Еміл Кубек: Хрістос раждаєт ся!

В містечку М., при твердім углю, на розї Центр і Майн уліць стоїть єден обычайный двоштоковый домик, якых по меншых містах Пенсілванії всягды видно. Домик порядный, недавно помалёваный, на окнах чісты, цїлы зацлоны. Спіднїй шток зарядженый як склеп і на великій деревяній вывісцї златыма буквами блискать ся надпис: „Andrew Bukovage’s Gen. Store“. Окна, з двох сторон склеповых дверей барз вкусно заповнены товаром – в єднім окнї всякой сорты мнясиво, в другім їстиво, корениво, садовина, печіво і ін. В каждім окнї електрично освітлена ялічка з надписами ,„Хрістос Раждаєтся!“
Хто ся попозерать до тых окен, хоцьбы і не знав, мусить увірити, же на тім містї жыють Русины, бо вшыткы іншы хрістіане уж перед двома тыжднями святковали Рождество.
Вшыткых жытелїв містечка не веце як штири а пів тісяч душ. Єдна красна ірьска церьков з великов школов під патронатом монахынь прикрашує місто, хоць Ірів не так много. Недалеко од того є ґрекокатолицька церьков і два протестантьскы молитвенны домы. На кінцї уліцї ся ганьбливо скрывать маленька православна церьковця, як кібы стукаюча під тягарём премногых тяжкых турень. Вшыткого лем вісем родин патрить ку нїй, котры перед 15 роками одторгли ся од своёй старой церькви. Правда, мали дуже важну прічіну на то, бо парафіална громада не выбрала за куратора їх найголовнїшого „краяна“, што походив з того самого села, як і они. Теперь бы ся уж рады вернути, але ся ганьблять.
Часами з окресности то єден, то другый батюшка їм ходить выслужыти. Учітеля не можуть утримати, і так їх дїти ніч не знають о вірї, о церькви, ани о самім Богу. Зато жыють аж до смерти без того познаня.
Школу свою ани уніаты не мали, ани не хотїли мати. Бывшый священик їх нагваряв, благав, жебы не дали пропасти дїтём про церьков і народ, але жебы выбудовали школу, на што суть і грошы. Народ охотно бы быв согласный, но панове кураторы о тім ани чутине хотїли. Священик скликав окреме засїданя в тім дїлї і надїяв ся на здоровый розум вірників. Уж-уж векшына была за школу, але єден закрічав: „Гей, братя! А Апостол монашкы нам будуть чітати, а парастас, погробы монашкы будуть співати?!“
Народ ся збаламутив, а противници школы крічали:
„Не хочеме, не доволиме монашкам учіти нашы дїти. Нам стачіть вечерна школа… Дїти і так ніч не знають!“ і ін. – Такой зачали надавати священикови, же хоче запродати віру, обряд і самого Хріста! І выповіли му склужбу, бо баламуту, непокій робить, новы обычаї запроваджать. Правда, ку тому были і інакшы прічіны.
Священик быв барз зведавый і як такый хотїв о каждій корунї в церькви знати, што дакотрым не было на дяку. Окрем того священик конечно хотїв, з доволїнём церьковных властей, місто утренї другу Божу службу кінчіти, главно про молодеж і дїти, та й про тых старшых, котры не можуть на велику службу прийти, але кураторы „з владов данов їм од Бога“, были проти, „рады старых звыків“ і были способны здерти ризы із священика, кібы порушив їх заказ. Прічіна?!
На утренї быв піп, дяк і костелник, та й двітри старшы жены. Кураторы, лідры, вождї
церькви, попа і народа, были проти, бо ся бояли, же і они будуть мусити ходити і на
першу службу…
Свою школу не мають. Єдны дїти ходять до штатной, а другы до ірьской. До церькви ани єдны, ани другы не ходять, бо на велику службу стары ся ледва помістять до церькви. У вечерній школї дїти лем збыткы роблять. Єдны пропадають без віры, другы – в ірьскій церькви. Така судьба нашого нещастного Русина!
* * *
Над склепом, на другім штоку, в добрї зарядженій світліцї, стоїть святочно прикрытый стіл. Коло окна припараджена ялічка. На столї є нарихтовано про пять особ.
При штирёх танїрах з пантликами обвязаны пакункы, якбач, рождественны дары. Уж ся стемнїло, уж сема година. Хоць уж Святый вечур, до склепу іщі все ходять куповати, жебы каждый міг мати то, што потребує на Рождество Хрістове. В склепі четверо обслугують. Сама панї Буковіч, єй дві дївкы і єден робітник при мясї.
– Анько, ідь попозерай, ці отець уж пришов з майны?
Час уже і нам одпочіти і ку святій вечери сїсти, – повіла панї Буковіч.
Ледва Аня, штернадцятьрічна дївочка, ся рушила ку дверям, як єден майнер в робочім облечіню вступив до склепу і, не позераючі на обслугуючіх, голосно ся поздравив: „Хрістос раждаєт ся!“. „Славите!“ – одповідають вшыткы панови Буковічови.
– Нетерпезливо на тя чекаме, – говорить му жена. –
Ідь ся перезлечі, бо вечеря уж готова, а час уже заперти склеп.
Ґазда пішов на другый шток, они обслужыли послїднїх заказників, пожелали робітникови щастливы святкы, передали ёму і про ёго жену дарункы, заперли склеп і з радостёв пошатовали до свого обыстя. Отець святочно облеченый, уж чекав на них.
Засвітили ялічку, по молитві сїли ку столу. На єднім кінцї стола сидїв отець, на другім мати, на єднім боцї сидїли обидві дївкы, а четверта сторона, хоць тыж пририхтована, як кібы іщі чекали дакого к вечери, зістала вольна.
Мати роздала пакункы з дарами мужови і дївкам, а тоты зясь єй. Дївчата вискали од радости, дяковали родічам за велику ласку, но якось мож было збачіти, же ани їх, ани усмівы родічів не были природны, лем силованы. І тогды, кідь їли, тайно позерали на порожнє місто. Мовчкы їли як кібы не їдло, а слызы, котры єден перед другым скрывали, лыґали.
З малым полегшінём взбыхли, кідь при дверях забрынчав дзвінок. Анька побігла отворити дверї. То пан учітель з пару школярями пришли колядовати. Завели їх до світліцї, де одспівали колядкы, пожелали веселы свята і щастливый новый рік, за што были погощены і обдарованы.
Кідь колядници одышли, пан Буковіч одышов з їдалнї, жена сїла до кресла, схылила голову на стіл і тихонько, жалостно плакала. Дївчата приклякли ку мамі, і тихонько, жебы отець не чув, утїшали єй.
– Ох, яка єм нещастна за тоты рокы. Отець завзятый, твердый, як скала… А він, як кібы на нас забыв.., – жалостно зашептала панї Буковіч.
