Зборник поезії Кветы Мороховічовой Цвик: Шыте нитков бабиного лїта (2021)

Інформуєме Вас о выданю книжкы русиньской поеткы Кветы Мороховічовой Цвик: Шыте нитков бабиного лїта (2019).

Укажка тексту з книжкы:

 

Сповідь старой дамы

Чекам на Музу
Каждіцькый дничок
Музы
Як знаєме
Розпещены суть
Не мають нїґда
Напонагло
Вни зненазданя
Нечуйно
І злгегка ідуть.

А нам смертельным
Убывать здравя
І жывот втрачать
На якости
Самому тяжше стишкы
Писати
Хоць терміны вже
Не наступляють
На пяты.

Міню ся на інтроверта
Пробую до природы йти
Самота шкодить
Кідь єй є велё
Тож добрї із Музов
Дішкуровати.

Книжка вышла з фінанчнов підпоров Літературного фонду.

 

Книга: Šité niťou babieho leta / Шыте нитков бабиного лїта / А vénasszonyok nyara selyemszálával varrva

Автор: Квета Мороховічова Цвик

Рік выданя: 2019

ISBN 978-80-971260-3-2

Чісло сторінок: 216

Галґашова, Анна

(20. 02. 1923 – 15. 01. 1996)

Публікації

Стружніцкыма пішниками (1993)

Анна Галґашова ся нарoдила в селї Остружніця (русиньска назва села: Стружніця) тогдышнёго Гуменьского окресу (Словакія). Село было зліквідоване вєдно із далшыма шестёма русиньскыма селами (Дара, Руське, Смулник, Старина, Велика Поляна, Звала). Вшыткы тоты села были залляты водов Стариньской преграды. Основну школу Анна Галґашова выходила в роднім селї, де під веджінём учітеля Теодора Гренюка облюбила сі умелецьку літературу, но передовшыткым народный фолклор і етноґрафію. Тяжкый жывот родины не доволёвав єй проявлёвати ся у тій сферї. Як авторка поезії ся проявила аж в зрїлім віцї – у 80-тых роках 20-го стороча. К найкрасшым єй творам патрять балады. Іншпірацію на їх сюжет черьпать авторка із властного жывота, як ай із жывота своїх найблизшых, сусїдів, знамых і менше знамых людей, котрых почас свого жывота стрїчала і они єй розповідали о своїй долї. В особі Анны Галґашовой находиме значно талентовану носительку і зберательку народной културы Русинів выходного Словеньска. Про таку роботу (як зберательску, так ай писательску) але мусили настали у Анны Галґашовой добры часы. Бо каждоденна тяжка робота в обыстю і на полю в родній Стружніцї такы можности не давала, ту могла молода жена лем нассавати богатый духовный жывот Русинів і култівовати го, розуміючі културну цїнность того вшыткого. Так робітна стружніцька жена цїлым своїм єством ся намагала понурити до глубин рознородой народной културы, прожываной і розвиваной в Звалї, Смулнику, Руськім, Великій Полянї, Старинї, Яловій, Стащінї, Стащіньскій Розтоцї, Колоніцї, Кленовій, Вубли, Бенятинї, Підгородю, Збою, Улічу, Руськім Потоцї і всягды там, де жыють Русины. Анна Галґашова притім розуміла, же вшытко тото освоєне, пережыте до найтоншых емоцій, буде мусити дати ай на папірь, жебы то мало даяку цїну ай до будучности. Тайно роздумовала о выданю книжкы, но одвага на тот почін ся родила довго і помалы. Тот приязный час настав, парадоксно, аж тогды, кедь родина Галґашовых одышла зо свого културного середовиска. Переселїня до Пряшова, де собі купили хыжу із фалатком землї, збавило Анну Галґашову тяжкой роботы, многых повинностей і старунків. Пришов час взяти до рук зошыты, котры сі завела іщі в Стружници. До них зачала записовати нелем вшытко пережыте, але під впливом етноґрафа Др. Р. Манны із Словацькой академії наук, котрый свого часу навщівив Стружніцю, ай розлічны сорты народных звычаїв. Др. Манна навщівив А. Галґашову і в Пряшові і понукнув єй сполупрацу з Народописнов сполочностёв САН. З той стрїчі ся зродили запискы в зошытах (по русиньскы), котры на імпулз Др. Манны А. Глаґашова послала Словеньскій народописній сполочности до Братїславы, яка на своїй Валній громадї в Левіцях оцїнила тот етноґрафічный матеріал третёв цїнов. Было то в роцї 1984.  Таков цїнов были оцїнены і далшы єй два зошыты етноґрафічного матеріалу (єден з них – то были споминаня на Другу світову войну) в роцї 1986. Про просту жену із маленького русиньского села то быв великый успіх. Но все іщі то не была самостатна книжка, котру Анна Галґашова тужыла выдати. До той нелегкой роботы ся пустила на імпулз Др. Михала Гиряка, велику підпору мала ай од своёй родины – сыновця Юрка Харитуна, мужа Івана і дївкы Марії Полчовой, а таксамо од А. Зозуляка, котрый ся рїшыв релізовати проєкт выданя книжкы – Стружніцкыма пішниками.  Вшыткы заінтересованы  знали, якый духовный капітал Русины здобудуть выданём той публікаціії, котра узрїла світло світа в роцї 1993, то значіть, іщі перед кодіфікаціёв русиньского языка. Книжка є лем выбером з многогранной зберательской роботы Анны Галґашовой. Найдеме ту такы жанры, як фантастічны приповідкы,  демонолоґічны приповідкы, леґенды, народны повіданя, але ай дїтьскый фолклор, ці анекдоты. Народна свадьба села Стружніця, стовкы записаных народных поговорок, або записы домашнїх робот на ґаздівстві (сїяня і спрацованя конопель, тканя полотна, тканя покровцїв), пописованя людового лїчітельства і іншы зістануть тырвалыма народописныма цїнностями народной културы Русинів выходной Словакії.

