Гиряк, Михайло

 (27. 11. 1933 – 20. 03. 2007)

Публікації

  • Співанкы Анны Мацібобовой (1993)
  • Анна Галґашова: Стружніцкыма пішниками (зоставитель, 1993)
  • Бібліоґрафія народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (1994)
  • В сімдесятій семій країнї. Карпаторусиньскы приповідкы/In the Seventy-Seventh Kingdom. Carpatho-Rusyn Folktales (2016)

ПгДр. Михайло Гиряк, к. н. ся народив в селї Пыхнї окрес Снина в многочленній родинї. Основну школу выходив в роднім селї, в роцї 1952 скончів Штатну руську ґімназію в Гуменнім. По матурї од року 1952 зачав робити як книговник і учітель руського языка на учіліщу штатных працовных залог при заводї Вігорлат в Снинї. Попри роботї екстерно штудовав на Педаґоґічній факултї Словеньской універзіты у Пряшові. В роцї 1953 зачав штудовати україньскый язык і літературу на Філозофічній факултї Высокой педаґоґічной школы у Пряшові, яку скончів в роцї 1957. Як штудент праксовав в пряшівскій україньскій редакції часопису Дружно вперед. По воєньскій службі ся вернув робити до редакції і став ся  міморяднї плодным редактором. За два рокы написав коло двасто статей, з котрых дакотры мали фолклорный характер. Заслугов Івана Мациньского М. Гиряк наступив до Словацького выдавательства у Пряшові, де в тім часї робив ай писатель М. Шмайда. Одты одходить Гиряк на Філозофічну факулту УПЙШ у Пряшові – Катедру україньского языка і літературы, де зачінать як одборный асістент. По обгаёбі кандідатьской дізертації (1965) цїлый свій потенціал венує збераню і опису русиньского фолклору выходной Словакії. В особі фолклорісты М. Гиряка мали Русины великого кодователя русиньского фолклору. Дякуючі ёму вышли такы перлы русиньской народной творчости як: „Українські народні казки Східної Словаччини“ (томы 1 – 7, Пряшів: 1965 – 1979). На адресу назвы сам автор конштатує[1]: „Няй така назва русиньского чітателя не засмучує. Вшыткы знаме, же в 50-тых – 80-тых роках минулого стороча Русины Словакії з боку штату не мали іншой можности, лем ся презентовати Українцями. Од того ся одводила вшытка їх снага, хоць мушу повісти, же ани дакотры совєтьскы люде не желали собі українство за граніцями Україны. Квазіінтернаціоналізм затискав нелем україньске, але і словацьке, русиньске, чеське і под. А такы квазіінтернаціоналісты были і меджі Русинами. Як совєтьскы, так і нашы квазіінтернаціоналісты выголошовали: „Укрїнські землі возз´єднані.“ Така формулація не доволёвала за граніцями Україны пестовати українство, а цалком уже не – русинство. Порозумиме то лїпше, кедь собі припомянеме выпродукованый дакотрыма пряшівскыма ученыма такзваный „політичний русинізм“. Але нащастя, на Словакії ся політічна сітуація змінила і русиньскый фолклор ся справно дефінує як русиньскый. Він такйы быв все і в моїм розуміню.“

Русиньску літературу обогатив М. Гиряк зборником: Співанкы Анна Мацібобовой (Пряшів, 1993), зборником народного розповіданя: Стружніцькыма пішниками авторкы Анны Галґашовой (Пряшів, 1993), І. том Бібліоґрафії народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (Пряшів, 1994), вєдно з А. Зозуляком приправив таксамо на выданя Русиньскый народный календарь (Пряшів, 1995). Ґро ёго творів – то суть главно народны приповідкы. За помочі спонзорьскых дарів была выдана двойязычна (анґліцько-русиньска) публікація  приповідок (жаль, аж по смерти М. Гиряка) з назвов: В сімдесятій семій країнї/In the Seventy-Seventh Kingdom (2016).

