Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Елена Хомова- Грінёва

Порядок

Пограбaм листя в осени
попадане по траві
остали голы стромы
зоблечены із шматяа
під пахузов зо загородкы
однесу плоды лїта з двора,
непорядок і смітя.

 

Вечур (день помершых-памятка)

Одрїкам молитву вечур
за душы котры Господь взяв,
они як неонове світло
споза облачка світять дале нам.
Видиме запалену свічку,
горить поломінь, він не згыне,
роздумую што прийде і чекать нас.

 

Душа поета

Душа поета
не дримле, не спить.

Душа поета –
то мед і сіль.

Душа поета
мінить ся, творить.

Душу поета
зранить кривда, грїх.

Душа поета –
то жаль і сміх.

Душа поета
пише і любить.

Душа поета –
то мелодія і язык.

Душа поета
так выллята на папірь.

Мілан ҐАЙ: Споминаня на молоды рокы (2.)

По приговорї наслїдовав проґрам, котрый зачали членове кутурного середовиска із Гуменного танцями.

Поступнo ся вымінили хоры співачок з Лабірця, Красного Броду, Габуры. Людей може найвеце побавив народный розповідач із Гуменного своїма гуморныма розповіданями із жывота.

Так ня нападать єдна пригода што розповідав: „Циґанам ся народив сын. Кедь ся вшыткы посходили на хрестины і попивали, єдного напало взяти Циґанча на рукы, тай так повідать:

„Но та повідж мі, няньку, што буде із того твого сына як выросте?‟

„Но, та як на нёго так позерам, може із нёго буде хырный музикант, такый як я.‟

Другый стане і повідать: „Не маш правду. Не видите, як шермує з руками і ногами, векслак буде з нёго.‟

„Го-го го, то буде богач.‟

Наконець повідать тот, што го тримле на руках:

„Ани єден, ани другый не мате правду, він буде політік. Попозерайте ся на нёго, до оч ся мі сміє, а до рук мі уж наложыв…‟

Но та так то даяк подовжовало, аж до конця културного проґраму, покы ся уж і подакотры старшы люде зачали розходити. На несподїваня были ту ай дакотры із близкых сел і міст – із Фалковець, Красного Броду, Лабірця і Гуменного. В них дакотры нашы селяне мають своїх близькых, родину, мужів, жены або доконця і з тамады походять.

Із прибываючіма годинами старшых людей убывало а наопак сходили ся молоды, бо мала быти сполоченьска забава аж до рана. Но а така річ є про молодых як створена. Музика буде грати аж до рана, также о забаву є постаране а што є на тім найлїпше, же то буде задарьмо.

Орґанізаторы зачали помалы перемістнёвати столы із стілцями попід облакы наоколо салы. Коли уж было тото вшытко нарихтоване, на сценї помалы кончіла приправу ай капела, яка зачала ладити музичны інштрументы і пробовали мікрофоны знамыма словами: „раз два, раз два‟. Молодеж, але ай дакотры женачі з родинами зачали помали сїдати поза столы а за короткый час сала была скоро заповнена.

Сельскы парібци лем зазерали, де посїдають дївчата із сусїднїх сел, котры іщі обчековали і стояли перед дверями. Може іщі не были рїшены, ці ту зістануть або одыйдуть даґде інде. Вызерать то але так, же зістануть, бо на околишнїх близкых селах акурат в тім часї не была нияка забава, а ту то мають ай задарьмо.

По першых тактох музикы не танцёвав нихто, танечный паркет зістав порожнїй.

Парібци позерали по дївчатах а дакотры їх дослова очами „гіпнотізовалиˮ і робили сі планы, же котру першу підуть вызвати до танця.

За єдным столом сидїли штирёми камаратя: Іван, Мірко, Штефан і Володё. Ай їх тема была тыж о дївчатах, котры поступно оцїнёвали. Мірко повів: „Іване, тоты штири дївчата, што там сидять за другым столом напроти нас, дакотры із них уж познаме, нє?‟

„Маш правду,‟ одповів і потвердив, же суть із сусїднёго села Фалківцї: „Тота з чорным волосём є Яна а коло нєй направо сидить єй сестра Мілка. Были сьме із нима уж пару раз минулого року через лїтнї вакації на жываньскій у їх селї, памяташ?

„Та то твої сестерніцї, кедь добрї памятам, ці нї?‟

„Так як повідаш. Тоты далшы дві не познам.‟

Коли дївчата попозерали ку їх столу і кывнутём головы поздравили, закывали їм ай они а Мірко такой пішов за нима, ку їх столу побісїдовати. По звітаню і короткій бесїдї, вернув ся назад, але уж ай о дашто мудрішый.

Іван збыстрив погляд, тай ся звідує: „Но та што єсь зістив?‟

„Тота менша довговолоса є сестерніця Яны і Мілкы – Марька, а тота загадна четверта блондіна є зясь Марькина добра камаратка і єй сусїдка Люба.‟

Іван не скрывав інтерес о Марьку, котра му такой упала до ока. Не міг од нєй очі одвернути, так го притяговала своїм вызором, довгыма, помалы аж скоро по пас волосами і красным усмівом. Дотеперь єй іщі ниґде не відїв і не стрїтив.

Іван му такой дав прпозіцію, ці підуть за нима танцёвати, як зачнуть грати. Было то іщі таке неісте од каждого із них, бо дївчат было веце, также іщі не были рїшены, хто де і за кым піде. Согласны але зістали у тім, же перше „загрїваюче“ коло бы найлїпше было потанцёвати із знамыма камаратками.

Мірко повів, же теперь піде за чорноволосов Янов, Іван же за Марьков, но а Штефанови і Володёви в основі было єдно, хто за котров піде, бо никотру із них не знали.

Кедь зачали першы тоны музикы, такой „мастили“ ку їх столу і єден по другім вызывали дївчата до танцю. Остали танцёвати поблизко себе а через павзу меджі співанками переговорили вєдно по пару слов.

Як скончіло танечне коло, одпровадили дївчата ку столу і подяковали за перше выдарене танечне коло. Парібчаци ненападно слїдовали реакцію своїх танечнїць, котры зачали сполочну дебату.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Вечур

Над полём зтемнїло
затихло ку ночі
кряче птах неміло
день є уж без моцї

І воздух схолодив
хвіє ся одразу
Дзвін з турнї без сходів
дав голос образу

Перинов Господнёв
земля ся прикрыла
з надїї… а до нёй
старости завила

Осїнь

Чвірінкать на дубі
під небом голубым
пташок із осени

Листочок мідяный
велё їх спаданых
строму нехосенных

Оджыли през лїто
молодость зо світом
дали му надїю

Летить сі чорный птах
осїнь є допита
ани ся не смію…

Мілан ҐАЙ: Спoминаня на молоды рокы (І.)

