Сполок русиньскых писателїв Словеньска / Spolok rusínskych spisovateľov Slovenska
Автор: Петра Семанцёва
Назва: Россыпаны рядкы (2013)
Выдал: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013
Чісло сторінок: 142 с.
Язык: русиньскый (азбука)
ISBN: 978-80-970185-6-6
Мож стягнути ту: Семанцёва, Петра – Россыпаны рядкы
Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, тексты Елены Хомовой-Грінёвой
Одлечу
На крылах віры одлечу
в незнамый край
над хмары,
до неба.
Моя душа натїшена
з привитаня Божого
З раю вымоленого.
Може і смутно заплаче
з пекла, з нарїкань,
з вічного каяня.
Потїху найде
в предках
і в знамых.
Навікы
зістане жыти,
там дома!
Перла
Мусиме розознати
перлу од каміня
спознати.
Камінь найдеш
шмареный на дразї.
Ты куп памятку
де перла скрыта.
Бо она давно глубоко
в твоїм сердцю врыта.
Постав палац на
памятку єй,
так навікы зістане
в мыслях і душах
людей.
На берегу
На берегу рїкы Попраду
де слонко припекло
нам тїла
тримлю в руках
біленьку блузку
в твоїх очах
зраду-м збачіла.
По каміню черкоче вода,
співають співанку люде
двигають ся волны
по край корыта.
Слызами змачана
блузка уж высхута.
А любви час
зацвине нам зась.
Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2020
Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, тексты Людмілы Шандаловой – 3. місто
Самко хоче звірятко
Гурааа! Маме дома псика. Уж єм вам о тім гварив? Кедь іщі не знате, та вам мушу вшытко, але цїлком вшытко доподробна розповісти.
То было так. Тато нїґда не хотїв нияке звірятко. Преснїше – нияке звірятко у нас дома ся не сміло зъявити, де то іщі быти далшым членом нашой фамилії. За каждым разом, кедь єм спомянув, же тот або тот камарат мать псика ці даякого білого кралика, тато гнедь спознав мій замір. Перше ся му ненападнї скривили бровы, потім ся кус затрясла борода а за тым катеґоріцкы высловив:
„В жаднім припадї! Ніч мі ту не буде смердїти!“ Дарьмо єм пробовав, вшеліяк го просив, обскаковав, спинав рукы, обіцяв, же ся постарам. Ніч не помагало! Ани пса ани жадне інше звірятко неслобідно было привести домів. Мачку? Не думайте! Морча? Забудьте! Ани рыбкы, ани пташкы, доконця ани малу білу лабораторну мыш. Таку малу, маціцку. Нї!
Раз сьме ю, но мышку предсі, тайно з мамков купили в акварістіцї, пересвідчены, же таке мале і міле створїня не може быти на шкоду никому, бо ю ани поряднї не видно. Але то сьме ся кус перераховали. Тота до вечера мусила ся з моёй дїтьской ізбы шумнї-краснї выпрятати. Тато, лем што пришов домім з роботы, скоростёв ракеты обявив наше таёмство, указав палцом на Жмурку – мено сьме мышачій камаратцї выбрали по довгім ваганю з даякого часопису, а завелив пріснї: „Гет!!“ Такой нам было ясне, же кедь гет, та гет. Але де гет? Лем так до вечера не є предсі легке спрятати мале мышчатко? Де асі? Скрыю ю під ґавч? Буде лабками цупкати! Дам за дверї на ходбу? Дахто ю вкраде або мі втече. Нї!
Слава! Наконець ня напало. Кедь кус пороздумую, фурт ня дашто мудре нападе. Я уж єм такый. А так єм мышку зо вшыткым спаковав і однїс до найлїпшых рук. Iщі добрї, же бабка жыє у другім панелаку недалеко од нас.
