Еріка Костова: Небесны приповідкы – Дарунок од Ангела

– Мамко, мамочко, повіш мі приповідку на добру ніч? – озвала ся мала Анька спід перины і поджмурькала великыма синїма очками. Мама на ню несподївано попозерала а пак із сміхом повіла: – А не видить ся ті, же на привповідкы уж єсь дакус велика?
– Ой, нї, нї! Прошу, холем єдну! – не дала ся одбити мала оканя. – Но добрї, але лем коротку, бо уж треба іти спати, рано мусиш вставати до школы.
Мама собі сїла ку Аньцї на постіль і лїпше єй поприкрывала. – А о чім бы мала быти приповідка? – опросила ся.
– О ангельскых ружах! – выповіла єдным дыхом Анїчка.
– Добрї. Розповім ті о ангельскых ружах, але уже напослїдок, – погрозила палцём мама, – уж єй наісто знаш наспамнять, – поласкотила Аньку по зморщенім носику.
Дївча ся тихо засміяло, спокійно заперло великы, як небо синї очі і мамин лагідный голос єй перенїс на час до приповідкового світа.
ххх
Малый Ангел отворив очі і попершыраз собі усвідомив, што значіть быти досправды слободным. Правда, не было то справне, і ёго грызло сумлїня, але занедовго ся предці верне назад на небо і о тій ёго куртій дорозї до світа людей ся нихто не дізнать. Никому тым не пошкодить… Розпрістер свої крыла і одлетїв на недалекый бережок, одкы ся спустив з неба на землю. Летїв до ночі понад обыстя людей, в котрых ся якраз зберали спати. З білой заснїженой країны вказовали ся червены і руды стрїхы з дымлячіма коминами. Снїг цалком не прикрыв ани деревяны плоты, котры стырчали
з-під білой перины, як даякы чорны страшкы. Ангел злетїв ниже і зведаво посмотрив через выгляд, в котрім ся світило. Была то ёго перша прогулька на місця, де жыв чоловік. Властно, він першыраз порушив заказ завхабити небесный світ, жебы міг спознати світ людей, котры хоць жыли такой під небом, а предці так далеко. Не розумів тому, чом ся ангелы не можуть стрїчати з людми, забавляти ся з нима, або їх холем відїти. Малый Ангел николи не розумів, ани не хотїв розуміти, чом не сміє тото, або тамте. В голові мав повно ґеніалных нападів а в своїм сердцю тілько ласкы, же бы ся з нёв роздїлив з каждым. Але теперь є ту і конечно мать можность відїти світ зблизка, теперь уж не сміє цуркнути. Опатерно злетїв на землю до єдного з дворів і взяв до рук тото чудне біле, што припоминало небесны хмары.
– Брр..! Яка студїнь, – скрічав, лем што снїг проник через тепло, котре выжарёвав, і зробив смішну ґрімасу. – Нашы хмары суть намного, намного теплїшы і … красшы, – замумротїв і перелетїв к далшому розсвіченому обыстю. Сїв собі під облак на малу баксічку і опатерно зірькнув через воблак. Днука у великім каміннім козубі горїв огень
і своёв жаров освітлёвав цїлу хыжу. Такой коло козуба стояла велика ялічка, повна дрїбных світелок, котры весело світили нажовто, назелено, набелаво, напомаранчово, начервено… Была то жара, котру уже дакілько ночей тайно позоровав з неба.
– Ей-га, – подумав собі, і жебы лїпше відїв, іщі веце ся нахылив ку морозом покресленым выглядам. На ялічцї были нелем світелка, але і много фаребных папіриків, котры тыж світили до ночі. На самім верьху была прикапчана злата звізда.
Під ялічков были повкладованы векшы і меншы шкатулы з машлями і без машель а хтознать, што в них было… Кедь то малый Ангел збачів, од несподїваня забыв заперти рот. Дашто таке красне іщі не відїв. Дораз ся отворили дверї і к ялічцї прибігли штири малы дїти. Такой ся хопили баликів і з голосным криком їх зачали розбалёвати. Ангелову душу залляв покій і мір, зато ся му нияк не хотїло вернути на небо. Лем там сидїв, сидїв і цалком забыв на час. Довгы, предовгы минуты позерав через выгляд і тїшыв ся вєдно з людми, кедь ся нараз єдно з дїтей обернуло ку облаку і малов ручков вказало на незваного гостя. Ангел то збачів, і так ся настрашив, же такой вылетїв назад на небо і шатовав к небесным воротам, абы ся сховав перед людми, котры го нечекано одгалили. Тыж ся бояв, же ся о ёго нічній прогульцї дізнають другы ангелы і прісно го за то покарають. Нащастя, ніч таке ся не стало. Нихто в небеснім неконечнї не збачів, же там хыбить єден ангел. Доконця і у людей ся му добрї поводило, бо хто бы уж вірив малій дїтинї, котра цїлый вечур повторяла, же відїла малого ріствяного ангелика за облаком. Малый Ангел собі міг спокійно выдыхнути, но страх, котрый в тот момент учув, го спер од далшых екскурзій меджі людей. Зато цїлы місяцї ся стримовав дома – на небі, лем з часу на час очком позоровав, што ся там долов дїє.
Зима ся скончіла. Минула ярь і лїто, але кедь настала осїнь і пришли першы морозикы, Ангел не вытримав і зачав знова ходити на землю. Абы собідакус скоротити довгый час і научіти ся дашто нове, зачав зась позоровати людей і їх жывоты.
Без снїгу то але не было так як треба. Но кедь владу над часом перебрав децембер і вшытко покрыв білый снїг, Ангелик од радости засвітив, як ясна звізда. Знова настав Святый вечур, знова ся всягды розсвітили ялічкы, дїти ся сміяли і співали колядкы, отваряли дарункы, їли пахнячі і смачны колачі, але главно, всягды настав блаженый покій.
Такый, аж сердце трепотїло. А малому Ангеликови дуплом, бо до того красного світа приспів і він, кедь посылав людём з той небесной неконечности много ласкы і порозумлїня. Як ся лем порадовав, кедь люде вылїпили на выгляды і дверї папірёвых ангелів, котры вітали каждого, хто переходив довкола. Якбы хотїли подяковати і тым скуточным ангелам – на небі.
Перешло дакілько років, дакілько красных Ріствяных свят, коли малый Ангел тайно ся тїшыв вєдно з людми, доконця з нима співав і колядкы, кедь стояли коло ялічкы. Так, жебы го нихто не відїв, позерав до розсвіченых выглядів, але уже давав позор, жебы го нихто не збачів. Не знав ся насытити людьской радости і щастя. Аж доты, покы не пришли єдны Ріствяны свята, котры вшытко змінили…

