Недїльны віршы: Юрко Харитун

НЕ МАЙТЕ СТРАХ

На сердцю
отварям дверцї
Летьте, віршы мої,
лїпше буде

меджі людми
В моїй душі
може тїсно
Коли видите

лїтати голубів
Не майте страх з орлів
одлетять коли учують

ваш спів

ДОРОГА ДО ПОРОГА

Цїлу ніч по стрїсї
бубновали доджі
І громы били
як молотками ковалї
як копытами гачуры
Гучали потічкы
стїкаючі до рїкы
Перед нами преграда-гать
без човна і весел не можу
вернути ся назад?
Лїсами пішник не видно
і ногы болять
Боже, за Пеґаса дякую тобі
Сиджу на порозї під стрїхов
Так добрї менї

Богатство

Тот богатый
хто сердце має
і хоче любов роздавати
Може і босый ходити
і кешенї порожнї мати
буде бoгатый

Миколай Ксеняк: Жменї родной землї

Крошнё ошарпана,
Крошнё позабыта,
Чім єсь про нас была?
Проявом проклятя?
Ці сімбол жывота:
Сила і надїя,
Превелика школа
І ключік до світа?

Же праві ся мусять дябли женити, кедь на мене пришла з нiчоґо нiч горячка і ку тому єм помалы двадцять кілометрів од ґазды, у котрого бывам. Іщі щастя, же єм зо сыном, бо кебы сам, та не знам, што в тій снїговій каламітї бы-м собі почав, – роздумує камюньскый дротарь Петро Караш.
Гей, днесь єм принученый хворобов перестати майстровати. Няй ґаздыня зве оправити, латати ці дротовати. Нї, перебачте, завтра гей, но моментално не єм способный. Горячка ня палить, пот з мене квапкать, ногы мі зослабли. Ледва крошню несу. А ку тому зимный вітор дує, снїгом до мене пере а тяжкы чорны хмары іщі веце ся на землю спущають. Но мушу признати, же такый час мать на то своє право, бо є марец, а він вывивать танець ту, в Сербії, і у нас – в Замаґурї.
Тугше позапинам серзак і гуньку, бо холод ня прешывать, під скору ся загрызать. Но, уж є сітуація лїпша, бо входжу до села, ближу ся помалы ку церькви, де мене бізовно уж сын Миколай чекать. Так сьме ся рано догодли.
– Няню, чом мешкате?
– Є мі, сыну…
– Чом ідете так нескоро? Ці сьте не збачіли, же хмары… Што є вам? Ледва на ногах стоїте.
Такой взяв Миколай вітця під пазуху. – Є вам плано?
– Барз плано, сынку. А так нечеканї ня то взяло.
– Як такы дійдеме ку ґаздови? Тадь то двадцять…
– Та уж лем даяк, сынку, ся довлечеме.
І плетуть ся польнов дорогов дві поставы биты вітром, понуряючі ся до нескоровечернëй тмы. Часто ся заставують, о стром і о телеґрафны стовпы ся операють.
– Мороз, сыну, ня прешывать, зима трясе…
– Уж ся приближуєме, няню, лем вытримте.
І зась помалы крокы, зась підперать хворого невладного сынова рука, зась чути збыхы, скрипіня зубів… Влечуть ся дві споєны фіґуры через село, заставили ся перед будинком, в котрім нашли стрїху над головов, перешли двір і вошли до своëй дїлнї. Лампаш ся розсвітив, старый дротарь лїг на лавку, молодый го поприкрывав, запалив в пецу, поставив на чай.
– Дам вам, няню, хлїба і ковбасы.
– Нї, не хочу, – ледва чути одповідь.
– Липовый чай з румом вам поможе.
– Міцно ня стисла зубата. Велë сил єм стратив.
– О два-три днї зубату выженеме. Зась будете як паробок…
– Ой, кебы єсь мав правду. А пот фурт з мене тече.
– Може є то добрї – вытече з вас проклята хворота. Дам
вам чісту кошулю. Переоблечте ся.
Довго не доказав з дротаря выгнати хвороту ани міцный чай, ани порошкы з апатыкы, ани мокры обклады.
Дротаря Петра хворота змінила на непознаня: схуднув, на ногах не устояв, память ся му замолжовала і дїравила. Но настав день, кедь як чаровным прутиком махне:
вшыткых познав, мав чісту і добру мысель, дротарїв-камаратів ся вывідовав, як іде ремесло, што пишуть з дому, якы зарібкы… І ґаздови дяковав за прихылїня в домі.
Каждый од Петра одходив пересвідченый, же о день-два істо двигне крошню зо серсаном і повандрує по своїм раëнї. А вечур – кедь навщівы ся розышли і зістав лем
зо сыном – нараз змінив і тему, і оптімістічность мыслї.
– Сынку мій, добрї собі запамятай, што ті повім, бо веце то не повторю.
– Слухам вас, няню.
– Кедь умру, сынку, ты мусиш быти мамі опоров, ты мусиш плуг певно в бороздї тримати, лукы косити, з лїса дерева…
– Чом о такых смутных… Тадь найгірше мате за собов, здравя ся вам навертать.