Бабка ся зміловала як відїла мої смутны очі а повіла: „Што я з нёв буду робити?“ Но, та робила, што знала. Журка ї была сполочнічков у самотї, она ся з нёв грала, брала до рук, гласкала а главнї добрї кормила. Я там ходив часто, але бабка з нёв была частїше. Найрадше мала Жмурка тендеріцю. Аж раз, кедь уж была Жмурка у новім домові осмілена, добрї выкормлена, кус і може розпещена, што не зробила! Цвак! Своїма острыма зубками хняпла бабку по руцї, добрї ю вкусила і файнї пошкрябала. Аж до кырве. По такім мышачім маневрї ай бабчине сердце затвердло. Лем што єм пришов посмотрити і побавити ся з мышков, бабка уж мі з дверей загласила: „ А берь сі ю!“
Скончіли вшыткы мої ховательскы пробы. Вера. Плакати єм не плакав, бо єм предсі хлоп, але єдно мі не было. Бабка є інакше супер, она взяла мышку до ладічкы, мене за руку і давай – ідеме назад до акварістікы. Шумнї сьме поздравили, остатнє єм охабив на бабку.
„Пребачте, знате што, мы пришли вернути мышку, бо ня так назлостила, барз ня пошкрябала, вірьте мі, я ся не годна о ню старати! А наш Самко таксамо нї. Што такый хлопець знать коло такого звірятка робити?!“ А іщі довго бабка з продавачков вела бісїду, выслїдок з того быв такый, же я ся кус ганьбив, же ся не знам о мышку постарати, а то уж єм мав 6 років, но а мышка-небожатко ся вернула ку старым камараткам. Кромі того, мали сьме назад 2 Евра, котры сьме заплатили за мышку. Ани сьме ся не сподївали на то, были бы сьме мышку і задармо вернули, лем жебы ю взяли, але зась єм ся пересвідчів, же бабка, што ся тыкать бізнісового выїднованя, не мать хыбы.
Дві Евра мі бабка дала до кешенї, жебы єм сі дашто купив. Я сі купив, ани не знам тївко змерзлин.
Так ся на мышку забыло. А відїло ся, же я ся можу розлучіти з думков, же раз буду мати холем павука на стїнї без того, жебы го требало під минутов зліквідовати, бо на векше звірятко єм не міг ани подумати. Аж до єдного дня.
Як тато пришов на то, же треба пса
Нооо, але то кус протекло воды а кус єм ся дашто веце підучів в школї, бо уж єм мав нецїлых 9 років, як сьме ся престяговали до нового дому.
Мі то было єдно де жыєме, было мі і в бітовцї добрї, мав єм там велё камаратів, ай до школы было недалеко. Мало то і велё далшых выгод таке бываня в містї. Наприклад, змерзлину сі можете купити коли лем хочете.
Але нашы таке надумали, же дім. А то іщі дім на селї. Дакус ня то преквапило, кедь ся звідали што мы, дїти, на то повідаме. Я сугласив, бо мі обіцяли властну дїтьску ізбу, што бы значіло, же молодша сестра не буде за каждым разом ходити гласити мамі, же сі вечур не мыю зубы. То ня потім вырушує, бо мытя зубів поважую за цїлком даремне а не є то таке інтересне, як ся грати під перинов довго до ночі з анґлічаком.
Нашы ся будовали а мы ходили із сестров до школы якбы ніч. Было велё роботы коло будованя, але мене то даяк обышло, окрем того, же єм пару раз перевіз фурик піску. Неповный, самособов. То было забавне, а іщі было забавне бігати в ґумакох по розмоченім дворї або ту і там шплюхнути з млакы сестрї на новы ногавіцї. Она реве про кажду сомарину. Є там того, кус болота!
Кедь сьме ходили на ставбу, та сьме пару раз понад хыжу у полю відїли біжти лишку або серну. Мама гнедь вытяговала мобіл а крічала на тата: „Посмоть, посмоть, то яка красота!“ Спущала клапку фотяку, ці награвала на відео. „Я ся так тїшу, питно так єм сі то представлёвала, то є рай!“ розплывала ся од радости.
