Людміла Шандалова: Мижё (Укажка)

Інформації о авторцї: Людміла Шандалова

Людміла Шандалова - Мижё

 

Марьча поїмала малу бобрунку што лїзла по марґаретцї.​​ Положыла сі ю на дрїбну долонь і нїжно ся ї приговорила:

„Бобрунко, бобрунко, яка буде зарань хвіля?“ – Бобрунка ся​​ шпаціровала горї-долов по руцї і ласкотила ю, глядаючі найлїпшу дражку. Потім вышла на самый конець великого палця,​​ розтягла крыла і одлетїла.

„Ёй! Iщі єм не зраховала вшыткы кропкы! Ганьчо, буде шумнї, можеме ся іти купати!“

Камаратка Ганьча докінчіла плести малый вінчік з марґареток, понаправляла опатернї білы головкы до шору, перевязала​​ травов, жебы ся вінчік не розплїтав і положыла сі го на голову:​​ 

„Посмоть, пасує мі?“ – Фрышнї встала, з руками заложеныма
до боків ся весело закрутила, притім сміючі ся вказала цїлый​​ ряд білых зубів, aж нїжны ямочкы на личках ся проглубили.​​ Світле здорове волося, нагладко причесане коло головы, звязане до густого варкоча, ся на сонцю заблищало. Віночок падаючій понад высоке чело і кыпяча червінь в опаленїй твари єй​​ додавали штоська любезне. Як попка! Преснї так вызерала в​​ білім вышыванім оплїчатку, в червенім ружатім лайбику і темносинїй сукенцї.​​ 

Быв горячій лїтнїй день, сонце припікало од самого рана.​​ Сверщкы весело музиціровали, баревны мотыликы танцёвали​​ на квіткованім паркетї, пчолы монотонно бзучали до такту.​​ Де-ту ся на небі перевалёвала мала хмарка, а од лїса легонько​​ подував вітрик. Коровы ся спокійно пасли, замаховали хвостами і заганяли отравны мухы.​​ 

Шыроко-далеко не было на полю никого кромі двох малых​​ дївчат. Марьча опатернї положыла свій вінчік на невеликый​​ горбок .​​ 

„Потім докінчу! Треба мі назберати веце квіток,“ – обернула​​ ся ку Ганьчі.​​ 

Но дале з вінчіком ся уж не бабрала. Нашто! Фурт ся ї розплїтав, а она хотїла мати красшый, як камаратка. Ї не старчіли​​ лем марґареткы. Тїлько вшеліякых, од вымыслу світа, квіток​​ ту предці росло! Когутикы, дзвончкы, незабудкы, марґареткы,​​ чабрик, вшеліякa травa і такы, якым назву ани сама не знала​​ – жовты, білы, синї. Сплїтала їх довєдна, aле сидїти на єднім​​ місцї так довго ю уж омерзило. Де там терпезливость! Давно потекла долов водов, уж бы ю нихто не поїмав. Терпезливость ї нїґда не была властна. Так з нёв шыло,​​ же на каждім кроку глядала новы і новы забавкы. I теперь роздумовала, што бы іщі вынайти,​​ жебы пашіня скорше сходило. Перше очіма сконтролёвала,​​ ці коровы ся тримлють довєдна і тыж ці не позаходжали до​​ сусїднёго поля з вівсом, потім ся порозглядала по цалім паствиску аж ку лїсу.​​ 

„Ганьчо, знаш што… підеме на ягоды,“ – напало ю. „Теперь єм​​ сі спомянула, знам добре місце де ростуть.“

„Подьме! Я тыж знам єдно…“ – зрадовано пристала Ганьча.​​ Обидві ся розбігли через поле. Босыма ногами пeрескаковали​​ ямы, горбочкы, до мягкой травы нурили стопы, не чуючі слабе​​ колотя бодляка або сухого конарика, не позоруючі, же высшы​​ стебла обивають лысти. Обышли крячкы, млаку і ступляї од​​ худобы, закоротко перешли ку лїсу, а там, такой скраю збачіли​​ в траві червенїти ся дрїбны солодкы плоды. Ой, кілько їх там​​ было! Перше назберали до звязкы, потім палцями брали по​​ єдній і нетерпезливо їли. Солодка лакотинка ся розмывала на​​ языку, єй незвычайный смак лагодив змыслам. На короткый​​ час загнали голод.​​ 

З лїса несподївано запраскало конарївля.​​ 

„Ёй! Што то?!“– Дївчата ся сторгли. Перестрашено посмотрили за голосом, выдыхли сі аж як спознали хлопцїв.

Зъявив ся Мижё, за ним Янко. Обидвоми, махаючі довгыма​​ паліцями на вшыткы бокы, розгортали высоку траву, жебы​​ зробити перед собов стежку.

„Што вы ту робите?!“– Янко намірив паліцю як пушку на дївчата і зацїлив.

„А вы што ту робите? Мижю, ты єсь мав зо мнов пасти​​ коровы, чом єсь мі втїк?“ – Марьча ся остро посмотрила начорнявого хлопця з кавеёвыма очіма. Найстарша сестра Ганя​​ єй за каждым разом, де бы не ішли, наказовала мерьковати на​​ Мижя. І днесь так зробила, міцно підчарковала, жебы давала​​ на нёго позір, не спущала го з оч.

Мижё быв єдиный сын своїх родічів, єдина дїтина. Як бы ся​​ за нёго не страховали! Каждый день мали на мысли, лем жебы​​ ся му ніч не стало.

Хлопець красный, округлой білой твари, чорноволосый.​​ Теперь ту стояв, а може ся чув дакус виноватый, но не дав на​​ собі знати. Підшмарив параднї головов на бік, очами блиснув​​ на Ганьчу і зробив ся, же не розумить, што є му вытыкане.​​ Густы волосы, на коротко підстрижены, остры як дроты, му​​ над челом одставали, а в правім кутї ся скручали до колечка.​​ В короткых леняных ногавчатах і полотняній кошульцї, на​​ першый погляд вызерав цалком невинно, але быв то хлопець​​ непосїдный, зведавый, нахылный на хоцьяке жыванство. Од​​ Марьчі о два рокы молодшый, лем теперь кінчів у школї другу​​ класу, хотїв ся нести по-парібскы, сміло.

Днесь наще рано, як го мама выпроваджала аж на двір, до​​ рукы му дала мерендю, погласкала го:

„Мижю, стримуй ся коло Марьчі а не жебы сьте выстроїли​​ дашто на полю!“ – Поправила му кошулю, што му выходжала​​ з ногавчат, усміхла ся на нёго і смотрила за ним аж покы не​​ вышов на драгу. „Добрї, добрї, мамо. Не бійте ся!“ – Обіцяв єй.
А думав сі:​​ 

„Но гей, коло Марьчі може быти, але кілько фіґлїв з камаратами за тот час може выдумати?!“

Iщі лем недавно пришли з Грабівчіка жыти ку своїй стрынї.​​ Мама з нянём помагають на стрынинім ґаздовати, а він, Мижё,​​ тыж помагать, што знать.​​ 

Найвеце роботы мать коло коров. Він ся ї не сперать. Не є аж​​ такa страшнa, кебы не вставаня. Ружаню і Яблоню кажде рано​​ выжене на поле. А потім... потім уж є му гей! Векшынов сі найдуть на полю з камаратами хоцяку забавку. А час летииить...

Ружаня му не робить жадны проблемы, є то стара коровка, з​​ єдным одломеным рогом, але спокійна. A Яблоня... Яблоня ся​​ той зимы отелила іщі лем першыраз. На тоту сі мусить дати​​ векшый позір. Лем їх добрї зошоровати!​​ 

Мижё є быстрый хлопець, раз-два пришов на то, же Ружаня​​ все перша выходить з двора, а навертать ся перша із пашы.​​ 

„Ты будеш велитель!“ – Дав єй функцію, што сі заслужыла.​​ 

Яблоня є подля того во вшыткім друга, Ружанї ся підчінять,​​ што практічно вызерать так, же за каждым разом ю наслїдує,​​ іде в єй ступляях, кідь треба стоїть, чекать ю, мож повісти, же​​ скоро ся без нёй ани не гне.