– Ой, мамо, не забыв, не забыв, мы сьме сі час од часу дописовали… Кібы сьте, мамо, знали, з яков ласков він о вас пише! Ани на тата не мать тяжке сердце… А прийде, прийде, мамочко, бо докінчів школу, ай місце має приобіцяне…
* * *
Пан Андрій Буковіч, хоць не вызерать старшый як 45-річный, має уж веце як 52. Пришов із северных областей Земпліньской жупы. В часї холеры, іщі як дїтвак, зістав сиротов. Переваляв ся із ласкы добрых людей, покы го не взяли до службы. Молодость не в розкошу пережыв, веце ходив по терню як по квітках і не научів ся сміяти, веселити ся. Може зато і теперь такый хмуравый, завзятый, немилосердный. Єдинов ёго страстёв были грошы! Перед тридцятьма роками дістав ся до Америкы. І то дуже тунё, бо перевоз на шыфі одробив як куріч. Дістав роботу в майнї, де неперестанно зарабляв, а ніч не утратив. Із скупости пару років ся ани не сповідав, бо там, де жыв, не была церьков, а было треба три годины путовати на возї, за што сановав заплатити. Кідь уж мав наскладованы грошы, спознав ся з єднов біднов дївчінов і оженив ся з нёв. Збыточно о тім говорити, же жытя жены при такім мужови не было легке ани веселе.
Пришли дїточкы, но отець ся не змінив, не помняк.
Сполочность росшырёвала майну, але жебы не ставляти новы домы про робітників, дала розміряти землю на фундушы і продавала робітникам по 50 талярїв, жебы сі самы выставили выгодно бываня. Андрій ани чути не хотїв о такій купівлї. І так ёго жена сама купила дві парцелы.
– Кідь єсь купила парцелы, та смоть, што начнеш з нима?! – говорив Андрій.
Побудовати ся? Ани напад, хоць ай грошы были. Зясь то є лем єй старость.
Робила, райбала, наёмників тримала, покы лем не змогла ся на домик. Уліця была тогды іщі така маленька, же не было склепу, лем з найблизшого міста товар на возах возили. Панї Буковічова вырїшила отворити склеп, і отворила го без помочі мужа, ба, і проти ёго волї. І так склеп зачав рости, а з тым і бізніс.
Дїти ходили до школы і добрї ся учіли. Найстаршый сын скінчів низшы школы і хотїв бы піти до высшых, але отець о тім ани чути не хотїв, жадав, жебы Василько ішов з ним до майны робити. Не раз вшыткым говорив:
– Я не знам ани чітати, ани писати, а жыю, зараблям, а він бы хотїв быти паном?! Но! Кідь уж хоче конче дачім векшым быти, та няй іде за попа… В семінарії не треба за нёго платити.
Скупость і зависть і проти свого родного сына, жебы тот не жыв легше, як він, провадили поступкы Андрія.
Новов старостёв матери, і проти волї отця, было послати сына до высшой школы. І платити за нёго. Хоць
як тяжко то ішло, вдячно жертвовала вшытко. Василько ся перфектно учів, а нелем же брав участь у вшыткых штудентьскых шпортах, але быв у них ай лідром. Кідь скінчів высшу школу, хотїв іти далше на універзіту, але отець свою пісню скупости повторяв:
– За попа можеш іти, на інше нїт грошей!
– Нянь, вы хочете, жебы я ішов за руського священика, жебы мі вірници розказовали і так ся ку мі справовали, як вы ку вашому попови? Нїґда! Я не дїтина. Вы ня веце не настрашите… Я ся хочу учіти, а в тім мі не забраните!
Отець, розгнїваный, скочів ку сынови, і з двигнутов пястёв ку битцї, грозячі повів:
– Так тя учіли почливо ся справовати ку свому отцёви? Так го маш слухати?
Василько спокійно стоїть, як мур, і спокійно одповідать:
– Нянь, не вдарьте ня, бо… буде шкандал!
– Вон з мого дому, вон, вон, веце тя не узнавам за сына, а кідь іщі раз ся вкажеш перед мої очі, та тя застрїлю, хоць на шыбінь піду!
– Добрї, нянь, добрї. Жебы сьте того не жаловали, – повів Василько і отворив дверї. Выходячі з комнаты, повів: – Будьте здравы, на Бога вас поручам! – Затяг дверї за собов, пішов до спалнї, жебы ся спаковати. Дївчата доповіли вшытко матери, же отець выгнав Василька, а тот ся рихтує зохабити їх.
То не была перша звада міджі отцём і сыном про школу. Мати обычайно ся не мішала міджі них, лем благала сына, абы ся дакус стримовав, бо она ся ай так о нёго постарать. Полетїла із склепу просто до сыновой комнаты.
– Дїтино, не зроб мі ганьбу! Цїла уліця ся з нас буде сміяти!
– Нї, мамонько, цїле місто, каждый знає, што ся у нас творить. Отець ня выгнав, я далше ту зістати не можу. Будьте спокійны! Не будете ся за мене ганьбити, мамко, а што-лем ся стану своїм паном, верну ся ку вам. Скорше нїт!
Мати дала за правду сынови і побігла к мужови.
– Та ты выгнав сына з дому? Ці ты ся старав о дїти?
Ці ты ся доробив до того дому? Ці-сь мі давав педу? Заробок, як другы ґаздове? Та ты лем на себе зарабляш, грошы на своє мено складаш до банкы, а мі лем платиш, як даякій служніцї. Я тя крыла перед дїтми, жебы тебе, властного отця, не зневажили! Никому єм ся не скаржила, жебы ті не зробити ганьбу. А ты теперь мі выгнав сына, як кажеш, із твого дому? А то лем про то, бо хоче ся учіти, стати ся чоловіком? Коли ты вступиш до себе? Што ты за отець? Якый ты муж?!
Андрій ани слово не одповів, же аж ся сама чудовала, же што він думать, як він ся чує. Дале му вычітала, а тот лем тілько повів:
– Я – отець! – і зістав стояти у своїй завзятости.
Міджітым Василько ся спаковав і пустив ся іти. На сходах стрїчають го сестры і з плачом кажуть:
– Де йдеш, Чарлі?
– Тато ня выгнав з дому, бо ся хочу дале учіти. Но, не повіджте то никому, бо ганьба, лем повіджте, же я одышов к родинї.
Не дав ся затримати. Мама і сестры ся з ним з плачом розлучіли. Отець лем споза фірганкы попозерав ся за нерозважно выгнаным сыном.
* * *
По сыновім одходї ся пан Буковіч змінив. Не вадив ся веце, ай вкладну книжку, переписану на обидві мена, одовздав женї. Она то не хотїла прияти. „Няй бы зістало
вшытко по старім“ – казала мужови. Але він повів: „Ты хранителька дому, а не я“ – і примусив єй взяти.
Збачіли на нїм зміну і панове кураторы. Однедавна, як куратор, на мітінґах ся тихо справовав, не наїдав, як перед тым, на попа, на дяка, а на велике зачудованя вшыткых приятелїв-патріотів, зачав охраняти і попа, і дяка.
* * *