Тато ся посміховав, потім указовав на копы якы вырыла кыртіця, потім на дїры од грабошів, потім збачів і гада. Лем слїпуха самособов, не їдовату змыю. Такой нас выганяв гет, я зазерав, але тато охабив гадинча стратити ся в траві. То уж ходив кус захмуреный.
Конечнї сьме ся престяговали. Было то в осени, памятам, же осїнь тогды была прекрасна, сонячна і пахняча. Стромы ся пышыли вшыткыма фарбами, вітор здував листя під ногы, мы сьме го із сестров їмали, а потім вышмарёвали понад себе догоры. Ходили сьме на двір кажду хвілю надыхнути ся свіжого воздуху, або посидїти на лавочцї. Вшытко было про нас нове і незвычайне. Спів птахів, гускы якы одлїтали в до теплых країв а на небі творили вшеліякы ґеометріцкы образы, лишка што ся заставлёвала на бережку, бо сьме ї вошли до раёна, дві серенкы скрыты недалеко в крякох – просто романтіка.
Аж покы в зимі татови куніцї не погрызли на моторї вшыткы електрицькы каблы а покы сьме в снїгу на дворї не збачіли ступляї, о якых мама усудила, же то наісто будуть вовчі, бо в ночі чула за домом вовче вытя. Є правда, же тогды спала, но істо ся ї то не снило… То была послїдня капка. На другый день тато повів: „Треба нам пса!“
Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, віршы Юрка Харитуна – 2. місто
Прийде час?
Гробы без вінцїв
А я на голові тернёвый маю
І в сердцю клиньцї остры
Якы вырвати не знаю
Прийде час
Під хрестом Ісуса Христа
помолю ся Богу
вінцї положу на гробы моїх
запалю свічкы
і буде так як колись
Хто бы так не любив?
Квіткы люблять сонце
як мати дїтину
Так люблю і я
наш край
нашу долину
Коли іщі колыску чую
прекрасный спів над нёв
Як вода із жрідла,
тече до віршів любов
Як є менї
Під Татрами
не зле менї
Лїпше бы было
де жыли предкы мої
Не можу там
Село на днї преграды лежыть
Я не орел
я не мотыль
аж сердце болить
лїтати над ним
Коли о тім писати перестану
може буде лїпше менї
Але правда така
без нашой долины
сирота я
Пришов час
Дванадцять годин
і якась минута
Послїдну ціґаретлю не курю
не даю до рота
Шмарю до болота
дость было того
Не грызе мене
не дусить як колода
Теперь хоць сива борода
чую ся як замолода
Може співати
Яка погода
Колыскы і гнїзда
Што менї треба
про Русина
на стары колїна?
Белаву тинту як небо
гору папіря як Ґаздорань
і тілько пер як із орла
Потім як ґазда до ораня
дати ся до писаня
Ґазда учую в бороздї дрозда
а я у віршах материньскы слова
Нашы колыскы
нашы гнїзда
Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, тексты Мірослава Жолобаніча – 1. місце.
Муза
Прияв єм рїшіня, же напишу гумореску. Таку, котра бы была актуална, занимала бы ся проблемами сучасной добы а самособов, жебы была смішна а потїшыла чітателїв.
Приятелї мі говорили, же то про мене не буде проблем, а кедь ня копне муза, піде вшытко як по маслї.
Приправив єм собі папірь перо і окулярї а повный ентузіазму, цїлый натїшеный сїдам собі за стіл.
– Добрї, але як зачати, – бісїдую собі в духу – яку тему хочеш рїшыти?
– Ай, яй, уже є ту першый проблем. Не можу собі помочі, але вызерать то так, же без музы то не піде.
– Почекам, тадь часу маю аж–аж а зохаблю ся тов музов ай копнути. Тілько вытримам.