Раз, єдного студеного рана, Мижё пригнав коровы ку Ондаві​​ і было треба перейти​​ на другый бік, на луку, Під берегами, што​​ ся находила ближе ку Юрковій Волї.​​ 

„Бррр, зимна як фрас!“ – Зануривши до воды праву ногу,​​ блесково ю одтяг.​​ 

При помышлїню, же треба перейти через брід, го аж стрясло.​​ 

„Ох, што теперь?!“ – Обертали ся скоро колечка Мижёви в голові. Як робити, жебы не требало вкрочіти до річкы? Як лем сі​​ полегшати, жебы ся дістати на другый бік?

Наконець го напало... поміг сі з малым фіґлём. Знав, же на​​ Ружаню ся може сполягнути, бо Ружаня за каждым разом застане перед бродом і буде чекати на Яблоню. Знав, же Ружаня​​ ся дасть рада підплатити. Мижё выбрав з кешенї фалаточок​​ хлїба, подав тоту доброту корові, потім єй штось пошептав​​ до уха. Выскочівши на ню, перевісив ся напіперек найвузшой​​ части хырбета – коло головы... a уж ся нїс. На другім боцї рїкы​​ з нёй зоскочів і знову ю підплатив хлїбом. Кажде рано потім так робив, жадав маму о фалаток хлїба, тайно го торгав​​ на іщі меншы фалаткы і ховав до кешенї. Ружаню закоротко​​ выцвічів. Здобыв істоту, же она все на нёго почекать перед​​ бродом, а Яблоня таксамо.

Малы пастухы і днесь, лем што минула четверта година,​​ наще рано вышли на поле і розлетїли ся на вшыткы бокы​​ глядати, наскоро зношати на єдно місце хоцьяке сухе рїджа,​​ поламане конарївля, жебы могли заложыти огень. Потім зробили мале огниско, наскладали до стрїшкы тоніцькы галузкы,​​ підложыли сухов травов або папірём. Наконець дакотрый з​​ них запалив копу швабликами, што принїс з дому. Огень занедовго весело праскав, зогрївав їх і давав велё можностей​​ на бавлїня. Перескаковали го, вшеліяк ся передили, хто є​​ найшыковнїшый, найміцнїшый, найфрышнїшый і найлїпшый.​​ Одміна была велика. Тот з них, што быв найвекшый герой, не​​ мусив пять раз за собов навертати коровы, якы заходили до​​ поля з вівсом. Цїлый день огень утримовали, ту і там сі опікали​​ солонину, а в лїтї сі часто опікали зелены ябка, якы были фурт​​ по руцї. Лем тото, же даколи з них болїв і бріх.​​ 

Днесь зашли до лїса а Мижё Марьчі конечнї одповів:​​ 

„Што, што, мы лем ту были... В лїсї грибы посмотрити!“ з​​ паліцёв штуряв до мурянчаной копы смотривши,​​ як вшыткы мурянкы вылїзають деська з глубины.​​ Они перше хаотічно зачали побіговати горї-долов​​ коло муряниска, потім ся роїли на поверьх веце і веце.​​ Але то їм не старчіло... Порушаны і выпровокованы дрїбны​​ жытелї мурянчаной копы, почали нарушытеля своёй теріторії атаковати, лїзти му по голых ногах і грызти го.​​ 

„Яв, яв!“ – ляпкав ся Мижё кады зарвав і смішно підскаковав​​ як Яношік. A жебы довше не продовжoвав свою ганьбу і не вказовав слабость, розбіг ся долов полём лем ся за ним скурило. А​​ камарат Янко позад нёго.​​ 

„А што сьте назберали?“– сміяли ся за нима дївчата.​​ 

„Ніч! Бо не ростуть!“ – закрічали здалека хлопцї і скрутили​​ ку Ондаві. Было коло десятой годины дообіда. Час, коли треба​​ гнати коровы домів на обідняйше доїня. Напоїли їх у водї, потім перевели через драгу, каждый до свого двора.​​ 

 

Три хыжы стояли в єднім дворї. Довгый двір ся тягав од​​ сільской драгы до бережка. Од драгы перша стояла хыжа​​ Олеярчіновых. За нёв, повыше, друга, де жыв рыхтарь Янко​​ Гавран зо своёв родинов, а іщі повыше третя хыжа была ёго​​ брата Петра. Двоми братя зо своїма родинами на вітцївскім​​ пляцу до часу нажывали сі добрї. Але так як велё іншых, біда​​ ай їх загнала пробовати щастя в Америцї. Там, за великов млаков, глядали наповнїня своёй судьбы. З надїёв ся выбрали до​​ великого світа. З пожыченыма корунами на шыфу, жебы там​​ заробити, принести заробіток до краю і так полегшати жывот​​ собі і своїй родинї.​​ 

Янко ся по рокох вернув, другый брат остав.

Велё раз ся Марьча выпрошовала свого няня, як было в Америцї і чом є стрына Анця сама.​​ 

Стрык зо стрынов мали двох хлопцїв – Янка і Петра. Петро​​ умер як трирічный. Хто там знать на яку хвороту. Не было​​ доктора поруцї, перше го лїчіли як знали, вшеліякым зїлём,​​ радами баб, а покы ся выбрали з возом до шпыталю аж до​​ Бардеёва, было уж пізно.​​ 

Другый сын, Янко, тот мав хворе сердечко. Умер в найкрасшых роках свого жывота. Лем тридцять му минуло. На самім​​ остатку быв цїлый наллятый водов. Нїґда ся не оженив, хоць​​ не быв брыдкый. Може му хыбило кус серенчі, а може было на​​ шкоду, же быв барз тихый і несмілый. Але зато быв міцный і​​ робітный. Марьча памятала, як ходив вечур до них старати ся​​ о конїв. Єй нянё ся на нёго все могли обернути. Стрына остала сама в деревяній хыжи, на синё побіленій, з невеликыма​​ облаками. Як знала і покы силы старчіли, сама ґаздовала. У​​ стайни были дві коровы, а требало обробити і третю частку​​ Гаврановых земель. Дві часткы обрабяв шовґор Янко – свою​​ і одкупену од своёй сестры Ганї, што зістала в Америцї, але з​​ кіньми помагав ай шовґрыни, а Гавранівскы землї ся обрабляли довєдна. Стрына была жена барз добра, проста і скромна.​​ Жывот ся з нёв не пестив, але она кротко несла свій хрест.​​ Хыжа ся выпорожнила, як поховала і другого сына. Остало в​​ нїй смутно і пусто.​​ 

Тогды Марьчин нянё вырїшыв, же ку стрынї прийде жыти​​ найстарша дївка Ганя з мужом Митром і вісемрічным сыном​​ Мижём. Жывот у Грабівчіку, де пристала за невісту, быв​​ тяжкый. На єднім невеликім ґаздівстві там жыли трёми братове і три невісты.​​ 

Стрына была рада. Хыжа ся знову наповнила бісїдов,​​ жывотом. Та она як ся помине, кому вшытко остане? Холем ю​​ буде мати хто до смерти доховати!​​ 

Прияла родину свого шовґра як своїх властных. А Мижё –​​ якый то веселый хлопчік! Тілько радости з нёго мала! Фурт,​​ як го збачіла, змякло ї сердце, потїшыло ся, аж підскочіло.​​ Як кібы своїх двох відїла замаленька. Што веце могла іщі​​ жадати на стары колїна од жывота?​​ 

Марьча прибігла на двір. Стрына сыпала зерно​​ курам:

„На, моя, на, ціпу-ціпу, ціп, ціп...“​​ 

„Добрый день, стрыно! Мижё дома?“

„Вітай, Марьчо, дома є, ...а што му хочеш?“

„Iдеме ся​​ купати на банюр!“

„Подь до хыж, Марьчо, мам печены пирогы зо сыром,​​ покоштуєш.“

Стрына увышла до переднёй хыжы, а Марьча за нёв.

„Стрыно, я ся так радую! – Днесь буде на Ондаві велё дїтей!​​ Вода вымыла такый великый банюр, же можеме до нёго скакати з вільхы!“ – Похвалила ся Марьча. Свою стрыну мала барз​​ рада і часто до нёй заходила. Єй ласкавый голос, якым ю все​​ вітала, єй сердечна щірота, яков ю загортала, міле слово і похоплїня про вшеліякы дїтиньскы вопросы і дрїбны проблемы​​ або болести, тото Марьчу наповнёвало міцным і особитым​​ чутём ку стрынї. А стрына про ню фурт дашто добре порихтовала зїсти. Найчастїше то быв припеченый хлїб, потертый​​ ческом. Ой, але яка то была доброта!

