контінуалный розвиток​​ русиньской літературы​​ аж до періоду​​ сучасного, названого історіками як​​ третє народне возроджіня Русинів.2​​ Як коншатує Анна Плїшкова, з​​ даного аспекту є великым щастём про каждый народ, кідь має особности, котры в різных сполоченьскых сітуаціях находять силу вступати на літературну сцену. Так література в народнім языку​​ Русинів​​ ся творила і жыла міджі народом неперестанно.3​​ Якраз вдяка тій контінуалности было лем природным, кідь по ​​ новембрї 1989 зазвучав голос народных русиньскых поетів іщі з векшов силов, а кодіфікація языка лем зміцнила чутя достойности материньского слова. На літературну сцену выходять в першім рядї народны поеты, котры до того часу писали містныма русиньскыма діалектами (Анна Галґашова, Юстина Матяшовска, Марія Полчова, Гелена Ґіцова, Штефан Смолей, Михал Павук, Осиф Кудзей, Еміл Цапцара4​​ і другы), але ай тоты поеты і прозаіци,​​ котры​​ перед новембром 1989 творили по україньскы і спонтанно перешли на русиньскый язык (Марія Мальцовска, Марія Ґірова, Анна Владыкова, Меланія Германова, Анна Галчакова, Михайло Гиряк, Николай Гвозда, Миколай Ксеняк, Юрко Харитун, Штефан Сухый...). Третє русиньске народне​​ возроджіня ​​ принесло ай новых поетів, котрых якраз возродный процес Русинів і наслїдна кодіфікація языка іншпіровали к писаню поетічного слова а тыж прозовых творів (Квета Мороховічова-Цвик, Івета Мелничакова, Ірена Гунярова, Мірослава Лацова, Світлана Шковранова, Николай Шкурла, Миколай Коневал, Петро Женюх, Павел Янцура, Петро Ялч, Петра Семанцёва, Мілан Ґай...). ​​ 

 

Литературное заведение пряшевское5​​ – попередник Сполку русиньскых писателїв як наслїдователя выдаваня красной літературы в народнім языку Русинів

Перед​​ тым, як представиме актівіты Сполку русиньскых писателїв на Словакії од ёго взнику, зробиме куртый екскурз выдавательскых актівіт Русинів в рамках розлічных літературных ці културно-сполоченьскых сполків в минулости. Якраз публікації красной літературы ​​ (або холем малый простор, присвячный умелецькій літературї в добовых​​ друкованых ​​ періодіках) нам подають свідоцтво о розвитку красного писменства, (а посередництвом нёго ай розвитку языка Русинів) яке, як сьме высше увели, розвивало ся міджі Русинами контінуално, без перервы. Абы ся могло розвивати, ід тому приспіло дакілько народнобудительскых сполків (в минулости званых общества, прото ай в їх назвах домінує тотo поменованя;​​ їх актівіты ся датують на другу половину 19. стороча), котры в рамках публікачных актівітх предметом актівіт было, окрім іншого, ай публікованя умелецькых текстів ці то уж на сторінках розлічных періодік (місяцёсловів-календарїв, алманахів...), або нескорше в рамках книжок, выдаваных про прімарну едукацію в материньскім языку Русинів (букварїв6, ґраматік, чітанок...). В контекстї выдавательской роботы, само-собов, выходить на поверьх ай вопрос языка, якым бы мали даны публікації выходити.

Так язык, як ай народна ідентіта природно выплавали на поверьх як основны знакы, котры спроваджають народно-ідентіфікачны процесы Русинів під Карпатами, але ай сусїднї славяньскы народы7​​ в другій половинї 19. стороча. Історічны назвы сполків суть значно архаічны, зато уводиме ай їх вольный переклад.

Як першый, котрый історія зазначіла, быв Пряшівскый літературный сполок (Літературноє заведеніє пряшевскоє,8​​ 1850 – 1856). На основі доступных інформацій о добовій соціалній і културно-сполоченьскій сітуації, за якой взникло Літературноє заведеніє пряшевскоє, і о наслїдній ідеї ёго заснователя, ґрекокатолицького священика А. Духновіча можеме конштатовати, же якраз Літературноє заведеніє... своїм замірянём было якбы попередником сучасного Сполку русиньскых писателїв в найвекшій мірї. Александер Духновіч, в контекстї шырїня славянофільскых ідей,​​ як​​ і общой політічной сітуації, відїв в тім часї захрану свого народа в приклоїню ся ід (велико)руському народу, як і к (велико)руському языку, хоць з другого боку розумів, же найприроднїшым языком є народный язык Русинів, бо він є зрозумілый про найшыршы масы простого народа. Заміряня і выдавательскы актівіты сполку суть охоплены в Духновічовых словах, же „общество​​ „возникло під покровительством Ёго преосвященства Архієрея Пряшевского, Пана Осифа Ґаґанця із такым цїлём, абы про​​ освіту русиньского народа​​ ужыточны книжочкы ся выдавали, жебы тот народ поступно ку чітаню і благородным наукам привыкав, і даколи до блаженїшого ставу ся дістав“.9​​ Анна Плїшкова в зборнику русиньской поезії​​ Муза спід Карпат​​ пише: „...были то зачаткы будованя фундаментів новой русиньской літературы10. Сполок ся оръєнтовав передовшыткым на публікачну чінность, выдавав Місяцёсловы, Алманахы, в котрых так выник простор на публікованя творів народных поетів. Як о Духновічови написав​​ ёго наслїдователь, тыж ґрекокатолицькый священик а таксамо на свою добу найплоднїшый бадатель Николай Бескид (1883 – 1947), Духновіч сам творив (писав стишкы, комедії, забавы....)11​​ і в Літературнім заведенію... споїв такых писателїв-народных будителїв як А. Павловіча, І. Выслоцького, І. Ріпу, П. Лодїя, А. Коцака, Ґ. Тарковіча, А. Вальковского, М. Андрейковіча, В. Довговіча, М. Лучкая, М. Невицьку, А. Кріґер-Добряньску, Т. Подгаєцьку, А. Лабанца, П. Кузмяка. Сполок здружовав дакілько десяток членів12​​ і „выдав десять книжочок“.13​​ Першым выдавателькым почіном сполку быв​​ Місяцослов​​ (1850), далшыма выданями были молитвенна книжка​​ Хлїб душі,​​ Книжиця читальная для начинающихъ,14​​ Алманах першый угорьско-руськый на 1851 рік,​​ в котрім быв опублікованый знамый Духновічів вірш​​ Вручаніє​​ (Я Русин быв...).​​ Якраз алманахы мали велике значіня, бо они ся стали єдиным в тім періодї місцём на публікованя поезії (а то нелем духовной) русиньскых авторів, такых як: А. Духновіч, А. Павловіч, О Шолтыс, П. Яновіч, М. Невицька, А. Лабанц, І. Выслоцькый (публіковав під псевдонімом Орол Татраньскый, што сіґналізовало перепоїня на обродительскы актівіты словацького народа). Велику цїну про розвиток літературы мали два ​​ зборникы Духновіча:​​ Поздравлениє русинов на г. 1851​​ і​​ Поздравление русинов на г. 1952, якы ся стали маніфестом новой русиньской літературы.15​​ В общім про тот період є характерна ідея (велико)руськой народной орьєнтації, но штудуючі​​ Місяцослов, мож збачіти, же приятём (велико)руського літературного языка карпаторусиньска інтеліґенція ся не зрекла перспектівной языковой самостатности. Ясно то дефіновав вызначный карпаторусиньскый публіціста, редактор ​​ і писатель того періоду Александер Гомічков в передслові ід ужгородьскому​​ Місяцослову​​ на рік 1865:​​ „Мы імѣемъ нашу власную литературу, которая не притискается на чужину‟.16​​ Накілько тот сполок зъєдиняв лем русиньску еліту з Пряшівщіны, Духновіч вєдно з Раковскым і Добряньскым вырїшили сполупрацовати ай з русиньсков інтеліґенціов дале на выходї тогдышнїх підкарпатьскых жуп, з центорм в Ужгородї. Єпіскопы Поповіч і Ґаґанець підпорили тоту думку і в роцї 1864 быв потвердженый штатут Сполку св. Василія Великого (Общество Св. Василія Великаго,17​​ 1866 – 1872). Выдають ся надале​​ Місяцословы, в якых суть публікованы творы красной літературы. На літературну сцену выходять такы мена як: І. Сильвай,​​ Е. Фенцик, А. Митрак, Ю. Ставровскый-Попрадов і іншы. Опроти першому сполку, тот росшырив свої выдавательскы актівіты о літературны часописы. В роцї 1867 в Ужгородї зачінать выходити першый часопис про Русинів выдаваный на їх етнічній теріторії з назвов​​ Оучитель18​​ (Учітель).​​ В тім істім роцї зачали выходити церьковно-літературны часописы​​ Свѣть,19​​ і​​ Новый Свѣть​​ (редактором быв священик Віктор Ґебей),​​ пізнїше то были новинкы​​ Карпатъ,​​ на сторінках котрых окрім публікованя літературных творів зачали ся інтензівнїше розвивати ай языковы споры. ​​ Были то фактічно першы часописы, адресованы Русинам в тогдышнїм​​ Австро-Угорьску. У 1895 роцї дякуючі сполку​​ в Ужгородї обновила свою роботу славяньска друкарня20​​ і тым знову взникла можность друковати азбучныма ґрафемами, што была, хоць і мала, но предці лем противага протів все міцнїшой латинізації і мадярізації. Русиньска інтеліґенція ся поступно дїлить на два таборы. Старша ґенерація – русофілы​​ (з нима сімпатізовали А. Добряньскый, А.​​ Митрак, Ю. Ставровскый-Попрадов, Іоан​​ Раковскый) підпоровала языкову орьєнтацію на Росію і в своїх літературных творах вжывали (велико)рускый язык, хоць ай у властнім – карпатьскім варіантї. Другый табор – русинофільскый (підпоровали го Н. Гомічков, Ф. Злоцькый, Л. Чопей) творили передовшыткым представителї молодшой ґенерації, якы розуміли неприятелность хоснованя (велико)руського языка як языка чуджого в русиньскім просторї.​​ К писателям народной орьєнтації того періоду мож зарядити окрім общо знамых А. Духновіча (котрый, хоць і лавіровав​​ міджі (велико)руськов​​ і русиньсков​​ языковов​​ орьєнтаціов, розумів, же култівованый народный язык предсі лем може быти найприроднїшым​​ средством, зрозумілым​​ без докладного учіня ґраматікы і тлумачіня незнамых про містне жытельство слов) ​​ А. Павловіча, ці А. Кралицького, ай такы мена як: Николай Нодь, Іван Выслоцькый і другы. По роспадї сполку выдавательскы актівіты ґрекокатолицькой духовной інеліґенції продовжують. Сільскый священик Євгеній Фенцик выдає часопис​​ Листокъ​​ і ёго літературну прилогу​​ Додатокъ к Листку​​ (выходили в роках 1885 – 1903).​​ Кідь возьмеме до увагы факт, же ани Духновічови, а ани Павловічови ся за їх жывота не подарило выдати друком властны творы умелецькой літературы,21​​ за великый успіх сполку мож поважовати выданя ​​ двох прозовых творів Анатолія Кралицького: ​​ Иван.​​ Повесть из народной жизни​​ (Ужгород 1869, 191 с.)​​ і​​ Пиявица.​​ Повесть из угорско-русской народной жизни​​ (Ужгород 1869, 48 с.),22​​ котры были ​​ выдрукованы про народны бібліотекы в рамках едіції​​ Народное чтение.