– Де лем тота муза може чоловіка копнути? – роздумую. Яков силов може копати? Слабо, силно?
Подля мене, чім силнїше, тым лїпше.
А што, кедь ня то буде болїти?
Кедь ня копне до головы, може то цїлком нарушити мої думкы, може способити хаос в голові.
Як буду потім годен писати?
Што, кедь ня копне до задніцї, не буде то про мене понижуюче?
Што остатнї части тїла, не говорю уже о тых інтімных. Говорить ся, же музы суть невыспитателны.
Такы вопросы ся мі громадили в голові, єден за другым, аж єм зачав о собі похыбовати.
– Дай собі каву, наіснї ті поможе, – гварю сі – пізнїше дашто выдумаш.
Досправды, кава мі зробила цїлком добрї, аж так, же єм сугласив сам із собов, же муза ня може копнути де лем хоче, а з інтензітов яков лем хоче. Няй є то чім скорїше.
Інтімну часть свого тїла сі буду хранити руков, а другов буду писати.
– Іщі щастя, же маю дві рукы, – говорю сі.
Рукы єм собі положыв на справны місця а чекам.
– Подь гев, музо, чім скорше! – говорю цїлый натїшеный.
Чекам, чекам а ніч, Муза не приходить.
– Як довго треба чекати на музу? Найде собі про мене час? – суставнї роздумую.
Чеканя на музу єм собі меджітым спестрив рогликом з маслом і теплым чаём.
– Кады може прийти тота муза? Облаком, дверями? Буду єй чути, кедь прийде? Дасть мі даяке знаміня? А што кедь буде бісїдовати чуджім языком, буду єй розуміти? – вопрос за вопросом ся мі тискать до головы.
– Выбрав єм собі добре місце на писаня? Што кедь ня глядать даґде по бітї? Піду єй поглядати.
Цїлый безрадный єм зачав ходити по бітї, з ізбы до ізбы. Обзерам ся, фурт ніч. Думам, же ся мі не посмівкує даґде за хыребтом. Зашов єм ай до кухнї, а ту єм собі усвідомив, же є час на обід. Зогрїв єм сі їдло, скоро го до себе наметав а про істоту єм собі уварив повну термоску кавы, жебы–м ся не стримовав, при писаню.
Біжу на своє місце, сїдам собі за стіл а чекам. По добрім обідї (варила жена) зачало на ня приходити спаня, я тому говорю „постґастрална деменція‟.
Але, хвала Богу, кава з термоскы помогла.
Усвідомив єм собі, же то так дале не піде.
– Уже дость того чеканя, спробуй писати ай без музы! – повів єм собі. Напиш холем пару рядків а потім увидиш як далше.
Чудуй ся світе, до головы ся мі зараз зачали горнути думкы єдна за другов аж так, же єм не стигав писати.
Тогды єм тому порозумів. Не треба чекати на музы. Музы жыють в нас, в нашій голові. Прийдуть тогды, кедь будеме хосновати наш розум, нашы чутя.
– Не мушу уже чекати на музу, можу писати ай без нёй, – зрадовав єм ся.
Розъяснило ся мі ай тото, же музы прийдуть аж тогды, кедь наш розум, нашы чутя і нашы змыслы підпориме своёв роботов, своёв снагов. Зараз єм увідїв музы всягды коло себе, в людёх, в природї…
Зёйкнув єм од радости і допив каву. За короткый час єм завершыв писаня моёй першой гуморескы. Чекав єм довго, покы єм тому порозумів, але вірю, же при писаню далшых ся уже не буду так довго стримовати і трапити.
Уже знаю де перебывають музы.
Захранка
Быв єм зуфалый і перестрашеный, але голос в телефонї быв приємный, так єм ся надїяв, же мі поможе.
– Гало, є там захранка?
– Гей, з чім вам можу помочі?
– Прошу, кобы сьте загнали санїтку ід хворому чоловікови.