Была ніч, як кажда друга. Вшытко ся білїло, а з навколишнїх обысть ся на снїгу розливало тепле, золоте світло з розсвіченых выглядів. Днука в обыстях святковали Рождество. Малый Ангел, лем што тма обяла до свого наруча цїлу країну, злетїв з небес і пристав на єднім з дворів, котрый быв дакус од другых. Мнягко ступав босыма ногами по студенім снїгу. Уж собі на тот незвычайный холод привык, властно собі го ай облюбив. Пришов к хыжцї і сїв собі під облак. Тото обыстя – двір і хыжку – збачів уж давнїше, бо оно было інакше, як другы. Двір не быв такый чістый, выпрятаный, як другы, хыжа была тыж пуста, доконця і днесь – на Святый вечур у выглядї світить лем слабе світелко. Ангел попозерав днука – і што не видить!
Аж му сердце завмерло… В хыжцї за выглядом не є нияка припараджена ялічка, під котров бы были дарункы, не горить там ани огень в козубі. В хыжцї было сіро і холодно. Єдина свічка серед стола слабо трепотїла в тмі, коло нёй на столї были у
фляшцї напхаты зелены конарикы, на котрых вісїло єдно ябко. Нихто ся не сміяв, нихто не співав колядкы. Коло стола сидїла стара жена з хлопчіком на колїнах. Дїтина грызла фалаток хлїба, а жена му тихо співала. Были то худобны люде. По лицях малого Ангелика зачали стїкати слызы.
Было їх так много, же му змочіли цїлу тварь. Ангелик лем плакав і плакав. Знав, же суть на світї і худобны, і смутны люде, но іщі нїґда їх не відїв зблизка і не знав собі ани представити, як смутно і тяжко жыють. Ангельска душа є крегконька, зато жыє в небі, жебы єй ніч не могло уближыти.
Ангелик плакав і плакав… Цїлы годины. Зачало ся розвидняти, але він не міг перестати…
Настало рано, а з ним пришов крутый мороз. Малый Ангелик, высиленый тількым плачом не бировав уж розтягнути свої крыла, абы ся вернув до неба. Затоже быв слабый, не мав ани дость сил, абы собі утримав ангельске тепло і так помалы замерз. І кедь, хто знать, ці то не было од жалю пукнуте сердечко, котре скончіло ёго жывот… З неба ся дораз спустили легкы снїговы влочкы, котры поступно прикрывали тїло негыбного Ангелика. Кебы го там дахто збачів, подумав бы собі, же лем спить. Довгы павучайкы закрывали солены слызы, котры єдна за другов стїкали по лицях, а в руках стискав папірёвого ангела. Як зышло сонце, малый хлопчік выбіг з хыжы робити снїгуляка.
Нараз ся спер коло выгляда, під котрым до рана выріс кряк білых руж. Наскоро ся вернув до хыжы за бабов.
– Смоть, бабочко, яка красота! – Обидвоє стояли і нїмо смотрили, што ся стало. Як міг в зимі вырости і розцвити такый красный кряк. Ани бы їм на розум не пришло, же в ночі ся на них позерав єден малый небесный Ангел, котрый відячі їх худобу, гірко заплакав і загынув. Ёго горячі слызы, котры розпустили снїг, зогрїли землю і дали надїй дрїбному зеленому крячку передерти ся на світло боже і розцвити в повній красотї. Ангельске тепло, котре зістало в красных білых ружах, хранило їх перед морозом і вітром. Доконця і тот, хто одорвав єдну квітку, міг в своїх долонях чути приємне тепло. Ангел дав худобній женї і єй внучатку дарунок, котрый вычаровав на їх тварях радость.
А што было найцїннїше, нихто в часї Ріствяных свят не зістав смутный. Пізнїше собі люде ламали головы над тым, як є можне, же білый кряк не загынув. Але баба з внуком знали своє. Тямили, же то мусив быти ангел-хранитель, котрый на них не забыв і пририхтовав їм дарунок, з котрого ся радовали цїлый рік. І хоць дома не мали ялічку овішану солодкостями і фаребныма світелками, не могли ся обдаровати так як другы в тот день, і їх щедровечерный стіл не быв богатый, тїшыли ся, бо знали, же на них дахто думать. Єдины, што знали правду, были ангелы з неба, котры вшытко відїли. Кедь збачіли, же єден ангел в небі хыбить, выбрали ся глядати го. Але докы го нашли, было нескоро. Взяли ёго негыбне тїло до неба, де ся розплынуло і змінило на єдну з тых мнягонькых білых хмарок, котры через день плавають в небесній неконечности. Так міг быти Ангелик з другым ангелами, але заєдно і з людми, котры го відїли.
ххх
Мала Анька заснула, а єй мама тихо вышла. Знала, же то іщі не є конець, котрый чула давно-предавно од своёй мамы, але не хотїла, жебы ся дївчатко марно надїяло, так як ся надїяла в дїтинстві она, же найде чародїйный кряк. За єй дїтинства ся о чудеснім кряку, котры выріс через ріствяну ніч, бісїдовало іщі дашто. Все кедь прийде Святый вечур і наставне північ, ангельскы ружы світять як малы діаманты і тихо плачуть. Кажда їх слыза, котра допаде на землю, розпустить снїг і до рана з нёй выросте далшый кряк обсыпаный ангельскыма ружами. Тот кряк мать навсе припоминати малого Ангела, котрый ся так міцно хотїв зближыти з людми і робити їм радость, же на то доплатив жывотом. Ці то є правда, або нїт, хто знать. Але наісто в дакотрім дворї, може десь на концю світа є кряк з ружами, котрый цвине цїлый рік і нихто собі не знать высвітлити, як то є можне.