Фактічно в приближно єднакім часовім періодї як Сполок св. Василія Великого ​​ заложыв Духновіч ай Сполок св. Яна Крестителя (Общество св. Іоанна Крестителя, 1862 – 1874).​​ Характернов рисов періоду чінности того сполку было зміцнїня боя протів силной мадярізації, што было призначне ай про словацькых народных будителїв того​​ періоду (в роцї 1844 заложыв Міхал Мілослав Годжа сполок​​ Татрін). У своїй роботї ся сполок базовав передовшыткым на харітатівны актівіты, главно​​ на поміч худобным штудентам (Алумнеум​​ – інтернат, котрый Духновіч заложыв у Пряшові про бідных штудентів).

Перед зачатком першой світовой войны народный жывот Русинів на Пряшівщінї упав на найнизшу уровень і піднимати ся зачав аж по першій світовій войнї, в першій Чеськословеньскій републіцї, сучастёв котрой была ай Підкарпатьска Русь. Важну роль в тім періодї одограв Руськый културно-освітнїй сполок А. Духновіча (Русское културно-просветительное общество имени А. В. Духновича,23​​ 1923 – 1948). Сполок ся концентровав на роботу міджі людми по русиньскых селах з цїлём ословити якнайшыршу масу. Наконець, свідчіть о тім ай чісло членів, котре ся раховало не на десяткы, як то​​ было в припадї Літературного заведенія,24​​ але на тісячі, а вєдно з членами чіталень, котры общество в рамках своїх актівіт закладовало по селах,​​ ся тото чісло приближовало ід 15 000 членам.25​​ вВызначовав​​ ся богатов едічнов чінностёв. Покы іде о новинкы і часописы, в роках 1923​​ –​​ 1924 выдавав часопис​​ Крапатскій край, в роках 1928​​ –​​ 1933, респ. іщі і в роцї 1938 выдавав​​ Карпатскій свѣтъ.​​ Од 1. мая 1932​​ Карпаторусскій голосъ​​ выходив докінця як денник. ​​ Но найвекшый простор на друкованя умелецькых творів выник выдананём календаря з назвов​​ Русскій народный календаръ, котрый выходив в накладї аж 10 000 фалатків. В серії​​ Издание​​ (выходила​​ в роках 1924​​ –​​ 1937) сполок выдав 115 книжок з области історії і літературы. З языкового погляду то были публікації в російскім языку (авторами были еміґранты​​ з Росії), але тыж публікації молодой русофільскы орьєнтованой інтеліґенції. Основа їх языка ся базовала на (велико)руськім языку, з елементами народного языка Русинів. Окрім одборных публікацій сполок в едіції​​ Народная бібліотека​​ выдавав книжкы умелецькой літературы про шырокы народны масы, чому быв приспособленый ай їх язык. Народная бібліотека ​​ в роках 1941​​ –​​ 1944 выдала 32 публікацій одборной і красной літературы од​​ підкарпатьскых авторів. З ініціатівы сполку фунґовала таксамо​​ ай орґанізація​​ Школьная помощь,​​ котра окрім харітатівных актівіт орьєнтовала ся ай на выдаваня учебників і популарной літературы. Вшыткы названы выдавательскы актівіты даных сполків суть таксамо ай документаціов невырїшеного языкового вопросу і наслїдных языковых спорів о тім, якый язык мають Русины під Карпатами хосновати, окрім іншого, ай в краснім писменстві: (велико)руськый ці ся базовати на містный народный язык? В міджівойновім періодї ся обявила, хоць ай в малій мірї і третя орьєнтація – проукраїньска (репрезентована передовшыткым україньскыма еміґрантами на теріторії Підкарпатьской Руси і сполком​​ Просвіта), хоць на Пряшівщінї єй позіції не были барз міцны.26​​ Наконець але запас ​​ міджі (велико)руськов і україньсков языковов орьєнтаціов в ​​ міджівойновім періодї быв на хосен русиньской орьєнтації, бо містне жытельство практічно не овладало ани єден з​​ тых​​ языків, зато ай школы на низшых ступнях базовали на домашнїй традіції і народнім языку. Тот факт ся одбив ай на языку, в котрім ся публіковала красна література того періоду. Перегляд авторів і їх поезії, котра была писана народным языком Русинів мож найти в публікації ​​ Муза спід Карпат Зборник поезії Русинів на Словеньску​​ (Плішкова​​ 1996),​​ їх мена сьме увели​​ і​​ на зачатку ​​ нашой статї. Кідь не береме до увагы пару выдань в народнім языку (респ. в языково коріґованых містных діалектах) бывшой културно-сполоченьской орґанізації „Культурний союз українських трудящих‟, котра мала забезпечовати​​ в часах по другій світовій войнї (од пятьдесятых років 20. стороча аж до року 198927) културны потребы Русинів, якраз на творы тых авторів могла в зачатках третёго народного возроджіня надвязати плеяда далшых – сучасных русиньскых авторів, але то уж є капітола зроду новой етапы русиньской красной літетатуры, на базї​​ літературного русиньского языка.

 

Язык як основный інштрумент етнічной орьєнтації і ёго аплікація в красній літературї Русинів по роцї 1989

Выходячі з богатой културно-народной минулости Русинів, яка, хоць ай не принесла ясны і конкретны одповідї на вопрос ідетіты і материньского языка, но послужыла як компас при становлїню пріорітных цїлїв третёго русиньского народного​​ оброджіня, котры сі становила перша поновемброва прорусиньскы оръєнтована културно-сполоченьска орґанізація – Русиньска оброда. Было їх дванадцять,28​​ причім першы два давали ясну одповідь на два невырїшены вопросы з минулости: вопрос ідентіты (узнаня Русинів за самостатну народностну меншыну зо вшыткыма правами, котры єй ґарантує устава) і вопрос материньского языка (кодіфікація русиньского списовного языка). Само собов, выдаваня красной літературы в уж знормованім языку Русинів на Словакії было природным продовжінём розвитку красного писменства міджі Русинами. Такой рік позад заложіня Сполку выходить ёго першый​​ Русиньскый літературный алманах, котрый є уведженый статёв першого председы сполку, теоретіка літературы Василя Хомы:​​ Як дале? Роздумы о судьбах русиньской літературы. Василь Хома практічно як першый в розвитку новодобой русиньской літературы поменовав народну орьєнтацію​​ Русинів ай на літературнім полю:​​ „Выходжаме з будительской ініціатівы Духновіча, бо она перманентно зоставать продуктівна для Русинів і в днешнїм часї. Твердо ся надїєме, же таков зостане і в будучности. І напрік тому, же суть боягузы, котры глядають чуджі орьєнтації. Наша орьєнтація є лем єдна. Така сама, яку выголосив Духновіч: Я Русин был, єсьмь і буду...‟29​​ Першый (по роцї 1989) русиньскый літературный алманах нелем же надвязав на традіції алманахів Александра Духновіча, але выходить сімболічно ай в юбілейнім року Духновіча (в роцї 2003, коли минуло 200 років од ёго народжіня).

Листуючі далшы выданя алманахів (довєдна їх вышло девять:​​ 2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008, 2009, 2010, 2011; потім з доводу несхвалїня проєктів на далшы алманахы было їх выдаваня заставлене), можеме ся дізнати о чім писали, але таксамо ай то, до якой міры была в них дотримана языкова ​​ норма, приятя і дотримованя якой было деклароване в першім алманаху з року 2003. Зоставителём першых пятёх річників алманаху (2003 – 2007) быв Василь Хома, тогдышнїй председа Сполку русиньскых писателїв. Першый алманах, котрый бы сьме могли поважовати​​ за пілотный​​ (хоць в історічнім контекстї навязуючій на алманахы-місяцёсловы, выдаваны​​ Літературным заведенієм​​ пряшевскым), само собов хотїв представити досягнутя Русинів нелем на літературнім полю, але передовшыткым підкреслити роль кодіфікації русиньского норматівного языка, о чім свідчать аж штири статї о норматівнім языку, як і о ёго​​ перспектівах ​​ (кодіфікаторів Юрія Панька, Василя Ябура, статї Анны Плїшковой і Александра Зозуляка).

Тематіка алманахів і языкова норма в алманахах

Перегортаючі єднотливы​​ річникы алманаху мож повісти, же ​​ у першых пятёх выданых алманахах (2003, 2004, 2005, 2006, 2007) ся едітор старав охопити якнайшыршый контекст русиньского писменства: поезію, прозу, драму, переклады, літературонаучны статї, рецензії, суть там поміщены публіцістічны статї, медайлоны поетів ід жывотным юбілеям, некролоґы.... Хоць алманахы мають (докінця ай у своїй назві) характерістіку – літературны, находиме в них части і о русиньскім норматівнім языку. В першім алманаху – на рік 2003 бы сьме то могли розуміти як вступны статї, жебы представити знормованый русиньскый язык (статя єдного з кодіфікаторів – Василя Ябура), як і ёго перспектівы в літературній (але нелем в літературній) сферї (А. Плїшкова, А. Зозуляк). ​​ В далшых алманахах ​​ суть але публікованы ай лінґвістічны статї односно норм правопису, і таксамо аналітічны статї (язык нашых будителїв Духновіча, Павловіча,... в порівнаню з сучасным кодіфікованым русиньскым яыком), котры реґуларно публіковав єден з кодіфікаторів – Юрій Панько. Тот момент нам може назначовати мінімално два факты. Першый, котрый сьме увели у вступі, же русиньска інтеліґенція літератів (котрых і так было немного) як кібы была несподївана і лем барз помалы зачала реаґовати на тількы зміны в сполочности по новембрї 1989, правдоподобнї ай​​ зато было лем барз тяжко здобыти даякого автора-літерата, котрый бы ся рїшыв публіковати в русиньскім алманаху свої статї, а новых теоретіків літературы, котры бы ся замірёвали на русиньску літературу, видно, буде треба іщі лем выховати. ​​ Другый факт може​​ назначовати продовжуючі языковы споры і свідчіть о якійсь неєднотности міджі самотныма кодіфікаторами, але ай міджі вжывателями русиньского норматівного языка. Позітівным опроти языковым спорам з минулых періодів є але факт, же в них ся уж не рїшить языкова орьєнтація Русинів – кодіфікаціов языка є вырїшена в проспіх народной орьєнтації. Акт кодіфікації многы Русины, видить ся, порозуміли і прияли го без будь-якых похыбностей о правилности той дорогы про свій далшый розвой в новій Европі, де мають місце нелем великы што до чісла жытелїв народы, респ. народы з властныма державами, але ай малы народы, котры жыють в рамках розлічных держав і ​​ ніч їм не заваджать розвивати ся без амбіцій на створёваня своїх властных держав.30​​ Споры ся дотыкають скоріше частковых правил, котры суть прічінов неєднотности.