Настала послїдня недїля децембра. Час річного засїданя парафії. Вірници ся зышли без духовника, бо тот там, хоць і быв „духовный отець“, не мав слово, также отворив і провадив засїданя цівілный председа. По ознамлїню, же касырь назад не дістав шекы з банкы, не запер свої книгы, і так контролоры не могли сконтролёвати, дїло рахунків было одложене „на будуще“ і приступлено было к вольбі новых урядників. На жадость „попабий“ партії, вшыткы з той партії были зволены. Жебы загладити дїло, было зволено пару лагоднїшых, але было вырїшено, же на будуще треба буде іщі острїше
выступити проти попови!
Тогды встав Андрій Буковіч. Вшыткы чекали, же зясь буде нападати на попа і на дяка. Місто того він зачав серьёзно говорити:
– Братя, стоп! Заставте ся! Мі ся видить, же мы так далше не можеме ґаздовати, бо ай
так з нас ся сміють іншы народности.
Мы дотеперь заобходили з нашым отцём духовным як з даякым свинопасом. Я ся не
ганьблю повісти сам на себе, же єм быв у блудї.
Кідь наш священик є нашым душпастырём, няй же буде і в парафії першым, а не ани остатнїм! Я пропоную, жебы сьме ту позвали отця духовного як нашого председу!
– Але, куме, Андрію, як таке можеме…, – озвав ся председа.
– Сїдай! – скрічав Андрій. – Я ту не твій кум, але парафіан, котрый хоче направити поблудившых. Ці справедливо, розумно і честно то, жебы, мы, неукы люде, з єдным ученым чоловіком так понижуючо заобходили?
Тадь він лем добрї хоче про нас і про нашы дїти?! Хто піде зо мнов покликати священика на громаду?
Вшыткы двигли рукы, аж і ёго „попа-бий“ кум.
– Та подьте вы, куме! Але то вам повім, хто єдно шкареде слово выспустить з рота, та му зубы зрахую. Подьте!
Вшытко так голосно говорив, же ай попадя на фарї зачула крик і полетїла ку мужови, тай гварить:
– Слухай як Буковіч страшезно крічіть на громадї! Уж зясь на нас хыбы глядають. Боже, якый тот наш жывот нещастливый, якы сьме беспомічны проти злобы пару людей… – і розплакала ся.
Делеґація уж клёпкать на дверї. Священик спокійно пущать дну двох найвекшых мучітелїв каждого духовника.
– Отче, люде сі вас жадають на громаду. Прошу, подьте з нами, – повів Буковіч.
– Радше одыйду з парафії, як бы єм мав слухати новы оскорблїня. Будьте добры, передайте вірникам мою резіґнацію. Збогом! – одповів духовник.
– Отче, я вам розумлю! Но наше наміряня є інакше, як вы думате. Не оскорбляти вас веце, але перепросити за попереднї трапезы, запрічінены вам і іншым, а з вашов помочов завести порядок. Дайте нам руку на нову честну роботу!
Священик ся согласив. І настав порядок на радость і ужыток вшыткых – старых і молодых. Каждый ся радовав змінї, а з тым честь Андрія лем выросла перед людми. Найвеце ся тїшыла тому ёго жена, і рождественный праздник быв бы цалком веселый, кібы не порожнє місто Василька при столї. Но о тім не мож было ніч отцёви повісти, жебы го не драждити, а він тыж ніч не споминав о Василькови. Трапив ся, кідь го нихто не відїв.
* * *
Такым способом минули штири Рождества. Василько чекав, же го позвуть домів, а отця грызло, же сын ся перед ним не понижыв. Матери не писав, жебы не ятрити рану, лем старшій сестрї з часу на час послав о собі справу. Сам ся о себе старав.
На тій істій універзітї ся учіла і дївка суперінтенданта майны того містечка, слечна Бекер, а почас вакацій она много доброго говорила о Василькови ёго сестрам.
Надышов і пятый, здало бы ся веселый, но про Буковічовых смутный Святый вечур. Мама зясь плакала, дївчата єй утїшовали. Лем нараз учули, як авто застало перед їх домом.
Дївчата побігли к окнам і кажуть:
– Мамко, та то авто пана Бекера перед нашыма дверями. Мама приходить ку окну і видить, же з авта выходить єден молодый, высокый чоловік, розстає ся із сидящіма в автї, шофер зложить з авта векшу пакташку ку дверям, авто одходить, а молодець-путовник ся попозерав горї до окна, зняв капелюх і здравить ся з нима.
Не спознали го. Хто то? Може то Василько? Та де там!
То якыйсь чуджій хлоп! Дївчата ани не дыхають, а під мамов ся підламують ногы, же мусила ся оперти о дївча, абы не впасти. Дзвонок зясь забрынчав.
– Наісто іде ку нам. Анько, ідь скоро отворь дверї, я не можу, бо мама скоро замлїла, – повіла Геленка сестрї.
Анька збігла, отворила дверї і попросила ся:
– Кого глядаєте?! Можу вам даяк помочі?
Паробок ся щіро на ню запозерав, голосно ся засміяв і каже:
– Анько, та ты не спознаєш свого брата?
Анька вногы выбігла до половины сходів і закрічала вгору:
– Мамочко, мамчо, Геленко! Наш Василько ту! – З тым збігла скоро назад ку братови, завісила ся му коло шыї, цїловала го, сміяла ся, плакала, вискала. – Ах, братчіку, братику мій!
Василько вхопить свою сестрічку як даяку дїтину і несе єй горї сходами ку мамі, што стоїть у дверях світліцї. Радость вшыткых тяжко описати. То не чітати, але відїти треба і пережыти то як єдну задушевну і радостну правду!
Вошли до світліцї. Василько ся порозерав, збачів ялічку і порихтованый стіл про пятёх. Порозумів. Зясь поцїловав матери руку, притулив єй ку собі і повів:
– В радости єм ай забыв, же днесь Святый вечур. Мамчо! Хрістос раждаєт ся!
А в бочных дверях стоїть надшедшый отець, і трясучім голосом одповідать:
– Славите єго! – і з розпростертыма руками іде ку сынови, притисне го ку собі і каже: – Вітай, сыну! За тоты рокы нелем ты ходив до школы, учів ся, але і я ся научів цїнити науку і тримати в почливости ученых, а міджі нима, главно свого отця духовного! І іншых єм то научів.
Василько, хоць высокошколованый, не ганьбив ся поцїловати у майнї забруднену руку свого отця і повів:
– Кідь так, то я бы не дбав іщі ай попом ся стати… – і наремно додав: – Мам, нянь, доволите мі, жебы я завтра привів до нашого дому свою заручену, слечну Кетлін Бекер, а з нёв ай ведучого фірмы, мого приятеля пана Теодора Чернея? – При послїднїх словах попозерав на сестру Гелену і заміяв ся, бо она ся аж по уха зачервенїла при спомянутю мена єй нападника, о чім каждый, і родічі знали.
– Правдаже, з радостёв привітаме обидвох, – повіли вшыткы.
І так сїли ку святій, і про вшыткых досправды радостній вечерї. По вечери ся забавляли, розповідали собі пригоды з минулых років, аж покы дзвоны їх не покликали на північну одправу і голосили: „Хрістос раждаєт ся!“.

