Autor Michal Pavlič

В містечку М., при твердім углю, на розї Центр і Майн уліць стоїть єден обычайный двоштоковый домик, якых по меншых містах Пенсілванії всягды видно. Домик порядный, недавно помалёваный, на окнах чісты, цїлы зацлоны. Спіднїй шток зарядженый як склеп і на великій деревяній вывісцї златыма буквами блискать ся надпис: „Andrew Bukovage’s Gen. Store“. Окна, з двох сторон склеповых дверей барз вкусно заповнены товаром – в єднім окнї всякой сорты мнясиво, в другім їстиво, корениво, садовина, печіво і ін. В каждім окнї електрично освітлена ялічка з надписами ,„Хрістос Раждаєтся!“
Хто ся попозерать до тых окен, хоцьбы і не знав, мусить увірити, же на тім містї жыють Русины, бо вшыткы іншы хрістіане уж перед двома тыжднями святковали Рождество.
Вшыткых жытелїв містечка не веце як штири а пів тісяч душ. Єдна красна ірьска церьков з великов школов під патронатом монахынь прикрашує місто, хоць Ірів не так много. Недалеко од того є ґрекокатолицька церьков і два протестантьскы молитвенны домы. На кінцї уліцї ся ганьбливо скрывать маленька православна церьковця, як кібы стукаюча під тягарём премногых тяжкых турень. Вшыткого лем вісем родин патрить ку нїй, котры перед 15 роками одторгли ся од своёй старой церькви. Правда, мали дуже важну прічіну на то, бо парафіална громада не выбрала за куратора їх найголовнїшого „краяна“, што походив з того самого села, як і они. Теперь бы ся уж рады вернути, але ся ганьблять.
Часами з окресности то єден, то другый батюшка їм ходить выслужыти. Учітеля не можуть утримати, і так їх дїти ніч не знають о вірї, о церькви, ани о самім Богу. Зато жыють аж до смерти без того познаня.
Школу свою ани уніаты не мали, ани не хотїли мати. Бывшый священик їх нагваряв, благав, жебы не дали пропасти дїтём про церьков і народ, але жебы выбудовали школу, на што суть і грошы. Народ охотно бы быв согласный, но панове кураторы о тім ани чутине хотїли. Священик скликав окреме засїданя в тім дїлї і надїяв ся на здоровый розум вірників. Уж-уж векшына была за школу, але єден закрічав: „Гей, братя! А Апостол монашкы нам будуть чітати, а парастас, погробы монашкы будуть співати?!“
Народ ся збаламутив, а противници школы крічали:
„Не хочеме, не доволиме монашкам учіти нашы дїти. Нам стачіть вечерна школа… Дїти і так ніч не знають!“ і ін. – Такой зачали надавати священикови, же хоче запродати віру, обряд і самого Хріста! І выповіли му склужбу, бо баламуту, непокій робить, новы обычаї запроваджать. Правда, ку тому были і інакшы прічіны.
Священик быв барз зведавый і як такый хотїв о каждій корунї в церькви знати, што дакотрым не было на дяку. Окрем того священик конечно хотїв, з доволїнём церьковных властей, місто утренї другу Божу службу кінчіти, главно про молодеж і дїти, та й про тых старшых, котры не можуть на велику службу прийти, але кураторы „з владов данов їм од Бога“, были проти, „рады старых звыків“ і были способны здерти ризы із священика, кібы порушив їх заказ. Прічіна?!
На утренї быв піп, дяк і костелник, та й двітри старшы жены. Кураторы, лідры, вождї
церькви, попа і народа, были проти, бо ся бояли, же і они будуть мусити ходити і на
першу службу…
Свою школу не мають. Єдны дїти ходять до штатной, а другы до ірьской. До церькви ани єдны, ани другы не ходять, бо на велику службу стары ся ледва помістять до церькви. У вечерній школї дїти лем збыткы роблять. Єдны пропадають без віры, другы – в ірьскій церькви. Така судьба нашого нещастного Русина!
* * *
Над склепом, на другім штоку, в добрї зарядженій світліцї, стоїть святочно прикрытый стіл. Коло окна припараджена ялічка. На столї є нарихтовано про пять особ.
