100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІІ. часть (рецензія)

Назва теперь выданой книжкы ся споює з меном Марії Мальцовской, єдной із найзнамішых прозаїчок сучасной русиньской літературы по роцї 1989 на Словакії. Мальцовска є знама главно вдяка творам, як Під русиньскым небом (1998), Русиньскы арабескы (2002) і высоко оцїнёваной книжкы Зелена фатаморґана (2007). Велике значіня мало тыж єй редакторьске, публіцістічне і перекладательске діятельство.

У 2007 роцї приспіла выданю першой части задумованого проєкту – 100 вызнамных Русинів очами сучасників, у котрім собі дала задачу представити точно 100 найвызнамнїшых русиньскых особностей, котры ся заслужыли о розвиток русиньской културы, літературы, історіоґрафії, языка, наукы ці уменя. В роцї 2009 був выданый і другый том того проєкту. Зоставителька плановала в будучности приправити і публіковати ай далшы два части того проєкту, але за рік по довгій і тяжкій хвороты у 2010 роцї вмерла.

Новый предложеный текс – ІІІ. часть высше уведженого проєкту – є дїлом зоставителя Мґр. Александра Зозуляка, русиньского возродного актівісты, выдателя і шефредактора першых пореволучных періодічных (Русин і Народны новинкы) і неперіодічных выдань в русиньскім языку на Словакії. Він вырїшыв докінчіти Мальцовсков зачатый проєкт-публіклацію 100 вызнамных Русинів очами сучасників. Текст ІІІ. части той публікації творять профілы вызнамных Русинів актівных у літературознательскій ці языкознательскій науцї (Елейн Русинко, Анна Плїшкова, Кветослава Копорова (публіцістіцї (Александер Зозуляк, Анна Кузмякова), вытвырного уменя (Михал Бицко, Андрій Добош, Андрій Ґай) і в іншых областях, котры суть споєны з Русинами.

Окремы профілы дають основны біоґрафічны інформації о вызнамных особностях і їх актівности вєдно з предложеным образовым матеріалом. В дакотрых припадах є біоґрафія даной особности зроблена у формі розговору, в припадї авторів літературы суть профілы доповнены урывками з їх літературной творчости, вытварників – укажков даякого їх умелецького образу, науковцїв – обалками дакотрых їх знамых публікацій.

Третя часть проєкту 100 вызнамных Русинів очами сучасників є достойным надвязанём на цікл Марії Мальцовской. Публікація заінтересує нелем людей, што ся занимають русіністіков професіонално, але і обычайных людей, котры сі хочуть розшырити свій розляд.

Задумованый проєкт – 100 вызнамных Русинів очами сучасників – у котрім собі дала задачу ПгДр. Марія Мальцовска і продовжує в нїй Мґр. Александер Зозуляк представити точно 100 найвызнамнїшых русиньскых особностей, мав бы ся завершыти послїднёв (четвертов) частёв профілами 25-ёх вызнамных Русинів у будучім роцї. А є потїшытельне, же приправа четвертой части уж є у фазї закінчіня, также уж лем єй схвалїня і фінанчна поміч суть важны про єй выданя.

Думам, же третя і четверта часть представлять значну часть найвызнамнїшых особностей меджі Русинами, але не претендують на вычерпность і до істой міры суть дїлом субєктівным. Бо хто обєктівно встановить, хто є тов вызнамнїшов особностёв Русинів, а хто меншов?! Ту ся дасть сполїгати лем на зналость особностей Русинів двома едіторами того проєкту. Перечітайте собі даны публікації і посудьте самы. А хто ся чує неузнаным, так то не є дїло схвалности едіторів. Їм ішло о снажіня выбрати з того найлїпшого, што меджі особностями Русинів маме з минулости, але і в сучасности.