(Еміл Кубек: Єдна стрїча – Выбране з прозы, Пряшів: Світовый конґрес Русинів,
2007, ISBN 978-80-88769-81-1, с. 59-69)

Недїльны балады: Меланія Германова

Войнова балада

Уж сімдесят років

з тых часів тяженькых.
Мі – сімдесят вісем

я уже старенька.

Вшытко ся минуло,

десь повытрачало.
Але споминаня

у сердцї зістало…

 

Найвеце за войну –

я войны дїтина.
Кілько то жывотів

она покосила?

Тілько тых гробиків,

а на них хрестиків?
Тілько то претілько

войны небіжчіків?!

Не мож зраховати,

ани вшыткых знати.
Война є тым світом

навікы проклята…

 

Дотерь у моїй памяти:

кулї, міны, пушкы,
Піштолї, ґранаты.

А малы розбушкы,

што ся ту  валяли.
Маленькы палчікы

дїтём одорвали.

Нїмцї ся Катюшы

як чорта бояли.

Катюшы стрїляня

я запамятала,

 

А Катя співала

совєтьскым воякам:
„Пусть он землю

бережёт родную,
А любов катюша

збережёт.‟

 

Од Русів єм чула:

„Зравстуйте, ребята…
А од Нїмцїв: „Kinder,

kom, halt, arbajten…“

Велё той бісїды

єм позабывала.

Но главна основа
в головцї остала

 

В дїтячій головцї,

а то велё значіть…
Война – то нещастя,

война людей ніщіть.

 

Божічку заваруй,

іщі єй зазнати.
Взяла мамам сына,

а дїточкам нянька

Лежыть на цінтерї

моя сестра Анька.

Твоє злате мено

своїй дївцї-м дала.
Нїґда не забуду

война сі тя взяла…

 

Тілько тых дїточок

куля поскошала.
Як не доктор Педан

і мене бы стяла.

Мої ровесници –

войновы калїкы.
Без палцїв, з барлами –

а і небіжчікы.

Войновы наслїдкы

зістали каждому.
Слїпота, глухота

і реума – што кому.

Велике терпіня,

предчасне вмераня.
Таке то на войну

гірьке споминаня.

 

Як не памятати

Маковіцї жертвы.
Многы з них на Дукли,

нашы гробы братьскы.

Хресты, обеліскы –

вояків без мена.
Чекали їх дома

родічі, брат, жена…

Жывот положыли

на проклятій войнї.
Токаїк, Освєнчім –

ці то мож забыти?

 

Праві єм зачала

до школы ходити.
Букварик, зошыток

в цаністрї носити.

Буквы ся учіти,

блайвасом писати.
Як на нашу школу

зачали стрїляти…

 

Втїкайте, дїточкы,

бо война – втїкайте!
Як ся война скончіть,

та ся повертайте

А нашу школочку

Нїмцї підпалили.
Де сьме ся по войнї?! –

В бараку учіли.

 

Як то мож забыти

на войнову осїнь.
Мы – голы і босы,

додж студеный росив.

Нянько нїс на плечох

бабу – хвора была.
А мама полёву

колыску хранила.

З середушнёв сестров

за рукы ся тримали.
Вели і коровку,

стернянков крачали.

Колона ножчаток,

бо сьме босы были,
а кобылу Ірму

Нїмцї нам забрали.
А паця на дворї

такой зарїзали…

 

Єдинов обжывов

дрїбны бандурята,
што сьме уж не встигли

з поля выкопати.

Молочко Красулї

вшыткых нас жывило.
Тепле сьме го пили

так нас захранило.

 

Плакали сьме вшыткы

при хыжі розбитій.
Де ся притулиме?

Де будеме жыти?

В малім комірчати

сьме ся постуляли.
В холодї, голодї

войну перебыли.

Наша хыжа під церьковцёв,
Зато так допала.

Нїмцї ся там поховали,
А Руси стрїляли.

 

Турню на церькви розбило,

облакы побило.
Та ай нам смертёв грозило,

помочі не было.

Валалчане ся ту збігли

церьковцю бранити:
„Вы не люде, але звірї –

ніч вам не є святе.‟

В комірцї сьме ся дусили
До скончіня войны.
Хворы, брудны, заушены,
Блых, сверблячок повно.

Лем Унра із Америкы
Людём спомагала.
Потравины, ошатїня
Людём посылала.

Выдрань з Калиновом

сусїдове были.
Першых їх од Нїмцїв

Руси вызволяли

Як Калинів вызволяли

дикы гуска одлїтали.
24-ый септембер

мы навсе запамятали.

А о два днї і наш валал

тыж ослободили.
Лаборець аж до децембра

фашісты ніщіли.

 

Лем ня єдно трапить

чом войны по світї?
Чом вмерають вшыткы

дорослы і дїти?

Кров людьска – не вода!

Мали бы сьме знати.
Не дайте ся, люде,

тій кровцї пролляти!

 

Недїльны віршы: Юрко Харитун

Колись і так

Не од плуга
на челї борозды
Од думок зморщкы
Не од доджів
змокнута тварь
Слызы од жалїв
течуть як потік
через хотарь
Не жыю лем у снах
Правда колись і в моїх віршах

Жажда

Прийдеш
Зістань до рана
І не май страх
Лем твої груди
рімами будуть
у моїх віршах
Жажду загасиме водов
Жалї не треба
поможе любов
Ты не хотїла прийти
Рано сиджу під стрїхов
Пю чорный кавей гірькый

Вышов першый том зборника русиньскых народных співанок Яна Калиняка

Конець рока 2020 є богатый на книжкы русиньской літературы. О то векшу радость мать чоловік, кедь ся му на столї зявить зборник русиньской народной творчости. Збірку русиньскых народный співанок выдав Ян Калиняк в рамках Окресной орґанізації Русиньской оброды у Свиднику.

Укажка із вступу автора:

Русиньска народна музика є єден з історичных културных проявів Русинів, котры жыють уж довгы стороча на теріторії карпатьскых гор в сусідстві на западї зо Словаками, а на выходї з Українцями. Русины у своїй домовинї вытворили своєродну тіпічну русиньску матеріалну і духовну културу. Русиньска народна співанка є історічный, неухопимый на дотык, духовный, музичный народный поклад, зложеный зо слов, мелодії і рітму. Без мелодії і рітму не є співанкы. Про історію збираня і публікованя русиньской народной музикы ся много і подробно пописало у публікаціях, котры сьме поужыли як жрідла інформацій. Зознам поужытой літературы, Зознам співанок подля абецеды і подля Розподіловника, Словник діалектных слов, як і Зознам сел, в котрых были співанкы записаны на Словенску, в Польску і Сербії, буде опублікованый в посліднім томі. Народный спів ся зо жывота сучасного чоловіка вытрачать, бо на співаня є уж мало жывотных прилежітости. Вольный час намісто властного співаня ся заповнює слуханём ці позеранём аудіовізуалной технікы. На жаль тратять ся уж публікації, в котрых суть записаны народны русиньскы співанкы. Русиньскы писомности ці іншоязычны писомности о Русинах ся тратять, без їх централной русиньской евіденції, без можности і перспективы на даяку цілену захрану про наступны русиньскы поколїня. Русинам хыбує інтерес о вытворїня стабілного штатного народностного центра на документацію і захрану писомных документів і тлачовин різного тіпу о Русинах. Далшым проблемом і недостатком сучасного русинства є страта зналості писаня і чітаня азбукы. Школьскый проєкт „Духновичів Пряшів‟ ся не робить в школах за учелом довгодобого закладаню класів русиньского языка, але в Театрі Александра Духновича в Пряшові, лем про красу рецітації в русиньскім языку, але там нє є жадна шанца на заложіня класы русиньского языка в матерскій, ані в закладній школї. 