(Маріка і Еріка Костовы: Приповідкы на добру ніч, Пряшів: Русин і Народны новинкы,
2006, ІСБН 978-80-88769-73-6, с. 11-16, ілустрація: Еріка Костова)

Позваня: Stretnutia na 49. rovnobežke: Medzníky životnej púte Anatolija Kralického (1834-1894)

Medzníky životnej púte Anatolija Kralického (1834 – 1894)
spisovateľa folkloristu a etnografa igumena baziliánskeho kláštora
Ďalšia spomienka na človeka zviazaného s Prešovom bude patriť Anatolijovi Kralickému (1834 – 1894). Rodák z Vyšných Čabín, malej rusínskej dedinky pri Medzilaborciach, začal svoju duchovnú púť v Krásnobrodskom a následne v Mukačevskom monastieri.
S Prešovom sa jeho osud spojil v roku 1858, keď ho v tomto meste vysvätili a prijal meno Anatolij. Po pol roku sa stal profesorom cirkevnej histórie a kanonického práva na Bohosloveckej fakulte v seminári v maďarskom Máriapócs. Odtiaľ viedli jeho kroky do kláštora v Mukačeve na Černečej hore.
Druhou stránkou jeho života bola spisovateľská činnosť. Vytvoril viac ako 400 literárnych diel. Jeho tvorivý zápal a energia pramenili z ducha národného obrodenia, ktoré naplno prežíval a premieňal do vlastnej tvorby.
Veríme, že práve v adventnom čase Vás stretnutie so životom a tvorbou Anatolija Kralického obohatí a naplní pokojom a duševnou pohodou.
Históriou sprevádza Andrea Sivaničová
Moderuje Soňa Pariláková
Hudobný hosť: Igor Kucer / tenor
VIOLA centrum pre umenie / divadlo
VSTUP VOĽNÝ
Rezervácie: info@violapresov.sk
V rámci aktuálne platných opatrení možná kapacita: 40 miest

Приправлює ся книжка 30 років Театру Александра Духновіча. Выбер із репертоара

Приправлює ся книжка едіторів доц. Мґр. В. Падяка, к.н. і Мґр. Міхала Павліча, ПгД. з назвов 30 років Театру Александра Духновіча. Выбер із репертоара (Выдавательство Пряшівской універзіты, 2020).

В публікації будете мочі найти тексты світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії. Якы тексты будете мочі найти в тій книжцї? Книга буде презентовати світову драматічну класіку в русиньскім языку, популарізує світову драматічну творчость в русиньскім языку, як і оріґіналну русиньску драматічну творчость.

Тота публікація як і перша книжка може быти інтереснов про одборну верейность, котра ся інтересує о русиньску літературу, културу і історію.

Книжка выйде з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Приправлює ся далша книжка творів А. Кралицького

Приправлює ся далша книжка творів Анатолія Кралицького., котра буде надвязовати на книжку выдану в роцї 2019 (Анатолій Кралицькый: Творы, 2019).

Назва новой книжкы буде нести мено славной русиньской персоны і знамій ровномінного твору Анатолія Кралицького, князя Лаборця.

В публікації Анатолій Кралицькый: Князь Лаборець. Выбраны творы (Выдавательство Пряшівской універзіты, 2020) будете мочі найти нелем знамы творы автора як «Князь Лаборець», «Федор Петрюк» ці «Не ходи, Грицю, на вечерниці!» і др., але і дотеперь другый раз непублікованы прозовы творы писателя. Іде о тексты як «Свято-Юрский монастырь в Лівадії», «Желізной волі человік», «Распятие пред судом», «Село Выдренувка», «Прометей» і другы.

Тота публікація як і перша книжка може быти інтереснов про одборну верейность, котра ся інтересує о русиньску літературу, културу і історію.

Книжка выйде з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Недїльны балады: Меланія Германова

Уж вернуто

– Сын із вітцём в моїй хыжі?
То не може быти –
„Уж єсь забыв, як я про тя
Мусила терпіти?!

– Моя дївка ёго женов,
а твоёв невістов?!
Радше ю з дому выжену –
Присягам на Хріста…

– Ту не мы, але молоды
Мусять слово мати,
Кедь они ся так рїшыли,
Та ся мусять взяти.

– Рядна свадьба з того буде
Найкрасша в валалї,
Жебы на то вшыткы люде
Довго памятали…

Але своїм просотарям

мушу чести дати,
Олдомашом барз предобрым

їх почестовати…

Дай Бог здравічка вітцёви,

же мі буде сватом,
Але і ёго сынови,

бо мі буде затём.

Якый отець, такый і сын –
Мусиш, дївче знати,
Проклятый є цїлый їх род,
Проклята їх мати.

Честовала просотарїв,
Поряднї гостила,
Покы своїх прелюбенькых,
Світа не збавила…

Як по третїм з хыжы вышли,

постуляли очі
Мамо, што сьте їм зробили?!

Не было помочі…

Няй терпить, як я терпіла,

сыночкова мати,
Молодого мі одбила,

ту є єй одплата…

 

Летїла Зозуля
Летїла Зозуля попід чорны хмары,
Ішла дяковати своїй родній мамі.
Сїла на порозї і стала кукати,
Аж покы не вышла із хыжы єй мати.

– Слухайте ня, мамо, шумнї вам дякую,
Же сьте ня закляли на сиву Зозулю –
Уж ня крылця болять од того лїтаня,
Мамо нещастлива – чом тото заклятя?