Быв шумный теплый юновый день. Вітор приємно пофуковав і гласкав каждого, хто у тiм часї быв вонка. Може про дакого бы было лїпше посидїти даґде в холодку під красно розцвитыма черешнями або ябліньками і так ся хранити од острого ярьнёго сонця. Люфт, котрый ся шырив додалека, быв насыченый пахом розцвитых черешень. І пчолкы усиловно лїтали коло розцвитых стромів, же аж было чути як перелїтали з єдной квіткы на другу.

Кілько квітя їм треба перейти, жебы назберали доброго маёвого меду? Кілько раз ся їм треба навернути до свого уля, жебы наповнити порожнї рамикы? То ся істо не дасть лем так легко зраховати. Но але справды маёвый мед є найлїпшый. Каждый лем такый зганять, бо він є найякостнїшый.

На луцї весело полїтовали лотаї. Было радость на них смотрити, як собі з нима вітор пограє. Їх некоордінованы погыбы были смішны аж хаотічны. Але і так ся їм подарило стрїтити в тім хаотічнім лїтаню з другыма. Было видно, як єден другого притяговали і такой ся взаёмнї пронаслїдовали і полїтовали єден близко другого. Даколи ся їх стрїтило веце і полїтовали і у векшых ґрупах.

Наше село жыло могутныма приправами на ославы 440 рочніцї од першой інформації о нашім селї. На містьскім урядї председа із таёмником приготовляв проґрам. Вшытко  ішло, як ся говорить – як по маслї. Дакотры пункты проґраму было треба вымінити за другы бо заїднаны фолклорны ґрупы уж на дану дату не мали вольны терміны, зато быио потребне робити такы зміны.

Але і так ся подарило даякый проґрам зоставити і за помочі Гуменьского културного освітнёго середовиска. Боком не зістали ани сельскы фолклорны ґрупы з Габуры, Красного Броду ці Меджілаборець.

Тыждень перед великым днём “Д„ ся приправа ослав несла в найвекшім темпі, лем жебы ся не дай боже на дашто не забыло.

Сполок жен із села мали приготовити даяку выставу ручных робот із звыками села, котры бы мали быти презентованы на споминаных ославах. Не мало бы ся забыти ани на актівіты сельского пожарного сполку, котры ведуть до далекой минулости, коли ся о селї Суків говорило аж в самій Празї. Ту дївчата были на конкурзї а барз добрї обстали, бо были першы. Зато тота традіція ся дотримує ай на дале.

До културного середовиска села бы мали вести першы крокы родаків із села, котры про тото село дашто здобыли, або котры застають по розлічных містах важны ведучі позіції такы як учітель, професор, судця, доктор, інжінїр, умелець і так далше. Ту про них буде приправлене привітаня із короткым проґрамом і записом до сельской кронікы. По тім актї бы мав наслїдовати културный проґрам у самотній салї културного дому. Околіця културного дому бы мала быти окрашлена малыма березками і пантликами вшеліякой фарбы. Над вступныма дверями бы мав быти напис: „Вітайте краяне і родаци“. Также така была представа урядників села.

Конечнї але надышов день ослав. У селї то уж од рана, як ся повідать, фырчало як в улю. Вшытко ішло подля „гармоноґраму“ – розпису, котрый мав у руках председа сельского уряду і вшытко перевірёвав.

– Ту охабте місце, як сьме повідали, про парак, де будеме варити паркы а на ґрілї печі ковбасу про каждого, хто ся превкаже листком, котрый собі буде мочі купити за сімболічну цїну. Бо знате, кедь бы то было задарьмо, дакотры бы то може ай знеужывали а пішли бы веце раз. Коло споминаного місця дайте пару столів ай із стілцями, жебы было де сїсти і так сі в спокою посмаковати на парках ці ковбасї. Доокола поставте опараджены березкы, жебы робили тїнь од сонця. Самособов, же поблизку бы мав быти і вычап з пивом ці мінералками де бы ся такой дало, як ся гварить загасити жажду по смачній добротї.

Пришли ай кочовы комедіянты. Быв ту колоточ про дїти, стрїлніця, де ся дало дашто выстрїлити. А кому ся в тім кумштї не дарило, та сі могли выстрїлити із себе…

Зачали приходити селяне, родаци, краяне і позваны гостї.

Културный дім ся помаленькы заповнёвав до послїднёго місця. Дакотры ай стояли. Важнїшы гостї мали стрїчу у сельскій бібліотецї, котра ся находить на першім штоку.

Славности отворила приговором і увітанём таёмнічка сельского містского уряду. Потім каждый з позваных мав дашто повісти: представити свою родину, свій нагляд на село з котрого одышов до світа, де і як сучасно жыє, што робить….

Помалы годину і пів тримала тота церемонія привітаня а поступно ся представлёвали родаци. Дакотры ту были із своїма женами, або наспак, хлопами, або і лем єднотливо. Мож было выслухати доїмавы повіданя із їх жывота. Многы з них зачінали у сельскій школї, в котрій тогды по цїлый свій жывот учів леґендарный учітель Федор Кумічак.

– Даколи найглавнішыма і найважнїшыма особами в селї были учітель, священик і биров. З той „тройкы“ треба дати честь главнї учітелёви Кумічакови, котрый быв добрым і честным чоловіком і ерудованым шпеціалістом. Почас ёго учітелёваня у нашім селї, де він ай бывав, выховав многых школярїв, котры досягли высокошкольсьу освіту.

Можеме зато гордо повісти, же ай тоты, што ся ту днеська на стрїчі родаків презентують, суть властно бывшы школярї, котрых він учів, котрым дав основы до жывота, за што му правом патрить велике подякованя.

Крокы многых вели до світа, векшых міст де выштудовали, а дакотры із них там зістали. Їх родічі про них не мали грошы ани лем на влак. Мусили ходити пішо до мещанкы до Меджілаборець. Така, вера же, была гола правда, кедь єм ся многых із них звідовав.

Не забыли припомнянути, же в зимі требало до ташкы прибалити ай даякы клатикы дерев, жебы в школї не сидїли в холодї. Бо зимы в тых часах не были такы як днеська, але поряднї знали потрапити морозом, же аж за нохтї заходило, як знали повідати стары люде.