Выслїдком той неєднотности суть ай публікації красной літератутры, ыв котрых дотримованя языковой нормы є завісле од особы зоставителя, респ. языкового редактора. Так першых 5 алманахів, котрых зоставителём є Василь Хома, а таксамо ай шестый і семый алманах (на 2008 і на 2009 рік, зоставитель Юрій Панько) з языкового боку решпектують кодіфікацію, аж на єден момент – єдну зміну у правилах правопису, котра была прията по десятёх роках од кодіфікації і вступила до платности од року 2005, а то доповнююча функція ґрафемы​​ ї, котра має заєдно ай помягшовати перестоячій консонант, так, як то є в припадї ай другых йотованых ґрафем (я, ю, є, ё).31 ​​​​ Далшы два алманахы (2010, 2011;​​ едіторы: А. Зозуляк, К. Копорова) уж аплікують вшыткы зміны і доповнїня​​ правил правопису з року 2005, враховано помягшуючой функції у ґрафемы​​ ї. Таксамо решпектують і ґрафему​​ ё, котру, як сьме збачіли, не решпектують дакотры далшы выданя сполку, напр. проза Штефана Смолея:​​ Нагода або судьба​​ (Сполок русиньскых писателів 2009, языкова редакторка​​ Феодосія Латтова). Намісто ґрафемы​​ ё​​ вжывать языкова редакторка​​ дослїдно​​ – подля україньского правопису​​ –​​ споїня​​ ьо​​ (нерешпектованя ґрафемы​​ ё​​ сьме зазначіли і в періодіку выдаванім Русиньсков обродов, як першов і в своїх зачатках наймасовішов прорусиньскы оръєнтованов орґанозаціов, котра,​​ была​​ ґарантом​​ при кодіфікації языка в роцї 1995 – в тыжденнику​​ InfoРусин). З тых двох моментів можеме зробити слїдуюче заключіня: дакотры вжывателї русиньского норматівного языка (котры з языком​​ роблять як професіоналы) не суть стотожнены з:

  • помягчуючов функціов ґрафемы​​ ї​​ (зміна зреалізована по десятёх роках од кодіфікації),

  • з​​ вжыванём​​ ґрафемы​​ ё​​ (котра была прията до​​ орфоґрафії​​ русиньского​​ языка​​ од зачатку – при кодіфікації​​ в​​ 1995 роцї).

Предметом нашой штудії​​ не є​​ аналіза порушованя языковой нормы, але язык як інштрумент пестованя народной ідентіты в публікаціях Сполку русиньскых писателїв, видить ся​​ нам, же ся буде треба ід вопросу акцептації языковой ​​ нормы в поєдных выданях вернути.

 

Новодобы русиньскы авторы

Алманахы Сполку русиньскых писателїв ся стали простором на публікацію плеяды уж знамых новодобых русиньскых авторів – Миколая Ксеняка, Михала Павука, Михала Гиряка, Штефана Сухого, Штефана Смолея, Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой, Юрка​​ Харитуна, Мірославы Лацовой, Штефана Ладижіньского, Петра Ялча, Кветы Мороховічовой-Цвик,... але таксамо їх самостатных поетічных або прозовых збірок. Окрім народнобудительской поезії, русиньскы писателї выглядують і зображують у своїх творах ай темы з минулости нашых предків (войновы часы, дротарство, народны ремесла), реаґують на сучасны подїї в сполочности (а то нелем на подїї, дотыкаючі ся народной ідентіты), розоберають філозофічны вопросы, котры чоловік рїшить у своїм жывотї... На літературну сцену выходять і женьскы темы, котры приносять женьскы авторкы як старшой, так ай середнёй і молодой ґенерації, котры ся заєдно стають ай членами Сполку русиньскых писателїв. Жебы їх іншпіровати до далшой роботы, в рамках Літературного фонду при міністертві културы СР суть найлїпшы літературны творы писаны русиньскым языком оцїнёваны преміов Александра Павловіча за русиньску літературу, а таксамо цїнов за найлїпшы переклады красной літературы до русиньского языка. В цїлорусиньскім контекстї суть авторы пишучі о Русинах і по русиньскы (дакотрым з варіантів русиньского языка в державах, де жыють) оцїнёваны каждорічно Преміов Александра Духновіча за русиньску літературу, котру удїлює Карпаторусиньскый научный центер в США і фінанцує довгы рокы філантром Штефан Чепа з​​ Торонта в Канадї32. Премія А. Духновіча є найвысшым оцїнїнём в рамках світовой русиньской літературы і може єй здобыти автор пишучій о Русинах​​ і по русиньскых з будькотрой державы, де жыють Русины (в Европі і мімоевропскім контекстї), премія А. Павловіча є вязана на Сполок русиньскых писателїв на Словакії і удїлює єй Літературный фонд в Словацькій републіцї33.

Окрім того, сполок актівізує ай выдаваня одборных публікацій з тематіков розвоя русиньской літературы,34​​ старать ся забезпечовати таксамо рецензії на выданы публікації русиньскых авторів красной літературы на Словакії (на кінцї нашой штудії уводиме бібліоґрафію як Сполку русиньскых писателїв, так ай дотеперь публікованы рецензії на​​ публікації як Сполку русиньскых писателїв, але ай нам доступны публікації і рецензії на них, котры вышли по роцї 1989 в рамках іншых выдавательскых субєктів).

Красне писменство Русинів на Словакії по роцї 1989 зазначіло інтензівный розвиток што до чісла публікацій, і авторів. Як видно з бібліоґрафії, векшына публікацій выходить азбуков, но поєдны авторы выдають ай латиньсков ґрафічнов сістемов. Выданя векшыны публікацій є підпорене фінанчно передовшыткым Міністерством културы СР, пізнїше Урядом влады СР, під котрый перешли тоты компетенції. Дакоты авторы выдають свої публікації ай на властны наклады, або самы ініціатівно глядають спонзорів на выданя книжкы в русиньскім языку. ​​ Котры з новодобых русинськых авторів стануть ся популарныма лем на куртый час, а котрых творы пережыють і наступны ґенерації, то наісто вкаже час. В каждім припадї можеме сконштатовати, же попри публіцістічній сферї в умелецькій літературї ся русиньскый норматівный язык од ёго кодіфікації в роцї 1995 розвивать найпрудшым темпом, о чім свідчіть якраз велике множество выданых публікацій, а то​​ нелем Сполком​​ русиньскых писателїв. Публікації красной, але ай одборно-популарной ці одборной літературы выдають ай іншы сполкы, або обчаньскы ​​ здружіня, взникнувшы на теріторії Словакії по роцї 1990, такы як Русин і Народны новинкы, Здружіня інтеліґенції Русинів Словакії, Русиньска оброда, Сполок Русинів Спіша, Културно-освітнє общество Александра Духновіча, Академія русиньской културы, Світовый конґрес Русинів і дакотры далшы. Зъєднотити правописну норму вшыткых выдавательскых субєктів мало бы быти основным цїлём нелем тых, котры суть офіціално одповідны за языкову норму (Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові), але ай моралнов одповідностёв тых, што претендують на выдаваня такых публікацій, абы ​​ язык Русинів, хоць і недавно знормованый, быв репрезентантом і пропаґатором літературной подобы русиньского языка, як найвысшой формы народного языка Русинів на Словакії.

 

 

Бібліоґрафія выдань Сполку русиньскых писателїв і іншых выдавательскых субєктів русиноязычной​​ красной​​ літературы на Словакії​​ і одборно-научных публікацій з тематіков русиньской літературы​​ по роцї 1989.

 

АНТОНЯК, А. (2011). Далшый​​ зборник духовной поезії. Рецензія на поезію автора Осифа Кудзея: Кадило. Ін:​​ Русиньскый літераурнйы алманах на​​ 2011-ый рік.​​ Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, с.​​ 53-62.

ANTOŇÁK, A. (2012).​​ Analýza úlohy a miesta epizódy v novele Márie Maľcovskej Zelená​​ fatamorgána. Iн:​​ Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы.​​ Бенькова, М. (едітор).​​ ІРЯК-ПУ, Пряшів, с.​​ 30-41.

АНТОНЯК, А. (2014). Юрко Харитун: Мої незабудкы. (Штири позначкы на адресу поетічного зборника.) Ін:​​ Русин 2/2014.​​ Културно-хрістіаньскый часопис.​​ Пряшів: Русин і Народны новинкы.​​ ІSSN​​ 1339-5483, с. 10 – 17.

ВІЦО, Ф.​​ Ілько Сова з Баюсова. Выбір з рисованого серіалу.​​ Выдавательство​​ ADIN –​​ Роберт Віцо, Пряшів,​​ 127​​ с.,

ГВОЗДА, Н. (2006).​​ Сповідь Русина.​​ Поезія. Світовый конґрес Русинів, Пряшів, 63​​ с.

ҐАЙ, М. (2012).​​ Молитва Русина.​​ Поезія. Академія русиньской културы в Словеньскій републіцї, Пряшів​​ 2012, 104​​ с.

ГИРЯК, М. (1993). Анна Галґашова і єй творча продукція. Ін:​​ Стружніцькыма пішниками. А. Галґашова. Пряшів:​​ Русиньска оброда, 1993, с. 197-200.

ҐІРОВА-В,АСЬКОВА, М. (2008).​​ Родне гнїздо. Пряшів: Русин і Народны новинкы. ІSBN 978-80-88769-87-3.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2012).​​ Ружа під облаком.​​ Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска.​​ ,​​ 142​​ сІSBN​​ 978-80-89441-27-3.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2013).​​ Сповідь матери.​​ Поезія. Свидник,​​ 227​​ с.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2010).​​ Письмо Русинам.​​ Поезія. Свидник, 100​​ с.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2010).​​ Фіялочка.​​ Поезія про дїти. Свидник, 54​​ с.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2010).​​ Пчолка.​​ Поезія про дїти. Свидник, 80​​ с.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г.​​ (2013).​​ Біда спід Бескида.​​ Поезія. Свидник, 261​​ с.

Світла і тїнї Василя Зозуляка. Зборник статей і літературных текстів к​​ 100-річніцї народжіня і​​ 15. річніцї смерти.​​ Александер Зозуляк, едітор. Русин і Народны новинкы, Пряшів​​ 2009, 138​​ с.

ДЖУНДОВА, І.,​​ (2011). ​​ Есемес до небес... Ін:​​ Русин 1/2011. Културно-хрістіаньскый часопис.​​ Пряшів: Русин і Народны новинкы.

ДЖУНДОВА,​​ І. (2011).​​ ​​ Не быти осломкнигу М. Ксеняка​​ Углы погляду.​​ Ін:​​ Русиньскый літераутрный алманах на​​ 2011-ый рік.​​ Пряшів:​​ Сполок русиньскых писателїв,​​ ISBN 978-80-89441-18-1,​​ с. 50-52.