При штирёх танїрах з пантликами обвязаны пакункы, якбач, рождественны дары. Уж ся стемнїло, уж сема година. Хоць уж Святый вечур, до склепу іщі все ходять куповати, жебы каждый міг мати то, што потребує на Рождество Хрістове. В склепі четверо обслугують. Сама панї Буковіч, єй дві дївкы і єден робітник при мясї.
– Анько, ідь попозерай, ці отець уж пришов з майны?
Час уже і нам одпочіти і ку святій вечери сїсти, – повіла панї Буковіч.
Ледва Аня, штернадцятьрічна дївочка, ся рушила ку дверям, як єден майнер в робочім облечіню вступив до склепу і, не позераючі на обслугуючіх, голосно ся поздравив: „Хрістос раждаєт ся!“. „Славите!“ – одповідають вшыткы панови Буковічови.
– Нетерпезливо на тя чекаме, – говорить му жена. –
Ідь ся перезлечі, бо вечеря уж готова, а час уже заперти склеп.
Ґазда пішов на другый шток, они обслужыли послїднїх заказників, пожелали робітникови щастливы святкы, передали ёму і про ёго жену дарункы, заперли склеп і з радостёв пошатовали до свого обыстя. Отець святочно облеченый, уж чекав на них.
Засвітили ялічку, по молитві сїли ку столу. На єднім кінцї стола сидїв отець, на другім мати, на єднім боцї сидїли обидві дївкы, а четверта сторона, хоць тыж пририхтована, як кібы іщі чекали дакого к вечери, зістала вольна.
Мати роздала пакункы з дарами мужови і дївкам, а тоты зясь єй. Дївчата вискали од радости, дяковали родічам за велику ласку, но якось мож было збачіти, же ани їх, ани усмівы родічів не были природны, лем силованы. І тогды, кідь їли, тайно позерали на порожнє місто. Мовчкы їли як кібы не їдло, а слызы, котры єден перед другым скрывали, лыґали.
З малым полегшінём взбыхли, кідь при дверях забрынчав дзвінок. Анька побігла отворити дверї. То пан учітель з пару школярями пришли колядовати. Завели їх до світліцї, де одспівали колядкы, пожелали веселы свята і щастливый новый рік, за што были погощены і обдарованы.
Кідь колядници одышли, пан Буковіч одышов з їдалнї, жена сїла до кресла, схылила голову на стіл і тихонько, жалостно плакала. Дївчата приклякли ку мамі, і тихонько, жебы отець не чув, утїшали єй.
– Ох, яка єм нещастна за тоты рокы. Отець завзятый, твердый, як скала… А він, як кібы на нас забыв.., – жалостно зашептала панї Буковіч.
– Ой, мамо, не забыв, не забыв, мы сьме сі час од часу дописовали… Кібы сьте, мамо, знали, з яков ласков він о вас пише! Ани на тата не мать тяжке сердце… А прийде, прийде, мамочко, бо докінчів школу, ай місце має приобіцяне…
* * *
Пан Андрій Буковіч, хоць не вызерать старшый як 45-річный, має уж веце як 52. Пришов із северных областей Земпліньской жупы. В часї холеры, іщі як дїтвак, зістав сиротов. Переваляв ся із ласкы добрых людей, покы го не взяли до службы. Молодость не в розкошу пережыв, веце ходив по терню як по квітках і не научів ся сміяти, веселити ся. Може зато і теперь такый хмуравый, завзятый, немилосердный. Єдинов ёго страстёв были грошы! Перед тридцятьма роками дістав ся до Америкы. І то дуже тунё, бо перевоз на шыфі одробив як куріч. Дістав роботу в майнї, де неперестанно зарабляв, а ніч не утратив. Із скупости пару років ся ани не сповідав, бо там, де жыв, не была церьков, а было треба три годины путовати на возї, за што сановав заплатити. Кідь уж мав наскладованы грошы, спознав ся з єднов біднов дївчінов і оженив ся з нёв. Збыточно о тім говорити, же жытя жены при такім мужови не было легке ани веселе.
Пришли дїточкы, но отець ся не змінив, не помняк.
Сполочность росшырёвала майну, але жебы не ставляти новы домы про робітників, дала розміряти землю на фундушы і продавала робітникам по 50 талярїв, жебы сі самы выставили выгодно бываня. Андрій ани чути не хотїв о такій купівлї. І так ёго жена сама купила дві парцелы.