Натерпіло ся і находило пішо немало школярїв, главнї в зимі коли і снїгу было гойно. Знам добрї бо памятам, же даколи у нас быв кермеш на Михала а то уж у тім часї была туга зима, не так як теперь. Памнятам, як потічок уж быв покрытый ледом, а мій нянько выганяв напоїти худобу до прорубы.

Вернийме ся але назад ку нашым родакам, якы помалы у сельскій бібліотецї закончовали церемонію представлёваня і помалы зачали приходити до салы културного дому.

Ту бы ся за короткый час мав зачати културный проґрам. Каждый із покликаных родаків глядав своє означене місце, де бы мав сидїти, жебы у тім быв даякый порядок і нетерпезливо чекав на зачаток выступлїня.

По куртім часї ся перед опону поставив председа сельского уряду, котрый перечітав куртый приговор о першій інформації о нашім селї.

Было то цалком інтересне поданя главнї о тім, як наше село пришло ку назві – Суков.

Даколи у давных добах ту углярї палили угля з дерева, а якраз тото дерево было барз ґузовите, таке, же мало велё ґузів-суків. Так, удайнї, подля того взникла ай назва нашого села Суков.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)

Недїльны байкы: Миколай Ксеняк

Подникатель
Зачаток лїта
Звідує ся Оса
Продавача Шкорця.
– Чом вы, пане,
Найдорогше черешнї продавате?
– Бо суть, дївче, першы.
Нескоре лїто.
– Вы зась, пане,
Найдорогше черешнї продавате.
– Бо суть, дївко, послїдны.

 

Вопрос закладателя
Почас торжественного одкрытя памятной таблы закладателёви Русиньской оброды на Словеньску, нечекано ся зявив сам В. Турок.
Посмотрив на таблу і ся звідує:
– Родны мої, як сьте могли обыйти єден з атрібутів нашой русиньской ідентіты? Як ся то могло стати?

 

Підпис в транзї
На міністерстви лїсів актівізуючов персонов є урядник Петро Пняк. Єго розгоднутя многым выражають дых. Пняка ся боять, на пальцях го обходять, бо ним підписаны рїшіня мають ужасны наслїдкы: дав вырубати цїлы пространства зеленых лїсів, він вырїшыв, же з перлистой рїкы є днесь мертве корыто, а теперь задумав повноводне жрідло…
– Не підписуй! Твій декрет го высушыть до послїднёй квапкы, – протестує Мурянка.
– Нач є оно нам? Якый хосен маме з ёго журчаня? – іронізує Пняк. – Буде лїпше, кедь місто воды будуть журчати пінязї до банкы.
Почас підписованя наш урядник ся дістав до такого транзу, же без пардону підписав і ліквідацію властного родострому.
І став ся з Пняка пняк гниючій.

х х х

Потїшыло бы ся моє сердце,
Порадовала і душу,
Кебы силы здравого розуму
Выгнали з урядів
Бессердечных бірократів.

Марія Мальцовска: Покустове горнятко (2/2)

Першу часть мож найти ту

 

– Што з нёв? Што з нёв? – закорногузив ся на стілцю Ґелё, сыркаючі чорну каву. – Што з таков мож робити? Піде до старобінця! Она несповна розума. Іщі добрї, же єй козы поздыхали, бо лем на ганьбу там блячали.
– Мож єй десь інде поставити хыжу…
– Та хто буде задарьмо робити? – заатаковав Гелё.
– А мож поправити хыжу старой Сивулї, што вмерла, – озвав ся далшый член выбору.
Лемже Гелё твердо стояв на своїм. Чув ся непереможным і рядив ся давно выпробованым геслом, же хто панує, тот ай роздїлює. А доба му награвала, якбы втяв. Нїт гіршого, кедь ся з Івана стане пан. Тот не знає і не видить никого, лем самого себе. Так точно ся справовав і Гелё.
– Хто ту председа? Я ці ты? Кедь хочеш, я ся ті вступлю. Сїдай на мій столець, кедь ся ті не любить моя пропозіція. Лемже тым пошкодиш сполоченьскый інтерес! Люде хотять нову корчму, жебы ся мали де зыйти, поговорити, жыти културно, – задекламовав научены соціалістічны фразы, Ґелё, якый притім цалком забыв, же школа, яка уж-уж впаде, тыж чекать, абы єй выновити або збудовати нову. – Повів єм! Піде до старобінця – і готово! Лем што ганьбу нам робить!
Так ся і стало. Пришла раз до валалу санїтка, выступили з нёй двоми хлопи в білых плащах і повіли Мерї, же єй повезуть до шпыталю, жебы ся дакус полїчіла. Меря їм повіровала. Чом бы нї? Цалком слушно тоты хлопи вызерали. А в послїднїм часї ся досправды зле чула, болїла єй голова, не помагала ани вода із студника. Стачіла звязати даякы свої річі до вузлика, не забывши на гребінь і воглядилце, перехрестила себе і обыстя і насїла до авта з червеным хрестом.