– Знам, Миколайку, чом ті…
– Мылите ся. Уж сьте перемогли зубату.
– А своёго молодшого брата уч вшыткым роботам: і косити, і косу клепати, і горнцї латати…
– Няню, же вы собі з мене утягуєте?
– Свою малу сестру нїґда никому не доволь уражати, зосмішнёвати!
– Вы мене не слухате і лем своє…
– При купованю корунку на долони трираз зобертай.
– Няню, уж дость. Не жартуйте.
– Іщі ті приказую.
– Што ся з вами робить?
– Свою крошню о три-штири рокы даш братови. А
дома го зашколь, няй в дротарьстві набуде істоту. Мою крошню ты здїдиш.
– Брата вы зашколите.
– Не скач мі до речі. Іщі єдно ті наряджую. Чуджа земля, сынку, є немилосердна. Є барз тяжка. Ани дыхати не дасть. Зато…
– О чім то вы?…
– Зато ті наряджую і тя прошу, сынку мій любый, принесь мі з нашого хотаря три-штири жменї родной землї і посып мій гріб. О тото істе попрось дротарїв – моїх камаратів з Камюнкы, Странян, Орябины, Літмановой, Липника, котры в тім раёні майструють. Слухаш ня, сыну?
– Слухам, лем тому не розумлю, бо вы завтра двигнете крошню і…
– Запамятав єсь собі, што-м ті теперь наказав?
– Барз добрї. Уїщую вас. Уж спокійно лежте, оддыхуйте і ся не трапте.
– Подь ку мі, няй тя поцїлую і од цїлой родины ся одоберу.
І поцїловав сивый дротарь трираз сына зо слызами в очах.
– Няньку, што ся з вами чінить? Уж ся не трапте…
– Уж істо, сынку, ся не буду довго трапити.
І обернув ся майстер на другый бік. І в тім моментї ся поминула і ёго ясна мысель. Обновила ся му горячка, блуды выкриковав, потив ся, зимніця з ним трясла.
Кедь ся перебрав, быв цалком забатореный до себе. О минуту цїлый світ ся з ним крутив, в голові му гучало, при сердцї остро штыхало. Не помагали чаї, не одогнали брыдоту ани порошкы, ани обклады не полївили болести, а рано… рано наш майстер-дротарь лежав спокійно.
Быв вылїченый. Ніч го уж не трапило.
Сын мозольнатов руков запер нянёви очі навікы вічны.
Выстроїли хрістіаньскый погріб. На цінтерю в чуджінї прибыв свіжый гріб з деревяным хрестом.
Люде ся розышли. Около гробу остали лем дротарї.
– Не забуду, няньку, – шепче Миколай і утерать слызы.
– Дякую вам, майстрове, і прозраджу вам нянёву послїдню просьбу.
І порозправяв і попросив.
На другый день несла пошта в копертках смутну новину до Камюнкы, Орябины… Текли вдовіцї слызы болю, плакали сироты, дзвонили погребны дзвоны, в церькви
служыли задушну літурґію.
– Што без тебе, Петре, почну? – божейкать вдовіця.
– Хто дрїбным дїткам поможе? То в гробі мам сама лежати?
Но ани болести, ани слызы не заставили біг тыжднїв, місяцїв. Ярь одквітла, зерно з рыль звожене. Осїнь намішала жовты, баршановы і червены фарбы і першым морозиком помалёвала травы, листя.
В тій осїннїй частцї рока і дротарї – як перелїтавы пташкы – готують ся до світа на зарібкы. І Миколай ся договорив з тыма дротарями, котры з ним майстровали в сполочнім раёнї, хто коли двигне крошню на хырбет, но главно, коли ся зыйдуть при гробі. Зродила ся догода:
буде то перша новемброва недїля перед обідом.
Подля старых звычаїв ся і Миколай розлучів з мамов,
сестров, а молодшый брат му припомянув:
– Од студнї!
І повандровав Миколай першый раз без вітця. Ідучі майстровав, галерик ку галерику прикладав, путовав выходженыма стежками на юг, дротовав-ціфровав, латав і ку корункам далшы філерикы одкладав. Так ся ближыв ку селу Древіца, де жыв ёго ґазда і котрый бізовно уж на нёго чекать.
По звітаню з ґаздом і з ёго фамеліёв, господарь го заскочів.
– Де маш, майстре, брата?
– О, він мусить іщі підрости. Мать лем девять років.
Няй іщі до школы походить.
Першый день по приходї Миколай ся з мотыков і граблічками побрав на цінтерь. Поклонив ся нянёви, клякнув ку хресту.
– Ту єм, няньку мілый. А дома вшытко як ся патрить:
мама вас поздравують, брат і сестра вас цїлують. Урода є під стрїхов. Ґаздованя іде подля порядку. Лем вы нам барз хыбуєте.
Потім ся помолив, оправив гріб, выскубав траву, упевнив хрест. Звязану жменю жывых квітків положыв ку крижу.
– Прийдеме, няньку, – розлучів ся Миколай.