„Лем давайте з Мижём на себе великый позір!“

„Стрыно, не бійте ся, там не є аж така глубока вода… Мням,​​ якы добры пирогы....“ – облизала сі Марьча палцї, як покоштовала уж третїй пиріг.​​ 

„Та лем кідь ті смакують. Пекла єм і про тебе. То зато, же єсь​​ днесь так шумнї співала на загородї. Ёй, барз краснї… Велику​​ радість єсь мі зробила.“​​ 

„А знате што, стрыно? Там повыше, на Червенім бережку, ся​​ добрї озывать, я там співам найрадше.“

„Знам, я тя відїла з двору… Возьмий сі веце, і зо собов, дїтино,​​ бо коло воды будете голодны,“ – нукала ю стрына.​​ 

„Дякую.“

„Iдеме ся купати?“ – Вышов Мижё зо заднёй хыжы. Волосы​​ пелехаты, як кібы теперь встав.​​ 

„Гей, пришла єм по тебе, подь, бо Ганьча зо Зужёв уж пішли.“​​ 

„Мижку, подь і ты собі взяти пиріг!“ – Стрына ся обернула ку​​ нёму з мисков.

„Я уж їв.“ – Але не дало му, натяг руку і єден з мискы выхопив.

„Я там буду першый! Оле, ці ня доженеш.“ – А уж го не было.​​ Мижё втїкав ку Ондаві, што му силы старчіли, а Марьча за ним.​​ 

• • •

Просто од хыжы, лем збігнути долов двором, перейти драгу,​​ а потім за хыжами, на другім боцї драгы, може іщі сто метрів​​ через фундушы – там текла Ондава. На єднім місцї в серединї рікы буря вымыла векшу яму. Місце было скрыте міджі​​ великыма вільхами. Дїти сі там нашли на купаня рай. Сходило​​ ся там цїле село. Векшы і меншы, хлопцї і дївчата.​​ 

Головне было, жебы банюрь быв дость глубокый. А там, де​​ быв плыткый, требало руками выграбати і выносити каміня​​ набік.

Лем што поприходжали дїти ку водї, позошмарёвали зо себе​​ лахы до травы. Дївчата ся купали в спіднїх кабатиках, або охабили на собі шурцик, меншы хлопцї ся купали голы.

Марьча вышла на вільху: „Позір, скачу!“ – Натягла рукы допереду на рыбку, скочіла до середины банюра на голову.​​ 

„Цїлого єсь ня обрыскала!“ – Мижё почекав покы ся​​ вынорила, шкодорадостно ї назад запхав голову під воду і потримав.​​ 

Марьча розмаховала руками, вода брыскала на вшыткы​​ бокы.

„На! Ту маш!“ – Не подаровала му, як ся выслободила. Шлюпла потім на нёго пруд воды отвореныма долонями.​​ 

Мижё ся занурив під воду іщі раз, аж ку самому дну. Несподївано підтяг Марьчі обидві ногы. В моментї ся потопила, нахляпала ся воды а кус єй тырвало покы ся знова зъявила над​​ водов, міцно кашлаючі, хватавчі дых.

„Повім мамі, за тото заплатиш!“ – бранила ся през слызы.​​ 

„Повідж. То зато, жебы-сь не мала жажду!“ – одплавав дале​​ за своїма камаратами. Веце на ню не позерав.​​ 

„Беее!“ – вывалила на нёго язык вертаючі ся на берег, жебы могла выйти на вільховый скоканьскый​​ мостик.​​ 

Радість з купаня притягла велё дїтей.​​ Ґрявк, висканя, сміх ся нїс додалека. Было весело, день быв​​ спокійный. Але вода як міцный природный жывел дала занедовго о собі знати...​​ 

• • •​​ 

Такой на другый день падало. Властнї была порядна буря.​​ Од рана прибывало хмар, пообідї ся нагорнула страшна чорнява од Бардеёва. Одразу ся зробило темно, а до сухой землї ся почали впивати рїдкы кропяї доджу. Великы, тяжкы ся​​ розмывали на тварях людей, на голых руках, а їх неприємный,​​ мокрый дотык выкликовав на сердцю​​ непокій. Каждый понагляв докінчіти начату роботу – ці то на полю, ці на дворї. А потім скоро втечі до хыж.​​ 

Додж міцнїв, вдарив блеск. Перетяв златов кривулёв​​ небо. Страшне гырмлїня затрясло цїлов долинов так, же​​ выполошало вшыткых Верлишан. Спустила ся густа ллїя. Аж​​ бомбулї ставали на дразї. Лляло і лляло. В ухах шущало, воздух​​ ся охолоджовав, лїтня спека ся розмыла. Требало уж доджу,​​ было барз сухо, але такой бурї ся бояв каждый.​​ 

„Мижю, што будеме днеська робити?“ – Марьчу омерзило​​ смотрити фурт до облака.

„Піґы не можеме грати на дворї… Знаш што? Будеме грати фасолю! Хто веце награть.“ – Мижё принїс жменю фасолї​​ і роздїлив на дві копкы. Сїли собі за стіл, єдну фасолю дали​​ до середины. На своїм боцї стола взяв Мижё фасолю з копкы,​​ пообертав, сконтролёвав, ці буде добра, наставив і бринькнув​​ скорченым палцём. Фасоля выстрїлила і трафила другу фасолю серед стола.​​ 

„Мам! Iду дале!“ – Зрадовав ся, взяв обидві, приложыв до​​ своёй копкы. Марьча поставила до середины другу зо своїх​​ фасоль.​​ 

Мижёва мама під облаком шыла нову кошулю. Сидїла тихо,​​ з усмівом позоровала, як ся дїти бавлять. Пару раз ся візвала​​ ід ним, але векшынов была згорблена над машынов. Днесь не​​ быв добрый день на роботу ани на дворї, ани на загородї. Пустила ся до шытя кошулї, што єй уж давно мала скроєну. Она​​ сама ся навчіла кроїти, іщі як молоде дївча, лем пару раз ї вказала Ганя Запахова, сусїдка. Потім ся вчіла на властных хыбах.​​ І навчіла ся. Теперь, кідь треба, шыє про цїлу родину. I ногавіцї​​ про мужа, і гуню про няня. Але найрадше вышывать. Оплїчатка, фартушкы, лайбикы.​​ 

Дошла ї нитка. Выбрала порожню шпульку, навила на ню​​ нову нитку, заложыла до машыны і облизала конець ниткы.​​ Потім приджмурила очі і задїла до іглы. Але шыти не продовжовала: „Мижю, оле, подь гев, най на тя примірям!“​​ 

„Теперь не можу, мамо, теперь ся мі веде!“ – Мижё праві згортав фасолї на свою копку.​​ 

„Охаб, сыну, фасолї. Хочеш быти парадный? Гыбай приміряти!“​​ 

„Но та добрї… Але стара кошуля іщі добра, мі не треба нову.“​​ – З неохотов зышов зо стілця і поставив ся перед маму. З головов обернутов набік, не спущаючі очі з Марьчі, ці му припадком не возьме з ёго копкы фасоль.

„Стій рівно!“ – Мама приміряла, вшытко сидїло як треба і​​ Мижё ся міг вернути назад ку столу.

„Мижю, покы ті мама дошыють кошулю, я уж буду мати на​​ своїм боцї вшыткы фасолї!“ – Радовала ся Марьча. Частїше теперь выгравала, а Мижя то переставало бавити.​​ 

„Посмоть, Марьчо, уж не падать! Iдеме посмотрити на воду,​​ яка велика іде!“ – Не было коли, выскочів споза стола, выбіг з​​ хыжы, а Марьча за ним.​​ 

Ганя одорвала очі од шытя і закрічала:​​ 

„А жебы вас не напало піти близко ку водї!“ – Але де там!​​ Обидвоє уж давно были гет…​​ 

Марьча утїкала за Мижём долов двором, чорны варкочі єй​​ підскаковали, босы ногы высоко закоповали до сукнї і махавчі​​ руками крічала:​​ 

„Почекай ня!“ – Мижё ся ани не обернув, на кінцю двора​​ нашыроко розтворив капуру і роззераючі ся вышов на драгу.​​ Лем што го добігла, цїла задыхчана му вытыкала:​​ 

„Де ся так женеш? Посмоть, цїла єм ся зболотила! Не можеш
ня почекати?!“

Запераючі капуру, збачіла выйти на драгу і камараткы од сусїдів – Ганьчу і Терку Гасимовы і двох братів Гальковых – Юрка​​ і Янка.