Мґр. Михал ПАВЛІЧПгД., Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Едітор: Александер Зозуляк

Назва книжкы: 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІІ. часть

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-23-0

Почет сторинок: 120 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Осїнь
Розпалене лїто одышло
Одлетїли далеко то теплой чужины птахы
Як молодіця, кедь перезлече білы свадьбяны лахы
до фаребного кроя
І лїсы інакше ся строять
Стромы надале як вояци
гордо стоять на своїм пляци
Лем уніформы зелены
вымінили за жовты мідяны, червены…
Баревне листя шумить, трепоче,
переблискує на сонці
І кедь не хоче
Іщі ся тїшать мої очі, покы начісто
впаде на землю послїдный листок
Сонце посмутнїло
Не грїє старов силов
Джмуркать на нас отупно, просто…
Зато вітер частїшым гостём –
розколисав конаря стромів
Дїти утїкають зо школы домів
з ташками на плечах ку своїй мамі
Забыли на чляпканя в банюрї
Яка міла в дїтячій натурї
безстаростность і бажіня за новотами
Вшытко спомалює
Молга ся біло перевалює
понад долины зрана
Груда на поли чорна, зорана
недавно жывила жыто
Скоро перешло лїто…
Холодный доджик ситить
Звістує – треба ся приправити
Квапля за кваплёв з даху квапкать
В садї червены запалены ябка
ся просять – возьте нас! І мы на шорї!
Мама знову розпалює дров, у пеці горить
Напече колач а вшытко пахне моїм краём
Материньскым сердцём
То любов з нима
Дораз наступить зима

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (3)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 3)

Тот дикый корназ, што ся Міркови приснив, мать ся нынї стати жертвов ёго пушкы. І йде просто ку Марковым млачкам, де ся сходжать на лїсову купіль повшеліяка дичіна. Але найвеце дикы свинї! Схылёвало ся ку першому вызначному уловкови. Ёй, то є напятя і невысловнї інтересантне очекованя. Перебираня в мыслї тактікы наступу проти нїмого, но небезпечного неприятеля. Жебы неприятеля? Но гей, требало бы звіря любити, але як го хочеш застрїлїти, а то не встигнеш, так він ку тобі не мать часу на ласку. Ёй, то є напинак! При збираню грибів то як вік не зажыєш. Але… Є то вшытко таке інтересантне, необычайне. Главнї дых лїса. Кедь ідеш на полёвачку, так стромы в лїсї дістають інакшу фарбу. Ай земля пахне інакше. Природа має інакшый дых… Або ты сам інакше дыхаш і чуднї пахнеш? Хто ходить по природї в змыслї охранярьскім, не годен успохопити змысел полёвницькый. Вынятком ся каждым кроком у приближованю ку Марковым млачкам ставать Мірко. Є ту момент вшыткого забытя! Мімо… окрeм стада дикых пацятин, котрый уж… Тихше… Пушча долов із плеча… Опатернїше пущай крочай, бо ся годни сплашити. Уж їх видно, уж їх мам! Але котрого на самый перед? Мій нянько быв колиська першый шіцер, жебы я не потрафив холем до єдного ёго слїду стати? Сам собі докаж, же єсь шыковный быти ай охранярьскым передником ай чорным пушкарём подля родинной традіції. Бруум, бруум, бруум, бруум…

– Што робити?

– Стрїляй!

– Пушка не фунґує.

– Та втїкай!

– Де?

– На строма!

– На котрого?

Найблизше ся в легкім вітрику трепетали листочкы розконареного глогу. Же є то праві тісячігловый гліг, спознав Мірочко аж як на нёго выскочів. Ёй, то є зажыток! Не смійте ся, бо то щі веце болить. Але ай так є лїпше мати сто ігол в гудзіцї як прийти домів без рукы або без ногы.

– Ратуйте! Хто видить, хто чує!

– Стрїлив бы-м, але пушка дикови під лабами.

– Туре! Туре, брыдото пекелна!

І дикый корназ наіснї, же уже турать одыйти, но ту… Чудо! Бу-у-ум! Твердый выстрїл із шыковного ґвера, бо корназиско такой припав ку матери земли і зачала із нёго кров форкати.

– Мірку!

– Хто то годен быти?

– Ту-м, ту-м!

– Віджу тя, лем iщі долов не сходжай!

– Бу-у-ум! Друга рана – корназ ся розпростер. Ех, то є шыковна пушка!