В послїднїх роках свого жывота, окрем пережываня за русиньску културу, етноґрафію, фолклор і екзістенцію русинства як такого, М. Гиряк актівно підпоровав взник репрезентатівной інштітуції русиньского языка і културы, пару років учів ай русиньскый фолклор на Пряшівскій універзітї – Інштітутї народностных штудій і чуджіх языків. Самостатный Інштітут русиньского языка і културы на ПУ быв отвореный аж в роцї 2008, чого ся уже Михайло Гиряк не дожыв. Умер 20. марца 2007 у Пряшові, але похованый є у родных Пыхнях, так, як сі то сам желав.

Автор: М. Мальцовска (корекції i доповнїня -кк-)

[1] 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІ. часть. М. Мальцовска і кол. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2009, с 11.

Вышла книжка 30 років Театрa Александра Духновіча. Выбер із репертоара

В роцї 2020 вышла книжка едіторів доц. Мґр. В. Падяка, к.н. і Мґр. Міхала Павліча, ПгД. 30 років Театра Александра Духновіча. Выбер із репертоара (Выдавательство Пряшівской універзіты, 2020).Цїлём выданой публікації было указати роботу Театра Александра Духновіча як популарізатора світовой драматурґії в русиньскым языку, тым тыж повказати на можности русиньского языка, до котрого мож переложыти хоцьякы творы світовой класікы. Вшыткы тоты творы суть до днешнёго дня в архіві ТАД в режійній подобі.

Книжка представлює субор выбраных текстів з репертоара ТАД в Пряшові, котры репрезентують можности русиньского языка в текстах світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії. В книжцї суть публікованы світознамы творы як Гамлет (В. Шекспір), Село Степанчіково (Ф. М. Достоєвскый), Дядя Ваня (А. П. Чехов), Америка (Ф. Кафка), Непробудженый (М. Кукучін), Сконана кавалерія (Дю. Папгаргаї), Прінцовы галушкы або Угорьскый Сімпліціссімус (В. Турок) ці Адолф Івановіч Добряньскый (К. Горак).

Книга презентує екзістенцію світовой класікы нелем в світовых языках, але тыж і в русиньскім языку, популарізує світову драматічну творчость в русиньскім языку, як і оріґіналну русиньску драматічну творчость.

В публікації ся находить вступна часть єдного з едіторів, доц. Мґр. Валерія Падяка, к.н., в котрій пише о актівітах і значіню Театра Александра Духновіча в Пряшові, о еволуції карпаторусиньской драматурґії за послїднїх 30 років. Ядром публікації суть творы світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії.

Тота публікація є інтересна про одборну верейность, котра ся інтересує о русиньску літературу, културу і історію, таксамо є і добрым штудійным матеріалом про літератів і штудентів русиньского языка і културы.

Книжка вышла з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Книга: Театер Александра Духновіча: 30 років. Выбер із репертоара. (Divadlo Alexandra Duchnoviča: 30 rokov. Výber z repertoára)

Едіторы: Валерій Падяк, Міхал Павліч

Рік выданя: 2020

ISBN 978-80-555-2656-0

Чісло сторінок: 400

ВЫШЛА ДАЛША ЦЇННА КНИЖКА ТВОРІВ АНАТОЛІЯ КРАЛИЦЬКОГО

Далша цїнна книжка творів Анатолія Кралицького є на світї. Книжка едіторів доц. Мґр. В. Падяка, к. н. і Мґр. Міхала Павліча, ПгД. з назвов Анатолій Кралицькый: Князь Лаборець. Выбраны творы (Выдавательство Пряшівской універзіты, 2020) надвязує на книжку выдану в роцї 2019 (Анатолій Кралицькый: Творы, 2019).

Кралицького тексты были за ёго жывота публікованы на сторінках розлічных журналів ці антолоґій, но свою цїложывотну продукцію ся му не подарило позберати і уцїлено выдати. Концём 20. стороча ся науковцям подарило выдати лем часть з Кралицького прозаічных текстів в окремых выданях.