Нашым цїлём є позбирати іші доступны выданя записів русиньской народной музикы, зробити тематичну і складово-штруктуралну класіфікацію народных співанок і выдати їх про шыроку русиньску громаду азбуков. Множство позбераного пісемного матеріалу собі выжадує выданя вецетомного зборника Русиньскых народных співанок. Тот зборник зоставуєме як документ о розвої і бывалій екзістенції русиньской музичной културы Русинів, зато поужываме азбуку. Орфоепію і орфоґрафію писаня азбуков в зборнику Том 1 поужываме таку, яка є кодіфікована в правилах правопису. (…) 

Автор: Ян Калиняк

Назва: Русиньскы народны співанкы. Том 1 (2020)

Выдав: Окресна орґанізація Русиньской оброды у Свиднику, 2020

Чісло сторінок: 368 с.

Язык: русиньскый (азбука)

ISBN: 978-80-89755-79-0

Вышов малый зборник стишків про найменшых автора Владиміра Семана – Veršovanky pro ďity po zavacky/Вершованкы про дїти по завадьскы

Што є мале, то є міле. А то саме мож повісти о книжцї Владиміра Семана, Veršovanky pro ďity po zavacky, котры была выдана властным накладом в роцї 2020. Можеме лем сконштатовати, же хоць быв рік 2020 такый, якый быв, але мінімално про літературу про дїти і молодеж ту маєме три шумны справы – книжкы Марії Шмайдовой, Людмілы Шандаловой а теперь і Владиміра Семана.

До чітаня, приятелї!

 

 

 

 

 

 

Укажка з кнжкы (в діалектї села Завадка): 

Myšky

Spŕičaly se ďvi myšky,
čo lípše – novinky či knyžky?
Na novinoch inakši papeŕ,
To by povjily i maty.

Jedňuj už tekla slynka,
zakusila do žeľiska.
Druhjuj se bars pačily verši,
fše čitala ostatňi i perši.

Nerozumňily sobji myšky,
nejednak mysľily na knyžky,
jedna hvaŕila lem o jidžiňu,
druha pri knyžkach sidžiňu.

Ket jem odhodyl od ňih,
dofo jem čul, dofo, lem śmyh.

 

Автор: Владимір Семан

Назва: Viršovanky pro ďity po zavacky (2020)

Выдав: Vladimír Seman, vlastným nákladom, 2020

Чісло сторінок: 38 с.

Язык: русиньскый (латиніка, в діaлектї)

ISBN: 978-80-570-2396-8

Вышла нова книжка стишків Людмілы Шандаловой – Напю ся водічкы

Кінцём рока 2020 вышла нова збірка поеткы Людмілы Шандаловой з назвов Напю ся водічкы. Шандалова є прімарно авторков літературы про дїти і молодеж, так є то і в припадї нововыданой книжкы, котра є збірков 36 стишків духовной поезії про дїти в русиньскім языку. Книжка із вкуснов мінімалістічнов ґрафіков вышла во выдавательствї tota agentura в роцї 2020. Веце ся о збірцї мож дочітати на сторінцї выдавательства. 

Здрой фотоґрафій з вебсторінкы tota agentura. 

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Під місячком

Пастырь їх заганять
із темной лучіны –
овечкы біленькы
світелка невинны

Попасать, вера їх
достойно з высоты
аж душа знїміла
з красоты – цливоты

На дражку джмурькають
скручену узенько
де мілый на краю
нукать мі серденько

Дві звізды близіцко
яснїшы од другых
притулны суть личком
збляднутым од тугы

 

В огнї

Поломінь белавый
над тїлом з ясіня
в языкох зведавых
бісїду почінать

О тім што выдав день –
же любов за думков
кладе ся на огень
з каждіцкым деревком

Поломінь белавый
мазурку підскочів
сповідї болячі
спалює спред очі

Стровить дня непокій
стоптать го аж на днї
а покы затихне –
душі є приємнї

Вышла книжка дїтиньскых пригод У дїдка на дворї Марії Шмайдовой – красный дарунок про найменшых

В тых днях вышла перша книжка авторкы Марії Шмайдовой: У дїдка на дворї. 17 куртых повідань про найменшых в азбуцї і латинцї – по русиньскы. Публікацію выдав Сполок русиньскых писателїв і може быти вгодным дарунком під ялічку про тых, котры ся хотять вернути до носталґічных часів свого дїтинства на селї. Бабка Марінка і єй внучата – Тімонко, Біанка, Танїчка і Ганїчка пережывають неповторны сітуації на дїдковім дворї в маленькім русиньскім селї Потічкы недалеко Стропкова.

Книжку мож купити ту.

Слово на путь новій книжцї
Мале селечко на концю світа в якім не суть жадны школы, обходы, лем пару хыж, єден сeльскый уряд, автобусова заставка і церьков. Зо штирёх стран го лемують берегы з паствинами, луками, ззаду ся зеленїють лїсы. З великым і рушным містом, де є велё моторів, людей, вшеліякых будов ся то не дасть порівнати. Поставите ся ту – в Потічкох, тварёв проти сонцю і вітру, розтягнете рукы дошырока і зглубока ся надыхнете. Чуєте тот люфт? Свіжый, пахнячій, можете ся розбігнути і вольнї дыхати. Ту учуєте цїлу красу природы, слободу, вольность і спокій…
То саме чую і я, а чують то і мої дїти, якы ся в часї вольных днїв радо вертають домів. Якось скоро выросли, розбігли ся до світа, выштудовали у великім містї. Мають уж свої родины. Пришли уж і внучата. I они часто приходжають на тото найчаровнїше місце на світї. Не забывають на нёго. Но зо вшыткого найглавнїше є, же не забывають на свій родный язык – на русинчіну. Бісїдовали по русиньскы зо своёв бабов, мамов, татом, сусїдами, камаратами. Бісїдують дотепер, не забыли на то, не стратили у великім світї своє – я.
Хочу моїм штирём дїтём подяковати, же свої дїточкы учать по русиньскы, а не ганьблять ся ани у великім містї быти Русинами. Свою книжку хочу присвятити праві їм, бо они і їх дїти – мої внучата мі давають іншпірацію і охоту до писаня. Кедь бы моменты зо сполочных хвіль не были записаны, не было бы ани можне подїлити ся з нима з другыма людми, дїтми, родинами. Велё іншпірації мі дає і мій муж, котрый свою бісїду знать приспособити дїтячому світу, а свої думкы выповісти незвычайным, лем ёму властным способом. Вшытко тото треба уж лем дати на папірь і понукнути чітателёви, якый рад венує свій час обычайным людьскым, дїтьскым пригодам, повным
сміху, забавы, але ай поучіня.
Няй пригоды з моїма внучатами будуть на радость із хосенно прожытого часу з книжков, написанов языком, якым, надїю ся, іщі холем де-ту говорять родічі із своїма дїтми. Таксамо вірю, же мілы повіданя ся стануть іншпіраціёв про многых тых, котрым годноты традічной родины не суть чуджі.