„Подьте з нами, ідеме посмотрити на Ондаву!“ – Мижё махнув руков на знак, жебы ішли за ним. Вшыткы ся пустили смером, якым вказовав, перешли на другу страну сільской драгы,​​ а потім долов шанцом, попід стромы аж ку місцю, де была деревяна лавка.

Лавка была обычайна, невелика – лем два грубшы дручкы​​ коло себе положены, оперты о напротивны берегы річкы​​ Ондавы. Служыла лем на то, жебы через ню перешли селяне на​​ другый бік, векшынов кідь переводжали коровы на паствиско​​ За вершком, што было ближе ку Юрковій Волї. Берегы были​​ зароснуты верьбами, крячінов і густыма вільхами. Не раз під​​ нима хлопцї їмали рыбы, жебы їх потім могли впечі на огню​​ даґде на полю.​​ 

Але теперь річка вызерала страшно. Не тримала ся уж у своїм корытї, выливала ся з берегів. Темна, брудна вода ся валила з гукотом і брала зо собов вшытко, што ся ї поставило до​​ драгы.

„Ёй, яка коломутна вода іде!“ – Ганьча ся заставила два​​ метры од берега.

„Там, смоть! Уж є скоро під самов лавочков, дораз ю возьме!“​​ – Янко шмарив каменик, але вода ани не жблюхла. Лем як мале​​ зеренко, такой го лыґла.

„Не ходьме ближе, лем здалека ся призерайме!“ – Марьча​​ смотрила на молочнокавеёвы волны, як ся перевалюють єдна​​ через другу, як вода несе згоры вшеліякы меншы і векшы​​ дерева, поламаны конарї, як їх обертать доокола — раз горї​​ выношать, раз їх крыє глубоко під поверьх.​​ 

„Хто перейде через лавочку на другый бік?“ – Мижё сі застав​​ нашыроко на самый край тай босов ногов пробує ці лавочка є​​ дость міцна.

„Мижю, неслобідно, смоть яка велика вода іде!“ – Марьча го​​ тягать ззаду за рукав. „Дадуть ті мама!“

„Но, хто спробує?“ – Вызывать пышно камаратів.

Хлопцї поспущали головы і каждый смотрить до другого​​ боку. Дївчата крічать єдна через другу: „Што єсь, Мижю, я не​​ піду! Ани я! Ани я!“

„Я піду, увидите, же перейду!“

„Мижю, не ходь, не ходь!“ – Марьча натягує за ним рукы, але​​ він уж стоїть на лавочцї і помалы, крок за кроком, пущать ся​​ на другый бік. Босы ногы опатерно кладе єдну перед другу,​​ смотрить далеко перед себе. Дерева ся перегынають, лавочка​​ ся колыше.

Уж є в серединї. Вшыткы за ним зазерають зо страхом. Занїміли, пережывають, а він іде дале. Уж лем кус треба перейти.​​ Розбіг ся і… скочів...

„Но видите! Ту єм!“ – Махать їм з шапков з другого боку.​​ Вшыткы собі выдыхли, але не надовго.

„Подь уж назад, подь, бо уж іде векша вода!“ – Крічать за ним.​​ Ани ся їм барз не хоче радовати з геройства камарата. Терьпнуть і чекають, лем жебы уж быв назад.​​ Мижё сі знова здїв шапку на голову, міцно ю притис ззаду, ногавчата сі выгорнув іщі веце понад босы ногы і кладе​​ першый крок на мокру лавку.​​ „Подь уж, подь! Бо піде​​ вода поверьх лавкы!“ – Махать руками на нёго Марьча. Потім ся їмать за голову, цїла несвоя нетерпезливо позорує каждый ёго рух, каждый крочай.

Малый герой ся помалы пущать назад. Видно, же іде опатерно, уж не є такый смілый. Істота, што на початку была така скалопевна, го уж опустила. Посмотрив налїво додалека на рїчку,​​ яка ся згоры, од Бардеёва, гнала великов силов. В голові ся му​​ закрутило, сердечко ся міцно розбігло... Страх над ним почав​​ пановати.

Вода неперестанно гучіть, волны ту і там уж переливають​​ деревяны дручкы, а Мижё в духу банує, же ся пустив до такого​​ нерозуму. Єдна нога, друга… Лем ся не послизнути. Рукы розтягує, перегынать ся раз долїва, раз​​ доправа. Рівно ся тримле, а як буде в серединї, другу​​ половину перебігне. Посмотрив на камаратів на другый​​ берег, хоче здогадати, ці іщі велё му треба перейти, ці лавочка вытримле натиск воды.​​ 

„Позір!“ – Хтоська з берега закрічав.

В тім векша волна лавку перелляла. Підвалила тоніцкы​​ ножкы і Мижё упав. Коломутны волны ся над ним заперли.

„Ёй, Боже, Мижю!“ – Зъёйкла Марьча. Остала як прикована,​​ од головы аж по пяты, цїлым єй тїлом перешов блеск страху.​​ 

Вынурила ся голова, Мижё їмать дых. Зо вшыткых сил тримать ся над водов, але она робить з ним што хоче.

„Ёй, ёй! Мижю, Мижю!“ – Вискають дїти.

Вода панує над малым хлопцём. Несе го неконтролёвано.​​ Несе, качать і качать, перевалює го. Раз є горї, раз долов. Раз​​ видно голову, раз руку, раз хырбет.

Хлопцї выстрашены повтїкали домів. Лем Марьча біжыть​​ коло воды по берегу: „Мижю, Мижю!“ – А обидві камараткы​​ летять за нёв. Што робити, як му помочі?

Корыто ся розшырює, вода го несе і несе. Утїкають коло нёго​​ поздовж берега. Не спущають з нёго очі. Мижё пробує махати​​ руками і дістати ся ку берегу. Зо вшыткых сил ся моцує, пробує​​ тримати голову над водов. Одразу застав… Вода го занесла ку​​ краю, під берег, з якого стырчало каміня. Поїмав ся великой​​ скалы і тримать ся, тримать якнайміцнїше, не пущать...​​ 

„Мижю, Мижю, подь!“ – Подавать му Марьча руку. Вытяг ся​​ даяк сам. Звалив ся на берег і тяжко-претяжко дыхать. Не годен выповісти слова.

Марьча ся росплакала. Цїлує го:

„Видиш, я ті повідала, же не ходь. Што будеме теперь робити? Што повіме дома?“

„Мав єсь серенчу, же єсь ся не затопив!“ – Ганьча го гласкала​​ по чорнім волосю.

„Што як бы тя скрутило там, під тамты липы, де вода глубока? Цїлый ся трясеш. Подь, підеме ту, до лозин, най ті выкручу​​ лахы!“ – Помогла му встати Марьча. Затягла го до лозин. Там​​ го позоблїкала догола. Вшытко – ногавіцї, кошульку і шапку,​​ повыкручала, а покы на нёго вшытко назад облекла, стояв з​​ руками перекриженыма, стиснутыма під плечами і мовчкы​​ чекав. Лем ґамбочкы зосинїты ся му трясли, зубы дыркотали,​​ ледво потрафляли єден на другый, вода з мокрого волося цяпкала на груди а тїло ся слабо потрясало.

Потім го поїмала за руку і зо страхом ся побрали домів.

Ганя внесла до хыж за наруча дрыв. Зошмарила го коло​​ шпаргета і приложыла. Доварёвала акурат левеш, уж лем запражити.

„Мамо!“

Обернула ся до дверей, заламала руками:

„Боже, што ся стало!“​​ На порогу стояли обидвоє — Мижё і Марьча. Мижё цїлый​​ перемокнутый, волоскы позлїпляны над челом, в очах​​ невыповідженый страх.​​ „Мижё бы ся быв затопив!“ – Росплакала ся Марьча.​​ „Што сьте поробили! Де сьте были?“ –Звідує ся Ганя трясучім​​ голосом.​​ „Вода го несла… А потім ся поїмав каміня і вышов...“​​ „Боже, сыну, дїтино моя…“ – материньске сердце втїкать​​ великым цвалом, слызы падають як горохы. Пригортать го ку​​ собі, стискать міцно і цїлує на мокры волоскы. Гласкать го по​​ голові.