 

Цїлём выданой публікації є популарізовати творчость А. Кралицького як єдного з найталентованїшых представителїв будительского напряму в карпаторусиньскій літературї 20. стороча. Публікація ся складать з 32 выбраных текстів писателя А. Кралицького, котра репрезентує автора нелем як прозаіка, але і перекладателя, публіцісту а автора статей о історії ґрекокатолицькых монастырїв.

У 2020 роцї Фонд на підпору културы народностных меншын – Kultminor – підпорив выданя далшой книгы творів А. Кралицького. Новый зборник выходить під назвов «Князь Лаборець: Выбраны творы» і репрезентує творы писателя главно народно-патріотічного напряму. Помеджі характерны творы як «Князь Лаборець», «Федор Петрюк» ці «Не ходи, Грицю, на вечерниці!» і др., нове выданя презентує ряд інтересных, але забытых прозовых творів писателя. Многы із них были опублікованы іщі за жывота писателя, веце ся не перевыдавали і суть унікатнов «terra incognita» писателёвого творчого наслїдства. Іде о тексты «Свято-Юрский монастырь в Лівадії», «Желізной волі человік», «Распятие пред судом», «Село Выдренувка», «Прометей» і др.

В публікації ся находить вступна часть єдного з едіторів, доц. Мґр. Валерія Падяка, к. н., в котрій пише о жывотї і творчости А. Кралицького, роздїлює авторів творчій період на дакілько частей, оцїнює тыж роботу іншых літературных науковцїв, котры ся занимали творчостёв А. Кралицького.

Публікація ся складать з частей: 1. Вступна часть доц. Мґр. В. Падяка, к. н., 2. Дїло А. Кралицького: части Проза, Переклады і адаптація,  З історії Чіну св. Василія Великого, Публіцістіка, 3. Додаткы.

Тота публікація є інтересна про одборну верейность, котра ся інтересує о русиньску літературу, културу і історію, таксамо як і штудійный матеріал про літератів і штудентів русиньского языка і културы.

Книжка вышла з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Книга: Анатолій Кралицькый: Княз Лаборець. Выбраны творы.

Едіторы: Валерій Падяк, Міхал Павліч

Рік выданя: 2020

ISBN 978-80-555-2657-7

Почет сторінок: 400

Галчакова, Анна

(11. 04. 1929 – 26. 07. 2006)

Публікації

  • Лабірські оповідання (1976)
  • Окрилені мрії (1976)
  •  Вдови і сироти (1982)
  • Тисячі сонць. Балади (1984)

Aнна Галчакова ся народила в Меджілабірцях (тогдышнёго Гуменьского окресу) в ґаздівскій родинї. Як девятьрочній єй умер маленькый – лем вісеммісячный брат Еміл, а позад нёго занедовго ай нянько, также єй далшый жывот быв позначеный главнї стратов нянька. По скончіню основной школы і міщанкы одышла учіти ся до Батёвян (теперїшнёго Партізаньского), де в добрї выбавленій книжніцї могла спознавати літературу, під впливом якой зачала сама писати властны віршы. По скончіню школы робила в розлічных професіях – як секретарька, учтовнічка, выхователька… Мала дві дївкы і єдного сына. Довгы рокы жыла в Пряшові, але кедь поховала свого другого мужа, першла жыти до пензіону про старых людей – до Бардеёва, жебы была близше ід свому сынови – докторови-пріхіатрови. Ай наперек тому, же не мала нияку філолоґічну освіту, барз любила писати поезію. Патрила к тым русиньскым авторкам, котры писали (в часах соціалізму) у своїм лабірьскім діалектї (не приїмаючі україньскый язык), хоць про тото зажыла много понижованя од „высшой писательской касты“. Наперек тому, як сама конштатовала, найлїпше ся єй писало по своёму – по русиньскы. Самособов, тогдышнїй выдаватель – КСУТ вшыткы єй творы коріґовав – до „містного україньского языка“. Так єй вышло 5 книжок: Лабірські оповідання (1976), зборникы поезії Окрилені мрії (1976), Вдови і сироти (1982), зборник стишків про дїти: Тисячi сонць (1984) i Балади (1984). По кодіфікації русиньского языка Анна Галчакова реґуларно публіковала свої віршы в русиноязычных періодіках Народны новинкы і Русин, пізнїше ай в Русиньскім народнім календарю. Єй стишкы вышли ай в зборнику поезії Русинів на Словеньску: Муза спід Карпат (Пряшів, 1996), таксамо в антолоґії русиньской поезії Русински/Руски піснї (Новый Сад, 1997). Шкода, же ся не подарило выдати єй самостатный поетічный зборник по русиньскы. То было єй найвекшым желанём. В пензіонї, де дожывала свої рокы собі перед смертёв зломила праву руку, также уж не могла ани писати, што была єй єдина потїха. Вмерла сама, із своїма невыповідженыма думками – 26. юла 2006.