Авторка.

 

Мґр. Марія Шмайдова ся народила 8. фебруара 1964 в Стропкові. Цїле дїтинство пережыла у Свіднику, де выростала в родинї ласкавых і люблячіх родічів – Марії і Николая Бабеёвых. Основну девятьрочну школу выходила у Свіднику, де выростала, але много інтересных моментів пережыла і зо своїма старыма родічами, котры походили з Вышнёго Комарника і Шеметковець. Середнёшкольскы штудії єй привели до Пряшова, де выштудовала на тогдышнїй Середнїй педаґоґічній школї шпеціалізацію учітельство про матерьскы школы. Робота учітелькы найменшых дїточок ю наповнёвала, але по часї вырїшила рoзшырити сі шпеціалізацію і на Педаґоґічній факултї Конштантіна філозофа у Нїтрї абсолвовала штудії учітельства про першый ступінь ОШ.
Высокошколькый діплом єй дав можность учіти в основных школах в окресї Свідник і Стропков, де одробила довєдна понад 22 рокы. Ласка к літературї, декламованя на розлічных літературных конкурзах – то были зачаткы, котры ю напрямовали на записованя незвычайной засобы слов малых дїтей, котры зачінають бісїдовати. Іншпіраціёв єй были нелем дїти в школцї, але главнї єй четверо дїтей, котрым ся з ласков веновала. Час плынув, дїти повыростали, а пришла ай зміна роботы. Марія Шмайдова як скушеный педаґоґ по роках учітелёваня перешла робити на школьскый уряд до Стропкова, де робить уже шістнадцятый рік. Меджітым дїти поодходили з дому, до родины пришли внучата – неконечне жрідло нападів і іншпірації. Сполочнї пережыты найкрасшы моменты з тыма найменшыма з родины – із своїма внучатами Марія Шмайдова попробовала зафіксовати до куртых повідань. Так ожывать мале русиньске селечко на концю світа – Потічкы. Ту ся одограють чаровны пригоды бабкы
Марiнкы і єй внучат – Тімонка, Біанкы, Танїчкы і Ганїчкы. Вєдно із своїм мужом Павлом ся їм з ласков венують і суть пересвідчены, же внучата мають дар змінити каждоденный жывот на приповідку.

 

Автор: Марія Шмайдова

Назва: У дїдка на дворї (2020)

Выдав: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2020

Чісло сторінок: 100 с.

Язык: русиньскый (азбука і латиніка, двойґрафічне выданя)

ISBN: 978-80-89746-06-4

Цїна: 10 

В припадї, же хочете собі купити книжку, контактуйте нас ту.

 

Марія Шмайдова: У дїдка на дворї (2020, СРПС)

Автор: Марія Шмайдова

Назва: У дїдка на дворї (2020)

Выдав: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2020

Чісло сторінок: 100 с.

Язык: русиньскый (азбука і латиніка, двойґрафічне выданя)

ISBN: 978-80-89746-06-4

Цїна: 10 

В припадї, же хочете собі купити книжку, контактуйте нас ту.

 

доц. Мґр. Петрикова Анна, ПгД.: Концепт «земля» в художественном дискурсе Василя Петровая

КОНЦЕПТ «ЗЕМЛЯ» В ХУДОЖЕСТВЕННОМ ДИСКУРСЕ ВАСИЛЯ ПЕТРОВАЯ

Анна ПЕТРИКОВА

Abstract

The artistic discourse reflects the culture of a certain stage in the history of Rusyns. In the framework of the research methods of linguistic observation and description, component and contextual analyses are used. The problem of national identification, features of a modern identity and culture of Rusyns are in the center of many researchers’ attention: A. Plishkova, K. Koporova, I. Slivkova, M. Pavlich, P. Magochi, S. G. Sulyaka, S.V. Zelenko and many others. In this article, using an example of the analysis of the “Earth” concept, we try to show how V. Petrovay reveals the problem of the ethnocultural identity, how important for Rusyns is the problem of their territorial affiliation. We proceed from one text which, we believe, has the ability to arouse reflection, “leading to the formation of a certain space of understanding where reflection is fixed in the form of spiritual entities – meanings and ideas, which, in turn, can enrich a person’s spiritual space. In this case, the spiritual space is understood as a combination of semantic, ideological paradigms, values, feelings, perceptions, knowledge, concepts, faith, general cultural phenomena.

Keywords: concept, national identity, discourse, Rusyns, language.

Художественный  дискурс Василя Петровая – сверхинтересный и малоизученный объект. Первичное освещение дискурса мы затронули в статье «Русинская картина мира в художественном дикурсе Василя Петровая[1], которая была опубликована в соавторстве с белгородскими учеными Н.Ф. Алефиренко,  И.И. Чумак-Жунь. В данной работе методологически мы будем исходить из понимания художественного дискурса как – сложного коммуникативно-когнитивного явления, «в состав которого входит не только сам текст романа «Русины», но и различные экстралингвистические факторы, оказавшие конструктивное воздействие на формирование смыслового содержания романа. Это знание русинской действительности, суждения персонажей, ценностные установки, играющие важную роль в понимании и восприятии РКМ[2]»[3].  Материалом  исследования послужил текст одного романа Василя Петровая «Русины», так как его анализ позволяет достичь важнейшую «для когнитивной лингвопоэтики методологической цели: приблизиться к пониманию места русинского мира в европейском ценностно-смысловом пространстве, выявить самобытный характер РКМ, уяснить его генеалогические и когнитивно-дискурсивные связи с другими лингвокультурами».[4] При помощи языковых средств в тексте художественного произведения актуализируются скрытые значения слов, образующие видение мира, его оценку и смысловые оттенки. Если читатель является членом общества, о котором идет речь в тексте, он легко может идентифицировать внетектовые источники такие как фоновые знания, социальный контекст. Реципиент из иного сообщества воспринимает «художественную реальность» посредством ассоциаций, контекста. Например, Джон Р. Серль в исследовании отмечает «Логический статус художественного дискурса»: «Можно сказать, что почти каждый художественный текст передаёт «сообщение» или «сообщения», которые передаются посредством текста, но не имеющиеся в самом тексте. Только в детских рассказах […] мы получаем эксплицитное представление осуществленных всерьез речевых актов, передать которые является целью (или главной целью) художественного текста»[5].