ДЖУНДОВА,​​ I. (2011).​​ Сны на почеканя. Рецензія на поетічну збірку Ю. Харитуна​​ Мої сны.​​ Ін:​​ Русиньскый літераурнйы алманах на​​ 2011-ый рік.​​ Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, с.​​ 53-56.

DŽUNDOVÁ,​​ I. (2010). Zelená fatamorgána Márie Maľcovskej. Iн:​​ Русиньскый списовный язык на Словеньску 1995 – 2010 і сучасна русиньска література.​​ Плїшкова, А.​​ (едітор), Пряшів, с. 92-102.

DŽUNDOVÁ, I. (2011). Žena v tvorbe Márie Maľcovskej. Typologická charakteristika ženských postáv v rusínskych arabeskách.​​ Ін:​​ Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы.​​ Бенькова, М. (едітор).​​ ISBN 978-80-555-0470-4,​​ с.​​ 42-48.

КÁŠA, P. (2010). Aktuálne a nadčasové v tvorbe Štefana Suchého. Iн:​​ Русиньскый списовный язык на Словеньску 1995 – 2010 і сучасна русиньска література.​​ Плїшкова, А. (едітор), Пряшів: ІРЯК –ПУ.​​ ISBN 978-80-555-0297-7, с. 82-91.

КОНЕВАЛ, М. (2013).​​ З русиньского сердця.​​ Поезія. Русиньска оброда на Словеньску, Пряшів​​ 2013, 174​​ с.​​ ISBN 978-80-895-40-20-4.

КОПОРОВА, К.,​​ (2011). Думкы і тужбы Кветы Мороховічовой-Цвик. Ін:​​ Русин 1/2011. Културно-хрістіаньскый часопис.​​ Пряшів:​​ Русин і Народны новинкы, с. 9-10.

КОПОРОВА, К.,​​ (2009).​​ По третїй раз наставене глядило. Ін:​​ Русин​​ ч. 6/2009.​​ Културно-хрістіаньскый часопис.​​ Пряшів: Русин і Народны новинкы, с. 18-19.

КОПОРОВА, К. (2007).​​ Слабость є єй силов. Ін:​​ Русин ч. 2/2007​​ Културно-хрістіаньскый часопис.​​ Пряшів: Русин і Народны новинкы, с. 7.

КОСТОВА, М. – КОСТОВА, Е. (2006).​​ Приповідкы на добру ніч.​​ Русин і Народны новинкы, Пряшів, 109​​ с.

КСЕНЯК, М. (2009).​​ Жмені родной землі.​​ Пряшів: Сполок русиньскых писателів Словеньска. ,​​ 135​​ ,

КСЕНЯК, М. (2013).​​ Пряшів:Углы погляду.​​ Проза. Академія русиньской културы в Словеньскій републіцї, 184.​​ ISBN​​ 978-80-970185-7-3.ISBN 978-80-970185-1-1.

КСЕНЯК, М. (2013).​​ Споминкы і очекованя.​​ Пряшів: Сполок русиньскых писателів Словеньска.​​ ISBN​​ 978-80-970185-7-3.

KUBEK, E. (2012). ​​ Narodny povisti i stichi.​​ Próza. František Dancák, Petra Prešov, 171 s.

KUDZEJ, O. (2001).​​ Акафіст священомученикови Павлови П. Ґойдічови, Пряшівскому єпіскопови.​​ Міджілабірці​​ 2006.

KUDZEJ, O. (2013).​​ Сміх через слызы.​​ Байкы. Русин і Народны новинкы, Пряшів,​​ 95, 102​​ с.

KUDZEJ, O. (2013).​​ Bajky, dumky i vydumky.​​ Tlačiareň svidnícka, s. r. o., Svidník, 105​​ s.

KUDZEJ, O.​​ Bajkal.​​ Tlačiareň svidnícka, s. r. o., Svidník, 101 s.

МАЛЬЦОВСКА, М. (1995).​​ Приповідкова лучка.​​ Русиньска оброда, Пряшів​​ 1995,​​ 80​​ с.

МАЛЬЦОВСКА, М. (2012). Найкрасша приповідка. Пряшів:​​ Сполок русиньскых писателїв Словеньска. ІSBN 978-80-89441-26-6.

МАЛЬЦОВСКА, М. (2007).​​ 100 вызнамных Русинів очами сучасників – І. часть.​​ Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 139 с.,9124​​ с.ІSBN 978-80-88769-79-8.

М,ЕЛНИЧАКОВА, І. (2010).​​ І Янкови, і нянькови. Пряшів: Русин і Народны новинкы. ІSBN​​ 978-80-89441-06-8.

МОРОХОВІЧОВА-ЦВИК, К. (2010).​​ Думкы і тужбы.​​ Пряшів: Русин і Народны новинкы. ІSBN 978-80-89441-05-1.

МОРОХОВІЧОВА-ЦВИК, К. (2011).​​ Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба. Пряшів:​​ Сполок русиньскых писателїв Словеньска. ІSBN​​ 978-80-89441-19-8.

МОРОХОВІЧОВА-ЦВИК, К. (2014)​​ Любовны періпетії.​​ Поезія. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, 68​​ с.

Муза спід Карпат (Зборник поезії Русинів на Словеньску).​​ Зоставитель Анна Плішкова.​​ Русиньска оброда,​​ Пряшів,​​ 168​​ с. ІSBN 80-88769-15-9.

ПАДЯК, В. (2012).​​ Нарис історії карпаторусиньской літературы ХVI. – XXI. стороча.​​ Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска,​​ 140 . ІSBN 978-80-89441-25-9.

ПАДЯК, В. (2011). Ідея служеня, авадь „власна кров‟ у творчих роздумованях Марії Мальцовской. Ін:​​ Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской​​ літературы.​​ Бенькова, М. (едітор).​​ ISBN 978-80-555-0470-4,​​ с.​​ 49-56.

ПАДЯК, В. (2011). Мамко, купте мі книжку... Рецензія на гаданкы авторкы К. Мороховічовой-Цвик:​​ Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба. Ін:​​ Русиньскый літераурнйы алманах на​​ 2011-ый рік.​​ Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, с.​​ 67-68.

PETROVAJ, V.​​ (1994).​​ Rusynŷ.​​ Проза.​​ Rusyn´ska obroda, Pr´ašov, 270​​ с.

Русалка. Творчость молодых авторів​​ 2000 – 2009.​​ Анна Плїшкова, зоставитель. Русин і Народны новинкы​​ 2009, 200​​ с.

РУСИНКО, Е. (2012).​​ Найкрасша приповідка. Ін:​​ Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы.​​ Бенькова, М. (едітор).​​ ISBN 978-80-555-0470-4,​​ с.​​ 12-22.

Русиньскы соловї. Поздравлїня Русинів​​ 1995 – 2000.​​ Зборник умелецькых творів русиньскых авторів в літературній прилозї тыжденника Народны новинкы за рокы​​ 1995 – 2000. ​​​​ Зоставитель Анна Плїшкова. Русин і Народны новинкы​​ 2010, ​​ ​​ 

Русиньскый новинарь.​​ Спомины новинаря Алексія Ільковіча. Владимір Ільковіч, зоставитель. Сполок русиньскых писателїв​​ 2014, 95​​ с.

СМОЛЕЙ, Ш.​​ (2005).​​ Не ганьб ся Русине.​​ Поезія. Русин і Народны новинкы, Пряшів.

СМОЛЕЙ, Ш. (2009).​​ Юрковы пригоды.​​ Выбір з росповіданьяшів:Русиньска оброда7151

СМОЛЕЙ, Ш.​​ (2008).​​ Бескидьскы співы.​​ Поезія. Русин і Народны новинкы, Пряшів, 127​​ с.

СМОЛЕЙ, Ш. (2009).​​ Нагода або судьба.​​ Пряшів: Сполок русиньскых писателів Словеньска,​​ 141​​ s.

СМОЛЕЙ, Ш. (2009). Несповнены тужбы.​​ ​​ Пряшів: Міджілабірці 12278.,Чудный світ.​​ Выбір з баёк. Свідник, СМОЛЕЙ, Ш. (2009).​​ 70​​ .

СМОЛЕЙ, Ш.(2012).​​ Пригоды з нашых сел.​​ Проза.​​ Mіджілабірці, 202 с.

СМОЛЕЙ, Ш.​​ (203).​​ Бурї над Бескидами.​​ Проза. Академія русиньской културы в СР, Пряшів,​​ ​​ 240​​ с.

СУХЫЙ, Ш.​​ Енді сідать на машыну вічности.​​ Стихы. Русиньска оброда, Пряшів​​ 1995,​​ 72​​ с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Русиньскый співник.​​ Поезія. Русиньска оброда, Пряшів​​ 1994, 60​​ с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Як Руснакы релаксують.​​ Проза. Русиньска оброда, Пряшів​​ 1997, 164​​ с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Азбукарня.​​ Поезія про дїти. Русин і Народны новинкы, Пряшів​​ 2004,​​ 64​​ с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Аспірін.​​ Поезія. Русин і Народны новинкы, Пряшів​​ 2006, 64​​ с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Слон на кычарї.​​ (Стишкова книжка про русиньскы дїтиска). Русин і Народны новинкы, Пряшів​​ 2007, 64​​ с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Незабудка.​​ Поезія про дїти. Сполок русиньскых писателїв,​​ 94​​ с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Міст над ріков часу.​​ Есеї. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів​​ 2009, 64​​ с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Азбукова мама.​​ Поезія про дїти. Русиньска оброда, Пряшів 2010, 136 с.

СУХЫЙ, Ш.,​​ Третє крыло.​​ Поезія. Здружіня інтеліґенції Русинів Словеньска, Братїслава ​​ 2014, 120​​ с.

Тернёва ружа. Зборник русиньской народной поезії.​​ Зоставитель Анна Плішкова.​​ Русиньска​​ оброда, Пряшів ​​ 2002, 80​​ с.

ХАРИТУН, Ю. (1995).​​ Гуслі з явора.​​ Поезія. Русиньска оброда, Пряшів, 93​​ с.

ХАРИТУН, Ю.​​ (2010).​​ Мої жалї.​​ Pоезія. Русин і народны новинкы, Пряшів, 188​​ с.

ХАРИТУН, Ю.​​ (2011).​​ Мої сны.​​ Поезія. Сполок русиньскых писателїв Словеньска, Пряшів, 224​​ с.

ХАРИТУН, Ю.​​ (2012).​​ Мої незабудкы.​​ Поезія. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, 236 с.

ХАРИТУН, Ю.​​ (2014).​​ ​​ Мої надїї.​​ Поезія. Академія русиньской културы, Пряшів, 184​​ с.

ХОМА, В.​​ (2000).​​ Розвиток русинської поезії в Словаччині від​​ 20​​ до​​ 90-х років​​ XX​​ століття. (Нарис історії з портретами поетів).​​ Видавництво Спілки словацьких письменників, Братіслава,​​ 396​​ с.