х х х

В тоту зиму страшно мерзло. Тепломір вказовав мінус двадцять пять. Студїнь щіпала за тварь, заходило за нїхтї. Быв морозный час, час вечурнїй, тихый, як ся патрить на Руську свічку.
Люде ся готовили ку вечери, пановала святочна атмосфера приходу Рождества Хрістового.
Стихла і худоба. І псы ся бояли гавкати, жебы не нарушити атмосферу, а мачкы ся притулили ід дверям, чекаючі на вечурню гостину. Вечур цїлы родины ішли до рїкы, жебы ся помыти в ледовій водї на прорубі, метали до нёй галерикы, жебы были богаты цїлый рік. Повтераючі єдным рушником тварь, вшыткы за рядочком –
нянько, мати, дїти – ішли на самый перед накормити худобу до стайнї, а аж потім, позмітуючі з обуви снїг перед порогом, в піднесеній наладї пішли до хыжы, розстелили солому по вшыткых хыжах, при свічцї поклякали на землю на колїна, помолили ся, а аж потім сїдали за стіл, жебы прияти дар Божый.
Горїла свічка і в Меринім обыстю. На заснїженім, студенім, як тот світ, фундаментї на колїнах клячала жена і ревно ся молила. Была то Меря, яка не знати, якым чудом ся ту дістала – пришла ся помолити до свого дому, якого вже не было.
Нечутно ся кывали задубілы од зимы Мерины уста, через якы ся продерали слова молитвы: “Я, грїшна, сповідаю ся Господу Богу, каю ся, же веце не буду согрїшати аж на вікы віков. Амінь…“- і Меря челом ся дотыкнула до родной землї, де ся народила, де ся грала і де зачула першы емоції любви. “І помяни мене грїшну“, – шептала Меря
і встала. Хотїла іщі ся помолити “Помилуй мя, Боже“, але студїнь єй то не доволила та няй Бог перебачіть. Она взяла хлїб, жебы го перерїзати, та де там? Замерз на кість. І свічка згасла. Попробовала єй запалити, але поломеник такой згас і не доволив Мери повечеряти на Святый вечур на роднім обыстю.
У Варголёвых іщі цалком не скінчіли вечеряти, як хтось заклёпкав на дверї.
– Хто там? – попросила ся мати Варголёва.
– Та я.., – озвав ся за дверїма несмілый голос.
– Подь дале, кедь з добрым наміром, – повіла Варголёва.
Через поріг, прямо ку столу вступила Меря Коропчакова, цїла од інію, біла од снїгу. Скрегнута од морозу, не могла слова прогварити.
– То ты? – сплесла руками ґаздыня.
– Я.., – ледва одповіла Меря. – Приймете ня до хыжы? – і положыла на стіл округлый хлїб і фляшку червеного вина. – Кров і тїло господнє…
По вечери Меря поросила переночовати на пецу.
– Та што ты? – запротестовала Варголёва. – У нас є де спати. Міста є дость. Мы лем з Марьков бываме. І до переднёй хыжы можеш іти, де хочеш.
– А менї ту найлїпше, на пецу. Я там не мам.., – просила Меря.
– Но, як хочеш, – повіла Варголёва і постелила Мери на стародавім пецу, якый іщі Варголёвы не роздрыляли, бо старому дуже помагав на ёго ревму.
Доволили Мери, якбы не доволили. Были то добры люде, якы знали єй нянька і чтили го высоко за жывота. Меря мала приязень до той родины, зато ту зашла, жебы учути тепло, хоць і не свого домова. А была ту іщі Марька, на яку Меря споминать, як на красне світелце, котре на ню світило, кедь Меря бывала іщі в селї. То Марька ку нїй ходила на пирогы, на бісїду і так… На тото сі Меря памятать, ой, барз памятать. Зір єй уж не барз служить, але память іщі гей.
На другый день, на Ріство, Меря ся пішла помолити до церькви, а потім тихо одышла гет, як кебы єй ту ани не было. Варголёва ся дуже бідкала, бо хотїла єй запропоновати, абы зістала у них бывати, але, як видно, Меря не хотїла быти никому на обтяж. Пішла назад до старобінця. Наісто сі вже там звыкла, – успокоїла ся Варголёва. Марька Варголёва, яка вже ходила на высоку школу і по роках не могла забыти на Мерю, яка у них вечеряла на Святый вечур. Раз ся за нёв выбрала до старобінця. Буде там, буде, не буде, та не буде, але мусить попробовати єй найти.
Вышла ку нїй стара, вже згорблена худа жіночка в чорнім облечіню, з білов палічков.
– Хто ту? – погладила Марьцї тварь. – Я вас не знаю.
– То я! Варголёва. Вы сьте колись у нас вечеряли. Но, мы были сусїды. А іщі сьте нам дїтём добры пирогы давали. Памятаєте?
– Памятам, якбы-м не памятала, – ожыла Меря.
– А як єсь ня ту нашла? А як там нянько, мати?
Добры то суть люде.., – не переставала Меря. Потім ся приближыла ку Марьцї і зашептала єй на ухо. – А як там мій студник? Дахто го чістить?
Мерины рукы ся дрїбно трясли. Тяжко ся єй говорило, але она не переставала, говорила, ґестікуловала руками, як кебы тым хотїла нагородити страту зраку.
– Марько, – нараз впала перед Марьков на колїна. – Прошу тя, поведь ня ку студникови. іщі раз ся хочу там попозерати, напити ся воды, вмыти в нїм свої слїпы очі. Може ся выздоровлю. Прошу тя, возьмий ня! Я ся буду за тебе молити…
– Але вас не пустять, – пробовала ся выпутати Марька.
– То ніч, підеме тайно. Я маю грошы, я ті заплачу автобус. Лем ня поведь, бо мене саму не пустять. і годна-м уже…
Так ся і стало. Меря за помочі Марькы Варголёвой ступила на своє родне обыстя, де вже стояла нова корчма, а де не было ани слїду по Мериній хыжі. Час зрївнав вшытко із землёв, лем фундаменты стаєнкы, де колись блячали козы стояли, стерчали до неба, як нїмый свідок Мериной мунулости.
Меря ішла к студникови. Марька єй хотїла підперати, але тота ся боронила.
– Пусть ня, я сама. Я знаю тото місто. Хто бы го не знав? – щастливо цюпкала по зароснутім пішнику Меря. За нёв ішла Марька Варголёва  з розтягнутыма руками, же кебы нагодов ся дашто стало. Лемже Меря досправды ішла рівно. Не забыла к студникови путь. Кедь ся заставили, Меря ся зогнула, намацькала воду, розгорнула листя, жебы набрати до долони воды, як ту під єй ногами дашто дзенькло.
– Моє горнятко! – выкрикла радостно Меря.
Она го зняла із землї, повтерала до поділка, зачерла воды і донесла до уст. Кедь ся напила, почала ся обзерати довкола. Своїма незрячіма очіма могла відїти лем молгу, але і так не переставала ся обзерати, як кебы дакого чекала. Наконець ся спустила на пестрофаребный осїннїй травнатый покровець, стискаючі в руках синє покустове горнятко… Марька відїла, як єй палцї поволили стиск і горня з дзенькотом выпало з єй скляґаных рук.
З недалекой корчмы ся нїс спів і шум. Вышов стады пяный.
– Берьте го на фурик і везьте го домів! – озвав ся зднука сытый голос Ґеля.
– Што на фурик! Волы запряжеме до воза! Він до фурика не стане!

(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN 978-80-89441-26-6, с. 220-228.)