– Кедь бы-сь мала, дївче, братика сі взяти,
Волиш Зозуленьков хмарами лїтати –
Ніщіть моє сердце тяжоба страшненька,
Зато, дївко моя, ты єсь Зозуленька…

Повім ті уж о тім, што я наробила,
Вірь мі, пукать сердце, же-м ся тя збавила,
То моя молодость тото спрічінила –
Ты бы на то, дївче, тяжко доплатила.

Бо тот єдиначок, што єсь го любила,
Мій властный сыночок, што-м ся го збавила –
Вырїс у родинї, што дїти не мали,
Предоброго хлопця з нёго выховали.

Нихто о тім не зав, добрї-м то таїла,
Аж покля за мужа ты го не хотїла –
Мала бы-сь за брата дївче ся оддати,
Волиш Зозуленьков по небі лїтати…

– Сына сьте ся зрекли, а мене закляли –
Не дїтинство, пекло, сьте нам обом дали –
Буде у пеклочку час на роздуманя
На свого сыночка, Зозулькы куканя.

– Дякую вам, мамо, – щі  раз закукала,
Розтягла крылочка і мертва упала.
– Дївко-Зозуленько, я ті жывот взяла, –
Збыхнула тяженько і тыж доконала…

Жену із Зозульков до лады вложыли –
Што ся обом стало, нїґда не повіли.
Як ладу спущали до глубокой ямы,
Так з нёй закукало: „Таке сердце мамы.‟

На хрестику – фотка мамы, у руках Зозуля,
А під фотков написано: „Така Божа воля…‟

Недїльны віршы: Юрко Харитун

НЕ МАЙТЕ СТРАХ

На сердцю
отварям дверцї
Летьте, віршы мої,
лїпше буде

меджі людми
В моїй душі
може тїсно
Коли видите

лїтати голубів
Не майте страх з орлів
одлетять коли учують

ваш спів

ДОРОГА ДО ПОРОГА

Цїлу ніч по стрїсї
бубновали доджі
І громы били
як молотками ковалї
як копытами гачуры
Гучали потічкы
стїкаючі до рїкы
Перед нами преграда-гать
без човна і весел не можу
вернути ся назад?
Лїсами пішник не видно
і ногы болять
Боже, за Пеґаса дякую тобі
Сиджу на порозї під стрїхов
Так добрї менї

Богатство

Тот богатый
хто сердце має
і хоче любов роздавати
Може і босый ходити
і кешенї порожнї мати
буде бoгатый

Миколай Ксеняк: Жменї родной землї

Крошнё ошарпана,
Крошнё позабыта,
Чім єсь про нас была?
Проявом проклятя?
Ці сімбол жывота:
Сила і надїя,
Превелика школа
І ключік до світа?