ХОМА, В.​​ –XОМОВА, М.​​ (2005).​​ Оброджіня Русинів.​​ (Зборник статей і штудій о русиньскій літературі, културі і діятельстві русиньскых орґанізацій пі року 1989).​​ Сполок русиньскых писателів, Пряшів,​​ 224​​ с.

ХОМА, В.​​ (2011).​​ Особитости художнёго чутя в літературных творах Марії Мальцовской. Ін:​​ Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы.​​ Марта​​ Бенькова, М. (едітор). ІРЯК-ПУ,​​ Пряшів,​​ с.​​ 23-29.

ХОМА, В.​​ (2011).​​ Осиф Кудзей і ёго зборник Кадило. Рецензія на духовну поезію. Ін:​​ Русиньскый літераурнйы алманах на​​ 2011-ый рік.​​ Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, с.​​ 62-66.

СЕМАНЦЁВА, П.​​ (2013).​​ Россыпаны рядкы.​​ Проза. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, 143​​ с.

​​ ŠANDALOVÁ, Ľ. (2013).​​ Poďte, ďity, što vam povim.​​ Поезія про дїти.​​ tota agentura, Svidnyk, 63​​ с.

ЯЛЧ, П.​​ (2014).​​ Мамко, подьме чітати.​​ Поезія про дїти. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, 65 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

A. Plišková,​​ Rusínsky jazyk na Slovensku: náčrt vývoja a súčasné problémy. Metodicko-pedagogické centrum v Prešove, Prešov 2007, s. 82.

2

P. R. Magocsi,​​ Národ znikadiaľ : ilustrovaná história karpatských Rusínov,​​ Prešov 2007, s. 101.

3

Позерай:​​ Тернёва ружа. Зборник русиньской народной поезії.​​ Зоставила​​ А.​​ Плїшкова.​​ Пряшів​​ 2002, с. 3.

4

Курты характерістікы тых авторiв – народных будителїв находиме в​​ Музї спід Карпат​​ Зборнику поезії Русинів на Словеньску. Ззоставила А. Плїшкова. Русиньска оброда, Пряшів 1996, але тыж в ​​ Русиньскім народнім календарю​​ (выходив в Пряшові в роках 2000 – 2004), напр. в​​ Народнім календарю на 2001 рік​​ найдеме статю Анны Плїшковой: Єдна з народных поеток (Ку 70. народенинам Юстины Матяшовской, с. 84), або статю Штефана Сухого: Сто стежок Миколая Ксеняка (с. 191).

5

Написане подля оріґіналной історічной назвы.

6

Букварь Духновіча ся наприклад зачінать знамым стишком про найменшых: Мамко, мамко, куп мі книжку... І:​​ Николай Бескид на благо Русинів​​ Зоставитель Гавриїл Бескид. ​​ Выдавательство В. Пaдяка, Ужгород 2005 ​​ с. 45-46.

7

Русиньске народне возроджіня​​ (друга половина 19. стороча) было переважно наслїдком дїятельства двох актівістів. Ґрекокатолицького священика Александра Духновіча і Адолфа Добряньского, професіов баньского інжінїра, але тыж русиньского політіка, котрый в угорьскім парламентї заставав інтересы Русинів. Близше позерай: П. Р. Маґочій.​​ Народ нивыдкы. Ілустрована історія карпаторусинôв.​​ Выдавательство В. Падяка, Ужгород​​ 2007,​​ с. 56-69.

8

Написане подля сучасной русиньской языковой нормы.

9

Г. Бескид, Културно-освітна робота міджі Русинами в другій половинї 19. стороча. Културны​​ общества. Ін:​​ Вызначны про Русинів. (Зборник рефератів із міджінародного научного семінаря к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 рокам куплїня Руського дому в Пряшові). Світовый конґрес Русинів, Пряшів​​ 2005,​​ с. 17.

10

Муза спід Карпат Зборник поезії Русинів на Словеньску.​​ Зоставитель Анна Плїшкова. Пряшів: Русиньска оброда, Пряшів 1996,​​ с. 11.

11

Позерай: Н. Бескид, Александер Духновіч – великый сын русиньского роду. Ін:​​ Русиньскый народный календарь на рік 2001. Зоставителї: Михайло Гиряк, Александер Зозуляк. Русиньска оброда, Пряшів 2000, с. 47.

12

Позерай: С. Конєшні, Общество А. В. Дуновіча і Русины за​​ передмнїховской републікы. Ін:​​ Вызначны про Русинів. (Зборник рефератів із ​​ міджінародного научного семінаря к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 років од куплїня Руського дому в Пряшові). Зоставителї: Гавриїл Бескид, Александер Зозуляк, Світовый конґрес Русинів, Пряшів​​ 2005,​​ с. 24.

13

Ін: В. Бірчак,​​ Літературні стремліня Підкарпатської Руси. Друге доповнене видання.​​ Карпати, Ужгородський виробничо-видавничий комбінат „Патент‟, Ужгород 1993,​​ с. 103.

В. Падяк в​​ Нарисї історії карпаторусиньской літературы ХVI. – XXI.​​ стороча​​ (Пряшів: 2013) пише о дванадцятёх книжках (с. 51).

14

Букварь Духновіча ​​ Книжиця читальная для начинающихъ​​ вышов в трёх варіантах (1847, 1850, 1852). Суть догады, же вышло ай четверте выданя, в роцї 1854. Ін:​​ Олександер Духнович. Твори в 4-х томах. Том 2.​​ Головний редактор М. Ричалка. Пряшів 1967.

15

Муза спід Карпат Зборник поезії Русинів на Словеньску.​​ ​​ Зоставитель Анна Плїшкова. Русиньска оброда, Пряшів​​ 1996,​​ с. 11.

16

A.​​ Плїшкова,​​ Списовный язык карпатьскых Русинів : проблемы становліня, кодіфікації, акцептації і сфер фунґованя. Дізертачна робота. Братїслава 2006, с. 118.

17

Написане подля оріґіналной історічной назвы.

18

В. Падяк,​​ Нарис історії карпаорусиньской літературы ХVI. – XXI.​​ стороча.​​ Сполок русиньскых писателїв, 2012,​​ 140​​ с.

19

Свѣть​​ быв позад одборного-дідактічного часопису​​ Оучитель​​ другым славяньскым часописом, якый зачав выходити в Ужгородї і быв адресованый выключно підкарпатьскым Русинам;​​ в періодї силной мадярізації ся в ​​ нїм публіковала передовшыткым патріотічна поезія.

20

Друкарня з азбучныма ґрафемами была заложена в роцї 1863 в Ужгородї, до того часу ся публікації друковали в Тырнаві, Відню, Будинї, Львові).

21

​​ Будителям Русинів в тім періодї лем барз рїдко выходили властны поетічны​​ збіркы, або проза. А кідь вышла, векшынов то было мімо етноґрафічной теріторії Русинів (у Відню, в Будапештї, у Львові, в Перемышлю). Духновічови вышли друком ёго букварї про народны школы (Книжиця читальная...), в котрых были надрукованы ай ёго поетічны​​ творы. ​​ Ґрекокатолицькому священикови Николаёви Нодёви вышла в роцї 1851 збірка поезій​​ Русскій соловій​​ у Відню (Падяк, с. 58). Знама книжочка поезій Павловіча​​ Венец стихотворений о. Александра Ивановича Павловича​​ была упорядкована і выдана аж у 1920 роцї Іваном Поливком. (Рукопис поемы А. Павловіча​​ Став бѣдного Селянина...​​ ся нашов під банёв храму в Біловежі коло Бардеёва аж кінцём 50-тых років 20. стороча. Ін: Рудолф Павловіч,​​ Ґрекокатолицькый священицькый род Павловічовых із Шарішского Чорного​​ (1693 – 1900). Русин і Народны новинкы, Пряшів​​ 2010,​​ с.​​ 46., тыж Василь​​ Xoма, Великый поборник Русинів. Ін:​​ Русиньскый народный календарь на рік 2004. Русиньска оборода, Пряшів 2003, с. 107). Выбір з творчости Александра Павловіча вышов тыж дякуючі літератови-бадателёви ​​ Андріёви Шлепецькому, котрый творы книжно выдав під назвов:​​ А. Павлович: Избранные произведения. Пряшів 1955.

22

Позерай: В. Падяк – Л. Ільченко,​​ О. Анатолій Кралицький. Бібліографічний покажчик. Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека, Ужгород 1994, с.​​ 30.

23

Написане подля оріґіналной історічной назвы.

24

З архівных жрідел ся мож дізнати, же стабілынх членів мав сполок в часї свого заснованя 71. Близше позерай: Г. Бескид, Културно-освітна робота міджі Русинами в другій половинї 19. стороча. Културны общества. Ін:​​ Вызначны про Русинів. (Зборник рефератів із ​​ міджінародного научного семінаря к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 років од куплїня Руського дому в Пряшові). Зоставителї: Гавриїл Бeскид – Александер Зозуляк. Світовый конґрес Русинів, Пряшів​​ 2005,​​ с. 17.

25

С. Конєчні, Общество А. В. Дуновіча і Русины за​​ передмнїховской републікы. Ін:​​ Вызначны про Русинів. (Зборник рефератів із ​​ міджінародного научного семінаря к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 років од куплїня Руського дому в Пряшові). Зоставителї Гавриїл​​ Бескид – Александер Зозуляк. Світовый конґрес Русинів, Пряшів 2005,​​ с. 24.

26

С. Конєчні,​​ Капітолы з історії Русинів на Словеньску,​​ Пряшів​​ 2009.

27

Бывшый КСУТ ся перетрансформовав на Союз Русинів-Українцїв і в сучасности забезпечує културны потребы україньской народностной меншыны на Словакії, респ. култрурны потребы той части Русинів, котры, подля ідеолоґії сперед новембра 1989 чують ся надале быти найзападнїшов ґрупов Українцїв і за свій материньскый язык поважують надале язык україньскый, в котрім пишуть ай творы красной літературы.

28

Ближе позерай: К.​​ Koporová, Spolky​​ a organizácie v rusínskom národnom hnutí: tradície a súčasnosť. In:​​ Rusínska kultúra a školstvo po roku 1989 (Zborník vedeckých a vedecko-populárnych príspevkov I.). Anna Plišková, editor. Prešov: Prešovská univerzita – Ústav rusínskeho jazyka a kultúry PU, Prešov 2008, s. 49 – 50.

29

Русиньскый літературный алманах. Юбілейный рік Александра Духновіча​​ (2003). Зоставитель Василь Хома. Сполок русиньскых писателів, Пряшів​​ 2003,​​ с. 6.

30

Треба зазначіти, же хоць векшыма Русинів на Словакії ся стотожнила з русиньскым норматівным языком, з посткомуністічных часів зістала іщі часть Русинів (тоты ся ідентіфікують як Русины-Українцї), котры надале преферують язык україньскый як свій материньскый язык і пишуть ним таксамо ай творы красной літературы.

31

Порівнай: В. Ябур –​​ А. Плїшкова, Русиньскый язык в зеркалї новых правил про основны і середнї школы з навчанём русиньского языка. Русин і Народны новинкы, Пряшів 2005.