Анна Галґашова писала ай поезію а таксамо балады. Нажаль, самостатный зборник поетічных творів єй не вышов, єдна єй балада (Тернёва ружа) є надрукована в зборнику Муза спід Карпат (Зборник поезії Русинів на Словеньску, 1996), котрый зоставила Анна Плїшкова.

Автор: К. Копорова

Вышов цїнный Репертоарный зборник Фоклорной ґрупы Старинчанка (2021)

Дістав ся нам до рук  Repertoárový zborník Foklornej skupiny Starinčanka / Репертоарный зборник Фоклорной ґрупы Старинчанка (вышов зачатком рока 2021) авторкы Мґр. Анны Фундаковой, котра єдночасно співать в тій ґрупі. Она написала тексты, нотоґрафію, записы текстів русиньскых народных співанок із реперотоару Старинчанкы, котры суть написаны по русиньскы латиніков і азбуков, а є їх рівна стовка. Языкова управа і одборна сполупраца є дїлом сына Анны Фундаковой – Мґр. Осифа Фундака, котрый єдночасно допроваджать співацьку ґрупу гров на акордеонї.

Книжка зачінать Передсловом, де ся, окрем іншого, пише, же „зборник є выслїдком 34-рочного дїятельства ґрупы жен, котрыспоює любов ід фолклору і родній грудї.‟ Дале ся пише і таке: „На тім місцю хочу высловити щіре подякованя за сполупрацу при приправі зборника главно умелецькій ведучій ФҐ Старинчанка, панї Іренї Малінчаковій і членкам фоклорной ґрупы.‟

Далшов частёв є Історія ФҐ Старинчанкы, де ся пише: „Фоклорна ґрупа Старинчанка є єднов із найстаршых безперервно дїючіх фоклорных ґруп в окресї Снина. Єй взник ся датує        од року 1987, коли была заложена Женьска співацька ґрупа Старинчанка. Основов єй дїятельства є захованя і розвиваня духовной і културной дїдовизны семох асанованых (позн. ред.: русиньскых) сел на вышнїм току рїкы Ціроха з прічіны будованя водной гати Старина. Свої домы мусили охабити жытелї сел Дара, Стружніця, Руське, Смулник, Старина, Велика Поляна і Звала.‟ Зато тот зборник є цїнным, же захопив про далшы ґенерації Русинів 100 русиньскых народных співанок із даной области, котры бы ся по роках, може, і забыли. Шкода, же вступны тексты не суть написаны двойязычно, нелем по словацькы, але і по русиньскы азбуков. По нотовім і текстовім записї співанок з репертоару Старинчанкы, є на концю Образова прилога.