Aвтор: М. Мальцовска (доповнене і скоріґоване –кк-)

Шмайда, Михал

(2. 11. 1920 – 30. 4. 2017)

Публікації

A іщі вам вінчую (1992)

Колискові пісні (1993)

Розколота душа (2004)

 

Писатель, фолклоріста, русиньскый културно-освітнїй дїятель Михал Шмайда ся народив 02.11.1920 в Краснім Бродї (окр. Меджілабірцї). Народну школу выходив дома – в Краснім Бродї. Учітелём тогды быв україньскый еміґрант, котрый утїк перед большевіками. Такых было в тых часах меджі Русинами много. Так ся у школї учіло русинізованым руськым языком, але школярї дістали ай основы словеньского языка. Потім го мама записала до мещанкы до Меджілаборець, де але часто не ходив. Чого? До школы требало ходити пішо, а то было скоро три кілометры. Найгірше то было в зимі, бо не было ани што обути. Отець Михала умер на туберкулозу, кедь мав хлопець тринадцять років. Мама ся рїшыла дати го выучіти даякому ремеслу. Він сам ся хотїв іти учіти до Ладомировой коло Свідника – за тіпоґрафа. Уже в меджівойновім періодї там быв православный монастырь. Але, як сам споминать, монахы в монастырю з нёго хотїли зробити слугу – рано ся на колїнах помолити, а потім до маштарнї – вымітовати гній. О ниякім учіню не было бісїды, што ся молодому хлопцёви нияк не любило. По даякім часї з монастыря утїк. Была трїскуча зима, но якось ся дістав на фару до Чертіжного, але тамтешнїй священик знав, же го мама глядать і спровадив го такой домів. До Красного Броду пришов аж по даякім часї, кедь мама дала служыти в церькви службу за страченым сыном. Тогды мав 16 років. Уже як молодый хлопець рад слухав спів, котрый ся розлїгав в часї лїтнїх вечерів селом. Співали нелем жены, але ай хлопи, главнї молоды парібци, котры ся ґруповали десь на краю пути, або при потоку. Співанка провадила Русина од колыскы аж по гріб. При народжіню дїтины, при свадьбі, співали ся жартовны співанкы при пряджіню або поротю піря, балады і смутны співанкы плачок на погробах….

Ай наперек великій залюбі у фолклорї, выучів ся М. Шмайда за аґронома (стало ся так в звязи з кoлектівізаціёв, коли не было кадрів, абсолвовав тогды лем дакількотыжднёвый курз). Меджітым, в часї войны быв ай на нученых роботах в Нїмецьку. По войнї ся став председом народного выбору в роднім селї, потім робив на дружстві в Краснім Бродї. Свої першы прозовы творы веновав якраз темі колектівізації, котру з одступом часу відїв як тяжку і хаотічну. Як споминать, за роботу люде діставали лем кус зерна, нияк їм то не стачіло на обжыву. Каждый ся одкликовав на „совєтьскый взор“, але нихто го властнї не знав.