Же праві ся мусять дябли женити, кедь на мене пришла з нiчоґо нiч горячка і ку тому єм помалы двадцять кілометрів од ґазды, у котрого бывам. Іщі щастя, же єм зо сыном, бо кебы сам, та не знам, што в тій снїговій каламітї бы-м собі почав, – роздумує камюньскый дротарь Петро Караш.
Гей, днесь єм принученый хворобов перестати майстровати. Няй ґаздыня зве оправити, латати ці дротовати. Нї, перебачте, завтра гей, но моментално не єм способный. Горячка ня палить, пот з мене квапкать, ногы мі зослабли. Ледва крошню несу. А ку тому зимный вітор дує, снїгом до мене пере а тяжкы чорны хмары іщі веце ся на землю спущають. Но мушу признати, же такый час мать на то своє право, бо є марец, а він вывивать танець ту, в Сербії, і у нас – в Замаґурї.
Тугше позапинам серзак і гуньку, бо холод ня прешывать, під скору ся загрызать. Но, уж є сітуація лїпша, бо входжу до села, ближу ся помалы ку церькви, де мене бізовно уж сын Миколай чекать. Так сьме ся рано догодли.
– Няню, чом мешкате?
– Є мі, сыну…
– Чом ідете так нескоро? Ці сьте не збачіли, же хмары… Што є вам? Ледва на ногах стоїте.
Такой взяв Миколай вітця під пазуху. – Є вам плано?
– Барз плано, сынку. А так нечеканї ня то взяло.
– Як такы дійдеме ку ґаздови? Тадь то двадцять…
– Та уж лем даяк, сынку, ся довлечеме.
І плетуть ся польнов дорогов дві поставы биты вітром, понуряючі ся до нескоровечернëй тмы. Часто ся заставують, о стром і о телеґрафны стовпы ся операють.
– Мороз, сыну, ня прешывать, зима трясе…
– Уж ся приближуєме, няню, лем вытримте.
І зась помалы крокы, зась підперать хворого невладного сынова рука, зась чути збыхы, скрипіня зубів… Влечуть ся дві споєны фіґуры через село, заставили ся перед будинком, в котрім нашли стрїху над головов, перешли двір і вошли до своëй дїлнї. Лампаш ся розсвітив, старый дротарь лїг на лавку, молодый го поприкрывав, запалив в пецу, поставив на чай.
– Дам вам, няню, хлїба і ковбасы.
– Нї, не хочу, – ледва чути одповідь.
– Липовый чай з румом вам поможе.
– Міцно ня стисла зубата. Велë сил єм стратив.
– О два-три днї зубату выженеме. Зась будете як паробок…
– Ой, кебы єсь мав правду. А пот фурт з мене тече.
– Може є то добрї – вытече з вас проклята хворота. Дам
вам чісту кошулю. Переоблечте ся.
Довго не доказав з дротаря выгнати хвороту ани міцный чай, ани порошкы з апатыкы, ани мокры обклады.
Дротаря Петра хворота змінила на непознаня: схуднув, на ногах не устояв, память ся му замолжовала і дїравила. Но настав день, кедь як чаровным прутиком махне:
вшыткых познав, мав чісту і добру мысель, дротарїв-камаратів ся вывідовав, як іде ремесло, што пишуть з дому, якы зарібкы… І ґаздови дяковав за прихылїня в домі.
Каждый од Петра одходив пересвідченый, же о день-два істо двигне крошню зо серсаном і повандрує по своїм раëнї. А вечур – кедь навщівы ся розышли і зістав лем
зо сыном – нараз змінив і тему, і оптімістічность мыслї.
– Сынку мій, добрї собі запамятай, што ті повім, бо веце то не повторю.
– Слухам вас, няню.
– Кедь умру, сынку, ты мусиш быти мамі опоров, ты мусиш плуг певно в бороздї тримати, лукы косити, з лїса дерева…
– Чом о такых смутных… Тадь найгірше мате за собов, здравя ся вам навертать.
– Знам, Миколайку, чом ті…
– Мылите ся. Уж сьте перемогли зубату.
– А своёго молодшого брата уч вшыткым роботам: і косити, і косу клепати, і горнцї латати…
– Няню, же вы собі з мене утягуєте?
– Свою малу сестру нїґда никому не доволь уражати, зосмішнёвати!
– Вы мене не слухате і лем своє…
– При купованю корунку на долони трираз зобертай.
– Няню, уж дость. Не жартуйте.
– Іщі ті приказую.