Вірю, же тот зборник заінтересує вшыткых, котры ся занимають русиньскым фоклором, главно народныма співанками Русинів Словакії.

-аз-

Інформація о книжцї была оріґіналнї публікована на сторінцї АКР в СР.

СЕМАНЦЁВА, ПЕТРА: Россыпаны рядкы (2013)

Автор: Петра Семанцёва

Назва: Россыпаны рядкы (2013)

Выдал: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013

Чісло сторінок: 142 с.

Язык: русиньскый (азбука)

ISBN: 978-80-970185-6-6

Мож стягнути ту: Семанцёва, Петра – Россыпаны рядкы

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2020, Елена Хомова-Грінёва

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, тексты Елены Хомовой-Грінёвой

 

Одлечу

На крылах віры одлечу

в незнамый край

над хмары,

до неба.

 

Моя душа натїшена

з привитаня Божого

З раю вымоленого.

 

Може і смутно заплаче

з пекла, з нарїкань,

з вічного каяня.

 

Потїху найде

в предках

і в знамых.

Навікы

зістане жыти,

там дома!

 

Перла

Мусиме розознати

перлу од каміня

спознати.

Камінь найдеш

шмареный на дразї.

Ты куп памятку

де перла скрыта.

Бо она давно глубоко

в твоїм сердцю врыта.

Постав палац на

памятку єй,

так навікы зістане

в мыслях і душах

людей.

 

На берегу

На берегу рїкы Попраду

де слонко припекло

нам тїла

тримлю в руках

біленьку блузку

в твоїх очах

зраду-м збачіла.

 

По каміню черкоче вода,

співають співанку люде

двигають ся волны

по край корыта.

Слызами змачана

блузка уж высхута.

А любви час

зацвине нам зась.

 

 

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2020

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2020, 3. місто: Людміла Шандалова

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, тексты Людмілы Шандаловой – 3. місто

Самко хоче звірятко 

     Гурааа! Маме дома псика. Уж єм вам о тім гварив? Кедь іщі не знате, та вам мушу вшытко, але цїлком вшытко доподробна розповісти.

     То было так. Тато нїґда не хотїв нияке звірятко. Преснїше – нияке звірятко у нас дома ся не сміло зъявити, де то іщі быти далшым членом нашой фамилії. За каждым разом, кедь єм спомянув, же тот або тот камарат мать псика ці даякого білого кралика, тато гнедь спознав мій замір. Перше ся му ненападнї скривили бровы, потім ся кус затрясла борода а за тым катеґоріцкы высловив:

„В жаднім припадї! Ніч мі ту не буде смердїти!“ Дарьмо єм пробовав, вшеліяк го просив, обскаковав, спинав рукы, обіцяв, же ся постарам. Ніч не помагало! Ани пса ани жадне інше звірятко неслобідно было привести домів. Мачку? Не думайте! Морча? Забудьте! Ани рыбкы, ани пташкы, доконця ани малу білу лабораторну мыш. Таку малу, маціцку. Нї!

     Раз сьме ю, но мышку предсі, тайно з мамков купили в акварістіцї, пересвідчены, же таке мале і міле створїня не може быти на шкоду никому, бо ю ани поряднї не видно. Але то сьме ся кус перераховали. Тота до вечера мусила ся з моёй дїтьской ізбы шумнї-краснї выпрятати. Тато, лем што пришов домім з роботы, скоростёв ракеты обявив наше таёмство, указав палцом на Жмурку – мено сьме мышачій камаратцї выбрали по довгім ваганю з даякого часопису, а завелив пріснї: „Гет!!“ Такой нам было ясне, же кедь гет, та гет. Але де гет? Лем так до вечера не є предсі легке спрятати мале мышчатко? Де асі? Скрыю ю під ґавч? Буде лабками цупкати! Дам за дверї на ходбу? Дахто ю вкраде або мі втече. Нї!

     Слава! Наконець ня напало. Кедь кус пороздумую, фурт ня дашто мудре нападе. Я уж єм такый. А так єм мышку зо вшыткым спаковав і однїс до найлїпшых рук. Iщі добрї, же бабка жыє у другім панелаку недалеко од нас.