Потім молодый дротарь скоро два тыжднї майстровав по раёнї, обышов села і осады.
Ближыла ся перша новемброва недїля. Миколай ся на ню тїшыв, же сповнить, што обіцяв, но і зато, же вшыткы дротарї му істотнї… Але мав чомусь і страх: выдарить ся то? Дотримлють слово? Буде то достойне?
Іщі вечур зашов ку гробу, поуправлёвав го, жывы квіткы поукладовав. Вернув ся до дїлнї, оголив ся, поумывав, облечіня вычістив, вшытко на завтра нарихтовав. В недїлю рано побрав ся до церькви, но довго там не вытримав. Не дало му то. Вернув ся на ґаздівскый двір, взяв вшытко потребне і выкрочів ку цінтерю.
День стояв ясный. Было тихо. На цінтерю – нихто. Над нянёвым гробом – ани то не хотїв – сі усвідомив, як час быстро уганять: перед роком нянё іщі были повны силы,
енерґії, плановали, што дома примурують, же коровку прикуплять… а так нараз їх не звалило, але підтяло. А кебы холем дома, але…
– Слава Ісусу Хрісту, – перебрав го чійсь голос з роздумованя. Опамятав ся. При гробі стояв Штефо Зима-Феціян.
– Слава і во вікы.
Не стигли собі порядно рукы стиснути, уж ся горнули на цінтерь Чеканяк і Кузмяк зо Странян, Каня і Деревяник з Орябины, Глинка з Літмановой, Дзубряк, Шквара, Юрашко, Мартяк і Колярь з Камюнкы. На Миколаёве несподїваня обявив ся при гробі і ґазда.
Притомны автоматічно обколесили гріб і хтось зачав Отче наш. Вшыткы хлопскы голосы ся злляли до єдного. Гнедь перешли на Богородице Дїво. По молитвах запановало тихо. Миколай не чекав, вытяг мішок з кешенї гунькы, розвязав го і набрав до жменї глину.
– Няньку любый, подля вашого желаня принїс єм вам родну землю, жебы ся вам легко спало. Першу жменю вам посылають мама із двора спід грушкы, другу ваш
сын Андрій од студнї, третю дївка Марька зо загородкы, де сьте садили ружы, а четверту я вам давам. Є з поляны з Хотарного, де сьте мі клепали косу до першого покосу.
– Я ті, Петре, набрав на Стражцї, де сьме вєдно орали нашу скалисту землю, – шепче Сивулька.
– Я з Лысиной од студенкы…
– Я з Дубного, де сьме коровы пасли…
– Я спід Высокой, одкы сьме красоты хотаря обдивлёвали і де сьме поляновы співанкы нотили.
Придали ся і дротарї із сусїднїх сел. Цїлый гріб быв посыпаный роднов землёв, на котрій ся народив, котра познала ёго першы крокы, котру не раз перешов своїма ногами, котрой материньске слово і співы коловали в ёго кровли, котру цїлый жывот кропив своїм потом і котру носив у своїм сердцї по світї. Якже бы му могла хыбити ту, де спить свій вічный сон?
Хлопи, кым ся розышли, іщі заспівали Вічную память, блаженый покій. Лем сын Миколай остав клячати при гробі. Схылив ся низко ку хресту.
– Няньку любый, уж є вам легше? Уж є вам лїпше?

(Миколай Ксеняк: Жмені родной землі, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2009, с. 138, Ілустрація А. Зозулка з даной книжкы, ІSBN 978-80-970185-1-1.)

Недїльны балады: Меланія Германова

Балада о речі

– Повідж, реч, чом єсь міла?
– Бо мнов мама говорила,
Вчіла і вас говорити,
Зато міла, любы дїти.

Співаночкы вам співала,
А нима вас научала
Хлїб насушный зарабляти
Свій род в почливости мати.

Приповідкы повідала,
Жебы вас позаспавала –
Родне слово бы ся снило,
А рано вас зобудило.

Што нам мама одказала,
Кедь ся од вас одберала?
Буду з неба слїдовати,
Як будете нажывати.

Заповідь єй послухайте,
Нїґда єй не забывайте:
„Кедь родну реч потупите
Та забуду на вас, дїти“.

Та і пішли родны дїти –
Розлетїли ся по світї,
Мамы заповідь забыли,
A родну реч потупили.

„Rozpravali“ i „ržikali“,
Але і „nemtudom“ –
A родну реч своёй мамы
Позабыли часом.

Так баладї ся скончіти?!
Материньске так зрадити?!
– Та де мої заповідї?!
Пробудьте ся, любы дїти!

Тота просьба к дїтём з неба.
Лем ю выслухати треба –
Не будь баладов, просьбонько,
Але роднов бісїдоньков…

Смутна тота баладонька,
Вопіюща аж до неба –
Просить дїти їх мамонька:
„Своє забыти не треба!‟

Русиньскы байкы: Осиф Кудзей – Цукерь, мед і феферонкы

Перецїнїня

В єдній церькви при Высланцї
пришов такой по вінчанцї
жених ку священникови
і потихше ёму повів:
„Хочу ся вас опросити,
кілько вам мам заплатити?‟

„На то не є певна сума,
каждый мі дасть, як сі здумав.
То подля того, пан Глиста,
як ся му любить невіста.‟

Жених пошматрав в ґероку
і подав му пятьевровку.