32

За рік​​ 2014​​ здобыв Премію А. Духновіча автор із Словакії Штефан Смолей за свій прозовй твір:​​ Бурї над Бескидами.

33

Премія А. Павловіча є удїлёвана кажды два рокы. За рік​​ 2014​​ єй здобыв Юрко Харитун за поетічну збірку​​ Мої незабудкы.

34

Найвызначнїшов є перша сінтетічна публікація автора Валерія Падяка:​​ ​​ Нарис Історії карпаторусиньской літературы ХVI. – XXI.​​ стороча.​​ Сполок русиньскых писателїв, Пряшів​​ 2012.

Мґр. Івана СЛИВКОВА, ПгД.: Културна ідентічность Русинів у творчости Штефана Сухого

Мґр. Івана СЛИВКОВА, ПгД., Інштітут україністікы і середнёевропскых штудій Філозофічной факулты Пряшівской універзіты у Пряшові (Словакія)

 

Култура як сполоченьскый яв і єдночасно​​ процес овпливнёваня множеством факторів, меджі котрыма мать важне поставлїня і вниманя самоідентіфікації (в мыслї і ґеоґрафічно), языка, реліґії і далшых пілїрів народной ідентічности. Термін култура є у своїй основі двойязычный, бо на єднім боцї суть сі култрурны люде подобны, а на другім боцї є праві култура то, што їх взаємно одлишує. З єствуючіх розборів і описів історії русиньской літературы на Словакії знаме, же народностна тематіка (напр. Блихова, 2010) належить к найрозшыренїшым проявам русиньской умелецькой творчости. Можеме увести велике множество прикладів ці уж з поезії, або прозы, на основі котрых є ясне, же Русины ся ідентіфікують із своёв народностёв і з історічного погляду в будьякім штатї барз добрї. Приклады русиньской народной ідентічности​​ у вшыткых подобах ся дадуть найти у векшынї творів сучасной русиньской літературы на Словакії. Найчастїше то суть образы, вытворены на основі споминів авторів на дїтинство (Ксеняк, Германова, Ґірова...), котре было позначене і соціалныма роздїлами, і історічным контекстом, бо​​ у​​ днешнїй модерній добі роздїлы меджі народностями на Словакії не суть великы. Сімболом русиньского народа в старшім періодї были главно дротарї (трілоґія о дротарёх М. Ксеняка), респ. іншы робітници, міґруючі за роботов найчастїше до​​ Америкы, люде із села з тяжков жывотнов дорогов (особнов і сполоченьсков – напр. пререселёваня, затоплїня сел і под. – Мальцовска, Харитун...). Културна ідентічность є свідомость приналежности к істій културї і приниманя очековань, котре має ёго околіця.​​ Є частёв ґруповой ідентічности, яка є споїнём особности і ґрупы. Належить к ній і перебераня істых соціалных і културных характерістік (подля Сливкова, 2015). Будує ся поступно, розвивать ся і найлїпше ся ідентіфікує в контактї з чуджов културов, напр. в мултікултуралнім оточіню (напр. місто, село, робота, школа).

К​​ основным знакам русиньской народной ідентічности, котра ся росшырює в контекстах і одношінях, належить: язык, простор (ґеоґрафічно ограніченый ареал, але і споїня із сільскыма корїнями), віра, і​​ доповнити можеме і шыршый концепт: думаня – в тім припадї скорїше позітівне, яке споєне з великов силов і рїшінём переконавати прекажкы. Подобны характерістікы бы ся обявили і при описї културных формул. Тіпічныма цїнностями суть здровя, любов, віра, моралка, сила, освіта, котры Русинів одлишують од векшынового жытельства Словакії, але до векшой міры ся і в сучасній русиньскій літературній творчости одзеркалюють народны традіції (што є про словацьку​​ літературу призначнїше в іншім історічнім періодї). На основі творів, з котрых сьме черьпали приклады при попереднїх подобных аналізах, можеме назначіти і істе сполоченьске табу в русиньскій културї, як напр.: інтеррупція, корупція, невіра, біднота і под., але тоты знакы підлїгають цїлосполоченьскым змінам і часом ся мінять.

Єднако, як у векшынї іншых народных літератур, в русиньскій літератрурї ся стрїчаме із стереотіпізаціёв, а в рамках нёй із позітівныма автостереотіпами. Русины у векшынї пригод суть силны окремы люде – переконавають прекажкы, переконавають тяжку судьбу, найдуть рїшіня, здобудуть то, по чім тужать (напр. по освітї). Позітівны характерістікы самоідентіфікації выважують скептіков, побоёванём о будучность (Русинів), крітічныма позіціями „к властным‟. Неґатівне оцїнїня при гетеростреотіпах не є таке єднозначне. До контрастных односин в русиньскых умелецькых текстах вступать скоріше місто і село, богатство і біднота, щастя і нещастя, а з тым звязаный бой героя проти вшыткым і вшыткому, проти судьбі (безу огляду на народный контекст). Крітічно суть оцїнёваны тыж неґатівны явы і властности (лакомство, атеїзм, неосвіченость...) і їх носителї без огляду на то, носителями якой културы суть.

Сучасна русиньска література доказує, же вопросы народной ідентічности, самоідентіфікації і де факто народного возроджіня в сучаснім літературнім процесї на Словакії іщі все барз інтензівно резонують. Характерістіку народной ідентічности Русинів, одзеркалюючу ся в умелецькій літературній творчости і опис шпеціфік інтеркултурной комунікації, апліковательных на русиньскый​​ контекст на Словакії, снажиме ся ідентіфіковати і у творчости етаблованого автора​​ Штефана Сухого.

У​​ творах Штефана Сухого проявы културной ідентічности ся дають обявити главно у творчости про дорослого чоловіка. Творчость про дїти до істой міры назначує едукатівну функцію літературы і підпорує у цїлёвой ґрупы гордость на своє корїня, а тыж спрощено рефлектує потребу природного поужывателя русиньского языка і повноцїнной варіанты списовного языка країны, в котрій жыє. Выходячі з перегляду творчости про дїти,​​ суть Сухого тексты частёв тзв. чітанковой/повинной літературы​​ і​​ їх основным комунікатівным ефектом є вытворїня в собі позітівного одношіня к русиньскому языку. Основов прінціпу в будованю ёго творчости є гумор і легкость зображованя реалности як природной​​ части жывота чоловіка – річі, плоды, звірята мають людьскы властности і характерістікы, жебы были дїтьскому чітателёви легно зрозумітельны.

Тематічно ся автор замірює, ці уж у творчости про дїти, або про дорослых, на:

– вселюдьскы і всеплатны правды, як напр. де ся двоє бють, третїй выграє; не треба мати силу, стачіть розум і под.;

– інтереснов частёв є запоёваня ся до родовых роздїлів​​ підкреслёваня стереотіпных властностей (напр.​​ Воробель і Сова,​​ зборник Азбукова мама, 2010;​​ пыската свекра –​​ За телевізор,​​ Русиньскый співник, 1994;​​ Співанка​​ старій дївцї Анцї, Хлоп думать,​​ Русиньскый співник,​​ 1994);

– рефлектованя інтеркултурных роздїлів (напр.​​ Русин​​ і граблї,​​ зб.​​ Азбукова мама, 2010;​​ Чом Америчане сивы,​​ Русиньскый співник, 1994);

– тіпізованя русиньской​​ народностной свідомости (Я​​ ​​ мала Русинка,​​ зб.​​ Слон на Кычарї, 2007);

– сполоченьскополітічна крітіка (Валальскый філозоф,​​ Русиньскый співник, 1994);

– гуморны ремінісценції (В автосервісї, Плоды осїннёй загороды, 2016;​​ Есемеска пану богу на Новый рік,​​ Репп​​ о​​ самотї, Змерканя, Журавы з Америкы, Балада о​​ скривленім клинцю,​​ зб.​​ Третє крыло, 2014 )​​ і под.​​ Мудрость і вынаходливость ґероїв Сухого пригод домінує і в порівнаню з остатнїма характерістіками, котры​​ суть дефінованы скоріше у іншых русиньскых авторів (попозерай текст​​ Образы народной ідентіты в русиньскій​​ літературї на Словеньску),​​ дїє як єдна з основных рисів​​ Русинів, а єдночасно як авторьскый рукопис.

В​​ днешнїм рефератї ся зосередиме на інтерпретачну аналізу тексту​​ Як Руснакы релаксують​​ (1997; реедіція​​ 2017), котрый одзеркалює нараз веце слїдованых аспектів​​ – културны приклады Русинів, контрастны світоглядны бісїды на осі – мы і они, русиньску поетіку, то значіть сполочны ідентіфіковательны знакы поетікы русиньской літературы на Словакії, гуморный надляд як єден із знаків Сухого творчости, мудрость і вынаходливость рїшіня, одлишуючі Русинів од маёрітной популації, і далшы знакы културной ідентічности, як напр. ґеоґрафічна самоідентіфікація (назвы сел і міст, одкы походять ґерої пригод) і языковый вопрос.

Основнов естетічнов катеґоріёв в комедії є комічне, то є в теорії літературы дефіноване як „выбудоване на порівнованю особы або предмету з ідеалным передобразом‟. Причім предметом комічного суть у векшынї людьскы недостаткы і хыбы, котры суть звелічованы.​​ Комічне роздїлюєме на дакілько ступнїв: гумор (смішна сітуація) – сатіра (морална і сполоченьска крітіка) – ґротеска (звелічованя неприродных явів) – абсурд (без лоґічного смыслу).

  • Сухого зборнику​​ Як Руснакы релаксують​​ находиме передовшыткым першы два​​ ступнї комічного, то значіть​​ гумор і сатіру.

Такой на зачатку книгы і в пригодї​​ О пекелнім цапови​​ (с. 3) чітаме:​​ „Чей ани єден народ на світї не любить так​​ чуда, як нашы Руснакы, бываючі по невеликых​​ валаликах, розметаных меджі лїсами. ‟​​ Причім пригода,​​ окрем віры​​ надприродны силы, одзеркалює і богабойность Русинів, котры як віруючі боять ся пекелных знаків (червеный цап). Притім але не іде о жадны міфічны зъявлїня ани пекелного посла, але о выдумку і жарт молодых хлопцїв, котры хотять пострашити частїше попиваючу бабку. Важнов є ту тыж думка, же перед нечістыма силами ся мож охранити лем силнов молитвов і віров. Бабка є цапом наслїдована, не як нечістов силов, але як ґаздыня властным домашнїм звірятём, што але она не видить і не спознає про алкоголічне опоїня. Важность жарту додає час, коли ся сценка одограє – на переломі років, котрый є векшынов​​ часом біланцованя, і єдночасно очекованя.​​ В​​ пригодї​​ Грїх і покаяніє Юрка...​​ (с. 11) ся стрїчаме з поставов мужа у продуктівнім віцї, котрый вырїшить отестовати, ці​​ го ёго манжелка любить так, же ся зробить мертвым. Із жартом му помагають ёго приятелї, котры при нїм до погробу тримлють страж і скрывають ёго тайну дотогды, покы ся сам не рїшить прозрадити. Значіня приятелїв і дотриманя догоды є барз важна часть жывотной істоты. Хытро грана смерть ся подарить, вшыткы селяне увірять, же є мертвый. Манжелка смутить і смутить і жена, по котрій Юрко тайно тужить.