– Кілько років має хворый?
– Не знаю, зараз ся попозерам до ёго обчаньской леґітімації.
– Але быстро, бо не мам час. На лінцї маю далшы говоры. Будьте пресный а стручный. Мы ту не маєме час на довгы говоры. Ту не є жадна порадня.
– Самособов, уж то буде. Уж то маю. Хворый ся народив в тісяч девятьсто штиридцятім роцї.
– Я ся не прошу, коли ся народив, але кілько має років!
– Но то ся дасть легко выраховати…
– А што собі думаєте, же мы сьме ту даякый математічный устав, або што? Мы на захранцї не маєме час раховати вік хворых! Одповідайте преснї на вопросы, бо скончу говор.
– Добрї, добрї, хворый має вісемдесят років.
– На што ся поносує?
– Болить го голова а має высоку горячку. Лежыть в постели а є цїлый мокрый. Ай заголовок має цїлый мокрый.
– Загловок мі ту не споминайте, што я з тым мам. Кедь го болить голова, так то може быти ай обычайна міґрена.
– То не є міґрена. Є цїлый здушеный, трясе ся од зимы а болять го кости. Попросив ня, жебы-м вам зателефоновав.
– Як знаєте, же то не є міґрена? Небодай сьте доктор?
– Нї, нї, не єм доктор, я лем чекам з хворым на доктора.
– Кедь не сьте доктор, так хто потім сьте? Што там робите а як сьте ся ід хворому дістали?
– Є то нутне?
– Бізовнї. Што кедь сьте ся вламали до біту худакови пензістови а хочете го выкрасти! В такій сітуації мушу кликати поліцію. В днешнїй добі то не є ніч выняткове.
– Не клічте поліцію! Прошу! Я єм ёго внук а маю ай ключ од ёго біту. Каждый день му ношу обід, бо сам собі уж не бірує наварити.
– Так то вам можу і не мушу вірити. Ваше мено, чісло обчаньской леґітімації і вашу адресу сі прошу! Про істоту, кобы ся просили поліцайты.
– На што вам суть тоты інформації, тадь я не хворый!
– Вы ся о то не старайте. Мы собі подробнї записуєме факты, котры мусиме пізнїше уверейнёвати в штатістіках. Они суть барз потребны в нашій роботї. Перегляд мусить быти во вшыткім, знаєте кобы дашто…
– Добрї, добрї, вшытко вам надіктую. А коли прийде санїтка?
– Ёй, то ся начекаєте! Моменталнї маєме к діспозіції лем три санїткы. Остатнї суть попсуты. Кедь ід тому прирахую дас двадцять наголошеных пожадавок, так може дас о три годины.
– Слухайте, але хворый має высоку горячку а в ёго віку то уж не є сранда. Тадь то є неможне. Вашы речі вызерають як высміх!
– Што собі доволюєте, якый высміх! Ту не є жадный кабарет, а тото што говорю, не є сранда!
– Добрї, добрї, перебачте, але коли прийде санїтка?
– Уж раз єм вам говорила, же наскорїше так о три годины!
– Аж о три годины? Хворый може до тогды ай душу выпустити.
– Чом бы выпущав душу? Не звелічуйте, чоловіче, а не знервознюйте працуючіх людей.
– Я вас не хочу знервознёвати, лем ся чудую, же екзістує такый легковажный приступ ід чоловікови.
– Вы дякуйте щастливій долї, же сьте ся ід нам докликали а же сьме перебрали вашу просьбу уж ай з оглядом на покрочілый вік хворого.
– То мі хочете повісти, же покрочілый вік чоловіка є діскріміначным чінителём?
– Хто вам таке гварив? В основі нї, але лем в основі, кедь то хочете знати. Вшытко насвідчує тому, же про нас є взацнїшый чоловік, котрый має жывот перед собов, як чоловік, котрый уж має скоро вшытко за собов. Така є реалность в днешнїм світї а з тым ся уже не дасть ніч робити.