Піп посмотрив на молоду,
пак до мішка – аж досподу.
Вытяг з нёго руков правов
дві пятьдесят – як выдавок.

     Нераз Мішо, Палё, Кубо,
     не вінчають ся про любов,
     многы сі невісты беруть
     про пінязї, про карьєру…


Радікалізм

Єдного дня в лїтнїм часї,
по фотбаловім запасї
Еф-Це-Біле – Штарт-Червене
повідать домашнїм тренер,
сімдесятник Ілько Ґула,
по дебаклї вісем нула:

„Ганблю ся за вас, пайташе,
так то уж не піде далше!
Мусиме ся задумати,
як зачаи выгравати.
Я сі з тым ламав головку –
зроблю із вас цімбаловку!‟

Нераз за платы немалы,
за пінязї грїшны,
грають професіоналы
нелем фотбал смішный.


Дезорьєнтація

Раз маїтелёви ТЕСКА
пришла вечур есемеска,
то ёго мілый сын Ото
писав му зо школы тото:

„Скоро дай дачім великым
перевезти до Африкы
дакілько медвідїв білых,
бо іншак ті, няньку милый,
ту в школї Святой Софії
пропаду з ґеоґрафії!‟

   Дакому дефіціт знаня
     компензують евра няня.

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Осїннє листя

Обзрїв ся місяць спід хмары білой
за дубом на меджі
В конарёх листя од смутку млїло,
падало помеджі…

В жовтавім доджу до травы близкой
і вітор помагав
понїс го як дїтя аж до колыскы
бы му там тихо грав

На гуслї, на басу до темпа осени
як гудак без мена
Любов є заклята в шепотї фаребнім…
Невыповіджена

Над раном 

Розбрыскує ся іщі лем
Дряпать ся помалы
з темноты новый день –
звізды уж заспали

Над лїсом поблїдло
сфарбило зорями
Зросене зеркало
лежыть над полями

Летить птах воздухом
крылами поздравив
Дві серденька тихо
як серны у траві

Розбрыскує ся іщі лем
Дряпать ся помалы
з темноты новый день…
Звізды уж застали

 

Мілан ҐАЙ: Споминаня на молоды рокы (3.)

Може же ай вни вели бісїду о своїх танечникох і годнотили їх.

По короткій павзї музиканты зачали приправу на далше коло співанок а Іван з Мірком уж стояли коло стола дївчат, жебы їх знова вызвали до танцю.

Тото танечне коло уж было таке смілїше і самостатнїше. Каждый у танцю конверзовав із своёв танечніцёв. Іван быв „налїпленыйˮ на Марьцї, певно єй тримав і вів танцём. Тота была страшно ганьблива і скупа на слова, же аж мав таке чутя, же ся одтягує од нёго. Марька о ёго ногы ай гев-там закоповала, або стала на ногу, а потім ся выправдовала: „перебачте‟.

„Ніч ся не стало,‟ одповідав Іван „Маме дость часу а я обіцям, же до рана, кедь будеме вєдно танцёвати, піде нам то єдна родость.‟

Міло ся усміхла, аж єй почервенїли личка. Выужыв такой сітуацію, не завагав і представив ся Марьцї, же ёго мено є Іван.

„А вас як клічуть, яке є ваше мено?‟

„Я єм Маря.‟

„Шувне мено,‟ повів Іван.

„Ей, де там шувне,‟ одповіла му ганьбливо.

Звідовав ся єй на мено лем так із слушности, ай кедь уж добрї знав, же як ся пише, бо передтым му то спомянув Мірко.

„Можеме собі потыкати?‟

Прикывла: „Добрї.‟

Іван вів бісїду, але по цїлый час єй не переставав слїдовати і позерати ся до оч, же ся аж ганьбила. Збачів, же є іщі даяка несміла і коло дакотрых вопросів неіста, ганьблива або просто не хоче одповідати.

Як докончіли музиканты коло, Мірко і Іван одпровадили дївчата ку їх столу. Од свого стола забрали стілцї і пішли собі сїсти ку дївчатам на дакус бісїды.

Споминали на сполочны жываньскы у Фалківцях і як їм было добрї вечерами сидїти і співати коло огня.

„Но але я єм там даяк не відїв Марьку?‟

„Та она з нами іщі тогды не ходила, бо мама єй не хотїла пущати,‟ повіла Мілка.

На тоты слова такой зареаґовав Іван і подумав собі, же то буде наісто прічіна, чом є така ганьблива при танцю.

„Видить ся, же є іщі дость молода,‟ і зачав о тім роздумовати.

Далше коло вызвав зато до танцю Мілку, жебы із нёв побісїдовав якраз о Марьцї. Довше ся уж познають, але нїґда ани словко не повіла, же мать таку шувну сестернїцю, котра такой лагодила ёго оку.