    Бабка ся зміловала як відїла мої смутны очі а повіла: „Што я з нёв буду робити?“ Но, та робила, што знала. Журка ї была сполочнічков у самотї, она ся з нёв грала, брала до рук, гласкала а главнї добрї кормила. Я там ходив часто, але бабка з нёв была частїше. Найрадше мала Жмурка тендеріцю. Аж раз, кедь уж была Жмурка у новім домові осмілена, добрї выкормлена, кус і може розпещена, што не зробила! Цвак! Своїма острыма зубками хняпла бабку по руцї, добрї ю вкусила і файнї пошкрябала. Аж до кырве. По такім мышачім маневрї ай бабчине сердце затвердло. Лем што єм пришов посмотрити і побавити ся з мышков, бабка уж мі з дверей загласила: „ А берь сі ю!“

     Скончіли вшыткы мої ховательскы пробы. Вера. Плакати єм не плакав, бо єм предсі хлоп, але єдно мі не было. Бабка є інакше супер, она взяла мышку до ладічкы, мене за руку і давай – ідеме назад до акварістікы. Шумнї сьме поздравили, остатнє єм охабив на бабку.

„Пребачте, знате што, мы пришли вернути мышку, бо ня так назлостила, барз ня пошкрябала, вірьте мі, я ся не годна о ню старати! А наш Самко таксамо нї. Што такый хлопець знать коло такого звірятка робити?!“ А іщі довго бабка з продавачков вела бісїду, выслїдок з того быв такый, же я ся кус ганьбив, же ся не знам о мышку постарати, а то уж єм мав 6 років, но а мышка-небожатко ся вернула ку старым камараткам. Кромі того, мали сьме назад 2 Евра, котры сьме заплатили за мышку. Ани сьме ся не сподївали на то, были бы сьме мышку і задармо вернули, лем жебы ю взяли, але зась єм ся пересвідчів, же бабка, што ся тыкать бізнісового выїднованя, не мать хыбы.

Дві Евра мі бабка дала до кешенї, жебы єм сі дашто купив. Я сі купив, ани не знам тївко змерзлин.

Так ся на мышку забыло. А відїло ся, же я ся можу розлучіти з думков, же раз буду мати холем павука на стїнї без того, жебы го требало під минутов зліквідовати, бо на векше звірятко єм не міг ани подумати. Аж до єдного дня.

Як тато пришов на то, же треба пса

     Нооо, але то кус протекло воды а кус єм ся дашто веце підучів в школї, бо уж єм мав нецїлых 9 років, як сьме ся престяговали до нового дому.

      Мі то было єдно де жыєме, было мі і в бітовцї добрї, мав єм там велё камаратів, ай до школы было недалеко. Мало то і велё далшых выгод таке бываня в містї. Наприклад, змерзлину сі можете купити коли лем хочете.

    Але нашы таке надумали, же дім. А то іщі дім на селї. Дакус ня то преквапило, кедь ся звідали што мы, дїти, на то повідаме. Я сугласив, бо мі обіцяли властну дїтьску ізбу, што бы значіло, же молодша сестра не буде за каждым разом ходити гласити мамі, же сі вечур не мыю зубы. То ня потім вырушує, бо мытя зубів поважую за цїлком даремне а не є то таке інтересне, як ся грати під перинов довго до ночі з анґлічаком.

     Нашы ся будовали а мы ходили із сестров до школы якбы ніч. Было велё роботы коло будованя, але мене то даяк обышло, окрем того, же єм пару раз перевіз фурик піску. Неповный, самособов. То было забавне, а іщі было забавне бігати в ґумакох по розмоченім дворї або ту і там шплюхнути з млакы сестрї на новы ногавіцї. Она реве про кажду сомарину. Є там того, кус болота!

      Кедь сьме ходили на ставбу, та сьме пару раз понад хыжу у полю відїли біжти лишку або серну. Мама гнедь вытяговала мобіл а крічала на тата: „Посмоть, посмоть, то яка красота!“ Спущала клапку фотяку, ці награвала на відео. „Я ся так тїшу, питно так єм сі то представлёвала, то є рай!“ розплывала ся од радости.