– Но тото! Я собі думам, же то не є так а же ся треба справовати подля моралного прінціпу. Ту іде предсі о людьскый жывот! Вам ніч не говорить Гіппократова присяга?
– Яснї, яснї, справуєме ся і подля того, але лем даколи. Знаєте, жебы люде не повіли…
– Не маєте правду. Раз кликала моя сусїда санїтку ід вісемдесят пять рочному хворому, но а санїтка пришла до десять минут.
– До десять минут? Так то мусила быти нагода.
– То была реалность, не нагода!
– Я мушу знати лїпше як вы, ці то была нагода або нї, я ту роблю а знаю якы ту суть порядкы а не вы! Будь почекаєте на санїтку, або сі го лїчте сам, вы мудерлант єден!
– Добрї, не гнївайте ся уж.
– Але знаєте, інтересовало бы ня, што сьте наварили хворому на обід?
– Пирогы.
– Пирогы хворому? Страшне!
Прудко зложыла слухатко телефону. Моя надїя на скорый приход санїткы ся скоро розплынула…
Конкретны інформації о онлайн презентації найдете на головній сторінцї в день презентації.
(27. 11. 1933 – 20. 03. 2007)
Публікації
ПгДр. Михайло Гиряк, к. н. ся народив в селї Пыхнї окрес Снина в многочленній родинї. Основну школу выходив в роднім селї, в роцї 1952 скончів Штатну руську ґімназію в Гуменнім. По матурї од року 1952 зачав робити як книговник і учітель руського языка на учіліщу штатных працовных залог при заводї Вігорлат в Снинї. Попри роботї екстерно штудовав на Педаґоґічній факултї Словеньской універзіты у Пряшові. В роцї 1953 зачав штудовати україньскый язык і літературу на Філозофічній факултї Высокой педаґоґічной школы у Пряшові, яку скончів в роцї 1957. Як штудент праксовав в пряшівскій україньскій редакції часопису Дружно вперед. 
По воєньскій службі ся вернув робити до редакції і став ся міморяднї плодным редактором. За два рокы написав коло двасто статей, з котрых дакотры мали фолклорный характер. Заслугов Івана Мациньского М. Гиряк наступив до Словацького выдавательства у Пряшові, де в тім часї робив ай писатель М. Шмайда. Одты одходить Гиряк на Філозофічну факулту УПЙШ у Пряшові – Катедру україньского языка і літературы, де зачінать як одборный асістент. По обгаёбі кандідатьской дізертації (1965) цїлый свій потенціал венує збераню і опису русиньского фолклору выходной Словакії. В особі фолклорісты М. Гиряка мали Русины великого кодователя русиньского фолклору. Дякуючі ёму вышли такы перлы русиньской народной творчости як: „Українські народні казки Східної Словаччини“ (томы 1 – 7, Пряшів: 1965 – 1979). На адресу назвы сам автор конштатує[1]: „Няй така назва русиньского чітателя не засмучує. Вшыткы знаме, же в 50-тых – 80-тых роках минулого стороча Русины Словакії з боку штату не мали іншой можности, лем ся презентовати Українцями. Од того ся одводила вшытка їх снага, хоць мушу повісти, же ани дакотры совєтьскы люде не желали собі українство за граніцями Україны. Квазіінтернаціоналізм затискав нелем україньске, але і словацьке, русиньске, чеське і под. А такы квазіінтернаціоналісты были і меджі Русинами. Як совєтьскы, так і нашы квазіінтернаціоналісты выголошовали: „Укрїнські землі возз´єднані.“ Така формулація не доволёвала за граніцями Україны пестовати українство, а цалком уже не – русинство. Порозумиме то лїпше, кедь собі припомянеме выпродукованый дакотрыма пряшівскыма ученыма такзваный „політичний русинізм“. Але нащастя, на Словакії ся політічна сітуація змінила і русиньскый фолклор ся справно дефінує як русиньскый. Він такйы быв все і в моїм розуміню.“
Русиньску літературу обогатив М. Гиряк зборником: Співанкы Анна Мацібобовой (Пряшів, 1993), зборником народного розповіданя: Стружніцькыма пішниками авторкы Анны Галґашовой (Пряшів, 1993), І. том Бібліоґрафії народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (Пряшів, 1994), вєдно з А. Зозуляком приправив таксамо на выданя Русиньскый народный календарь (Пряшів, 1995). Ґро ёго творів – то суть главно народны приповідкы. За помочі спонзорьскых дарів была выдана двойязычна (анґліцько-русиньска) публікація приповідок (жаль, аж по смерти М. Гиряка) з назвов: В сімдесятій семій країнї/In the Seventy-Seventh Kingdom (2016).