– Што ся з вами робить?
– Свою крошню о три-штири рокы даш братови. А
дома го зашколь, няй в дротарьстві набуде істоту. Мою крошню ты здїдиш.
– Брата вы зашколите.
– Не скач мі до речі. Іщі єдно ті наряджую. Чуджа земля, сынку, є немилосердна. Є барз тяжка. Ани дыхати не дасть. Зато…
– О чім то вы?…
– Зато ті наряджую і тя прошу, сынку мій любый, принесь мі з нашого хотаря три-штири жменї родной землї і посып мій гріб. О тото істе попрось дротарїв – моїх камаратів з Камюнкы, Странян, Орябины, Літмановой, Липника, котры в тім раёні майструють. Слухаш ня, сыну?
– Слухам, лем тому не розумлю, бо вы завтра двигнете крошню і…
– Запамятав єсь собі, што-м ті теперь наказав?
– Барз добрї. Уїщую вас. Уж спокійно лежте, оддыхуйте і ся не трапте.
– Подь ку мі, няй тя поцїлую і од цїлой родины ся одоберу.
І поцїловав сивый дротарь трираз сына зо слызами в очах.
– Няньку, што ся з вами чінить? Уж ся не трапте…
– Уж істо, сынку, ся не буду довго трапити.
І обернув ся майстер на другый бік. І в тім моментї ся поминула і ёго ясна мысель. Обновила ся му горячка, блуды выкриковав, потив ся, зимніця з ним трясла.
Кедь ся перебрав, быв цалком забатореный до себе. О минуту цїлый світ ся з ним крутив, в голові му гучало, при сердцї остро штыхало. Не помагали чаї, не одогнали брыдоту ани порошкы, ани обклады не полївили болести, а рано… рано наш майстер-дротарь лежав спокійно.
Быв вылїченый. Ніч го уж не трапило.
Сын мозольнатов руков запер нянёви очі навікы вічны.
Выстроїли хрістіаньскый погріб. На цінтерю в чуджінї прибыв свіжый гріб з деревяным хрестом.
Люде ся розышли. Около гробу остали лем дротарї.
– Не забуду, няньку, – шепче Миколай і утерать слызы.
– Дякую вам, майстрове, і прозраджу вам нянёву послїдню просьбу.
І порозправяв і попросив.
На другый день несла пошта в копертках смутну новину до Камюнкы, Орябины… Текли вдовіцї слызы болю, плакали сироты, дзвонили погребны дзвоны, в церькви
служыли задушну літурґію.
– Што без тебе, Петре, почну? – божейкать вдовіця.
– Хто дрїбным дїткам поможе? То в гробі мам сама лежати?
Но ани болести, ани слызы не заставили біг тыжднїв, місяцїв. Ярь одквітла, зерно з рыль звожене. Осїнь намішала жовты, баршановы і червены фарбы і першым морозиком помалёвала травы, листя.
В тій осїннїй частцї рока і дротарї – як перелїтавы пташкы – готують ся до світа на зарібкы. І Миколай ся договорив з тыма дротарями, котры з ним майстровали в сполочнім раёнї, хто коли двигне крошню на хырбет, но главно, коли ся зыйдуть при гробі. Зродила ся догода:
буде то перша новемброва недїля перед обідом.
Подля старых звычаїв ся і Миколай розлучів з мамов,
сестров, а молодшый брат му припомянув:
– Од студнї!
І повандровав Миколай першый раз без вітця. Ідучі майстровав, галерик ку галерику прикладав, путовав выходженыма стежками на юг, дротовав-ціфровав, латав і ку корункам далшы філерикы одкладав. Так ся ближыв ку селу Древіца, де жыв ёго ґазда і котрый бізовно уж на нёго чекать.
По звітаню з ґаздом і з ёго фамеліёв, господарь го заскочів.
– Де маш, майстре, брата?
– О, він мусить іщі підрости. Мать лем девять років.
Няй іщі до школы походить.
Першый день по приходї Миколай ся з мотыков і граблічками побрав на цінтерь. Поклонив ся нянёви, клякнув ку хресту.
– Ту єм, няньку мілый. А дома вшытко як ся патрить:
мама вас поздравують, брат і сестра вас цїлують. Урода є під стрїхов. Ґаздованя іде подля порядку. Лем вы нам барз хыбуєте.
Потім ся помолив, оправив гріб, выскубав траву, упевнив хрест. Звязану жменю жывых квітків положыв ку крижу.
– Прийдеме, няньку, – розлучів ся Миколай.