„Знаш, Іване, она іщі ходить лем на основну школу, до девятой класы, властнї теперь буде кончіти, но а вызерать то так, же піде штудовати до Кошіць. Акурат днесь была у нас дома, та зато сьме єй закликали, ці не піде з нами танцёвати. Мусили сьме єй але піти выпросити од мамкы і обіцяти, же буде з нами, также за ню одповідаме а вєдно прийдеме ай домів. Што, може єсь ся до нёй залюбив?‟

„Но, поправдї повіджено, цалком є шувна. ‟

„А коли так плануєте іти домів?‟

„Увидиме, як то ту буде продовжовати, як ся будеме забавляти.‟

„Не бій ся, она без нас сама не піде ниґде.‟

Коли „высповідав‟ Мілку і по танцю пішли сїсти назад ку столу, мав такый грїючій спокій, же што ся вшытко дізнав о Марьцї.

Оправдав ся дївчатам, жебы пробачіли і пішов вонка перед салу, де у тім часї уж фунґовав буфет. Дакотры ту попивали, співали і голосно бісїдовали.

Купив фляшку вина і штось закусити, попросив шість погариків і пришов назад. Сїв за стіл, де тыж іщі дакотры з дївчат хыбовали і позвідовав ся, де суть остатнї?

„Пішли вонка на свіжый воздух,‟ повіла Яна.

„Тадь я там быв а не відїв єм ани єдну з них.‟

Повів то зато, бо поглядом глядав Марьку. Якраз она му ту хыбовала. Попозерав ку дверям і збачів, як приходила ай з камаратков Любков. Вели бісїду о дачім інтереснім, бо Любка єй дашто руками пояснёвала.

Пришли ку столу і помаленькы посїдали на свої місця. Іван встав і попросив ся дївчат, ці може їм поналивати вина. Коли не дістав одповідь, тo порозливав по пів погара вина каждому. Кедь уж вшыткы сидїли коло стола, понукнув їх.

„Прошу, підоймийте погары і выпийме на здравя, зознамлїня, і думам, же і на будуче камаратство.‟

Почерькали погарами а Іван позерав до оч Марьцї, котра была на погляд ганьблива. Позоровав, же собі цморькла кус вина і одложыла погар на стіл.

„Та што, Марько, тобі тото вино не смакує?‟

Ганьбливо кывла плечіма, засміяла ся і додала: „Я буду помаленькы ай із Любов попивати.‟

Сидїли тихо коло стола і позерали єден на другого. Мірко сидїв близко Яны і Мілкы і вели меджі собов бісїду.

Капела ся зачала рихтовати грати далше коло а по першых тактох музикы Іван уж кликав Марьку до танцю.

Мірко зістав сидїти коло трёх дївчат. Чекав, хто прийде вызвати до танцю остатнї дївчата. Накілько лїпше познав Мілку і Янку, по взаёмнїй бісїдї з нима, вырїшыв закликати до танцю блондяву Любку, котра даяк цїлый вечур не была доброй дякы.

В танцю ся єй позвідовав, чом є така без налады.

„Але, танцёвала єм передтым з єдным, а мав выпито, та знате. Добрї, же сьте по ня пришли вы, бо може бы ня зась пришов отравлёвати і вызывати до танцю тот пяный.‟

Любка была шувна атрактівна блондіна молодых років, та не чудо, же кажде коло мала велё нападників, меджі нима ай того споминаного пяного.

За куртый час уж на танечнім паркетї танцёвали ай Мілка з Янков, так же в куртых перерваах меджі співанками уж стояли сполочнї у колї єден близко другого.

Іван танцёвав з Марьков і вызвідовав ся єй о вшыткім можнім. Хотїв знати, де у Фалківцях бывать, што робить єй мамка і отець, а ай чім веце о нїй самій. Ай кедь в основнім уж де-што знав од Мілкы, веце-менше собі то хотїв особно овірити іщі од нёй. Самособов, же єй запропоновав, ці бы за нёв міг даколи прийти до Фалковець.

Стисла плечіма і неістым голосом додала: „Кедь будеш хотїти?‟

„Та правда, же буду!‟

Бісїду їм перерушив конець співанкы і танечного кола а Іван одвів Марьку сїсти за стіл, тримаючі єй коло паса.  Посміленый єй одповідёв, сїв собі близко нёй і продовжовав у бісїдї.

„Так повіджме, же кебы єм за тобов пришов, де тя найду? Де а коли ся стрїтиме?‟

„Найлїпше бы было на другый тыждень у суботу. Моя мама продавать у обходї, але кедь там прийдеш, та одкаж по Мілцї або Янї. З нима ся познаш і они по ня прийдуть.‟

Добрї, же іщі то як-так стигнув і быв барз радый, же Марька му дала яку-таку надїй, можность на їх першу стрїчу.

Была выголошена курта перерва, бо капела ся побрала на вечерю дашто закусити. Дївчата вырїшыли, же збыточнї будуть чекати і роздумовали, радше підуть домів. Пішо до Фалковець то было дость далеко.