„Цїлый єсь мокрый! Гыбай гев, дай вшытко долов зо себе,​​ ту ся будеш грїти!“ – Помагать му зняти кошулю і выкладать​​ го на пец.

„Дяковати Богу, же єсь ту! Што мы бы робили, як бы тя​​ не было?“ Ганя плаче і плаче.

Мижёви аж теперь полегшало. I він плаче. Уж є​​ дома, уж є при мамі.

Мґр. Івана СЛИВКОВА, ПгД.: Културна ідентічность Русинів у творчости Штефана Сухого

Мґр. Івана СЛИВКОВА, ПгД., Інштітут україністікы і середнёевропскых штудій Філозофічной факулты Пряшівской універзіты у Пряшові (Словакія)

 

Култура як сполоченьскый яв і єдночасно​​ процес овпливнёваня множеством факторів, меджі котрыма мать важне поставлїня і вниманя самоідентіфікації (в мыслї і ґеоґрафічно), языка, реліґії і далшых пілїрів народной ідентічности. Термін култура є у своїй основі двойязычный, бо на єднім боцї суть сі култрурны люде подобны, а на другім боцї є праві култура то, што їх взаємно одлишує. З єствуючіх розборів і описів історії русиньской літературы на Словакії знаме, же народностна тематіка (напр. Блихова, 2010) належить к найрозшыренїшым проявам русиньской умелецькой творчости. Можеме увести велике множество прикладів ці уж з поезії, або прозы, на основі котрых є ясне, же Русины ся ідентіфікують із своёв народностёв і з історічного погляду в будьякім штатї барз добрї. Приклады русиньской народной ідентічности​​ у вшыткых подобах ся дадуть найти у векшынї творів сучасной русиньской літературы на Словакії. Найчастїше то суть образы, вытворены на основі споминів авторів на дїтинство (Ксеняк, Германова, Ґірова...), котре было позначене і соціалныма роздїлами, і історічным контекстом, бо​​ у​​ днешнїй модерній добі роздїлы меджі народностями на Словакії не суть великы. Сімболом русиньского народа в старшім періодї были главно дротарї (трілоґія о дротарёх М. Ксеняка), респ. іншы робітници, міґруючі за роботов найчастїше до​​ Америкы, люде із села з тяжков жывотнов дорогов (особнов і сполоченьсков – напр. пререселёваня, затоплїня сел і под. – Мальцовска, Харитун...). Културна ідентічность є свідомость приналежности к істій културї і приниманя очековань, котре має ёго околіця.​​ Є частёв ґруповой ідентічности, яка є споїнём особности і ґрупы. Належить к ній і перебераня істых соціалных і културных характерістік (подля Сливкова, 2015). Будує ся поступно, розвивать ся і найлїпше ся ідентіфікує в контактї з чуджов културов, напр. в мултікултуралнім оточіню (напр. місто, село, робота, школа).

К​​ основным знакам русиньской народной ідентічности, котра ся росшырює в контекстах і одношінях, належить: язык, простор (ґеоґрафічно ограніченый ареал, але і споїня із сільскыма корїнями), віра, і​​ доповнити можеме і шыршый концепт: думаня – в тім припадї скорїше позітівне, яке споєне з великов силов і рїшінём переконавати прекажкы. Подобны характерістікы бы ся обявили і при описї културных формул. Тіпічныма цїнностями суть здровя, любов, віра, моралка, сила, освіта, котры Русинів одлишують од векшынового жытельства Словакії, але до векшой міры ся і в сучасній русиньскій літературній творчости одзеркалюють народны традіції (што є про словацьку​​ літературу призначнїше в іншім історічнім періодї). На основі творів, з котрых сьме черьпали приклады при попереднїх подобных аналізах, можеме назначіти і істе сполоченьске табу в русиньскій културї, як напр.: інтеррупція, корупція, невіра, біднота і под., але тоты знакы підлїгають цїлосполоченьскым змінам і часом ся мінять.

Єднако, як у векшынї іншых народных літератур, в русиньскій літератрурї ся стрїчаме із стереотіпізаціёв, а в рамках нёй із позітівныма автостереотіпами. Русины у векшынї пригод суть силны окремы люде – переконавають прекажкы, переконавають тяжку судьбу, найдуть рїшіня, здобудуть то, по чім тужать (напр. по освітї). Позітівны характерістікы самоідентіфікації выважують скептіков, побоёванём о будучность (Русинів), крітічныма позіціями „к властным‟. Неґатівне оцїнїня при гетеростреотіпах не є таке єднозначне. До контрастных односин в русиньскых умелецькых текстах вступать скоріше місто і село, богатство і біднота, щастя і нещастя, а з тым звязаный бой героя проти вшыткым і вшыткому, проти судьбі (безу огляду на народный контекст). Крітічно суть оцїнёваны тыж неґатівны явы і властности (лакомство, атеїзм, неосвіченость...) і їх носителї без огляду на то, носителями якой културы суть.

Сучасна русиньска література доказує, же вопросы народной ідентічности, самоідентіфікації і де факто народного возроджіня в сучаснім літературнім процесї на Словакії іщі все барз інтензівно резонують. Характерістіку народной ідентічности Русинів, одзеркалюючу ся в умелецькій літературній творчости і опис шпеціфік інтеркултурной комунікації, апліковательных на русиньскый​​ контекст на Словакії, снажиме ся ідентіфіковати і у творчости етаблованого автора​​ Штефана Сухого.

У​​ творах Штефана Сухого проявы културной ідентічности ся дають обявити главно у творчости про дорослого чоловіка. Творчость про дїти до істой міры назначує едукатівну функцію літературы і підпорує у цїлёвой ґрупы гордость на своє корїня, а тыж спрощено рефлектує потребу природного поужывателя русиньского языка і повноцїнной варіанты списовного языка країны, в котрій жыє. Выходячі з перегляду творчости про дїти,​​ суть Сухого тексты частёв тзв. чітанковой/повинной літературы​​ і​​ їх основным комунікатівным ефектом є вытворїня в собі позітівного одношіня к русиньскому языку. Основов прінціпу в будованю ёго творчости є гумор і легкость зображованя реалности як природной​​ части жывота чоловіка – річі, плоды, звірята мають людьскы властности і характерістікы, жебы были дїтьскому чітателёви легно зрозумітельны.

Тематічно ся автор замірює, ці уж у творчости про дїти, або про дорослых, на:

– вселюдьскы і всеплатны правды, як напр. де ся двоє бють, третїй выграє; не треба мати силу, стачіть розум і под.;

– інтереснов частёв є запоёваня ся до родовых роздїлів​​ підкреслёваня стереотіпных властностей (напр.​​ Воробель і Сова,​​ зборник Азбукова мама, 2010;​​ пыската свекра –​​ За телевізор,​​ Русиньскый співник, 1994;​​ Співанка​​ старій дївцї Анцї, Хлоп думать,​​ Русиньскый співник,​​ 1994);

– рефлектованя інтеркултурных роздїлів (напр.​​ Русин​​ і граблї,​​ зб.​​ Азбукова мама, 2010;​​ Чом Америчане сивы,​​ Русиньскый співник, 1994);

– тіпізованя русиньской​​ народностной свідомости (Я​​ ​​ мала Русинка,​​ зб.​​ Слон на Кычарї, 2007);

– сполоченьскополітічна крітіка (Валальскый філозоф,​​ Русиньскый співник, 1994);

– гуморны ремінісценції (В автосервісї, Плоды осїннёй загороды, 2016;​​ Есемеска пану богу на Новый рік,​​ Репп​​ о​​ самотї, Змерканя, Журавы з Америкы, Балада о​​ скривленім клинцю,​​ зб.​​ Третє крыло, 2014 )​​ і под.​​ Мудрость і вынаходливость ґероїв Сухого пригод домінує і в порівнаню з остатнїма характерістіками, котры​​ суть дефінованы скоріше у іншых русиньскых авторів (попозерай текст​​ Образы народной ідентіты в русиньскій​​ літературї на Словеньску),​​ дїє як єдна з основных рисів​​ Русинів, а єдночасно як авторьскый рукопис.