Потім молодый дротарь скоро два тыжднї майстровав по раёнї, обышов села і осады.
Ближыла ся перша новемброва недїля. Миколай ся на ню тїшыв, же сповнить, што обіцяв, но і зато, же вшыткы дротарї му істотнї… Але мав чомусь і страх: выдарить ся то? Дотримлють слово? Буде то достойне?
Іщі вечур зашов ку гробу, поуправлёвав го, жывы квіткы поукладовав. Вернув ся до дїлнї, оголив ся, поумывав, облечіня вычістив, вшытко на завтра нарихтовав. В недїлю рано побрав ся до церькви, но довго там не вытримав. Не дало му то. Вернув ся на ґаздівскый двір, взяв вшытко потребне і выкрочів ку цінтерю.
День стояв ясный. Было тихо. На цінтерю – нихто. Над нянёвым гробом – ани то не хотїв – сі усвідомив, як час быстро уганять: перед роком нянё іщі были повны силы,
енерґії, плановали, што дома примурують, же коровку прикуплять… а так нараз їх не звалило, але підтяло. А кебы холем дома, але…
– Слава Ісусу Хрісту, – перебрав го чійсь голос з роздумованя. Опамятав ся. При гробі стояв Штефо Зима-Феціян.
– Слава і во вікы.
Не стигли собі порядно рукы стиснути, уж ся горнули на цінтерь Чеканяк і Кузмяк зо Странян, Каня і Деревяник з Орябины, Глинка з Літмановой, Дзубряк, Шквара, Юрашко, Мартяк і Колярь з Камюнкы. На Миколаёве несподїваня обявив ся при гробі і ґазда.
Притомны автоматічно обколесили гріб і хтось зачав Отче наш. Вшыткы хлопскы голосы ся злляли до єдного. Гнедь перешли на Богородице Дїво. По молитвах запановало тихо. Миколай не чекав, вытяг мішок з кешенї гунькы, розвязав го і набрав до жменї глину.
– Няньку любый, подля вашого желаня принїс єм вам родну землю, жебы ся вам легко спало. Першу жменю вам посылають мама із двора спід грушкы, другу ваш
сын Андрій од студнї, третю дївка Марька зо загородкы, де сьте садили ружы, а четверту я вам давам. Є з поляны з Хотарного, де сьте мі клепали косу до першого покосу.
– Я ті, Петре, набрав на Стражцї, де сьме вєдно орали нашу скалисту землю, – шепче Сивулька.
– Я з Лысиной од студенкы…
– Я з Дубного, де сьме коровы пасли…
– Я спід Высокой, одкы сьме красоты хотаря обдивлёвали і де сьме поляновы співанкы нотили.
Придали ся і дротарї із сусїднїх сел. Цїлый гріб быв посыпаный роднов землёв, на котрій ся народив, котра познала ёго першы крокы, котру не раз перешов своїма ногами, котрой материньске слово і співы коловали в ёго кровли, котру цїлый жывот кропив своїм потом і котру носив у своїм сердцї по світї. Якже бы му могла хыбити ту, де спить свій вічный сон?
Хлопи, кым ся розышли, іщі заспівали Вічную память, блаженый покій. Лем сын Миколай остав клячати при гробі. Схылив ся низко ку хресту.
– Няньку любый, уж є вам легше? Уж є вам лїпше?