– Хто є там!

– Хто же бы? Я!

– Хто я?

– Не познаваш?!

– Ага, то не пушка шыковна, але стрїлець

Споза лїщін ся вырісовала Йокова постава…

Шкода далше потім набивати, абы уповісти вшытко. Як тяжко Мірко із глога сходжав на землю, же гнедь ся пришло на то, же Міркова пушка была заїщена і так дале і тому подобнї. Єдинов а найцїннїшов девізов Міровой полёвницькой і стрїлецькой скушености зістало зарїкнутя ся од полёваня. Дарьмо го пересвідчовав ай самотный Йоко.

– Йоку, нїт!

– Чом?

– Нїт, тай готово!

– Але не будь сралё!

– Знаш чом? При полёваню ті на бережку весело, а як зайдеш на долину, та якоська плашно. Радше я буду частїше на грибы ходити.

– Якый там коло грибів адерналін?

– Йоку, не адерналін, але адреналін.

– Та няй ті буде…

– Мі, Йоку, є мілїше грибарьство. Позерай! Ходиш собі, ходиш, ту ся ввізриш, там ся ввізриш, і збачіш свою полеготу. Нїмый є то світ, але дує до тя радостёв. Не правду гварю?

Йоко похопив, же із Мірка полёвника нїґда нихто не выкресав і не выкреше. Пушкарём ся треба народити.

– Так му треба, холем мі у ревірї не буде звірину плашити. А до резервы дістав од Мірка ай далшу пукалку. Про грибаря є непотребна.

Но Мірко ся не переінакшыв лем так з нічого ніч, же му встряло до заду даскілько ігол із глога. Нїт, нїт! Закололо го то властнї аж у головцї ёго. Розпамятав ся на школьску науку, на слова учітелїв природознавства і біолоґії. То вни пересвідчіли своїх школярїв, же жывот чоловіка є красшый, кедь собі люде подумають на жыву природу, на звірину аж по найменшого хробачка. Мірко то попробовав высвітлити Йокови, но не дало ся.

– Мірку, не бісїдуй мі ту дурніцї, же чоловік походжать із налпы – опіцї!

– Із налпы нїт, але нашы давны предкове были подобной файты, як днешнї опіцї.

– Хто ті то повів?

– Так повідав Чарлз Дарвін.

– То є ваш шеф? Та му повідж, же чоловіка створив Господь Бог а доволив му жывити ся мнясом звірины. Позерай, Мірку, я наконець налпы не стрїлям, лем тото, што по стромах не лозить, але землю рыє.

– Дость! Баста! Далше так не буде!

Мірко ся затяв. Перестав до властной корчмы на пиво ходити. Хлопи вшытко успохопили так, же то із ганьбы, бо го дикый корназ выгнав на глога. Но у Міркови зачав ключіти інакшый студник, дочіста інакшый, аж ся тому сам зачудовав. Ай Йоко ся тому зачудовав і зарїкав Міркови, чом меджі хлопів на пиво не выйде.

– Дичіна із тебе, Мірку – камарате, людчіну выгнала?

– Нїт, Йоку любый, я сам із себе хочу дичіну выгнати, бо-м у собі спотворив природу. Хочу быти такым, як мі пасує, а не такым, на якого сі на ня люде привыкли.

Йоко спохопив, же з Мірком штось важне ся дїє. Ах, тоты охранярї! Вшыткы довєдна суть чудаци.

– А што же теперь важиш робити?

– Но, наприклад, буду на грибы ходити.

– А в зимі? Хочеш снїг із стромів стрясовати?

– Через зиму буду квіткы поливати.

– Чудакови ся не треба чудовати, бо сам пак тото чуда набереш до себе. Ёй, я ёго лелію белаву.

Тай зачала ся Міркова грибова епопея. Зачатком юла по теплых доджах взяв чіжмы на ногы і пошатовав на Росоханю. Неувірователна сила буковых грибів! Запахів, як повідають Лабірчане. У передішнї рокы нїґда тілько не назберав. А може зато, же мало ходив. Повный кошик! А то перешов іщі лем половину пляцу. У обношеній вітровцї напыцяв забыту іґелітову ташку із ТЕСКА, а наконець ай вна ся наповнила.