В послїднїх роках свого жывота, окрем пережываня за русиньску културу, етноґрафію, фолклор і екзістенцію русинства як такого, М. Гиряк актівно підпоровав взник репрезентатівной інштітуції русиньского языка і културы, пару років учів ай русиньскый фолклор на Пряшівскій універзітї – Інштітутї народностных штудій і чуджіх языків. Самостатный Інштітут русиньского языка і културы на ПУ быв отвореный аж в роцї 2008, чого ся уже Михайло Гиряк не дожыв. Умер 20. марца 2007 у Пряшові, але похованый є у родных Пыхнях, так, як сі то сам желав.
Автор: М. Мальцовска (корекції i доповнїня -кк-)
[1] 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІ. часть. М. Мальцовска і кол. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2009, с 11.
В роцї 2020 вышла книжка едіторів доц. Мґр. В. Падяка, к.н. і Мґр. Міхала Павліча, ПгД. 30 років Театра Александра Духновіча. Выбер із репертоара (Выдавательство Пряшівской універзіты, 2020).Цїлём выданой публікації было указати роботу Театра Александра Духновіча як популарізатора світовой драматурґії в русиньскым языку, тым тыж повказати на можности русиньского языка, до котрого мож переложыти хоцьякы творы світовой класікы. Вшыткы тоты творы суть до днешнёго дня в архіві ТАД в режійній подобі.
Книжка представлює субор выбраных текстів з репертоара ТАД в Пряшові, котры репрезентують можности русиньского языка в текстах світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії. В книжцї суть публікованы світознамы творы як Гамлет (В. Шекспір), Село Степанчіково (Ф. М. Достоєвскый), Дядя Ваня (А. П. Чехов), Америка (Ф. Кафка), Непробудженый (М. Кукучін), Сконана кавалерія (Дю. Папгаргаї), Прінцовы галушкы або Угорьскый Сімпліціссімус (В. Турок) ці Адолф Івановіч Добряньскый (К. Горак).
Книга презентує екзістенцію світовой класікы нелем в світовых языках, але тыж і в русиньскім языку, популарізує світову драматічну творчость в русиньскім языку, як і оріґіналну русиньску драматічну творчость.
В публікації ся находить вступна часть єдного з едіторів, доц. Мґр. Валерія Падяка, к.н., в котрій пише о актівітах і значіню Театра Александра Духновіча в Пряшові, о еволуції карпаторусиньской драматурґії за послїднїх 30 років. Ядром публікації суть творы світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії.
Тота публікація є інтересна про одборну верейность, котра ся інтересує о русиньску літературу, културу і історію, таксамо є і добрым штудійным матеріалом про літератів і штудентів русиньского языка і културы.
Книжка вышла з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.
Книга: Театер Александра Духновіча: 30 років. Выбер із репертоара. (Divadlo Alexandra Duchnoviča: 30 rokov. Výber z repertoára)
Едіторы: Валерій Падяк, Міхал Павліч
Рік выданя: 2020
ISBN 978-80-555-2656-0
Чісло сторінок: 400