В романе нашли отражения  сложные социальные перемены в обществе 20-30 гг. прошлого века. А. Плишкова об этом периоде пишет как о противоборстве  русофильской и украинофильской ориентаций, о котором  упоминается  в 1923 году на страницах многоавторского труда под названием «Подкарпатская Русь». Остро встал вопрос этнографической и лингвистической принадлежности русинского языка как  составной части украинского языка. А. Плишкова считает, что «украинизация Подкарпатской Руси началась уже в 1920 году, когда были зарегистрированы многочисленные протесты против этого решения, многие из них, в виде статей,  были опубликованы в ужгородской газете «Русская земля»»[6].

Сохранение самобытности  русинского языка, традиций, быта не оставляет равнодушным В. Петровая. В его романе остро звучит вопрос этнокультурной идентичности, самоидентификации русинов,  оценка людьми своей принадлежности к своей нации. Это чрезвычайно существенно, поскольку признаки этнической принадлежности людей не заключаются в отмирании национальных костюмов, а в полных глубокого значения традициях самого народа.

В данной работе мы будем исходить из определения идентичности как комплексного и динамичного понятия, ядром которого является сознание собственной историчности и аутентичности, культурно-языковой преемственности[7]. Согласно словацкому ученому Э. Мистрику понятие «культурной идентичности» связано чаще всего с патриотизмом, с национальной гордостью и т. д.. Большинство теоретиков ищут ее определение, используя термины «нация», «национальная идентичность». Однако, «культурная идентичность сама по себе  содержит представление общества о самом себе, о его историческом опыте, культурная идентичность взаимосвязана с определенным языком и определенными моделями поведения, а также тесно связана с другими идентификаторами группы (например, с ее юрисдикцией на определенной территории)»[8]. Функциями культурной идентичности являются, в частности: внешняя коммуникация (межкультурная коммуникация), внутренняя (внутри конкретной культуры) и функция трансфера (передача конкретной культуры будущим поколениям). Основными факторами, влияющими на трансформацию культурной идентичности, являются семья (образование), саморефлексия (самооценка и самоуважение) и общение с другими культурами (приток новых стимулов)[9].

В формировании идентичности значительная роль принадлежит языку, так  как  осознавать себя как часть данной культуры можно посредством текстов. В связи с этим можно вспомнить Э.Сепира, который написал, что «культуру можно определить как то, что данное общество делает  и думает, язык же есть то, как думает»[10]. Язык помогает идентифицировать предметы в окружающей среде, классицифировать  и организовывать их в сложную систему. Но, поскольку, язык является частью и инструментом культуры, он формирует не только представления о мире, но и самого человека, погружая его в эту же культуру, помогая осознавать традиции, нормы, ценности своего народа. Благодаря этому происходит диалог культур по вертикали (между культурами разных времен) и по горизонтали (диалог разных культур в одну эпоху).

В качестве  примера можно рассмотреть интересный концепт «Земля», который является ключевым  концептом русинской культуры.  В соответствии с концепцией  А. Вежбицкой, любой концепт, закодированный в той или иной языковой единице какого-либо языка, может быть представлен в виде «определенной конфигурации элементарных смыслов (семантически элементарных и универсальных концептов, которые являются семантически универсальными –  в том смысле, что они лексически закодированы во всех языках».[11]

В традиционной культуре русинов,  в жизни и деятельности народа, земля, почва играет незаменимую роль. В словаре «Російсько-русинський словник»[12] лексема «земля» определяется во-первых, как  поле, во-вторых, как  роля. В русинском языковом сознании поле соотносится с  обширным однородным пространством, во втором значении – роля уже значение лексемы земля конкретизируется, это часть пахотного поля, которая отделена от других (полей) бороздами и  где выращивают сельскохозяйственные культуры.  Земля в данном словаре сочетается с  такими адъективами как:  тверда земля; тощая, рыжая, мертвая, каменистая, голая, комковатая,  родная. Большинство признаков отражают свойства воспринимаемого объекта, т.е. землю, как нечто исхудалое, пустое, скудное.

Третье значение лексемы земля – это ее восприятие как территории. Данное значение можно отнести в лексико-семантическую группу  Земельные владения; земельные участки.   В качестве сравнения с  русским языком и возможных значений слова «земля» можно привести пример из «Русского семантического словаря»[13], в котором лексема  земля соотносится, во-первых, с лексико-семантическим классом «Страны. Государства» и обозначает страну, государство. Далее следует класс «Административно-территориальные единицы и объединения» и лексема земля обозначает административно-территориальную федеративную единицу. Следующие класс – это «Земельные владения; наделы, земельные участки, домовладения», где земля понимается как «Территория с угодьями, находящаяся в чьём – нибудь  владении, пользовании». Последний класс – это  «Места, пункты по их расположению, виду, свойству», в нем земля воспринимается метафорически, как страна обетованная, обетованный край,  изобильный и счастливый край, место, куда кто-нибудь стремится попасть».

Мы не претендуем на всеобщие выводы, но небольшой анализ словарных статей показывает, что в языковом сознании русинского народа, земля связана с пространством, она ассоциирутся с пашней, которая  обрабатывается и используется под посев сельскохозяйственных культур или для заготовки сена (для сенокоса),  для выпаса животных (как пастбище).

Предметно-образный код концепта «Земля» как часть семантического пространства русинского языка выражается  посредством фразеологизмов. Репрезентация концепта наблюдается в следующих фразеологических единицах[14]: Аж са земля загынать загынать? (сильно врать); Ани са землi не дотикати (убежать); Врости до землi (уменьшение роста  в старости); Лiнивый, аж земля пiд ним плаче (очень ленивый); Пiти до чороной землi (умереть); Хвалы до повалы а кылы по землю (хвала); Щeзнути як бы са земля злегла за ким (бесследно пропасть); Скоро на землю впасти (очень испугаться); Як з пуд землi (тихо говорить); Як кыбы са пропав пуд землю (бесследно пропасть).  Примеры показывают, что  образная основа концепта «Земля» разная, но чаще всего фразеосочетания со словом «земля» имеют негативный характер.

Попытаемся далее проиллюстрровать развертывание концепта «Земля» в романе В. Петровая. Важным моментом в осмыслении концепта являются следующие высказывания:

  1. Rusinska zem? … Nevim… to jsem ňikdi neslyšel. Mislim, že to je slovеnska zem.
  2. Podľa tebe, tota zemľa sloveňska?
  3. I ty teper´ na rusyňskij zemľi sydyš, rozumyš ňa?
  4. Ale Čes´kosloveňsko je aj naša republika!
  5. RepublikaJak by ne tak. Jednomu – any na grajcar´, druhomu – any na haler.

Как показывают варианты репрезентации концепта «Земля» смысловая нагрузка стремится к отражению значения лексемы  земля,  которое находится в первой  группе по «Русскому семантическому словарю», т.е. «Страны. Государства».

Действительно, на первый план выступает вопрос принадлежности человека к тому или иному государству, которое в основном определяется гражданством, этническим самосознанием, чувством принадлежности к определённому этносу, осознанием своего единства и отличия от других народов.