Хоць Шмайда не надобыв великой освіты, як пише М. Мальцовска[1] „божа іскра в нїм тлїла, гнала го до писаня, до їманя вшыткого, што відїв коло себе, што ся му здало быти описанягодне.“ Так у своїх творах зачав зображовати історічны реалії з часів збойника Федора Головатого, богатый духовный жывот Краснобрідьского монастыря, дїятельство духовной школы при монастырю, де ходили до школы і нашы предкове з Лабірщіны. Жывот на валалї сам нукав темы, а М. Шмайда не міг не писати о своїх краянах. До того періоду належать ёго „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957).

Лїпшы часы настали зачатком 60-тых років. М. Шмайда наступив робити до Музея україньско-руськой културы в Краснім Бродї, а по заложіню Музея україньской културы у Свіднику перешов робити до Свідника як історік і етноґраф (рокы 1960-1971). Ту зберав, розробляв і архівовав народно-поетічну творчость Русинів. Ці мають Русины у своїх традіціях штось таке, што не мають іншы Славяне? Наісто, же мають, конштатує М. Шмайда. Наприклад, обычай, класти на Святый вечур під стіл ланцок – жебы родина тримала вєдно. Або витаня Нового рока – новорочным колачом. То найдете лем у Русинів – Лемків.

Шмайда писав свої творы по україньскы (быв то період українізації), к ёго найвызначнїшым творам належать высше уведжены: „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957), „Корчмарський слуга“ (1964), „Розїзди“ (1970). По роцї 1968 быв як дісідент перенаслїдованый, бо в лїтї 1968 підписав знаму харту – 2000 слов. Наслїдно стратив роботу в музею (пішов робити стражника до Требішова), вылучіли го із сполку писателїв, но він і надале не переставав робити над русиньскыма фолклорныма текстами, котры мав уже позбераны. По падї комуністічного режіму быв регабілітованый. Быв оцїненый многыма домашнїма і меджінародныма цїнами за літературну і публікачну роботу. В року 2008 му презідент републікы Іван Ґашпаровіч удїлив Прібінів криж III. класы за цїложывотне дїло.
Цїнны суть ёго етноґрафічны роботы з того періоду: A іщі вам вінчую (1992), зборник: Колискові пісні (1993). Множество ёго етноґрафічных зазнамів зістало в рукописї. Михал Шмайда є таксамо автором псіхолоґічной новелы Розколота душа (2004) привитав політічны і културны зміны по роцї 1989, в тім часї ай публікаціії, котры выходили в тогдышнїм „Новім життю“ по русиньскы, быв єдным з ініціаторів заложіня першой прорусиньской орґанізації – Русиньской оброды, котра взникла в Меджілабірцях (1990). Хоць пізнїше не быв стотожненый з далшыма кроками Русиньской оброды, як сам конштатовав, зістав скламаный, но нїґда проти Русинам не выступав.

Михал Шмайда умер 30. 4. 2017 у Братїславі у віцї 96 років.

Автор: К. Копорова.

[1] Мальцовска, М. (ед).: 100 вызнамных Русинів очами сучасників І. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2007, с. 126-130.

Хома, Василь

Василь ХОМА

(18. 5. 1927 – 22. 4. 2017)

Публікації

  • Оброджіня Русинів (Зборник статей і штудій о русиньскій літературї, културї і дїятелельстві русиньскых орґанізацій по року 1989. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв, 2005, 224 с.
  • Розвиток русинської поезії в Словаччині від 20-х до 90-х років XX століття. (Нарис історії з портретами поетів). Братіслава: Видавництво Спілки словацьких письменників, 2000, 396 с.