– Кідь єсь купила парцелы, та смоть, што начнеш з нима?! – говорив Андрій.
Побудовати ся? Ани напад, хоць ай грошы были. Зясь то є лем єй старость.
Робила, райбала, наёмників тримала, покы лем не змогла ся на домик. Уліця была тогды іщі така маленька, же не было склепу, лем з найблизшого міста товар на возах возили. Панї Буковічова вырїшила отворити склеп, і отворила го без помочі мужа, ба, і проти ёго волї. І так склеп зачав рости, а з тым і бізніс.
Дїти ходили до школы і добрї ся учіли. Найстаршый сын скінчів низшы школы і хотїв бы піти до высшых, але отець о тім ани чути не хотїв, жадав, жебы Василько ішов з ним до майны робити. Не раз вшыткым говорив:
– Я не знам ани чітати, ани писати, а жыю, зараблям, а він бы хотїв быти паном?! Но! Кідь уж хоче конче дачім векшым быти, та няй іде за попа… В семінарії не треба за нёго платити.
Скупость і зависть і проти свого родного сына, жебы тот не жыв легше, як він, провадили поступкы Андрія.
Новов старостёв матери, і проти волї отця, было послати сына до высшой школы. І платити за нёго. Хоць
як тяжко то ішло, вдячно жертвовала вшытко. Василько ся перфектно учів, а нелем же брав участь у вшыткых штудентьскых шпортах, але быв у них ай лідром. Кідь скінчів высшу школу, хотїв іти далше на універзіту, але отець свою пісню скупости повторяв:
– За попа можеш іти, на інше нїт грошей!
– Нянь, вы хочете, жебы я ішов за руського священика, жебы мі вірници розказовали і так ся ку мі справовали, як вы ку вашому попови? Нїґда! Я не дїтина. Вы ня веце не настрашите… Я ся хочу учіти, а в тім мі не забраните!
Отець, розгнїваный, скочів ку сынови, і з двигнутов пястёв ку битцї, грозячі повів:
– Так тя учіли почливо ся справовати ку свому отцёви? Так го маш слухати?
Василько спокійно стоїть, як мур, і спокійно одповідать:
– Нянь, не вдарьте ня, бо… буде шкандал!
– Вон з мого дому, вон, вон, веце тя не узнавам за сына, а кідь іщі раз ся вкажеш перед мої очі, та тя застрїлю, хоць на шыбінь піду!
– Добрї, нянь, добрї. Жебы сьте того не жаловали, – повів Василько і отворив дверї. Выходячі з комнаты, повів: – Будьте здравы, на Бога вас поручам! – Затяг дверї за собов, пішов до спалнї, жебы ся спаковати. Дївчата доповіли вшытко матери, же отець выгнав Василька, а тот ся рихтує зохабити їх.
То не была перша звада міджі отцём і сыном про школу. Мати обычайно ся не мішала міджі них, лем благала сына, абы ся дакус стримовав, бо она ся ай так о нёго постарать. Полетїла із склепу просто до сыновой комнаты.
– Дїтино, не зроб мі ганьбу! Цїла уліця ся з нас буде сміяти!
– Нї, мамонько, цїле місто, каждый знає, што ся у нас творить. Отець ня выгнав, я далше ту зістати не можу. Будьте спокійны! Не будете ся за мене ганьбити, мамко, а што-лем ся стану своїм паном, верну ся ку вам. Скорше нїт!
Мати дала за правду сынови і побігла к мужови.
– Та ты выгнав сына з дому? Ці ты ся старав о дїти?
Ці ты ся доробив до того дому? Ці-сь мі давав педу? Заробок, як другы ґаздове? Та ты лем на себе зарабляш, грошы на своє мено складаш до банкы, а мі лем платиш, як даякій служніцї. Я тя крыла перед дїтми, жебы тебе, властного отця, не зневажили! Никому єм ся не скаржила, жебы ті не зробити ганьбу. А ты теперь мі выгнав сына, як кажеш, із твого дому? А то лем про то, бо хоче ся учіти, стати ся чоловіком? Коли ты вступиш до себе? Што ты за отець? Якый ты муж?!
Андрій ани слово не одповів, же аж ся сама чудовала, же што він думать, як він ся чує. Дале му вычітала, а тот лем тілько повів:
– Я – отець! – і зістав стояти у своїй завзятости.