     Тато ся посміховав, потім указовав на копы якы вырыла  кыртіця, потім на дїры од грабошів, потім збачів і гада. Лем слїпуха самособов, не їдовату змыю. Такой нас выганяв гет, я зазерав, але тато охабив гадинча стратити ся в траві. То уж ходив кус захмуреный.

     Конечнї сьме ся престяговали. Было то в осени, памятам, же осїнь тогды была прекрасна, сонячна і пахняча. Стромы ся пышыли вшыткыма фарбами, вітор здував листя під ногы, мы сьме го із сестров їмали, а потім вышмарёвали понад себе догоры. Ходили сьме на двір кажду хвілю надыхнути ся свіжого воздуху, або посидїти на лавочцї. Вшытко было про нас нове і незвычайне. Спів птахів, гускы якы одлїтали в до теплых країв а на небі творили вшеліякы ґеометріцкы образы, лишка што ся заставлёвала на бережку, бо сьме ї вошли до раёна, дві серенкы скрыты недалеко в крякох – просто романтіка.

     Аж покы в зимі татови куніцї не погрызли на моторї вшыткы електрицькы каблы а покы сьме в снїгу на дворї не збачіли ступляї, о якых мама усудила, же то наісто будуть вовчі, бо в ночі чула за домом вовче вытя. Є правда, же тогды спала, но істо ся ї то не снило… То была послїдня капка. На другый день тато повів: „Треба нам пса!“

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2020, 2. місто: Юрко Харитун

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, віршы Юрка Харитуна – 2. місто

Прийде час?

Гробы без вінцїв
А я на голові тернёвый маю
І в сердцю клиньцї остры
Якы вырвати не знаю
Прийде час
Під хрестом Ісуса Христа
помолю ся Богу
вінцї положу на гробы моїх
запалю свічкы
і буде так як колись

Хто бы так не любив?

Квіткы люблять сонце
як мати дїтину
Так люблю і я
наш край
нашу долину
Коли іщі колыску чую
прекрасный спів над нёв
Як вода із жрідла,
тече до віршів любов

Як є менї 

Під Татрами
не зле менї
Лїпше бы было
де жыли предкы мої
Не можу там
Село на днї преграды лежыть
Я не орел
я не мотыль
аж сердце болить
лїтати над ним
Коли о тім писати перестану
може буде лїпше менї
Але правда така
без нашой долины
сирота я

Пришов час

Дванадцять годин
і якась минута
Послїдну ціґаретлю не курю
не даю до рота
Шмарю до болота
дость было того
Не грызе мене
не дусить як колода
Теперь хоць сива борода
чую ся як замолода
Може співати
Яка погода

Колыскы і гнїзда

Што менї треба
про Русина
на стары колїна?
Белаву тинту як небо
гору папіря як Ґаздорань
і тілько пер як із орла
Потім як ґазда до ораня
дати ся до писаня
Ґазда учую в бороздї дрозда
а я у віршах материньскы слова
Нашы колыскы
нашы гнїзда

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2020, 1. місто: Мірослав Жолобаніч

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, тексты Мірослава Жолобаніча – 1. місце.

 

Муза

Прияв єм рїшіня, же напишу гумореску. Таку, котра бы была актуална, занимала бы ся проблемами сучасной добы а самособов, жебы была смішна а потїшыла чітателїв.

Приятелї мі говорили, же то про мене не буде проблем, а кедь ня копне муза, піде вшытко як по маслї.

Приправив єм собі папірь перо і окулярї а повный ентузіазму, цїлый натїшеный сїдам собі за стіл.

– Добрї, але як зачати, – бісїдую собі в духу – яку тему хочеш рїшыти?

– Ай, яй, уже є ту першый проблем. Не можу собі помочі, але вызерать то так, же без музы то не піде.

– Почекам, тадь часу маю аж–аж а зохаблю ся тов музов ай копнути. Тілько вытримам.

– Де лем тота муза може чоловіка копнути? – роздумую. Яков силов може копати? Слабо, силно?

Подля мене, чім силнїше, тым лїпше.

А што, кедь ня то буде болїти?

Кедь ня копне до головы, може то цїлком нарушити мої думкы, може способити хаос в голові.

Як буду потім годен писати?

Што, кедь ня копне до задніцї, не буде то про мене понижуюче?