Літературный крітік, педаґоґ, діпломат, сполоченьскый актівіста, першый председа Сполку русиньскых писателїв Словеньска доц. ПгДр. Василь Хома, к. н. ся народив 18. мая 1927 в Миковій (окр. Меджілабірцї) як першый із штирёх дїтей. Основну школу выходив в роднім селї, матуровав на руській ґімназії в Гуменнім (1949), высокошкольскы штудії абсолвовав на ФФ Універзіты Коменьского у Братїславі (штудовав комбінацію: руськый язык – філозофія). В штудіях продовжовав далшых пять років на Ленїнґрадьскій штатній універзітї, де в роцї 1955 здобыв тітул ПгДр. в апробації руська філолоґія. По скончіню штудій робив довгы рокы як высокошкольскый педаґоґ. В тых роках здобывав ай научны тітулы (1955, кандідат наук, 1969, доцент). В роках 1969 – 1973 робив на Міністерстві културы СР як заступця тогдышнёго міністра Мірослава Валека, вызначного словацького поета. Языковы способности кваліфікованого педаґоґа, як ай філозофскы і діпломатічны способности привели го до діпломатічных служеб, де одбыв веце як 8 років (наперед в Белґії, потім в африцькім Заірї). Попри своїй научній, педаґоґічній і діп­ломатічній роботї Василь Хома ся такой по новембрї 1989 актівно запоїв до возродного процесу Русинів на Словакії участёв на І. Світовім конґресї Русинів у Меджілабірцях (1990), де выступив з підпорным словом. Наслїдно быв участный ай на славностнім актї выголошіня кодіфікації русиньского языка на Словакії (януар 1995, Братїслава). Кодіфікація языка про нёго значіла зачаток актівной роботы в русиньскім русї. Як вызначна особность, маюча контакты в літературных колах, поступно зачав в рамках Літературного фонду розвивати актівіты на заложіня Сполку русиньскый писа-телїв на Словакії. То ся му ай подарило, і так в роцї 2001 з ёго ініціатівы і особной заанґажованости выник при Літературнім фондї Сполок русиньскых писателїв Словакії, котрого ся Василь Хома став першым председом. В тім контекстї то быв знову Василь Хома, котрый ініціовав Цїну і Премію А. Павловіча за оріґіналный літературный, літературно­научный твір в русиньскім языку, або за переклад до русиньского языка, котру удїлює кажды два рокы Літературный фонд, бо до того часу (в контекстї передновембровой політікы і неекзістенції русиньской народности) была удїлёвана лем Цїна Івана Франка за оріґіналну літературу писану україньскым языком, котру здобывали писателї зо Словакії, пишучі свої творы по україньскы і ідентіфікуючі ся як Українцї. Такой рік позад заложіня Сполку выходить ёго першый літературный алманах (Ру­синьскый літературный алманах на рік 2003), котрый є уведженый статёв першого председы сполку, теоретіка літературы Василя Хомы: Як дале? Роздумы о судьбах русиньской літературы. Василь Хома практічно як першый в розвитку новодобой русиньской літературы поменовав народну оріентацію Русинів ай на літературнім полю: „Выходжаме з будительской ініціатівы Духновіча, бо она перманентно зоставать продуктівна для Русинів і в днешнїм часї. Твердо ся надїєме, же таков зостане і в будучности. І напрік тому, же суть боягузы, котры глядають чуджі оріентації. Наша оріентація є лем єдна. Така сама, яку выголосив Духновіч: Я Русин был, єсьмь і буду…‟. Першый (по роцї 1989) русиньскый літературный алманах нелем же надвязав на традіції алманахів Александра Духновіча, але выходить сімболічно ай в юбілейнім року Духновіча (в роцї 2003, коли минуло 200 років од ёго народжіня). Василь Хома быв наслїдно зоставителём далшых алманахів (пятёх: 2003, 2004, 2005, 2006, 2007). Довєдна вышло девять алманахів, до котрых Василь Хома актівно приспівав своїма літературно­научныма статями. Ёго статї находиме ай в Русиньскiм народнім календарю (Великый поборник Русинів – А. Павловіч, In: Русиньскый народный календарь на 2004 рік; Познамкы ку періодізації жывота і творчости маковіцького словя – А. Павловіч, In: Русиньскый народный календарь на 2005 рік), таксамо в часописї Русин. Як вызначный літературный теоретік і крітік ся записав до історії русиньской літературы і културы научнов публікаціёв Оброджіня Русинів (Зборник статей і штудій о русиньскій літературї, културї і дїятелельстві русиньскых орґанізацій по року 1989; Пряшів: 2005), котру написав в співавторстві із своёв женов Маріёв Хомовов­ Дупканічовов, лінґвістков­, славістков, котра таксамо брала актівну участь як в языковій комісії (при Інштітутї русиньского языка і културы ПУ), так ай в оброднім процесї Русинів як такім. За тоту публікацію быв Василь Хома нагородженый Цїнов А. Павловіча за русиньску літературу (в роцї 2005). Факты о высокій професіоналній уровни літературно­крітічной і літературно­научной роботы В. Хомы суть знамы і в словацькім контекстї. Проявило ся то при оцїнёваню ёго творчости з нагоды вісемдесятых народенин – в роцї 2007. В сло-вах узнаня представителїв Сполку словацькых писателїв, Матіцї словацькой, тогдышнёго міністра културы СР Марека Мадяріча, як ай русиньскых лідрів, приятелїв і сполупрацовників было высловлене ,,подякованя за літературознательску роботу, котра приспіла ку нашому познаню модерной руськой (російской – позн. ред.) поезії, а таксамо за одборны публікації, котры суть приносом про познаня русиньской літературы 20. стороча“ (цітоване з писма міністра културы СР М. Мадяріча к уведженому юбілею.