(Миколай Ксеняк: Жмені родной землі, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2009, с. 138, Ілустрація А. Зозулка з даной книжкы, ІSBN 978-80-970185-1-1.)

Продовжіня терміну до 31. януара 2021: 7. літературный конкурз Марії Мальцовской

Дорогы чітателї,

ознамуєме Вам, же термін 7. рочника Літературного конкурзу Марії Мальцовской є продовженый до 31. януара 2021. 

Сполок русиньскых писателїв Словеньска у сполупраці з Академіёв русиньской културы в СР і Інштітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові выписує 7. рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской на найлїпшы творы в области поезії, прозы, есеїв і драмы в літературнім русиньскім языку.

Оріґіналны літературны творы в розсягу од 10 до 20 сторінок тексту (дотеперь ниґде непублікованы) може послати на адресу: ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы ПУ, уліця 17. новeмбра ч. 15, 080 01 Пряшів каждый автор од 18. року свого віку, жыючій в Словацькій републіцї. Конкурз є анонімный, то значіть, же каждый автор до обалкы з літературным твором вложить іщі єдну залїплену обалку, в якій буде ёго мено, призвіско, адреса i фотопортрет. Обалкы з менами і призвісками будуть розбалены председом пороты по оцїнїню конкурзу (буде го оцїнёвати тройчленна порота). По выголошіню выслїдків конкурзу будуть найлїпшы роботы, выбраны одборнов поротов, оцїнены і опублікованы в часописї Русин.

Недїльны балады: Меланія Германова

Балада о речі

– Повідж, реч, чом єсь міла?
– Бо мнов мама говорила,
Вчіла і вас говорити,
Зато міла, любы дїти.

Співаночкы вам співала,
А нима вас научала
Хлїб насушный зарабляти
Свій род в почливости мати.

Приповідкы повідала,
Жебы вас позаспавала –
Родне слово бы ся снило,
А рано вас зобудило.

Што нам мама одказала,
Кедь ся од вас одберала?
Буду з неба слїдовати,
Як будете нажывати.

Заповідь єй послухайте,
Нїґда єй не забывайте:
„Кедь родну реч потупите
Та забуду на вас, дїти“.

Та і пішли родны дїти –
Розлетїли ся по світї,
Мамы заповідь забыли,
A родну реч потупили.

„Rozpravali“ i „ržikali“,
Але і „nemtudom“ –
A родну реч своёй мамы
Позабыли часом.

Так баладї ся скончіти?!
Материньске так зрадити?!
– Та де мої заповідї?!
Пробудьте ся, любы дїти!

Тота просьба к дїтём з неба.
Лем ю выслухати треба –
Не будь баладов, просьбонько,
Але роднов бісїдоньков…

Смутна тота баладонька,
Вопіюща аж до неба –
Просить дїти їх мамонька:
„Своє забыти не треба!‟

1 21 22 23 24 25 47