Іван зосмутнїв, як зачув, же хотять піти домів, але в духу го грїло чутя, же є вшытко в найлїпшім порядку. З Марьков то мав договорене на суботу, тримав єй близко себе і вєдно із камаратками ся поберали вонка перед културный дім.

Было там веце дївчат і хлопцїв із сусїднїх сел, котры ся зберали ку влаку. Дакотры одходили домів на моторках а по дакотрых пришли ай авта.

Іван з Мірком выпровадили свої камараткы, розлучіли ся і обіцяли, же на другый тыждень ся увідять.  Іван тримав Марьку за руку і обіцяв, же у суботу прийде вєдно ай із Мірком на моторцї. На розлучку єй поцїловав на лице так несподївано, же ся не стигла одтягнути. Наісто з тым не раховала.

„Так агой у суботу.‟

Марька без слов пошатовала за дївчатами, аж заникла у тмі.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Елена Хомова- Грінёва

Порядок

Пограбaм листя в осени
попадане по траві
остали голы стромы
зоблечены із шматяа
під пахузов зо загородкы
однесу плоды лїта з двора,
непорядок і смітя.

 

Вечур (день помершых-памятка)

Одрїкам молитву вечур
за душы котры Господь взяв,
они як неонове світло
споза облачка світять дале нам.
Видиме запалену свічку,
горить поломінь, він не згыне,
роздумую што прийде і чекать нас.

 

Душа поета

Душа поета
не дримле, не спить.

Душа поета –
то мед і сіль.

Душа поета
мінить ся, творить.

Душу поета
зранить кривда, грїх.

Душа поета –
то жаль і сміх.

Душа поета
пише і любить.

Душа поета –
то мелодія і язык.

Душа поета
так выллята на папірь.

Мілан ҐАЙ: Споминаня на молоды рокы (2.)

По приговорї наслїдовав проґрам, котрый зачали членове кутурного середовиска із Гуменного танцями.

Поступнo ся вымінили хоры співачок з Лабірця, Красного Броду, Габуры. Людей може найвеце побавив народный розповідач із Гуменного своїма гуморныма розповіданями із жывота.

Так ня нападать єдна пригода што розповідав: „Циґанам ся народив сын. Кедь ся вшыткы посходили на хрестины і попивали, єдного напало взяти Циґанча на рукы, тай так повідать:

„Но та повідж мі, няньку, што буде із того твого сына як выросте?‟

„Но, та як на нёго так позерам, може із нёго буде хырный музикант, такый як я.‟

Другый стане і повідать: „Не маш правду. Не видите, як шермує з руками і ногами, векслак буде з нёго.‟

„Го-го го, то буде богач.‟

Наконець повідать тот, што го тримле на руках:

„Ани єден, ани другый не мате правду, він буде політік. Попозерайте ся на нёго, до оч ся мі сміє, а до рук мі уж наложыв…‟

Но та так то даяк подовжовало, аж до конця културного проґраму, покы ся уж і подакотры старшы люде зачали розходити. На несподїваня были ту ай дакотры із близкых сел і міст – із Фалковець, Красного Броду, Лабірця і Гуменного. В них дакотры нашы селяне мають своїх близькых, родину, мужів, жены або доконця і з тамады походять.

Із прибываючіма годинами старшых людей убывало а наопак сходили ся молоды, бо мала быти сполоченьска забава аж до рана. Но а така річ є про молодых як створена. Музика буде грати аж до рана, также о забаву є постаране а што є на тім найлїпше, же то буде задарьмо.

Орґанізаторы зачали помалы перемістнёвати столы із стілцями попід облакы наоколо салы. Коли уж было тото вшытко нарихтоване, на сценї помалы кончіла приправу ай капела, яка зачала ладити музичны інштрументы і пробовали мікрофоны знамыма словами: „раз два, раз два‟. Молодеж, але ай дакотры женачі з родинами зачали помали сїдати поза столы а за короткый час сала была скоро заповнена.

Сельскы парібци лем зазерали, де посїдають дївчата із сусїднїх сел, котры іщі обчековали і стояли перед дверями. Може іщі не были рїшены, ці ту зістануть або одыйдуть даґде інде. Вызерать то але так, же зістануть, бо на околишнїх близкых селах акурат в тім часї не была нияка забава, а ту то мають ай задарьмо.

По першых тактох музикы не танцёвав нихто, танечный паркет зістав порожнїй.

Парібци позерали по дївчатах а дакотры їх дослова очами „гіпнотізовалиˮ і робили сі планы, же котру першу підуть вызвати до танця.

За єдным столом сидїли штирёми камаратя: Іван, Мірко, Штефан і Володё. Ай їх тема была тыж о дївчатах, котры поступно оцїнёвали. Мірко повів: „Іване, тоты штири дївчата, што там сидять за другым столом напроти нас, дакотры із них уж познаме, нє?‟

„Маш правду,‟ одповів і потвердив, же суть із сусїднёго села Фалківцї: „Тота з чорным волосём є Яна а коло нєй направо сидить єй сестра Мілка. Были сьме із нима уж пару раз минулого року через лїтнї вакації на жываньскій у їх селї, памяташ?