Што остатнї части тїла, не говорю уже о тых інтімных. Говорить ся, же музы суть невыспитателны.

Такы вопросы ся мі громадили в голові, єден за другым, аж єм зачав о собі похыбовати.

– Дай собі каву, наіснї ті поможе, – гварю сі – пізнїше дашто выдумаш.

Досправды, кава мі зробила цїлком добрї, аж так, же єм сугласив сам із собов, же муза ня може копнути де лем хоче, а з інтензітов яков лем хоче. Няй є то чім скорїше.

Інтімну часть свого тїла сі буду хранити руков, а другов буду писати.

– Іщі щастя, же маю дві рукы, – говорю сі.

Рукы єм собі положыв на справны місця а чекам.

– Подь гев, музо, чім скорше! – говорю цїлый натїшеный.

Чекам, чекам а ніч, Муза не приходить.

– Як довго треба чекати на музу? Найде собі про мене час? – суставнї роздумую.

Чеканя на музу єм собі меджітым спестрив рогликом з маслом і теплым чаём.

– Кады може прийти тота муза? Облаком, дверями? Буду єй чути, кедь прийде? Дасть мі даяке знаміня? А што кедь буде бісїдовати чуджім языком, буду єй розуміти? – вопрос за вопросом ся мі тискать до головы.

– Выбрав єм собі добре місце на писаня? Што кедь ня глядать даґде по бітї? Піду єй поглядати.

Цїлый безрадный єм зачав ходити по бітї, з ізбы до ізбы. Обзерам ся, фурт ніч. Думам, же ся мі не посмівкує даґде за хыребтом. Зашов єм ай до кухнї, а ту єм собі усвідомив, же є час на обід. Зогрїв єм сі їдло, скоро го до себе наметав а про істоту єм собі уварив повну термоску кавы, жебы–м ся не стримовав, при писаню.

Біжу на своє місце, сїдам собі за стіл а чекам. По добрім обідї (варила жена) зачало на ня приходити спаня, я тому говорю „постґастрална деменція‟.

Але, хвала Богу, кава з термоскы помогла.

Усвідомив єм собі, же то так дале не піде.

– Уже дость того чеканя, спробуй писати ай без музы! – повів єм собі. Напиш холем пару рядків а потім увидиш як далше.

Чудуй ся світе, до головы ся мі зараз зачали горнути думкы єдна за другов аж так, же єм не стигав писати.

Тогды єм тому порозумів. Не треба чекати на музы. Музы жыють в нас, в нашій голові. Прийдуть тогды, кедь будеме хосновати наш розум, нашы чутя.

– Не мушу уже чекати на музу, можу писати ай без нёй, – зрадовав єм ся.

Розъяснило ся мі ай тото, же музы прийдуть аж тогды, кедь наш розум, нашы чутя і нашы змыслы підпориме своёв роботов, своёв снагов. Зараз єм увідїв музы всягды коло себе, в людёх, в природї…

Зёйкнув єм од радости і допив каву. За короткый час єм завершыв писаня моёй першой гуморескы. Чекав єм довго, покы єм тому порозумів, але вірю, же при писаню далшых ся уже не буду так довго стримовати і трапити.

Уже знаю де перебывають музы.

Захранка

Быв єм зуфалый і перестрашеный, але голос в телефонї быв приємный, так єм ся надїяв, же мі поможе.

– Гало, є там захранка?

– Гей, з чім вам можу помочі?

– Прошу, кобы сьте загнали санїтку ід хворому чоловікови.

– Кілько років має хворый?

– Не знаю, зараз ся попозерам до ёго обчаньской леґітімації.

– Але быстро, бо не мам час. На лінцї маю далшы говоры. Будьте пресный а стручный. Мы ту не маєме час на довгы говоры. Ту не є жадна порадня.

– Самособов, уж то буде. Уж то маю. Хворый ся народив в тісяч девятьсто штиридцятім роцї.

– Я ся не прошу, коли ся народив, але кілько має років!

– Но то ся дасть легко выраховати…

– А што собі думаєте, же мы сьме ту даякый математічный устав, або што? Мы на захранцї не маєме час раховати вік хворых! Одповідайте преснї на вопросы, бо скончу говор.

– Добрї, добрї, хворый має вісемдесят років.