В​​ днешнїм рефератї ся зосередиме на інтерпретачну аналізу тексту​​ Як Руснакы релаксують​​ (1997; реедіція​​ 2017), котрый одзеркалює нараз веце слїдованых аспектів​​ – културны приклады Русинів, контрастны світоглядны бісїды на осі – мы і они, русиньску поетіку, то значіть сполочны ідентіфіковательны знакы поетікы русиньской літературы на Словакії, гуморный надляд як єден із знаків Сухого творчости, мудрость і вынаходливость рїшіня, одлишуючі Русинів од маёрітной популації, і далшы знакы културной ідентічности, як напр. ґеоґрафічна самоідентіфікація (назвы сел і міст, одкы походять ґерої пригод) і языковый вопрос.

Основнов естетічнов катеґоріёв в комедії є комічне, то є в теорії літературы дефіноване як „выбудоване на порівнованю особы або предмету з ідеалным передобразом‟. Причім предметом комічного суть у векшынї людьскы недостаткы і хыбы, котры суть звелічованы.​​ Комічне роздїлюєме на дакілько ступнїв: гумор (смішна сітуація) – сатіра (морална і сполоченьска крітіка) – ґротеска (звелічованя неприродных явів) – абсурд (без лоґічного смыслу).

  • Сухого зборнику​​ Як Руснакы релаксують​​ находиме передовшыткым першы два​​ ступнї комічного, то значіть​​ гумор і сатіру.

Такой на зачатку книгы і в пригодї​​ О пекелнім цапови​​ (с. 3) чітаме:​​ „Чей ани єден народ на світї не любить так​​ чуда, як нашы Руснакы, бываючі по невеликых​​ валаликах, розметаных меджі лїсами. ‟​​ Причім пригода,​​ окрем віры​​ надприродны силы, одзеркалює і богабойность Русинів, котры як віруючі боять ся пекелных знаків (червеный цап). Притім але не іде о жадны міфічны зъявлїня ани пекелного посла, але о выдумку і жарт молодых хлопцїв, котры хотять пострашити частїше попиваючу бабку. Важнов є ту тыж думка, же перед нечістыма силами ся мож охранити лем силнов молитвов і віров. Бабка є цапом наслїдована, не як нечістов силов, але як ґаздыня властным домашнїм звірятём, што але она не видить і не спознає про алкоголічне опоїня. Важность жарту додає час, коли ся сценка одограє – на переломі років, котрый є векшынов​​ часом біланцованя, і єдночасно очекованя.​​ В​​ пригодї​​ Грїх і покаяніє Юрка...​​ (с. 11) ся стрїчаме з поставов мужа у продуктівнім віцї, котрый вырїшить отестовати, ці​​ го ёго манжелка любить так, же ся зробить мертвым. Із жартом му помагають ёго приятелї, котры при нїм до погробу тримлють страж і скрывають ёго тайну дотогды, покы ся сам не рїшить прозрадити. Значіня приятелїв і дотриманя догоды є барз важна часть жывотной істоты. Хытро грана смерть ся подарить, вшыткы селяне увірять, же є мертвый. Манжелка смутить і смутить і жена, по котрій Юрко тайно тужить.

Дїёва лінія ся розвивать дале, кедь почас погробу Юрко встане з мертвых, зачне поучовати людей о карах за грїхы,небі і о пеклї, выдумує сі способы покаяня і одчінїня світьскых грїхів на основі інформацій, котры о людёх знав. Докінця собі выбудує і мено ясновидителя – предповідать будучность і кары за грїшность. Переберать на себе роль карателя, того, хто рїшать о способі выкуплїня, напр. двом сестрам – богатій пророкує кару, а бідній покій.

Ґероёвы розповідї Юркови наконець переростуть через голову, справує ся невгодно, а сам не жыє подля прінціпів,​​ котрых говорить – підводить властну жену. У снї ся му присниє св. Юрій, котрый го напоминать за такы скуты​​ – жадать, абы перестав предповідати будучность, жебы перестав циґанити і підводжовати; Юрко ся напудить і послухать, але не хоче собі признати вину і так скінчіть подводны актівности циґанством і фіґлём (розлучіня ся з​​ фраїрков), лем своїй женї ся признать, же ю підводив, а она му прозрадить таёмство, же і она підводила ёго, кедь быв іщі в Амарицї (точно з мужом ёго фраїркы), но наконець сі взаємно одпустять.

Єдиный, при кім страчать одвагу (моралны забраны) і кому не хоче повісти, яка кара го по смерти чекать, є священик, отець духовный, котрому ся не одважить циґанити. Обходить го і выдумує причіны, чом не може ніч повісти, наконець го натілько уразить немілым словом на чести, же го отець духовный удасть і Юрка на три​​ місяцї​​ запруть до арешту. На стїнї арешту ся му зась зъявить св. Юря, жебы му припомянув понаучіня:​​ „З​​ правдов ся тяжко крачать жывотом‟​​ (с. 64).​​ Юрко сі понаучіня наконець​​ одсидить в арештї, а тыж порозумить, же думка всягды притомной божой моци, справедливой кары і розгрїшіня не патрить до рук чоловіка. Інтереснов і іншпіруючов частёв пригоды є зображіня мужскоженьскых релацій, котры суть основов первотного жарту, а тым і рушаючов силов пригоды, бо самолюбость і жарливость ся стане спущачом вшыткых далшых​​ подїй, котры Юрків жывот перевернуть нарубы.

Інтеґралнов частёв Сухого текстів є, окрем названя стереотіпів, напр. тексты о питю алкоголу (окрем іншого, і жарт на обалцї книжкы), ай індентіфікація предсудків, котры дефінуєме як неґатівны погляды і позіції​​ ку ґрупі​​ або представителёви ґрупы лем зато, же до ґрупы належить. Тот проблем є описаный, напр. і в пригодї шандаря Федора (с. 65), в котрій вступну часть присвячує предсудкам односно представителїв дотримованя порядку, бо суть глупы, злы і нечестны. Окрем общой неґатівной позіції к поліцайтам, ся автор дотулять і великій дырзости молодых поліцайтів, котры не знають з людми їднати так, абы здобыли, што потребують, напр. інформацію.

Шандарь Федор быв чоловіком з народу і зато знав, як із людми їднати. Все​​ ходив пішо, а зато того велё відїв, много чув, хоцьшто ся му подарило... Дїяв у повойновім періодї, котрый быв про сполочность непростый, але єдночасно указовав мудрость і силу народу, як перемочі тяжкы пробы. Пригода кулмінує , кедь сі Федор хоче выбрати​​ невісту і піде до єй дому, де го привітать і погостить єй мати. Але она не хоче оддати дївку за шандаря, зато го зопє і охабить го спати на твердім із кошариком під головов, намісто заголовка – як послїднёго слугу. Іщі ся му зато высмівать і розносить по селї плёткы. Федор ся їй хоче помстити. Вдяка скушеностям із людми знає, же скоро прийде час домашнёго палїня алкоголу, і баба буде дома палїнку палити, а тым буде робити дашто, што є заказане.

І​​ так сі на то почекать, выстигне правый час і прийде ю за то покутовати. При тій стрїчі але прийде на то, же мають много сполочных поглядів,.. і же не є така плана, заєдно переоцїнить своє справованя ся ку нёму як зауяте ай баба.​​ Пригода є попереткавана епізодныма всувками, як напр. о котролёваню поволїня на забаву циґанів, о Федоровім злім слуху, вдяка котрому сі поплете бандеровця з Баєрівчаном і под., якых цїлём є „полюдщіти шандаря‟ – указати ёго позітівны властности, як напр. охоту помочі, і тым вывернути непідложены предсудкы. Поліцайты суть ту выкреслены як невыгнутность сполоченьского фунґованя, як утримователї порядку. На другім боцї люде (а главно хытры Русины) все будуть правила і законы обходити. А нелем в тяжкых часах, якыма повойновы рокы наісто были. Одношіня сполочности ку шандарям, поліцайтам і​​ верейній безпечности ся але не мінить, уніформы выкликують решпект, а в припадї поліцайтів часто і дешпект.

В​​ пригодї ся рефлектує крітіка (самых себе і іншых), особны амбіції помстихтивости, але і мужскоженьскый погляд на світ (хлопска душа є довго дїтьска,​​ женьска є практічна і матеріална). За природну часть жывота ся​​ поважує алкогол і ёго питя, ротом Федоровой надїйной свекры:​​ „Вшытко є хлїб,​​ што чоловік при столї держить‟​​ (с. 69), а єдночасно і гумор, бо то є їй одповідь на Федорів вопрос, ці тот дым, выходячій з комина, є з печіня хлїба (способность вынайти ся).