Міджітым Василько ся спаковав і пустив ся іти. На сходах стрїчають го сестры і з плачом кажуть:
– Де йдеш, Чарлі?
– Тато ня выгнав з дому, бо ся хочу дале учіти. Но, не повіджте то никому, бо ганьба, лем повіджте, же я одышов к родинї.
Не дав ся затримати. Мама і сестры ся з ним з плачом розлучіли. Отець лем споза фірганкы попозерав ся за нерозважно выгнаным сыном.
* * *
По сыновім одходї ся пан Буковіч змінив. Не вадив ся веце, ай вкладну книжку, переписану на обидві мена, одовздав женї. Она то не хотїла прияти. „Няй бы зістало
вшытко по старім“ – казала мужови. Але він повів: „Ты хранителька дому, а не я“ – і примусив єй взяти.
Збачіли на нїм зміну і панове кураторы. Однедавна, як куратор, на мітінґах ся тихо справовав, не наїдав, як перед тым, на попа, на дяка, а на велике зачудованя вшыткых приятелїв-патріотів, зачав охраняти і попа, і дяка.
* * *
Настала послїдня недїля децембра. Час річного засїданя парафії. Вірници ся зышли без духовника, бо тот там, хоць і быв „духовный отець“, не мав слово, также отворив і провадив засїданя цівілный председа. По ознамлїню, же касырь назад не дістав шекы з банкы, не запер свої книгы, і так контролоры не могли сконтролёвати, дїло рахунків было одложене „на будуще“ і приступлено было к вольбі новых урядників. На жадость „попабий“ партії, вшыткы з той партії были зволены. Жебы загладити дїло, было зволено пару лагоднїшых, але было вырїшено, же на будуще треба буде іщі острїше
выступити проти попови!
Тогды встав Андрій Буковіч. Вшыткы чекали, же зясь буде нападати на попа і на дяка. Місто того він зачав серьёзно говорити:
– Братя, стоп! Заставте ся! Мі ся видить, же мы так далше не можеме ґаздовати, бо ай
так з нас ся сміють іншы народности.
Мы дотеперь заобходили з нашым отцём духовным як з даякым свинопасом. Я ся не
ганьблю повісти сам на себе, же єм быв у блудї.
Кідь наш священик є нашым душпастырём, няй же буде і в парафії першым, а не ани остатнїм! Я пропоную, жебы сьме ту позвали отця духовного як нашого председу!
– Але, куме, Андрію, як таке можеме…, – озвав ся председа.
– Сїдай! – скрічав Андрій. – Я ту не твій кум, але парафіан, котрый хоче направити поблудившых. Ці справедливо, розумно і честно то, жебы, мы, неукы люде, з єдным ученым чоловіком так понижуючо заобходили?
Тадь він лем добрї хоче про нас і про нашы дїти?! Хто піде зо мнов покликати священика на громаду?
Вшыткы двигли рукы, аж і ёго „попа-бий“ кум.
– Та подьте вы, куме! Але то вам повім, хто єдно шкареде слово выспустить з рота, та му зубы зрахую. Подьте!
Вшытко так голосно говорив, же ай попадя на фарї зачула крик і полетїла ку мужови, тай гварить:
– Слухай як Буковіч страшезно крічіть на громадї! Уж зясь на нас хыбы глядають. Боже, якый тот наш жывот нещастливый, якы сьме беспомічны проти злобы пару людей… – і розплакала ся.
Делеґація уж клёпкать на дверї. Священик спокійно пущать дну двох найвекшых мучітелїв каждого духовника.
– Отче, люде сі вас жадають на громаду. Прошу, подьте з нами, – повів Буковіч.
– Радше одыйду з парафії, як бы єм мав слухати новы оскорблїня. Будьте добры, передайте вірникам мою резіґнацію. Збогом! – одповів духовник.
– Отче, я вам розумлю! Но наше наміряня є інакше, як вы думате. Не оскорбляти вас веце, але перепросити за попереднї трапезы, запрічінены вам і іншым, а з вашов помочов завести порядок. Дайте нам руку на нову честну роботу!