Од самой радости чоловік аж ухляне. Сїдать під сосну, кладе перед себе повный кошик. Што повный… Верьховатый кошик буковых грибів і набиту ташку.

– Выстав єсь од ходжіня і схыляня, але повный-сь щастноты. Нач голову забивати дурачінами, кедь день ті нукать твоє властне щастя. Глядай і найдеш. Але глядай таке, што сам од себе хочеш глядати, а не беззмыселности, якы ті другы люде нукають, або ті властный дух підшмарить у невгодну минуту. Бодай тя панбіг полюбив, ты дурняку недурный.

– І Міркови, верабоже, же гей, – украла ся з ока слыза і цяпла му на руку. Што ня то хваче, тадь я ся ізслызив?

В тім моментї зачув із сосновой зеленой куделї чуднаке захіхнутя.

– Хі-хі-хі-хі!

Смотрить догоры, но никого не видно. Хто є там? Луп! Дістав антлаґера! Хто там бавить шаленого?

– Хі-хі-хі-хі!

– Ей, кедь я возьму до рук камінь, піде дахто до доктора.

– Радше сам ты ідь. Але до очного.

– Я щі, хвалабогу, добрї віджу, лем тебе, потворо якаська, не годен єм ізбачіти.

– Так ся лїпше посмоть за себе, бо станеш на три красітованы буковчакы.

– Справды, же гей: буковы, три, з грубыма корїнями і свіжы без єдиного червачка…

– Хто єсь? Укаж ся!

– А не шмариш до ня камінём?

– Тадь єсь спомічна, гейже?

– Хі-хі-хі-хі! – і указала ся му.

– Вывірка?! Хто тя навчів бісїдовати?

– Гадай!

– Ты єсь чародїлніця.

– А ты чародїлник. Каждый сам про себе чаровати має. Любить ся мі, же єсь сам себе нашов, двойногачу. Перестав  єсь до звіряти стрїляти а то ся нам любить.

– Кому вам?

– Хі-хі-хі-хі!

– Чекай, де втїкаш?

– Трим ся в щастю і зась приходжай! А не забудь быти добрым і мудрым. Чав, Мірочку, чав!

– А чом єсь до ня шмарила шішков?

– Бы єсь не забыв, же зачінаш быти лїпшый.

Вам ся щі не стало, же даколи ся вам дашто привидить? Де є тота шішка? Одразу їй ниґде не є. Або ани жебы не была? А досправды, же будете то покладовати за чудачіну, кедь од ня учуєте таке дашто як, же Мінё Чучрава ся передо мнов залав, же грибы мають свою бісїду. Гварю му, Міню, не вірю. Же гей, та гей і не дав собі повісти.

– Слухай, пояснять, найдий шыковного гриба, ляж собі коло нёго і чекай на хвілю, покы не задує благый лїтнїй вітрець.

– Но а што далше?

– Кедь вітор гриба заласкоче, зачуєш такый звук, як кедь капка воды шлюпне у млачцї.

– Сомарина! Не вірю!

Але Мінё стояв необломнї за своїм тверджінём, аж єм тому блазнови зачав не же лем  вірити, але одразу мі быв камаратьскішый.

(Текст буде продовжати о тыждень)

Юрко Харитун: Наш край – наш рай (рецензія)

Автор выданой книжкы Юрко Харитун є єдным із найоблюбенїшых і найоцїнёванїшых поетів сучасной русиньской літературы на Словакії. Харитун є автором ряду зборників поезії, спомяньме главно зачаткы  ёго творчости у зборнику Гуслї з явора (1995) і цікл зборників поезії з назвами: Мої жалї (2010), Мої сны (2011), Мої незабудкы (2013) і Мої надії (2014). У зборнику Мої жалї є главнов темов вырївнёваня ся з травмов, котру запричінило примушене выстїгованём ся з родного села про ставбу водной гатї Старина. А за тоту публікацію у 2012 роцї став лавреатом найвысшого оцїнїня – Премії Александра Духновіча за русиньску літературу од Карпаторусиньского научного центра в США.