Сатірічну часть твору​​ Як Руснакы релаксують​​ творять пригоды, заміряны на крітіку сполочности в різных варіантах, напр. моралка (веце прикладів невіры), політіка і ідеолоґія (партійна проблематіка.). В пригодї​​ Як сьме были на бріґадї в Совєтьскім союзї​​ (с. 74)​​ высокошкольскы штуденты дістали престіжну можность іти і увідїти чудесный і красный СССР як одміну за добры выслїдкы в школї. Соціалістічна сполочность, котра хвалить великый російскый народ і​​ ёго ідеолоґічны прінціпы, выкликує у молодых людей зведавость і інтерес, а тоты, котры таку можность – побывати даякый час в Советьскім Союзї не дістануть, суть охотны докінця підплатити дакого, жебы ся там дістали. Розуміють то як одміну за добры выслїдкы​​ в штудію. Тов одмінов має быти про них бріґадницька робота про добро совєтьского народа. Навщіва наконець была про штудентів універзіты великым розчарованём – много робили, мали злы условія на жывот (неякостне бываня) і не могли ся забавляти, докінця были​​ обмеджованы в дакотрых актівностях лем зато, же были чуджінцями (напр., купати ся в озерї, выграти у змаганю о лїпшый културный проґрам). Штуденткы неґатівно оцїнёвали і містных хлопів,​​ котры были некултурны і нияк ся їм не любив їх обдив. По навернутю домів уж​​ ​​ ...​​ нихто не вірив,​​ же совєтьскый​​ народ є про вшыткых остатнїх прикладом, як нам то в школї высвітлёвали‟​​ (с. 83).​​ Гумор в тій пригодї презентує, напр. епізода, зображююча розговор дївчат з їх допроводом, пересвідченым ідеолоґом Серьёжом, в котрім​​ ся го по бріґадї на полю опросили, ці го не болять крижы: „Болять вас крижы? ‟​​ А Серьёжа одповідать: „Ні,​​ у нас ся​​ говорить хербет. Не треба до вшыткого тягати реліґію.‟​​ Основу пригоды​​ Кому в корчмі горячо,​​ того дома​​ зима бє​​ (с. 84)​​ характерізує цітат:​​ „Нє,​​ нє,​​ Русины не суть​​ вам ниякы пияци, як то твердила якась жобрача редакторка в телевізорї.‟​​ (с. 84).​​ Автор в нїм спрацовлює стереотіп, назначеный скоро у вшыткых пригодах зборника. Говорить ся ту о стереотіпізації, дефінованій питём алкоголу як о сучасти​​ жывота чоловіка аж до такой міры, же ся стане часто єдинов втїхов аж смыслом жывота. Герой пригоды є такый, як векшына хлопів із валалу. Все го то до​​ корчмы тягало меджі хлопів на фалат бісїды і на погарик. Аж го по часї палїнка переможе, напє ся і поранить​​ ся, а тогды ся заприсягать, же уж пити не буде, бо​​ „Найлїпше є жыти так , жебы вам палїнку властны дїти не вымітовали на очі‟.​​ Кедь ся му конечно подарить перестати пити і усвідомить сі неґатівный апект того злозвыку, приходить ід ним навщіва – братняк​​ з Україны – а тота зо собов приносить вызву: питя на дружбу. Актуалізує​​ ся ту тыж стереотіп, знамый і зо шыршого словацького аспекту: „вшыткы пють‟ в подобі выслову:​​ „Ты мусиш​​ быти хворый, кедь не хочеш выпити​​ (с. 86),​​ бо у нас ся не пє лем з єдной прічіны​​ – же лїкы і алкогол не мож комбіновати.‟​​ Дружба з україньскым братняком героя зась привела к алкоголізму. Посилнїня інтерпретації стереотіпу​​ о​​ питю алкоголу в шыршім контекстї є ту в зображіню інтеркултурных шпеціфік: пиво або водка; женине обвинїня, же є​​ пяный, як Рус, а же хлястать тоту палїнку, як даякый Українець:​​ „Якый я Рус,​​ якый Українець!‟ –​​ крічіть на жену.​​ „Я честный Руснак,​​ то сі запамнятай!‟​​ Окрім уведженых знаків, ся в далшій части пигоды назначує розшыреность злозвыку в сполоченьскых верствах. Герой перестає пити, бо мусить брати лїкы на болячій зуб; зразу собі усвідомить, кілько річей му почас питя уникло і пересвідченым абстінентом ся стає по тім, як му властна дїтина повість, же бы хотїла, абы го навсе болїли зубы, жебы не пив. Прояв певной​​ волї вкаже тым, же пити перестає, але кедь наконець мусить реґуларно навщівлёвати зубаря (котрый быв таксамо алкоголік: зачав пити од жалю, бо го підвела і охабила манжелка), приходить до высновку, же тяжкы жывотны пробы рїшать алкоголом дехто, без огляду​​ на то, ці є iнтеліґент, або обычайный робітник. Завершінём пригоды суть конштатованы жывотны правды:​​ „Бо хто ся не знать​​ стокманити​​ (позн.​​ ред.:​​ змістити)​​ до властной скоры, та ся му властный розум з властного сумлїня высміє‟​​ (85).​​ Найтяжше є дати раду самому собі.​​ В​​ дусї жывотных мудростей проходить і далша пригода, котра отварять вопрос віры і „змаганя ся‟ двох реліґій (православной і ґрекокатолицькой) –​​ Божественна і мало грїшна дішпута двох ґрекокатоликів із православным дїдом за одпустовым столом​​ (с.​​ 91).

Носителї двох вір ся стрїтять при сполочнім святочнім столї і ведуть розговоры о тім, котра з вір є лїпша і чом, якы мають знакы (поужываня языка, справованя ся священиків – ґрекокатолицькы суть як панове, а православный піп є чоловік з народа, робітный і простый) і под. Обранця​​ ґрекокатолицькой віры говорить:​​ „Та щі,​​ на мой веру,​​ православного попа мудрого не відїв.‟​​ Православный обгайця​​ контрує:​​ „Мудрого лем мудрый може спознати,​​ а баран​​ лем барана.‟​​ Старый дїдо,​​ носитель православной віры,​​ є​​ і носитель жывотной мудрости, кедь вшыткых вызывать ку толеранції і конштатує, же​​ высмівати ся з іншой віры​​ грїх, а роздїлны і злы суть люде, не віры.​​ „Кедь лем своє​​ любиш, а чудже не видиш, то є потім грїшно.‟​​ (с. 96).​​ Інтеґралнов частёв пригоды є назначеный языковый вопрос (язык літурґії) і народностный вопрос: „Сьме Словакы,​​ бо​​ жыєме на Словеньску. А вы і Українцї, і Руснакы, і Русины, і Бог знать, што іщі нї. Посплїтали сьте віру з політіков із народностёв, та не знате з того выйти.‟​​ (с. 97).​​ Основнов​​ поінтов​​ є але крітіка людьской глупости і плыткости, бо кедь православный дїдо одходить, по дорозї впаде і зістане лежати на земли. Нихто му не іде помочі, а наконець вмерать про маліхерны звады, бо не поміг чоловік чоловікови.