– На што ся поносує?

– Болить го голова а має высоку горячку. Лежыть в постели а є цїлый мокрый. Ай заголовок має цїлый мокрый.

– Загловок мі ту не споминайте, што я з тым мам. Кедь го болить голова, так то може быти ай обычайна міґрена.

– То не є міґрена. Є цїлый здушеный, трясе ся од зимы а болять го кости. Попросив ня, жебы-м вам зателефоновав.

– Як знаєте, же то не є міґрена? Небодай сьте доктор?

– Нї, нї, не єм доктор, я лем чекам з хворым на доктора.

– Кедь не сьте доктор, так хто потім сьте? Што там робите а як сьте ся ід хворому дістали?

– Є то нутне?

– Бізовнї. Што кедь сьте ся вламали до біту худакови пензістови а хочете го выкрасти! В такій сітуації мушу кликати поліцію. В днешнїй добі то не є ніч выняткове.

– Не клічте поліцію! Прошу! Я єм ёго внук а маю ай ключ од ёго біту. Каждый день му ношу обід, бо сам собі уж не бірує наварити.

– Так то вам можу і не мушу вірити. Ваше мено, чісло обчаньской леґітімації і вашу адресу сі прошу! Про істоту, кобы ся просили поліцайты.

– На што вам суть тоты інформації, тадь я не хворый!

– Вы ся о то не старайте. Мы собі подробнї записуєме факты, котры мусиме пізнїше уверейнёвати в штатістіках. Они суть барз потребны в нашій роботї. Перегляд мусить быти во вшыткім, знаєте кобы дашто…

– Добрї, добрї, вшытко вам надіктую. А коли прийде санїтка?

– Ёй, то ся начекаєте! Моменталнї маєме к діспозіції лем три санїткы. Остатнї суть попсуты. Кедь ід тому прирахую дас двадцять наголошеных пожадавок, так може дас о три годины.

– Слухайте, але хворый має высоку горячку а в ёго віку то уж не є сранда. Тадь то є неможне. Вашы речі вызерають як высміх!

– Што собі доволюєте, якый высміх! Ту не є жадный кабарет, а тото што говорю, не є сранда!

– Добрї, добрї, перебачте, але коли прийде санїтка?

– Уж раз єм вам говорила, же наскорїше так о три годины!

– Аж о три годины? Хворый може до тогды ай душу выпустити.

– Чом бы выпущав душу? Не звелічуйте, чоловіче, а не знервознюйте працуючіх людей.

– Я вас не хочу знервознёвати, лем ся чудую, же екзістує такый легковажный приступ ід чоловікови.

– Вы дякуйте щастливій долї, же сьте ся ід нам докликали а же сьме перебрали вашу просьбу уж ай з оглядом на покрочілый вік хворого.

– То мі хочете повісти, же покрочілый вік чоловіка є діскріміначным чінителём?

– Хто вам таке гварив? В основі нї, але лем в основі, кедь то хочете знати. Вшытко насвідчує тому, же про нас є взацнїшый чоловік, котрый має жывот перед собов, як чоловік, котрый уж має скоро вшытко за собов. Така є реалность в днешнїм світї а з тым ся уже не дасть ніч робити.

– Но тото! Я собі думам, же то не є так а же ся треба справовати подля моралного прінціпу.  Ту іде предсі о людьскый жывот! Вам ніч не говорить Гіппократова присяга?

– Яснї, яснї, справуєме ся і подля того, але лем даколи. Знаєте, жебы люде не повіли…

– Не маєте правду. Раз кликала моя сусїда санїтку ід вісемдесят пять рочному хворому, но а санїтка пришла до десять минут.

– До десять минут? Так то мусила быти нагода.

– То была реалность, не нагода!

– Я мушу знати лїпше як вы, ці то была нагода або нї, я ту роблю а знаю якы ту суть порядкы а не вы! Будь почекаєте на санїтку, або сі го лїчте сам, вы мудерлант єден!

– Добрї, не гнївайте ся уж.

– Але знаєте, інтересовало бы ня, што сьте наварили хворому на обід?

– Пирогы.

– Пирогы хворому? Страшне!

Прудко зложыла слухатко телефону. Моя надїя на скорый приход санїткы ся скоро розплынула…

1 2 3 4 30