Василь Хома одышов до літературного неба 24. апріля 2017 у віцї недожытых 90 років.

Автор: К. Копорова.

Павук, Михал

(20. 09. 1925 – 23. 11. 2012)

Михал Павук ся народив в родинї желїзнічаря в Королеві над Тісов на теріторії Підкарпатьской Руси, котра в тім часї была сучастёв першой Чеськословеньской републікы. Молоды рокы М. Павука припали на бурливый період окупації ЧСР і Підкарпатьской Руси фашістами. Войнова окупачна сітуація (1938-1939) і страшный терор выкликовали протесты і в демократізачных групах Русинів. За актівну участь в протестных акціях, выготовлёваня і розшырёваня плаґатів на Підкарпатьскій Руси з протиокупачным і антіфашістічным обсягом М. Павук быв арештованый і  наслїдком рїшіня суду вышмареный з ґімназії в Хустї із заказом штудовати на вшыткых школах в Мадярьску. Ґімназію так М. Павук скончів аж по ослободжіню в роцї 1945 в Ужгородї. Далшы штудії абсолвовав на Оддїлїню руського языка і літературы Філолоґічной факулты Ужгородьской штатной універзіты. В роках 1952-1966 учів руськый язык і літературу на ужгородьскых середнїх школах, в роках 1966-1969 на середнїх школах в Кошіцях, де перешов жыти. Од року 1969 быв ведучім Кабінету руського языка і літературы Крайского педаґоґічного інштітуту в Братїславі, одкы в роцї 1989 одышов на пензію.

Михал Павук быв ай літературно актівный. Хоць му не вышла ани єдна самостатна книжка, до послїднїх днїв свого жывота творив (окрім іншого быв актівным членом Сполку русиньскых писателїв Словакії і часто приспівав своёв поетічнов творчостёв  до русиноязычных періодічных і неперіодічных выдань). Поетічна творчость Михала Павука  є цїнна тым, же ся операть о історічны факты у  розвитку Русинів. Має народнобудительскый характер, автор Русинів видить в контекстї розвитку другых славяньскых, але ай неславяньскых народів, причім нову надїй про Русинів видить у їх зновувозроджіню по роцї 1989. Надїєме ся, же ся найде выдаватель, котрый з ёго богатой поетічной творчости выбере і спрацує холем часть на книжне выданя.

Автор: К. Копорова.

1 2 3 4 5 6 31