Пригоды​​ Як єм ся став сталіністом​​ (с. 99) і​​ Як єм ся​​ (скоро) став комуністом​​ (с. 143)​​ описують історічно​​ сполоченьскы условія в часї влады комуністічной партії. Крітізують неслободу (напр., у выбратю віры), але тыж характер добы поставленой на моци, в котрій могли быти успішны, богаты і впливны люде тоты, котры были у комуністічній партії. Місцями аж наднесено є описане, як ся хотїв ґерой Штефан Сухый стати партійным і як ся му то не дарило, хоць ся барз снажив. Автор представлять комуністічный режім з надглядом і героя (самого себе як неуспішну жертву несповненых снів). Граво і гуморно говорить о партії як о обєктї залюблености, і єдночасно​​ ю​​ крітізує і зосмішнює описом характерів впливных політіків, напр., вечерня школа марксізмуленінізму, де герой є барз пилный штудійный тіп, насадив высоке​​ штудійне темпо, бо ся до партії хотїв перебоёвати властныма силами, але соціалістічна візія є, же ся треба знати приспособити колектіву:​​ „Дім політічной выховы тым здобывать​​ важность, кедь до нёго ходять важены шефове, хоць суть завалены властнов роботов.​​ Вшыткы їх хотять потім наподобнити, также партія здобывать важность межі масами. ‟​​ Іншый приклад​​ ​​ важнїше є выпити на сполупрацу, як охота робити про добро партії (крітіка пасівности). Але тыж :​​ „Наймудрїше было обдивляти мудрость​​ дурных і глубоко ся задумовати над шаленотами релатівнї мудрых. Барз мудрых членів партії єм не мав нїґда серенчу стрїтити.‟​​ (с. 150) –​​ крітіка глупости політіків.​​ Назначеный є ту і далшый феномен добы, а то перевертаня ґероків по нїжній револуції, котре є крітіков людьского справованя ся , але і політічной културы (з КПЧ до КДГ, утїканя з партії і „вертаня‟ партійных леґітімацій впливных партійных такой по револуції. Зістав лем єден скромный і дотогды ся нияк не проявляючій партійный​​ – Михал Коваль, котрый ся став великым вдяка​​ тому, же ся означів, же:​​ „ ...​​ він не комуніста,​​ але лїво орьєнтованый​​ обчан, котрый мать право на свою демократічну вольбу.‟

На гуморне зображіня неґатівных людьскых властностей і характеровых черт ся зосереднили пригоды​​ Братняк Александер​​ (с. 105)​​ ці​​ Кукурікууу!​​ (с. 113),​​ як і​​ Склероза мултіплекс мамоноза​​ (с. 122).​​ Братняк Александер​​ є пригода,​​ в котрій хлопець дістав мено по священиковім сынови, бо хотїв, жебы тыж быв такый добрый і інтеліґентный, але стало ся наспак. Александер быв шпекулант, все выдумуючій глупости, котрый робив злобу і циґанив родічім, як напр.: зробив громадный кырвавый скуток – прилїплїнём языків школярїв о студню, жебы їх болїли і не мусили декламовати. Поінтов є, же не мена, але скуткы формують і деформують характер. У далшых двох​​ споминаных повіданях автор ся заміряв на крітіку людьскых властностей і дїй, котры суть наміряны на іншых. Назначеный є проблем, знамый і зо сучасной сполочности, же любов к пінязём є тыж хворотов: ЛАКОМСТВО, НЕВІРА, ПОМСТА...

Сатірічна сценка, подля котрой є названа цїла книжка,​​ Як Руснакы релаксують​​ (с. 135),​​ рефлектує найчастїше​​ ся обявлюючі вопросы русиньской сполочности на Словакії: віру, язык, кількость, міґрованя за роботов, сполужытя​​ з​​ іншыма етніками і народами:​​ „Наша віра​​ ​​ богу міла,​​ ваша віра –​​ як у водї дїра.‟​​ Модерне є по словацькы,​​ немодерне – по русиньскы.​​ Русинів є мало, зато мусять быти способны (139); віра і політіка – православны суть за комуністів, ґрекокатолици за КДГ; пінязї – кібы на Українї было пінязей, та нашы бы там ходили за роботов, такой бы ся вшыткы за Українцїв писали, але зато, же є лїпшый жывот на Словакії, так ся скоро вшыткы за Словаків пишуть. Ту ся ку вывжываню​​ різных ступнїв комічного придає пародованя і іронізованя. У заключній пригодї​​ Повіданя о Анґеліцї і директорови​​ (с. 153)​​ автор описує школьске оточіня.​​ Героїнёв є​​ молода учітелька Луція, котра наступить на своє перше працовне місто і стрїтить ся там із мстивым і неморалным директором, котрый не знесе, кедь му дахто одпорує ці зосмішнює го. Молода учітелька го провокує, а він ся ю снажить „напрямити‟ к нечестным способам, жебы ю навчів акцептовати авторіту і векшыну (в тім припадї і ідеолоґію політічной партії). Цїлый колектів учітелёк у тій школї є застрашованый, учітелькы суть сексуално переслїдованы і „научіли ся​​ бояти‟. Луція ся сперать, не вздає ся і наконець здобуде решпешкт і узнаня колектіву, на каждорічнім святкованю МДЖ, де ся, парадоксно зближить і з директором – по успішній забавній сценцї на основі філмовой Анґелікы. Выбір того філмового мотіву​​ є​​ барз інтересный, бо презентація якраз того філму была часто комуністічнов партіёв вывжывана на одпутаня позорности сполочности од дїятельства партії. Сила колектіву ся проявить по переворотї, кедь суть „утискованы‟ учітелькы єдиным колектівом, котрый не жадать одкликаня свого директора. З молодой Луції ся докінця стає ёго заступкыня (тоту стару одкликали, але ани не так про застарїлы погляды, як про зостарнуте тїло).​​ В​​ ролї старой і про віру неакцептовательной учітелькы​​ навспак​​ назначена потреба акцептації жывотной​​ мудрости: чоловік потребує културу (люде суть злы з недостатку културных зажытків, а потім з нечінности завідять); богаты і впливны люде не суть божством на земли, але наспак найчастїше з чортом споєны; політіка є плаваня до незнама...​​ 

 

На основі інтерпретації выбраных текстів Штефана Сухого ідентіфікуєме дакілько далшых знаків, котры мож задїлити к проявам културной ідентічности Русинів: гумор і з ним споєна вынаходливость, богабойность і віра у высшу міць і єй протипол в подобі нечістых сил, вниманя злозвыків (алкогол і питя), робітность, облюбленость​​ котрастных споїнь (біднота – богатство, мудрость – глупость, женьскый – мужскый погляд і под.)

 

 

Література:

ČENĚK, J., SMOLÍK, J., VYKOUKALOVÁ, Z. (2016).​​ Interkulturní​​ psychologie. Vybrané kapitoly.​​ Praha: Grada, ISBN 9788024754147, 312 с.

BLICHOVÁ, A. (2010). Súčasná rusínska literatúra na Slovensku. In:​​ Rusínsky spisovný jazyk na Slovensku 1995 – 2010 a súčasná​​ rusínska literatúra, Prešov, 2. 12. 2010. Prešov: Prešovská​​ univerzita v Prešove – Ústav​​ rusínskeho jazyka a kultúry, ISBN 9788055502977, с. 69 – 81. KOSEK, J. (2011).​​ Právo n(a)​​ předsudek.​​ Praha: Dokořán, ISBN 9788073633127, 351​​ с.

SLIVKOVÁ, I. (2015).​​ Úvod do interkultúrnej komunikácie.​​ Prešov: Vydavateľstvo Prešovskej univerzity, ISBN​​ 9788055515335, 116 с.

СУХЫЙ, Штефан/SUCHÝ, Štefan (2014): Третє крыло/Tretie krídlo. Svidník: Združenie inteligencie Rusínov Slovenska, ISBN 9788097177911, 103 с.

СУХЫЙ, Штефан (2016): Плоды осіїннёй загороды. Свідник:​​ Tlačiareň svidnícka, s. r .o. про Русиньску оброду на Словеньску, ISBN 9788089755301, 96 с.

СУХЫЙ, Штефан (2004): Азбукарня. Пряшів: Русин і Народ­​​ ны новинкы, ISBN 8088769523, 64 с.

СУХЫЙ, Штефан (2007): Слон на Кычарї. Пряшів: Русина і Народны новинка, ISBN 9788088769781, 64 с.

СУХЫЙ, Штефан (2010): Азбукова мама. ADIN, s. r. o: Русиньска оброда на Словеньску, ISBN 9788089244911, 136 с. СУХЫЙ, Штефан (2017): Як Руснакы релаксують. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 9788089798094, 166 с.

СУХЫЙ, Штефан (1994): Русиньскый співник. Пряшів: Русиньска оброда, ISBN 8088769027, 60 с.

СУХЫЙ, Штефан (2008): Незабудка. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, ISBN 9788096923090, 96 с.

СУХЫЙ, Штефан (2009): Міст над ріков часу/Most nad riekov času/A bridge over the river of time. ADIN,​​ s. r. o: Spolok rusínskych spisovateľov, ISBN 9788097018528, 64 c.


 

1 16 17 18