Священик ся согласив. І настав порядок на радость і ужыток вшыткых – старых і молодых. Каждый ся радовав змінї, а з тым честь Андрія лем выросла перед людми. Найвеце ся тїшыла тому ёго жена, і рождественный праздник быв бы цалком веселый, кібы не порожнє місто Василька при столї. Но о тім не мож было ніч отцёви повісти, жебы го не драждити, а він тыж ніч не споминав о Василькови. Трапив ся, кідь го нихто не відїв.
* * *
Такым способом минули штири Рождества. Василько чекав, же го позвуть домів, а отця грызло, же сын ся перед ним не понижыв. Матери не писав, жебы не ятрити рану, лем старшій сестрї з часу на час послав о собі справу. Сам ся о себе старав.
На тій істій універзітї ся учіла і дївка суперінтенданта майны того містечка, слечна Бекер, а почас вакацій она много доброго говорила о Василькови ёго сестрам.
Надышов і пятый, здало бы ся веселый, но про Буковічовых смутный Святый вечур. Мама зясь плакала, дївчата єй утїшовали. Лем нараз учули, як авто застало перед їх домом.
Дївчата побігли к окнам і кажуть:
– Мамко, та то авто пана Бекера перед нашыма дверями. Мама приходить ку окну і видить, же з авта выходить єден молодый, высокый чоловік, розстає ся із сидящіма в автї, шофер зложить з авта векшу пакташку ку дверям, авто одходить, а молодець-путовник ся попозерав горї до окна, зняв капелюх і здравить ся з нима.
Не спознали го. Хто то? Може то Василько? Та де там!
То якыйсь чуджій хлоп! Дївчата ани не дыхають, а під мамов ся підламують ногы, же мусила ся оперти о дївча, абы не впасти. Дзвонок зясь забрынчав.
– Наісто іде ку нам. Анько, ідь скоро отворь дверї, я не можу, бо мама скоро замлїла, – повіла Геленка сестрї.
Анька збігла, отворила дверї і попросила ся:
– Кого глядаєте?! Можу вам даяк помочі?
Паробок ся щіро на ню запозерав, голосно ся засміяв і каже:
– Анько, та ты не спознаєш свого брата?
Анька вногы выбігла до половины сходів і закрічала вгору:
– Мамочко, мамчо, Геленко! Наш Василько ту! – З тым збігла скоро назад ку братови, завісила ся му коло шыї, цїловала го, сміяла ся, плакала, вискала. – Ах, братчіку, братику мій!
Василько вхопить свою сестрічку як даяку дїтину і несе єй горї сходами ку мамі, што стоїть у дверях світліцї. Радость вшыткых тяжко описати. То не чітати, але відїти треба і пережыти то як єдну задушевну і радостну правду!
Вошли до світліцї. Василько ся порозерав, збачів ялічку і порихтованый стіл про пятёх. Порозумів. Зясь поцїловав матери руку, притулив єй ку собі і повів:
– В радости єм ай забыв, же днесь Святый вечур. Мамчо! Хрістос раждаєт ся!
А в бочных дверях стоїть надшедшый отець, і трясучім голосом одповідать:
– Славите єго! – і з розпростертыма руками іде ку сынови, притисне го ку собі і каже: – Вітай, сыну! За тоты рокы нелем ты ходив до школы, учів ся, але і я ся научів цїнити науку і тримати в почливости ученых, а міджі нима, главно свого отця духовного! І іншых єм то научів.
Василько, хоць высокошколованый, не ганьбив ся поцїловати у майнї забруднену руку свого отця і повів:
– Кідь так, то я бы не дбав іщі ай попом ся стати… – і наремно додав: – Мам, нянь, доволите мі, жебы я завтра привів до нашого дому свою заручену, слечну Кетлін Бекер, а з нёв ай ведучого фірмы, мого приятеля пана Теодора Чернея? – При послїднїх словах попозерав на сестру Гелену і заміяв ся, бо она ся аж по уха зачервенїла при спомянутю мена єй нападника, о чім каждый, і родічі знали.
– Правдаже, з радостёв привітаме обидвох, – повіли вшыткы.
І так сїли ку святій, і про вшыткых досправды радостній вечерї. По вечери ся забавляли, розповідали собі пригоды з минулых років, аж покы дзвоны їх не покликали на північну одправу і голосили: „Хрістос раждаєт ся!“.

(Еміл Кубек: Єдна стрїча – Выбране з прозы, Пряшів: Світовый конґрес Русинів,
2007, ISBN 978-80-88769-81-1, с. 59-69)