Недїльны віршы: Юрко Харитун

Обертам ся до тебе
Наш край
про мене рай
Як мати любить дїтину
І я так нашу долину
Долина про мене
мати і дїтина
Любов на цїле жытя
Як сонячніця
обертать ся до сонця
Так і моє сердце до тебе
долино моя

 

Правда така

Любов під стрїхов
была потїхов
нелем у снах
Любов потїхов
буде і в моїх віршах
Любов не знає меджї
Не робить плоты навколо
Правда така
потїхов буде
на цїле жытя

Марія Мальцовска: Покустове горнятко (1/2)

Марно днесь будете глядати на мапі село, о якім ту буде бісїда.
Ниґде ани не є позначене, же на нижнїм кінцю колись стояла мацінька деревяна корчма. Кебы тота знала бісїдовати… Дізнали бы сьме ся велё о людёх, якы ту каждый день ходили посидїти, співали і спивали ся до забытя, але і о тых, якы в селї давно жыли і нїґда їх нога ту не вкрочіла.
Тото село при послїднїм поводю было цалком зніщене, вода взяла ай корчму. Лемже зістав свідок, старый Ілько Жовна, якый нам розповів таку історію…

Колись на містї старой корчмы стояла деревяна хыжка, прикрыта жупов і пулзовав у нїй нормалный людьскый жывот. Жыв там Тимко Коропчак із женов Палагов і вже файнов дївочков Марьков. Тимко быв неґрамотный, зато майстер на вшыткы рукы. Майстер-самоук. Знав своїма короткыма руками змайстровати вшытко: зладити вырїзованый бутор, колесо, віз, але і деревяну ложку ці ложник. Знав конї ковати, лїчіти хвору худобину. І нелем худобину, але і людей. Каждому помагав. Лем єдна была ёго біда, же вшытко робив запівдарьма, зато быв дуже худобный. Час од часу ся му люде одвдячовали якымась натураліями, але то было мало, жебы прогодовати жену і свою дївочку. Зато ся выбрав за море, до Америкы. На редії од напослїдку проданой коровы ся дістав аж до Огая. Лемже і там го постигла біда.
Роботу не нашов. Лем сам Бог знає, як ся вертав назад домів – то пішо, то ся ховав аж на самім днї шыфы.
Кедь ся ближыв ку селу, быв полудень. Лїтнє сонце припікало. Та якже ся має дістати ку своїй хыжі, кедь є обдертый, як церьковна мыш? Што за Америчан, кедь ся му гудзіця блискать?
Тимко перечекав в лїсї до темной ночі, аж потім в потемрю, як кебы за очі їмив, ся навпомаць дістав до свого обыстя, де го жена і дївка привітали з плачом, але і з отвореныма обятями. Накормили, приголубили, зогрїли теплом домова.
Тимко быв дуже нещастный. Лем повторёвав і повторёвав:
– Уже я дограв. На нулї єм, на тридцятцї, люде добры…
Час од часу дашто і змайстровав, поспівуючі собі через слызы співанку:
Загучалі горі, загучалі лесі, ґдє же са подєлі моє младе часі…
Умер Тимко тихо, як і жыв. Іщі перед смертёв сі зробив ладу, реку, хто потім про нёго зробить?
А сам собі платити не буде. Онедовго пішла за ним на тамтот світ і ёго жена Палага, яка довгы рокы хворїла на туберу.
Нянько переінакшыв Марьку на Мері. Лемже ся то у селї не прияло, также наконець єй кликали Меря. З Мерї росла шыковна дївка, слухала своїх родічів. Хоць ся єй жыло бідно, зато безпечно. По смерти родічів ся не могла нияк раз спамятати. Як бы не била головов до стїны, родічів уж не могла воскресити. Одышли навікы. Ніч єй не тїшыло.
Хыжу не замітала може місяць, взяла іглу, жебы вышывати обрус, тота єй выпала з рукы, в стайни блячали од голоду дві козы. Меря нїмо ходила по обыстю. Світ єй быв немілый і чуджій.
Покы жыли єй родічі, вшыткы ся ку нїй односили з почливостёв. Як родічі повмерали, минула ся тота почливость, як послїднїй снїг. Реку, няй сі поможе, як може. Каждый має свою біду. Нашли ся в селї ай добры люде, якы бы єй помогли, наприклад, сусїдове Варголёвы. Лемже Меря од никого помочі не просила. Замкла ся сама до себе. Як видно, никого не потребовала. Авкурат сусїдовы дїти єй не давали покоя, розвеселёвали єй, ці хотїла або нї, а она їм варила пирогы і гостила своїх малых камаратів.
– Мы сьме твої камаратя, – говорили єй. – Мы тя саму не зохабиме, не бій ся.
– А я ті принесу дрыв? – озвав ся Іванко.
– Я піду на воду до студника, – повіла Марька Варголёва.
– До студника? – як кебы зо сна ся пробаторила Меря. – До нашого студника? Давно єм там не была. Треба го выгатити, – повіла Меря. Взяла ведро, покустове горнятко, мотыку і пішла.
Студник, што ся находив недалеко єй хыжчіны, быв досправды занедбаный. Уж давно ся го не дотулила людьска рука. Быв западаный листём, а на днї быв товстый шар мулу.
Меря положыла ведро і горнятко на землю, взяла мотыку і зачала гатити студник. Мотыка в єй руках аж танцёвала. З той роботы теплїшала і душа дївкы. Она ся радовала, же вычістить тот студник і він зась буде служыти нелем єй, але і каждому путовникови. Позерала, як ся вода счіщує. А кедь ся вода в студнику цалком вычістила і Меря ся в нїм увідїла, як у воглядилї, аж тогды знала, же воду мож пити. Взяла горнятко, зачерла і смачно ся напила. Вода была студена, як лед, аж зубы ламала.
Од того часу студник ся про Мерю став найвірнїшым приятелём. Была рада, же ся ку нёму вернула. Меджічасом ходила на воду до сусїдьской студнї. Така мовда была – студнї копати, а то з того часу, кедь першу студню у валалї выкопав сільскый учітель. Із студників уж лем худоба пила воду. Днеська, кедь му вернула жывот, Меря знала, же буде з нёго брати воду каждый день.
Так было ай єдного осїннёго жовтолистого дня.
Хоць уж зубате, але сонце іщі світило шумно.
Коло студника Мерї, як все, было приємно, очіщуючо. Она взяла покустове горнятко, нахылила ся, жебы набрати воды. Лемже што? У водї не збачіла свій одраз, як все, але одраз чуджого незнамого чоловіка. Позад себе зачула ёго дыханя.
– Агой, краско!
– Добрый день! – одповіла Меря і кров єй вдарила до твари од несподїваня.
– Смачна? – попросив ся незнамый. – Найсмачнїша на свїтї, – одповіла Меря, не піднимаючі очі.
– Може ся даш напити?
– Пийте на здоровя. Вода є про вшыткых, хоць ту мало-хто ходить. Вшыткы сі студнї выкопали, водоводы позладжовали. А студник зістав так, та я го выгатила, – простодушно одповіла Меря.
– І добрї єсь зробила, – повів незнамый. Положыв ташку на землю, повтерав здушене чело, клякнув на колїно…
– Я вам дам горнятко…
Лемже незнамый уже прилип выпрагнутыма устами ку чістій водї. Пив і пив. Мерї ся відїло, же выпє вшытку воду із студника. Она ся в дусї зрадовала, же могла комусь дати вылагоду.