Дїёва лінія ся розвивать дале, кедь почас погробу Юрко встане з мертвых, зачне поучовати людей о карах за грїхы,небі і о пеклї, выдумує сі способы покаяня і одчінїня світьскых грїхів на основі інформацій, котры о людёх знав. Докінця собі выбудує і мено ясновидителя – предповідать будучность і кары за грїшность. Переберать на себе роль карателя, того, хто рїшать о способі выкуплїня, напр. двом сестрам – богатій пророкує кару, а бідній покій.

Ґероёвы розповідї Юркови наконець переростуть через голову, справує ся невгодно, а сам не жыє подля прінціпів,​​ котрых говорить – підводить властну жену. У снї ся му присниє св. Юрій, котрый го напоминать за такы скуты​​ – жадать, абы перестав предповідати будучность, жебы перестав циґанити і підводжовати; Юрко ся напудить і послухать, але не хоче собі признати вину і так скінчіть подводны актівности циґанством і фіґлём (розлучіня ся з​​ фраїрков), лем своїй женї ся признать, же ю підводив, а она му прозрадить таёмство, же і она підводила ёго, кедь быв іщі в Амарицї (точно з мужом ёго фраїркы), но наконець сі взаємно одпустять.

Єдиный, при кім страчать одвагу (моралны забраны) і кому не хоче повісти, яка кара го по смерти чекать, є священик, отець духовный, котрому ся не одважить циґанити. Обходить го і выдумує причіны, чом не може ніч повісти, наконець го натілько уразить немілым словом на чести, же го отець духовный удасть і Юрка на три​​ місяцї​​ запруть до арешту. На стїнї арешту ся му зась зъявить св. Юря, жебы му припомянув понаучіня:​​ „З​​ правдов ся тяжко крачать жывотом‟​​ (с. 64).​​ Юрко сі понаучіня наконець​​ одсидить в арештї, а тыж порозумить, же думка всягды притомной божой моци, справедливой кары і розгрїшіня не патрить до рук чоловіка. Інтереснов і іншпіруючов частёв пригоды є зображіня мужскоженьскых релацій, котры суть основов первотного жарту, а тым і рушаючов силов пригоды, бо самолюбость і жарливость ся стане спущачом вшыткых далшых​​ подїй, котры Юрків жывот перевернуть нарубы.

Інтеґралнов частёв Сухого текстів є, окрем названя стереотіпів, напр. тексты о питю алкоголу (окрем іншого, і жарт на обалцї книжкы), ай індентіфікація предсудків, котры дефінуєме як неґатівны погляды і позіції​​ ку ґрупі​​ або представителёви ґрупы лем зато, же до ґрупы належить. Тот проблем є описаный, напр. і в пригодї шандаря Федора (с. 65), в котрій вступну часть присвячує предсудкам односно представителїв дотримованя порядку, бо суть глупы, злы і нечестны. Окрем общой неґатівной позіції к поліцайтам, ся автор дотулять і великій дырзости молодых поліцайтів, котры не знають з людми їднати так, абы здобыли, што потребують, напр. інформацію.

Шандарь Федор быв чоловіком з народу і зато знав, як із людми їднати. Все​​ ходив пішо, а зато того велё відїв, много чув, хоцьшто ся му подарило... Дїяв у повойновім періодї, котрый быв про сполочность непростый, але єдночасно указовав мудрость і силу народу, як перемочі тяжкы пробы. Пригода кулмінує , кедь сі Федор хоче выбрати​​ невісту і піде до єй дому, де го привітать і погостить єй мати. Але она не хоче оддати дївку за шандаря, зато го зопє і охабить го спати на твердім із кошариком під головов, намісто заголовка – як послїднёго слугу. Іщі ся му зато высмівать і розносить по селї плёткы. Федор ся їй хоче помстити. Вдяка скушеностям із людми знає, же скоро прийде час домашнёго палїня алкоголу, і баба буде дома палїнку палити, а тым буде робити дашто, што є заказане.

І​​ так сі на то почекать, выстигне правый час і прийде ю за то покутовати. При тій стрїчі але прийде на то, же мають много сполочных поглядів,.. і же не є така плана, заєдно переоцїнить своє справованя ся ку нёму як зауяте ай баба.​​ Пригода є попереткавана епізодныма всувками, як напр. о котролёваню поволїня на забаву циґанів, о Федоровім злім слуху, вдяка котрому сі поплете бандеровця з Баєрівчаном і под., якых цїлём є „полюдщіти шандаря‟ – указати ёго позітівны властности, як напр. охоту помочі, і тым вывернути непідложены предсудкы. Поліцайты суть ту выкреслены як невыгнутность сполоченьского фунґованя, як утримователї порядку. На другім боцї люде (а главно хытры Русины) все будуть правила і законы обходити. А нелем в тяжкых часах, якыма повойновы рокы наісто были. Одношіня сполочности ку шандарям, поліцайтам і​​ верейній безпечности ся але не мінить, уніформы выкликують решпект, а в припадї поліцайтів часто і дешпект.

В​​ пригодї ся рефлектує крітіка (самых себе і іншых), особны амбіції помстихтивости, але і мужскоженьскый погляд на світ (хлопска душа є довго дїтьска,​​ женьска є практічна і матеріална). За природну часть жывота ся​​ поважує алкогол і ёго питя, ротом Федоровой надїйной свекры:​​ „Вшытко є хлїб,​​ што чоловік при столї держить‟​​ (с. 69), а єдночасно і гумор, бо то є їй одповідь на Федорів вопрос, ці тот дым, выходячій з комина, є з печіня хлїба (способность вынайти ся).

Сатірічну часть твору​​ Як Руснакы релаксують​​ творять пригоды, заміряны на крітіку сполочности в різных варіантах, напр. моралка (веце прикладів невіры), політіка і ідеолоґія (партійна проблематіка.). В пригодї​​ Як сьме были на бріґадї в Совєтьскім союзї​​ (с. 74)​​ высокошкольскы штуденты дістали престіжну можность іти і увідїти чудесный і красный СССР як одміну за добры выслїдкы в школї. Соціалістічна сполочность, котра хвалить великый російскый народ і​​ ёго ідеолоґічны прінціпы, выкликує у молодых людей зведавость і інтерес, а тоты, котры таку можность – побывати даякый час в Советьскім Союзї не дістануть, суть охотны докінця підплатити дакого, жебы ся там дістали. Розуміють то як одміну за добры выслїдкы​​ в штудію. Тов одмінов має быти про них бріґадницька робота про добро совєтьского народа. Навщіва наконець была про штудентів універзіты великым розчарованём – много робили, мали злы условія на жывот (неякостне бываня) і не могли ся забавляти, докінця были​​ обмеджованы в дакотрых актівностях лем зато, же были чуджінцями (напр., купати ся в озерї, выграти у змаганю о лїпшый културный проґрам). Штуденткы неґатівно оцїнёвали і містных хлопів,​​ котры были некултурны і нияк ся їм не любив їх обдив. По навернутю домів уж​​ ​​ ...​​ нихто не вірив,​​ же совєтьскый​​ народ є про вшыткых остатнїх прикладом, як нам то в школї высвітлёвали‟​​ (с. 83).​​ Гумор в тій пригодї презентує, напр. епізода, зображююча розговор дївчат з їх допроводом, пересвідченым ідеолоґом Серьёжом, в котрім​​ ся го по бріґадї на полю опросили, ці го не болять крижы: „Болять вас крижы? ‟​​ А Серьёжа одповідать: „Ні,​​ у нас ся​​ говорить хербет. Не треба до вшыткого тягати реліґію.‟​​ Основу пригоды​​ Кому в корчмі горячо,​​ того дома​​ зима бє​​ (с. 84)​​ характерізує цітат:​​ „Нє,​​ нє,​​ Русины не суть​​ вам ниякы пияци, як то твердила якась жобрача редакторка в телевізорї.‟​​ (с. 84).​​ Автор в нїм спрацовлює стереотіп, назначеный скоро у вшыткых пригодах зборника. Говорить ся ту о стереотіпізації, дефінованій питём алкоголу як о сучасти​​ жывота чоловіка аж до такой міры, же ся стане часто єдинов втїхов аж смыслом жывота. Герой пригоды є такый, як векшына хлопів із валалу. Все го то до​​ корчмы тягало меджі хлопів на фалат бісїды і на погарик. Аж го по часї палїнка переможе, напє ся і поранить​​ ся, а тогды ся заприсягать, же уж пити не буде, бо​​ „Найлїпше є жыти так , жебы вам палїнку властны дїти не вымітовали на очі‟.​​ Кедь ся му конечно подарить перестати пити і усвідомить сі неґатівный апект того злозвыку, приходить ід ним навщіва – братняк​​ з Україны – а тота зо собов приносить вызву: питя на дружбу. Актуалізує​​ ся ту тыж стереотіп, знамый і зо шыршого словацького аспекту: „вшыткы пють‟ в подобі выслову:​​ „Ты мусиш​​ быти хворый, кедь не хочеш выпити​​ (с. 86),​​ бо у нас ся не пє лем з єдной прічіны​​ – же лїкы і алкогол не мож комбіновати.‟​​ Дружба з україньскым братняком героя зась привела к алкоголізму. Посилнїня інтерпретації стереотіпу​​ о​​ питю алкоголу в шыршім контекстї є ту в зображіню інтеркултурных шпеціфік: пиво або водка; женине обвинїня, же є​​ пяный, як Рус, а же хлястать тоту палїнку, як даякый Українець:​​ „Якый я Рус,​​ якый Українець!‟ –​​ крічіть на жену.​​ „Я честный Руснак,​​ то сі запамнятай!‟​​ Окрім уведженых знаків, ся в далшій части пигоды назначує розшыреность злозвыку в сполоченьскых верствах. Герой перестає пити, бо мусить брати лїкы на болячій зуб; зразу собі усвідомить, кілько річей му почас питя уникло і пересвідченым абстінентом ся стає по тім, як му властна дїтина повість, же бы хотїла, абы го навсе болїли зубы, жебы не пив. Прояв певной​​ волї вкаже тым, же пити перестає, але кедь наконець мусить реґуларно навщівлёвати зубаря (котрый быв таксамо алкоголік: зачав пити од жалю, бо го підвела і охабила манжелка), приходить до высновку, же тяжкы жывотны пробы рїшать алкоголом дехто, без огляду​​ на то, ці є iнтеліґент, або обычайный робітник. Завершінём пригоды суть конштатованы жывотны правды:​​ „Бо хто ся не знать​​ стокманити​​ (позн.​​ ред.:​​ змістити)​​ до властной скоры, та ся му властный розум з властного сумлїня высміє‟​​ (85).​​ Найтяжше є дати раду самому собі.​​ В​​ дусї жывотных мудростей проходить і далша пригода, котра отварять вопрос віры і „змаганя ся‟ двох реліґій (православной і ґрекокатолицькой) –​​ Божественна і мало грїшна дішпута двох ґрекокатоликів із православным дїдом за одпустовым столом​​ (с.​​ 91).