Глубинный аспект семантики «земли» подсказывает пути осмысления языком установки русинской традиционной культуры. В этом отношении «земля» является важной социально-психологической категорией национального самосознания. С одной стороны, земля – это источник благополучия, обеспечивающий жизнь человека, основа его самореализации как гражданина страны. С  другой стороны, земля связана с трудом, стараданием, усилием, перенапряжением. В данном случае контекстуальным синонимом может выступать лексема труд, который делает человека более нравственным, трудящийся человек лучше воспринимается обществом. Думается, что «отрицательное» отношение к  «земле» во фразеологических единицах связано с самой  личностью, с восприятием норм  поведения, с желанием  упростить жизнь.

Таким образом, концепт «Земля» является доказательством того, что в процессе идентификации народа большое значение имеют социально-культурные установки русинской культуры.  Все формы деятельности влияют на формирование лексического и фразеологического фонда языка, его смыслового наполнения. Погружаясь в художественный текст, индвид одновременно усваивает и язык, и  культуру, тем самым вырабатывая самоидентификацию, отождествляя себя с определенным типом культуры, с ее традициями. В романе В. Петровая всплавает концепт «Земля», входящий в русинскую картину мира, как свидетельство желания обрести свою идентичность, что и отражает ту эпоху, во время которой раскрываются действия анализируемого нами художественного произведения.

ЛИТЕРАТУРА

АЛЕФИРЕНКО, Н.Ф. – ЧУМАК-ЖУНЬ, И. И. – ПЕТРИКОВА, А. (2019)  Русинская картина мира в художественном диcкурсе Василя Петровая. In:  International Historical Journal Rusin,  Volume 58. Association “Rus’” (Chisinau, Moldova) Tomsk: National Research Tomsk State University.  231 с. e-ISSN 2345-1149

ВАРХОЛ,  Н. –IВЧЕНКО,  А.  (1990) Фразеологiчный словник лемкiвских  говiрок Схiдної Словаччини. Братислава: Словацьке педагогiчне видавництво.  115 с. ISBN 80 -08- 00654-4

ВЕЖБИЦКАЯ, А. (2001) Понимание культур через посредство ключевых слов / Перевод  с английского.  Москва: Языки славянской культуры,.  288 с. ISBN 5-7859-0189-7

ГАЛЕЕВА,  Н.Д. (1999) Параметры художественного текста и перевод. Тверь: Тверский государственный университет.  155 с. ISBN 5-7609-0144-3

MISTRÍK, E. kol.(1999) Kultúra a multikultúrna výchova.  Bratislava: Iris, 1999,  199 s. ISBN 80-88778-81-6

КОПЧАКОВА, С.– ПЕТРИКОВА, А. (2020) Роль  терминов свадебного обряда в формировании культурной идентичности русинов восточной Словакии: этнолингвистические и эстетические аспекты исследования. In:   Philological class. Екатеринбург: Уральский государственный педагогический университет. Vo l. 25,  No. 2. 68 – 79 с. ISSN (online) 2658-5235

PETROVAJ, V. Rusynŷ. Pr‘ašov: Rusyn‘ska obroda v Pr‘ašovi. 1994. 270 с.

PLISHKOVA, А.  (2009) Language and National Identity: Rusyns South of Carpathians.  Еast european monographs. New York: The Carpatho-Rusyn Research Center, 230 s ISBN978-80-8045-502-6

Російсько-русинський словник: у 2 т.  65000 слів. (2012) / Склав І. Керча.  Ужгород: ПоліПрінт, Т. 1.  580 с. (російською та русинською мовами). 333 с. ISBN 978-966-2595-26-0

Русский семантический словарь. Толковый словарь,систематизированный по классам слов и значений. (2002) Под общей ред. Н.Ю. Шведовой. Москва: РАН. Институт  русского языка, с. 11 – 20. ISBN 5-88744-008-2

СЕПИР, Э. (1993)  Язык, раса и культура. In:  Избранные  труды по языкознанию и культурологии. Москва: Прогресс. 656 с. Дата обращения (10.06.2020) <https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Linguist/sepir/10.php >

СЕРЛЬ, ДЖ. Р. (1993) Логический статус художественного дискурса . In:  Литературно-философский журнал «Логос». № 3, с.62. Дата обращения (10.06.2020) <www.ruthenia.ru/logos/number/1999_03/1999_3_04.htm>

Doc. Mgr. Anna Petríková, PhD.

Prešovská univerzita v Prešove

Filozofická fakulta,

ul.17. novembra 1

08001 Prešov

Slovakia

 

anna.petrikova@unipo.sk

 

 

[1]Алефиренко Н.Ф. – Чумак-Жунь И.И. – Петрикова А. Русинская картина мира в художественном диcкурсе Василя In:  Rusin 2019. Vol. 58 Association “Rus’” (Chisinau, Moldova) National Research. Tomsk: Tomsk State University. 228-241 с.

[2] Русинская картина мира

[3] Там же, 231 с.

[4]Алефиренко Н.Ф. – Чумак-Жунь И.И. – Петрикова А. Русинская картина мира в художественном диcкурсе Василя Петровая In: Rusin 2019. Volume 58 Association “Rus’” (Chisinau, Moldova) Tomsk: Tomsk State University. 231 с.

[5] Серль Дж. Р. Логический статус художественного дискурса In:  Литературно-философский журнал «Логос». 1993. № 3, с.62.

[6] Plishkova А.  Language and National Identity: Rusyns South of Carpathians.  Еast european monographs. Distributed by Columbia University Press, New York, 2009. P.47

[7] Копчакова  С.– Петрикова А. Роль  терминов свадебного обряда в формировании культурной идентичности русинов восточной Словакии: этнолингвистические и эстетические аспекты исследования. In:   Philological class. Екатеринбург: Уральский государственный педагогический университет, Vo l. 25,  2020, No. 2. 68 – 79 с.

[8] Mistrík E. kol. Kultúra a multikultúrna výchova. Culture and Multicultural Education.  Bratislava: Iris, 1999, с. 86.

[9] Там же: с. 94

[10] Сепир Э.  Язык, раса и культура. In:  Избранные  труды по языкознанию и культурологии. Москва: Прогресс. 1993, 656 с.

[11] Вежбицкая А.. Понимание культур через посредство ключевых слов / Перевод  с английского.  Москва: Языки славянской культуры, 2001.  288 с.

[12] Російсько-русинський словник: у 2 т.  65000 слів. / Склав І. Керча.  Ужгород: ПоліПрінт, 2012.  Т. 1.  (російською та русинською мовами), с. 333.

[13] Русский семантический словарь, Толковый словарь,систематизированный по классам слов и значений.Москва: РАН. Институт  русского языка, 2002, с. 11 – 20.

[14] Вархол  Н. –  Iвченко А. Фразеологiчный словник лемкiвских  говiрок Схiдної Словаччини. Братислава: Словацьке педагогiчне видавництво.  1990,  115 с.

1 2 3 20