Як видно, вода смаковала незнамому. Він встав, вырівнав ся, повтерав од болота ногавіцї, поладив чорне, як смола, волося.
– Дякую, красавічко! – обпік Мерю лагодным голосом.
Чоловік стояв перед нёв у цїлій своїй парадї, а она ся на нёго позерала, як дурна, шыроко розтворивши очі і рот. Нараз ся спамятала: іщі єй ту дахто увидить, як ту серед білого дня з чуджім хлопом бісїдує. Взяла повне ведро, горня і зробила крок допереду. Дорогу єй переступив незнамый.
– Чекай, де йдеш? – опросив ся тихо і перегородив єй путь. – Де єсь ся ту така взяла? Як русалка…
Меря перестала дыхати. Стояла, як з каміня. Вода з ведра ся єй лляла долов квіткованов сукнёв, лемже она студени не чула. Скоріше єй было тепло, тепло од слов чуджінця, яке єй погладило по душі. По довгій самотности Меря стрїтила зась дакого, хто ся інтересовав єй жывотом.
– Повідай, я чекам, – наполїгав незнамый.
– Я ту бывам, – одповідала Меря несміло.
– Ту, в тім домику?
– Гей, – повіла Меря і волна емоцій єй скоро задавила.
– Ого! Та то деревяна віла! Музейный експонат, тай уж.
Меря не цалком розуміла, о чім говорить незнамый, але єй ся жадало чім довше побыти з тым незнамым чоловіком. Лем природна ганьбливость єй то не доволёвала. Ай самота зробила з нёй одлюдника. Дарьмо сі гварила, же треба втїкати, стояла на містї, як прикована. Як кебы чекала на даяке чудо. Чудо ся стало: незнамый ся приближыв к ній, взяв єй нїжно за руку, в якій тримала горнятко і маціцько ся ку нїй дотулив воргами. Кедь ся Меря спамятала од несподїваня, уж нияка сила єй не примусила стояти на містї. Шмарила ведро, з якого ся вылляла вода, і міцно стискаючі в руках покустове синє горнятко, зачала втїкати.
– Де йдеш? – закрічав незнамый. – Я ку тобі прийду, поведу тя до іншого світа. Чекай, я ся верну, – учула Меря здалека.
Дївка втїкала з цїлой силы. Сукня у вітрї лопотїла, поблисковали білы пяты. Цалком розрушена побігла до своёй хыжкы, отворила дверї, якы были лем так мітлов підперты. Потім ся з цїлов силов шмарила на деревяну постіль, яка заёйкала, запискала – і розплакала ся наголос од душы.
Од радости. Такый плач она зазнала тогды, як єй нянько принїс з Америкы попку. Тота іщі все была на честнім містї, на перинах, якы єй іщі мати пошыла, з гусячім пірём наповнены, абы мала, кедь ся буде оддавати. Теперь Меря вдячно взяла попку до рук, погладила по златім волосю, поцїловала і притулила ку собі, як малу дїтину.
Попка як кебы дївцї розуміла, клїпкала з очіма і выгваряла: „мамо.“ Кебы ся дахто попозерав до маленького слїпого выглядчати, та бы збачів, як Меря з попков на руках ходить по хыжі – то вздовж, то впоперек. Видно, же была повна очековань од завтрашнёго дня. Не думала на никого, лем на нёго.
На другый день Меря отворила ворота. Отворила їх ай на третїй день. Потім отворяла ай вечур, чекаючі тужобно свого “пана“, як го в думках называла. Меря іщі все чула дотык ворг незнамого, якый єй палив, як жераве вугля. Чула тот дотык по цїлім тїлї, аж в кінчіках палцїв, аж в молодім попершыраз люблячім сердцю. Сподївала ся, молила ся каждый день, абы пришов, жебы іщі холем раз єй повів тото пянке слово “красавіцё“.
Меря бы уж од нёго не втїкала, лем бы стояла і слухала, і слухала, аж наконець бы пішла за ним і на край світа. Лемже вшытко было марне. Нихто не перешов через єй отворены ворота. Нима лем вітор повивав.
– Кого чекаш, Мерё? – приставив ся раз коло нёй сільскый корчмарь Ґелё. – Прінца на коню? Зеленого пана чекаш… Тот не прийде. Ой, вера, нїґда не прийде. А мене бы-сь не хотїла? І я такый пан, – робив сі з нёй смішкы Ґелё, обмацкуючі єй хтивым поглядом, бо она ся му давно любила.
Дївка, як треба. Вшытко має, ай кедь є худобна.
А чом бы ся не міг з нёв побавити?
Приближыв ся ку нїй, приджмурив свої закаправлены очі, вхопив Мерю за довгу косу і притяг ку собі.
– Што робите? – вырвало ся єй з уст.
– Што роблю, што роблю? Ты не знаш, што роблю?
– Перестаньте! – метала ся в руках слинтоша, як рыба на суху.
– А што, Зеленый пан може, а я нї? А ці я не хлоп? Но, но, но, не будь мала, – дыхчав, як дыхавічный кінь…
Меря чула урывковите дыханя Ґеля, слина му цяпкала з рота на єй густе волося. Мерю залляла така волна безмочности і ненависти, же напрягла вшыткы свої силы, з цїлой силы му вдарила колїном до черева, зняла іщі няньком зладжены древакы і єдным перепарила по голові Ґеля так, же тот аж засычав, як гад.
– Но, чекай, я ті вкажу! – лем тілько повів і одтяг ся од Мерї, як слиж.
Меря на то спустила свої чорны клїпайкы і тихо ся усміхла. Уж знала, же ку нїй ся нихто не дістане, ани тот ненавистный Ґелё, якого од душы ненавідїла, бо все з нёй лем смішкы робив, нагваряв проти нёй людей. Была щастна, же звітязила.
Звітязила нелем над Ґелём, але ай над людьсков злобов. Так сі думала она. А то іщі не знала, што єй чекать…
х х х
Зима зиму доганяла, лїто – лїто. Меря цалком схудла, як тоты єй козы, якы ходила пасти, рясу пригынати. Часто єй было видно, як стоїть із своїма козами на дорозї і когось чекать. Все іщі чекала на нёго… Козы были голодны і тягли ся ку пожыві, Меря мусила йти з нима. Што їм было до того, як ся она чує. Они, абы ся наїли, наповнили жалудкы. Зато Меря їх жене на Терстянку, жебы ся там наїли терня, наскубли листя з корчів лїскы. Іщі все мала сердце, іщі єй цалком не затвердло.
Меря не чула, як час втїкать. Навколо нёй ся мінив жывот, село покраснїло, падали деревяны хыжкы, на їх містї росли, як грибы по доджу, мурованіцї. Лем про Мерю час ніч не значів, як кебы ся заставив навсе. Єй деревяна хыжка, послїдня у валалї, дожывала свій вік. На самый перед зачала протїкати стрїха і не было кому єй поправити, вымінити кычкы. Меря грїла ногы в пецу. А кедь было барз доджано, та ся скоро цїла вопхала до пеца, лем єй выдтам ногы стерчали, як мерцёви.
Поступно ся ай пец зачав облуплёвати, на глиняній земли ся поробили ямы.
Мерина хыжа ся стала тернём в оку. Главно ся злостив корчмарь Ґелё, якый довго ходив з перевязанов головов. Не забыв на тот біль, і на ганьбу, ой, не забыв. Цалком успішный ёго жывот потемнила тота Меря, тота жобрача бештія Меря!
І стало ся так, же у вольбах у валалї зволили корчмаря за председу еменве. Ёго черево од выпитого пива, і од великой славы, ся іщі веце звекшыло, а відїло ся, же уж-уж лусне. Чім веце ся звекшовало ёго черево, тым веце ся зменшовали ёго очі, аж покы цалком не скаправіли, не позеленїли, як у коцура. Тоты очі перестали відїти в жывотї вшытко людьске, просте і шумне. Відїли лем злобу, ненависть і обжерство – як
у злій приповідцї. І так настав час Ґеля помстити ся Мерї. Місто того, абы поміг нещастній женї, корчмарь а заєдно председа еменве єй цалком занепастив. Вырїшив, же в селї корчма мала, зато суть малы ёго зіскы. Треба збудовати нову корчму, де бы ся змістило веце людей, де бы мож было дати столы, стілцї, абы то вызерало, як в рештаврації, абы сі люде могли посидїти, побісїдовати, ниґде ся не понагляти. Властно, ани не было де людём шатовати, бо цїла култура села ся творила лем в корчмі. А де збудовати корчму? На якім містї? Не довго глядав. Коцка впала на Мерину хыжу, яка ся вже розвалёвала. На сміх цїлого села – єдна під соломнянов стрїхов. Атракція про турістів. Каждый єй фотить. Недавно аж турісты з Прагы єй фотили. Треба єй здрыляти! А на єй містї поставити рядну сільску корчму!
– А што буде з Мерёв? – высловили свої похыбности дакотры членове выбору еменве.
– Што з нёв? Што з нёв? – закорногузив ся на стілцю Ґелё, сыркаючі чорну каву. – Што з таков мож робити? Піде до старобінця! Она несповна розуму. Іщі добрї, же єй козы поздыхали, бо лем на ганьбу там блячали.
– Мож єй десь інде поставити хыжу…
– Та хто буде задарьмо робити? – заатаковав Гелё.
– А мож поправити хыжу старой Сивулї, што вмерла, – озвав ся далшый член выбору.
Лемже Гелё твердо стояв на своїм. Чув ся непереможным і рядив ся давно выпробованым геслом, же хто панує, тот ай роздїлює. А доба му награвала, якбы втяв. Нїт гіршого, кедь ся з Івана стане пан. Тот не знає і не видить никого, лем самого себе. Так точно ся справовав і Гелё.
– Хто ту председа? Я ці ты? Кедь хочеш, я ся ті вступлю. Сїдай на мій столець, кедь ся ті не любить моя пропозіція. Лемже тым пошкодиш сполоченьскый інтерес! Люде хотять нову корчму, жебы ся мали де зыйти, поговорити, жыти културно, – задекламовав научены соціалістічны фразы, Ґелё, якый притім цалком забыв, же школа, яка уж-уж впаде, тыж чекать, абы єй выновити або збудовати нову. – Повів єм! Піде до старобінця – і готово! Лем што ганьбу нам робить!
Так ся і стало. Пришла раз до валалу санїтка, выступили з нёй двоме хлопи в білых плащах і повіли Мерї, же єй повезуть до шпыталю, жебы ся дакус полїчіла. Меря їм повіровала. Чом бы нї?
Цалком слушно тоты хлопи вызерали. А в послїднїм часї ся досправды зле чула, болїла єй голова, не помагала ани вода із студника. Стачіла звязати даякы свої річі до узлика, не забывши на гребінь і воглядилце, перехрестила себе і обыстя і насїла до авта з червеным хрестом.