Носителї двох вір ся стрїтять при сполочнім святочнім столї і ведуть розговоры о тім, котра з вір є лїпша і чом, якы мають знакы (поужываня языка, справованя ся священиків – ґрекокатолицькы суть як панове, а православный піп є чоловік з народа, робітный і простый) і под. Обранця​​ ґрекокатолицькой віры говорить:​​ „Та щі,​​ на мой веру,​​ православного попа мудрого не відїв.‟​​ Православный обгайця​​ контрує:​​ „Мудрого лем мудрый може спознати,​​ а баран​​ лем барана.‟​​ Старый дїдо,​​ носитель православной віры,​​ є​​ і носитель жывотной мудрости, кедь вшыткых вызывать ку толеранції і конштатує, же​​ высмівати ся з іншой віры​​ грїх, а роздїлны і злы суть люде, не віры.​​ „Кедь лем своє​​ любиш, а чудже не видиш, то є потім грїшно.‟​​ (с. 96).​​ Інтеґралнов частёв пригоды є назначеный языковый вопрос (язык літурґії) і народностный вопрос: „Сьме Словакы,​​ бо​​ жыєме на Словеньску. А вы і Українцї, і Руснакы, і Русины, і Бог знать, што іщі нї. Посплїтали сьте віру з політіков із народностёв, та не знате з того выйти.‟​​ (с. 97).​​ Основнов​​ поінтов​​ є але крітіка людьской глупости і плыткости, бо кедь православный дїдо одходить, по дорозї впаде і зістане лежати на земли. Нихто му не іде помочі, а наконець вмерать про маліхерны звады, бо не поміг чоловік чоловікови.

Пригоды​​ Як єм ся став сталіністом​​ (с. 99) і​​ Як єм ся​​ (скоро) став комуністом​​ (с. 143)​​ описують історічно​​ сполоченьскы условія в часї влады комуністічной партії. Крітізують неслободу (напр., у выбратю віры), але тыж характер добы поставленой на моци, в котрій могли быти успішны, богаты і впливны люде тоты, котры были у комуністічній партії. Місцями аж наднесено є описане, як ся хотїв ґерой Штефан Сухый стати партійным і як ся му то не дарило, хоць ся барз снажив. Автор представлять комуністічный режім з надглядом і героя (самого себе як неуспішну жертву несповненых снів). Граво і гуморно говорить о партії як о обєктї залюблености, і єдночасно​​ ю​​ крітізує і зосмішнює описом характерів впливных політіків, напр., вечерня школа марксізмуленінізму, де герой є барз пилный штудійный тіп, насадив высоке​​ штудійне темпо, бо ся до партії хотїв перебоёвати властныма силами, але соціалістічна візія є, же ся треба знати приспособити колектіву:​​ „Дім політічной выховы тым здобывать​​ важность, кедь до нёго ходять важены шефове, хоць суть завалены властнов роботов.​​ Вшыткы їх хотять потім наподобнити, также партія здобывать важность межі масами. ‟​​ Іншый приклад​​ ​​ важнїше є выпити на сполупрацу, як охота робити про добро партії (крітіка пасівности). Але тыж :​​ „Наймудрїше было обдивляти мудрость​​ дурных і глубоко ся задумовати над шаленотами релатівнї мудрых. Барз мудрых членів партії єм не мав нїґда серенчу стрїтити.‟​​ (с. 150) –​​ крітіка глупости політіків.​​ Назначеный є ту і далшый феномен добы, а то перевертаня ґероків по нїжній револуції, котре є крітіков людьского справованя ся , але і політічной културы (з КПЧ до КДГ, утїканя з партії і „вертаня‟ партійных леґітімацій впливных партійных такой по револуції. Зістав лем єден скромный і дотогды ся нияк не проявляючій партійный​​ – Михал Коваль, котрый ся став великым вдяка​​ тому, же ся означів, же:​​ „ ...​​ він не комуніста,​​ але лїво орьєнтованый​​ обчан, котрый мать право на свою демократічну вольбу.‟

На гуморне зображіня неґатівных людьскых властностей і характеровых черт ся зосереднили пригоды​​ Братняк Александер​​ (с. 105)​​ ці​​ Кукурікууу!​​ (с. 113),​​ як і​​ Склероза мултіплекс мамоноза​​ (с. 122).​​ Братняк Александер​​ є пригода,​​ в котрій хлопець дістав мено по священиковім сынови, бо хотїв, жебы тыж быв такый добрый і інтеліґентный, але стало ся наспак. Александер быв шпекулант, все выдумуючій глупости, котрый робив злобу і циґанив родічім, як напр.: зробив громадный кырвавый скуток – прилїплїнём языків школярїв о студню, жебы їх болїли і не мусили декламовати. Поінтов є, же не мена, але скуткы формують і деформують характер. У далшых двох​​ споминаных повіданях автор ся заміряв на крітіку людьскых властностей і дїй, котры суть наміряны на іншых. Назначеный є проблем, знамый і зо сучасной сполочности, же любов к пінязём є тыж хворотов: ЛАКОМСТВО, НЕВІРА, ПОМСТА...

Сатірічна сценка, подля котрой є названа цїла книжка,​​ Як Руснакы релаксують​​ (с. 135),​​ рефлектує найчастїше​​ ся обявлюючі вопросы русиньской сполочности на Словакії: віру, язык, кількость, міґрованя за роботов, сполужытя​​ з​​ іншыма етніками і народами:​​ „Наша віра​​ ​​ богу міла,​​ ваша віра –​​ як у водї дїра.‟​​ Модерне є по словацькы,​​ немодерне – по русиньскы.​​ Русинів є мало, зато мусять быти способны (139); віра і політіка – православны суть за комуністів, ґрекокатолици за КДГ; пінязї – кібы на Українї было пінязей, та нашы бы там ходили за роботов, такой бы ся вшыткы за Українцїв писали, але зато, же є лїпшый жывот на Словакії, так ся скоро вшыткы за Словаків пишуть. Ту ся ку вывжываню​​ різных ступнїв комічного придає пародованя і іронізованя. У заключній пригодї​​ Повіданя о Анґеліцї і директорови​​ (с. 153)​​ автор описує школьске оточіня.​​ Героїнёв є​​ молода учітелька Луція, котра наступить на своє перше працовне місто і стрїтить ся там із мстивым і неморалным директором, котрый не знесе, кедь му дахто одпорує ці зосмішнює го. Молода учітелька го провокує, а він ся ю снажить „напрямити‟ к нечестным способам, жебы ю навчів акцептовати авторіту і векшыну (в тім припадї і ідеолоґію політічной партії). Цїлый колектів учітелёк у тій школї є застрашованый, учітелькы суть сексуално переслїдованы і „научіли ся​​ бояти‟. Луція ся сперать, не вздає ся і наконець здобуде решпешкт і узнаня колектіву, на каждорічнім святкованю МДЖ, де ся, парадоксно зближить і з директором – по успішній забавній сценцї на основі філмовой Анґелікы. Выбір того філмового мотіву​​ є​​ барз інтересный, бо презентація якраз того філму была часто комуністічнов партіёв вывжывана на одпутаня позорности сполочности од дїятельства партії. Сила колектіву ся проявить по переворотї, кедь суть „утискованы‟ учітелькы єдиным колектівом, котрый не жадать одкликаня свого директора. З молодой Луції ся докінця стає ёго заступкыня (тоту стару одкликали, але ани не так про застарїлы погляды, як про зостарнуте тїло).​​ В​​ ролї старой і про віру неакцептовательной учітелькы​​ навспак​​ назначена потреба акцептації жывотной​​ мудрости: чоловік потребує културу (люде суть злы з недостатку културных зажытків, а потім з нечінности завідять); богаты і впливны люде не суть божством на земли, але наспак найчастїше з чортом споєны; політіка є плаваня до незнама...​​ 

 

На основі інтерпретації выбраных текстів Штефана Сухого ідентіфікуєме дакілько далшых знаків, котры мож задїлити к проявам културной ідентічности Русинів: гумор і з ним споєна вынаходливость, богабойность і віра у высшу міць і єй протипол в подобі нечістых сил, вниманя злозвыків (алкогол і питя), робітность, облюбленость​​ котрастных споїнь (біднота – богатство, мудрость – глупость, женьскый – мужскый погляд і под.)

 

 

Література:

ČENĚK, J., SMOLÍK, J., VYKOUKALOVÁ, Z. (2016).​​ Interkulturní​​ psychologie. Vybrané kapitoly.​​ Praha: Grada, ISBN 9788024754147, 312 с.

BLICHOVÁ, A. (2010). Súčasná rusínska literatúra na Slovensku. In:​​ Rusínsky spisovný jazyk na Slovensku 1995 – 2010 a súčasná​​ rusínska literatúra, Prešov, 2. 12. 2010. Prešov: Prešovská​​ univerzita v Prešove – Ústav​​ rusínskeho jazyka a kultúry, ISBN 9788055502977, с. 69 – 81. KOSEK, J. (2011).​​ Právo n(a)​​ předsudek.​​ Praha: Dokořán, ISBN 9788073633127, 351​​ с.

SLIVKOVÁ, I. (2015).​​ Úvod do interkultúrnej komunikácie.​​ Prešov: Vydavateľstvo Prešovskej univerzity, ISBN​​ 9788055515335, 116 с.

СУХЫЙ, Штефан/SUCHÝ, Štefan (2014): Третє крыло/Tretie krídlo. Svidník: Združenie inteligencie Rusínov Slovenska, ISBN 9788097177911, 103 с.

СУХЫЙ, Штефан (2016): Плоды осіїннёй загороды. Свідник:​​ Tlačiareň svidnícka, s. r .o. про Русиньску оброду на Словеньску, ISBN 9788089755301, 96 с.

СУХЫЙ, Штефан (2004): Азбукарня. Пряшів: Русин і Народ­​​ ны новинкы, ISBN 8088769523, 64 с.

СУХЫЙ, Штефан (2007): Слон на Кычарї. Пряшів: Русина і Народны новинка, ISBN 9788088769781, 64 с.

СУХЫЙ, Штефан (2010): Азбукова мама. ADIN, s. r. o: Русиньска оброда на Словеньску, ISBN 9788089244911, 136 с. СУХЫЙ, Штефан (2017): Як Руснакы релаксують. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 9788089798094, 166 с.

СУХЫЙ, Штефан (1994): Русиньскый співник. Пряшів: Русиньска оброда, ISBN 8088769027, 60 с.

СУХЫЙ, Штефан (2008): Незабудка. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, ISBN 9788096923090, 96 с.

СУХЫЙ, Штефан (2009): Міст над ріков часу/Most nad riekov času/A bridge over the river of time. ADIN,​​ s. r. o: Spolok rusínskych spisovateľov, ISBN 9788097018528, 64 c.


 

1 2 3 4