Далшов вызначнов частёв Харитуновой творчости суть зборники русиньского фолклору, ку вызначным творам належыть зборник дїтьского фоклору Дякую, мамко! (2017) і зборник народных співанок Нашы співаночкы як дївчат віночкы (2018).

В новім зборнику з наввов Наш край – наш рай Харитун презентує десяткы стишків короткого розсягу, котры мож задїлити ку рефлексівній, любовній і інтімній ліріцї. Многы стихы суть чутєвым вызнанём, а адресатами почутків є природа Харитунового родного краю, авторове одношіня к акту творїня і писаня стихів, частым мотівом є тыж любов ку женї ці чоловікы вообще. Лірічный субьєкт Харитуновых стихів інтерпретуєме як есенцію поета, котрый у своїй поезії презентує шпеціфічне вниманя каждоденного світа, зачарованость природов і виджіня детаілів, котры нормалным оком не видиме. Стихы вказують на автора як на „неполїпшытельного‟ романтіка, котрый наперек вшыткым неґатівным скушеностям і жывотным ранам (выстїгованя з родного села) все докаже позерати на світ быз затерпкнутости ці неґатівных проявів.

То але не значіть, жебы автор у своїх стихах не робив і з такыма емоціями, як є смуток, носталґія ці жаль за старым домівством, в зборнику ся находять і такы стихы. Авторове творче літературне діятельство є у стихах описане як іста прихогіґіена ці способ вырївнёваня ся і приниманя реалности, іде тыж о потребну самореалізацію – така є основа автора. Ай кедь новый зборник обсягує словне споїня „наш рай‟, у стихах ся проявлять особне ці обще людьске одношіня ку природї і дїдовизнї, як бы служыв на ославлёваня родного краю з цїлём укрїпити народну ці реґіоналну ідентічность, зборник представлять поетове особне вызнаня на высокій умелецькій уровни.

Мґр. Михал ПАВЛІЧПгД., Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Автор: Юрко Харитун

Назва книжкы: Наш край – наш рай

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-24-7

Почет сторинок: 88 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Вышла нова книжка Юрка Харитуна: Наш край – наш рай (АРК 2020)

               В авґустї 2020 вышла у Академії русиньской културы в СР книжка Юрка Харитуна з назвов Наш край – наш рай.

 

 

Автор: Юрко Харитун

Назва книжкы: Наш край – наш рай

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-24-7

Почет сторинок: 88 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Недїльны балады: Меланія Германова

Завість материньска

Прекрасна то дївка была,
Нїт де правды дїти,
А як ся носила
По тім білім світї.

Не знала, хто єй мамочка
І скаль ю взяли,
Не старала ся дївочка,
Же ю прозывали.

Парібків ай женачів
Каждый день зводила,
Покля небога копыля
Собі не придбала.

Чуджім людём підшмарила
На другім валалї –
Так ся найдушкы збавила
І дале гуляла.

Чуджі люде з копылочков добрї выходжали
І порядну з нёй дївочку они выховали.

А Ганїчка, єй дївочка
До красы выросла –
Білы личка, чорны очка –
А струнка, як сосна.

Гайник Юрко бы дав зато
Сердце ай душу –
„Я тя, дївче моє злате,
Веру, взяти мушу.‟

Ганїчка сі, співаючі,
Працов зарабляла,
Єй мати зрана до ночі
Пила і гуляла.

Дївка росла і краснїла,
А мати старїла,
Ани сама не збачіла,
Як пошкареднїла.

Хлопи ю уж обходжали,
Хоць їх і зводжала,
А бабы за нёв плювали –
Так, веру, допала…

А Ганїчка, властна дївка,
Як ружа червена –
„Лем почекай, ты, копылько –
З світа тя зожену…‟

„Подьме, дївча моє міле –
Ягодок назбераме,
Барз ся мі їх захотїло.‟
„Назбераме, добрї, мамо.‟

„Дай мі руку, бо-м, выстала,
До грунка іти не можу.‟
„Не старайте, люба мамо,
Помалы – вам поможу.‟

Як ся на вершок дістали,
Дївку зо скалы дрылила,
Лем ся престрашнї озвало:
„Збогом, мамочко преміла…‟

„Ганїчко.‟ Такой скоренько
Скочів єй Юрко зо скалы,
Уж їй не било серденько,
І ёго тыж перестало.