(Закінчіня о тыждень.)

 

(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN 978-80-89441-26-6, с. 220-228.)

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Плоды осени

Листочкы зо стромів
падають на копы,
зелены конарї
оставають голы.

Новину нам несе
вітрик з тамтой страны,
же сїдають молгы
зрана на хотарї.

Морозик коштує
на крячку свербогузкы,
білїє ся травка
в гаю і на лучцї.

Зо стромів у садї
плоды позбераны,
яблочка і грушкы
до кошычків даны.

В пивніцї ся сміють
червены яблочка,
дївчатам ся до них
руменїють личка.

Тверды грушкы змнякли,
уж і пожовтїли,
жебы собі дївкы
взяли, смачнї зьїли.

 

Недїля

Ты моя недїлё,
ты моя істота.
Сонїчко на небі,
животодарна вода.

Ты квітка в розпуку,
пахота лїтнїх трав,
невіста в білім шлаєрї,
моя недїля,
ты свято свят.

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (5): Глюзовкы і пацятка

Глюзовкы і пацятка

Є скоре юлове рано. Дикы голубы і герлічкы уж повставали. Гурликають… Глиниста драга горї Малым Яворовцём указує десяткы ступляїв женьской і мужской обуви. Єдны слїды напрямлены суть до лїса, а далшы з лїса вон. Мене інтересують тоты, што носом суть вбернуты до лїса. На трёх місцях єм у недїлю охабив недорослы куркы а днесь є уже пятніця, так єм ся по них выбрав. Може, же ня дакотрый з тых слїдів  перебіг і не найду на тых місцях потїху курочкову. А може, же ня чекають.