„Та то твої сестерніцї, кедь добрї памятам, ці нї?‟

„Так як повідаш. Тоты далшы дві не познам.‟

Коли дївчата попозерали ку їх столу і кывнутём головы поздравили, закывали їм ай они а Мірко такой пішов за нима, ку їх столу побісїдовати. По звітаню і короткій бесїдї, вернув ся назад, але уж ай о дашто мудрішый.

Іван збыстрив погляд, тай ся звідує: „Но та што єсь зістив?‟

„Тота менша довговолоса є сестерніця Яны і Мілкы – Марька, а тота загадна четверта блондіна є зясь Марькина добра камаратка і єй сусїдка Люба.‟

Іван не скрывав інтерес о Марьку, котра му такой упала до ока. Не міг од нєй очі одвернути, так го притяговала своїм вызором, довгыма, помалы аж скоро по пас волосами і красным усмівом. Дотеперь єй іщі ниґде не відїв і не стрїтив.

Іван му такой дав прпозіцію, ці підуть за нима танцёвати, як зачнуть грати. Было то іщі таке неісте од каждого із них, бо дївчат было веце, также іщі не были рїшены, хто де і за кым піде. Согласны але зістали у тім, же перше „загрїваюче“ коло бы найлїпше было потанцёвати із знамыма камаратками.

Мірко повів, же теперь піде за чорноволосов Янов, Іван же за Марьков, но а Штефанови і Володёви в основі было єдно, хто за котров піде, бо никотру із них не знали.

Кедь зачали першы тоны музикы, такой „мастили“ ку їх столу і єден по другім вызывали дївчата до танцю. Остали танцёвати поблизко себе а через павзу меджі співанками переговорили вєдно по пару слов.

Як скончіло танечне коло, одпровадили дївчата ку столу і подяковали за перше выдарене танечне коло. Парібчаци ненападно слїдовали реакцію своїх танечнїць, котры зачали сполочну дебату.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Вечур

Над полём зтемнїло
затихло ку ночі
кряче птах неміло
день є уж без моцї

І воздух схолодив
хвіє ся одразу
Дзвін з турнї без сходів
дав голос образу

Перинов Господнёв
земля ся прикрыла
з надїї… а до нёй
старости завила

Осїнь

Чвірінкать на дубі
під небом голубым
пташок із осени

Листочок мідяный
велё їх спаданых
строму нехосенных

Оджыли през лїто
молодость зо світом
дали му надїю

Летить сі чорный птах
осїнь є допита
ани ся не смію…

Мілан ҐАЙ: Спoминаня на молоды рокы (І.)

Быв шумный теплый юновый день. Вітор приємно пофуковав і гласкав каждого, хто у тiм часї быв вонка. Може про дакого бы было лїпше посидїти даґде в холодку під красно розцвитыма черешнями або ябліньками і так ся хранити од острого ярьнёго сонця. Люфт, котрый ся шырив додалека, быв насыченый пахом розцвитых черешень. І пчолкы усиловно лїтали коло розцвитых стромів, же аж было чути як перелїтали з єдной квіткы на другу.

Кілько квітя їм треба перейти, жебы назберали доброго маёвого меду? Кілько раз ся їм треба навернути до свого уля, жебы наповнити порожнї рамикы? То ся істо не дасть лем так легко зраховати. Но але справды маёвый мед є найлїпшый. Каждый лем такый зганять, бо він є найякостнїшый.

На луцї весело полїтовали лотаї. Было радость на них смотрити, як собі з нима вітор пограє. Їх некоордінованы погыбы были смішны аж хаотічны. Але і так ся їм подарило стрїтити в тім хаотічнім лїтаню з другыма. Было видно, як єден другого притяговали і такой ся взаёмнї пронаслїдовали і полїтовали єден близко другого. Даколи ся їх стрїтило веце і полїтовали і у векшых ґрупах.

Наше село жыло могутныма приправами на ославы 440 рочніцї од першой інформації о нашім селї. На містьскім урядї председа із таёмником приготовляв проґрам. Вшытко  ішло, як ся говорить – як по маслї. Дакотры пункты проґраму было треба вымінити за другы бо заїднаны фолклорны ґрупы уж на дану дату не мали вольны терміны, зато быио потребне робити такы зміны.

Але і так ся подарило даякый проґрам зоставити і за помочі Гуменьского културного освітнёго середовиска. Боком не зістали ани сельскы фолклорны ґрупы з Габуры, Красного Броду ці Меджілаборець.

Тыждень перед великым днём “Д„ ся приправа ослав несла в найвекшім темпі, лем жебы ся не дай боже на дашто не забыло.

Сполок жен із села мали приготовити даяку выставу ручных робот із звыками села, котры бы мали быти презентованы на споминаных ославах. Не мало бы ся забыти ани на актівіты сельского пожарного сполку, котры ведуть до далекой минулости, коли ся о селї Суків говорило аж в самій Празї. Ту дївчата были на конкурзї а барз добрї обстали, бо были першы. Зато тота традіція ся дотримує ай на дале.