Радовати ся треба… Ідеш ранїшнїм лїсом, задыханый, повный радости із ранїшнёго проходжаю. Світ є шырокый і красный. А твій родак-лїс як не днесь, та другыраз тя обдарує своёв красотов. Тадь на світї хочеш быти щастный не лем ты сам. Дожелай ай другым чоловічінам того, по чім сам бажиш. Люде цїлковито непланы, лем кебы не охабляли позад себе у лїсї пластовы фляшкы і целофаны од кексів і ціґаретель. Целофаново-пластовы грибы іщі годни з того выключіти.

Герлічкы герлічать… Повіджте мі, герліччата, ці ня там коло букового пняка чекать моя дас двакілова курочка. Видить ся мі, як кебы согласили, же того пятніцёвого рана найду свій поклад непожертый слимаками, непохробачнітый у достовірнім чеканю. Онедовго збачу букового пняка, лемже із той оддали не можу ізпознати, ці  є курка на своїм місцю. Рахую на палцях єдной рукы так нароком, абы вышло, же є там: є, не є, є, не є, є. Хвала божічку! Але і так не смотрю в тот бік, покы не прийду, аж дочіста наблизь ку пнячкови, абы-м по тыжднёви чеканя зажыв тоту радость, про яку грибарї долають напішо незрахованы кілометры. Укаж мі ся, красото земского роджаю. Розкошніцё бескідьского лїта, де єсь?

Обертам погляд під старый пень… Боже дякую ті! Сердце мі ся одторгує із златого ланцка покоя. Якбач мі смішно. Цїлый єм неконтролёвателнї інакшый. Углухли ай герлічкы, вітор ся приземнив, але праві выходжать сонце а я ся смію, же перед собов чудо увіджу. Шыковнї клякну на обидві колїна і цїлую курочку, яка ня наповнять своёв карпатьсков пахотов. Сїв єм коло нёй а як бы-м курив, та бы-м ту выкурив ціґаретлю. Сиджу коло чудо-гриба і по камаратьскы єм із ним тихо. Розумієме собі. Ведь ня цїлый тыждень чекала. У своїм помыслї єй дякую і глубоко дыхам, бо ня радoсть ізмлоїла.

– Добре рано!

– Добре здоровя!

– Перебіг єсь ня!

– Я ся не перебігам!

– Мы ті не завидиме… Я ай моє я.

– Але я сам собі гей!

– Досправды? Є добрї, кедь двоє „я“ суть радостнї споєны.

– Кедь собі чоловік завидить, так потім нефайно жыє.

– Жена тя дома похвалить.

– Вчера вечур мі гварила, абы-м не йшов на куркы, кедь їх їсти не хочу.

– Што ты на то?

– Подумав єм собі, же жыти ся треба учіти цїлый жывот. Ідеш на другы містины?

Одышов без слов у тихім нещастю, же му хтось бродить по ёго жывотных пішниках. Грибарьство знає мати ай таку подобу. Але лем до часу. Покы знежастненець не найде тото, за чім го семый змысел тягать.

Зачінав єм як професіоналный плаченый охранарь природы у нашім Народнім парку Полонины. Мы ту высадили бобрів, лїсникы то гнедь скоментують: Забий бобра – захрань строма! Мы хочеме захранити строма, лїсникы, же є уж перестарїтый. Не бродьте нам колесовыма тракторами по зеленій флорї, повній ендемітів, тадь суть на то лїсны пішникы. Звірину прикормлюйте, а не лем стрїляйте.

Потім із закомплексованости і із скрытой зависти сам єм ся скоро став шіцером – чорным пушкарём. Дякую за то дикій свинї, же ня на чоловіческый пішник навела. Із страху пушча єм продав, властнї подаровав.

Также так. Спочатку добрый. Но нихто тя не слухать, не приїмать важнї. Так чекайте, буду планником. Ай так недобрї. Повідам, же рівновагу єм нашов у грибах. Є в тім зведавость, радость і скламаня, траплїня із ходжіня, но і спочівок коло студеного студника.

На Ріствяны святкы сын із Лондона привів приятельку Женевєву, а кедь єм позад Отченашу мімо пожеланя про вшытых собі желав, абы мі у далшім лїтї грибы гоїли раны, сын ся розреготїв. Моя панї праві клала на стіл молоты грибы із капустов. Французка ся просить сына на прічіну сміху, а сама пак коментує, же єї отець ходить з пацятком до лїса тыж грибы зберати. Звуть ся глюзовкы, а я уже знам, же піду до них, ген, до Франції, бо хочу знати, што то за чудеса, кедь паця грибы глядать і нукать їх свому ґаздови. Грибарь мусить быти зведавый. Суть, або не суть? І сам ся мусить о тім пересвідчіти. Грибарьство – то крок до красной незнамости, котра буде бавити, покы лем світ світом буде. Также дзбайме на то, абы ним зістав. Світ – світом а гриб – грибом.

Вонка є выше мінус двадцять. Недїля концём януара. За білов фірганков ся білїє зимушнїй світ. Лежу в білій постели і думам на спіднї верствы. Што за процесы ся нынї дїють у підземных грибовисках? Земля спить, але менї спати не дає. Піду за Йотём, положиме на санчата годну зайду сїна, а вшытко повеземе звіринї на кормилище, няй штириножцї не голодують.

– Я щі не здурів, абы-м у снїгу по колїна мозолив свої ногы зато, же ты над звірями тримлеш охрану. Няй ся каждый старать сам о себе, – одбрехнув мі Йожко.

– Йотю, я з тобов веце не хочу ніч мати.

А од того часу русиньскый ґуляш рихтую із свиньского мняса, а не з дичіны. Залїгам під білу перину, закрывам клїпайками зірнічкы, у якых ся миготять фарбисты шапчата грибовых амбрелок. Днесь ся мі може присниє лїто. Дякую ті, грибос бескідікос, не лем за твою образотворность. І увидиме, што повість лїто на бескідьскій нашій земли. Треба часом посмотрити ай на небо, та пак може быти, же годен чоловік крочнути на гриба. А то є про грибаря барз хыбный крочай. Хыбов бы было ай кебы-м ся гнївав на Йотя. Нї, нї! Няй у собі утримлює хыбы молодшых років, бо на старшы часы то помагать, абы ся у тобі мысель легко не зломила.

(Конець.)

1 2 3 4 5 20