До културного середовиска села бы мали вести першы крокы родаків із села, котры про тото село дашто здобыли, або котры застають по розлічных містах важны ведучі позіції такы як учітель, професор, судця, доктор, інжінїр, умелець і так далше. Ту про них буде приправлене привітаня із короткым проґрамом і записом до сельской кронікы. По тім актї бы мав наслїдовати културный проґрам у самотній салї културного дому. Околіця културного дому бы мала быти окрашлена малыма березками і пантликами вшеліякой фарбы. Над вступныма дверями бы мав быти напис: „Вітайте краяне і родаци“. Также така была представа урядників села.

Конечнї але надышов день ослав. У селї то уж од рана, як ся повідать, фырчало як в улю. Вшытко ішло подля „гармоноґраму“ – розпису, котрый мав у руках председа сельского уряду і вшытко перевірёвав.

– Ту охабте місце, як сьме повідали, про парак, де будеме варити паркы а на ґрілї печі ковбасу про каждого, хто ся превкаже листком, котрый собі буде мочі купити за сімболічну цїну. Бо знате, кедь бы то было задарьмо, дакотры бы то може ай знеужывали а пішли бы веце раз. Коло споминаного місця дайте пару столів ай із стілцями, жебы было де сїсти і так сі в спокою посмаковати на парках ці ковбасї. Доокола поставте опараджены березкы, жебы робили тїнь од сонця. Самособов, же поблизку бы мав быти і вычап з пивом ці мінералками де бы ся такой дало, як ся гварить загасити жажду по смачній добротї.

Пришли ай кочовы комедіянты. Быв ту колоточ про дїти, стрїлніця, де ся дало дашто выстрїлити. А кому ся в тім кумштї не дарило, та сі могли выстрїлити із себе…

Зачали приходити селяне, родаци, краяне і позваны гостї.

Културный дім ся помаленькы заповнёвав до послїднёго місця. Дакотры ай стояли. Важнїшы гостї мали стрїчу у сельскій бібліотецї, котра ся находить на першім штоку.

Славности отворила приговором і увітанём таёмнічка сельского містского уряду. Потім каждый з позваных мав дашто повісти: представити свою родину, свій нагляд на село з котрого одышов до світа, де і як сучасно жыє, што робить….

Помалы годину і пів тримала тота церемонія привітаня а поступно ся представлёвали родаци. Дакотры ту были із своїма женами, або наспак, хлопами, або і лем єднотливо. Мож было выслухати доїмавы повіданя із їх жывота. Многы з них зачінали у сельскій школї, в котрій тогды по цїлый свій жывот учів леґендарный учітель Федор Кумічак.

– Даколи найглавнішыма і найважнїшыма особами в селї были учітель, священик і биров. З той „тройкы“ треба дати честь главнї учітелёви Кумічакови, котрый быв добрым і честным чоловіком і ерудованым шпеціалістом. Почас ёго учітелёваня у нашім селї, де він ай бывав, выховав многых школярїв, котры досягли высокошкольсьу освіту.

Можеме зато гордо повісти, же ай тоты, што ся ту днеська на стрїчі родаків презентують, суть властно бывшы школярї, котрых він учів, котрым дав основы до жывота, за што му правом патрить велике подякованя.

Крокы многых вели до світа, векшых міст де выштудовали, а дакотры із них там зістали. Їх родічі про них не мали грошы ани лем на влак. Мусили ходити пішо до мещанкы до Меджілаборець. Така, вера же, была гола правда, кедь єм ся многых із них звідовав.

Не забыли припомнянути, же в зимі требало до ташкы прибалити ай даякы клатикы дерев, жебы в школї не сидїли в холодї. Бо зимы в тых часах не были такы як днеська, але поряднї знали потрапити морозом, же аж за нохтї заходило, як знали повідати стары люде.

Натерпіло ся і находило пішо немало школярїв, главнї в зимі коли і снїгу было гойно. Знам добрї бо памятам, же даколи у нас быв кермеш на Михала а то уж у тім часї была туга зима, не так як теперь. Памнятам, як потічок уж быв покрытый ледом, а мій нянько выганяв напоїти худобу до прорубы.

Вернийме ся але назад ку нашым родакам, якы помалы у сельскій бібліотецї закончовали церемонію представлёваня і помалы зачали приходити до салы културного дому.

Ту бы ся за короткый час мав зачати културный проґрам. Каждый із покликаных родаків глядав своє означене місце, де бы мав сидїти, жебы у тім быв даякый порядок і нетерпезливо чекав на зачаток выступлїня.

По куртім часї ся перед опону поставив председа сельского уряду, котрый перечітав куртый приговор о першій інформації о нашім селї.

Было то цалком інтересне поданя главнї о тім, як наше село пришло ку назві – Суков.

Даколи у давных добах ту углярї палили угля з дерева, а якраз тото дерево было барз ґузовите, таке, же мало велё ґузів-суків. Так, удайнї, подля того взникла ай назва нашого села Суков.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)

1 2 3 4 5 21