Лем вітор тихым шепотом:
„Чуйте, нечістая сила –
Ту свою властну дївочку
Мати зо скалы дрылила…‟

Скалу люде обходжають,
Ту мати збыхала,
А люде ю проклинають:
„Ты не мати – скала.‟

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (2)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 2)

А так сьме ся із Мірком кінцём юна выбрали на Росоханю, де єм знав о сімдесятёх двох курковых місцях. Хлопи приповіли, же уж зачали рости, так подьме ай мы. Мірко ся зарадовав, гі мала дїтина.
– Йоку златый, я ті красно дякую. Ты знаш, же я іщі у жывотї курку не нашов?
– Якогоже ланца у тім лїсї робиш, тадь єсь скоро каждый день до рока у лїсї а ты щі курочку од корїня нїґда властнов руков не оддїлив? Так абы єсь знав: днеська ся ті то стане. Мірко мі высвітлює, яка є латиньска назва куркы і назвы далшых грибочуд. Указує на вершкы буків. А посмотрий ся, ген має свою дуплю дятель. Знаш, як ся зове по латиньскы? І высвітлює безперестанно. А знаш, Йоку, же у тій локалітї гнїздить орел ґая червена? Лемже ті не можу указати де, бо гнїздиска мусиме утаёвати.
Меджітым сьме ся приближыли ід покривленій старій березї, при якій так на два метры ізбачів єм обровиту курочку. Што там курочка, але негораздна курчиско! Її запах єм завітрив уже надалеко і чекам на Мірка, же звискне од радости і попершыраз у жывотї буде мати радость із почутку, же сам обявив достойный екземпларь грибового чуда. Але де же! Зачав молоти о тім, як Японцї одобрали із руськых лїсів землёвы щепы із грибовым підгубём і чекали, же ся їм то прийме, але даремны были їх надїї. А гварить мі: а знаш тото присловко? Даремна надїя – побила Матїя. Чув єсь то?
– Нїт, не чув. А ты не видиш даґде наблизь курочку.
– Нїт, Йоку, не віджу.
– Так дость! Ани крок веце, бо на ню ступиш.
Также так є то із охранарями – ходити на грибы а ку тому щі на курочкы. У тоту юнову суботу сьме їх назберали выше пятнадцять. Не вірите? Попросьте ся Янка Патолокового, з якым сьме ся стрїтили коло Тополёвого потока. Мы уж ся вертали, а він щі лем до лїса крачав. Тыж є то добрый куркарь, але на роздїл од мене мать тоту невыгоду, же я ёго курковы місця у вышняньскім хотарю познам, лемже він мої нїт. Я ёго седмоградьскы дзвоны! Кедь мі купите, хлопцї, фляшкову десятку ай великый фернет, та вам то повім. А уж є ту Штефан Мыцька, так кліче на качмарьку:
– Марько, наллїйте нам ту сто гнївачіх палїнок!
А я можу повідати… Янко Патолоків так позаторік іде собі скоро рано спішным кроком повыше валалу, а я сиджу на бережку коло мостика і покурюю собі. Є одты красный позерунок на Бенів грун. А тот, як відїв, же я курю, такой давай ай ёму, бо він вечур не встиг купити, а теперь у склепі іщі заперто. Тай куриме, тай гварить, же рад бы курковы місця обсмотріти. Гварю му, няй бы брав ай мене з собов, але Янчиско та де-де! Но, та ся ту май, гварить. Ах, я твого антлаґера, та ты так? Не хоче мі свої міста  указати, але і я бы інакшый не быв. Як увышов до лїсной дебрї, та я за ним. Потихонькы, потихонькы, бы-м не став на суху голузь , жебы єм ся не проздрадив. Де він ся згынав і знимав курочкы, я там давав свої значкы. Моменталнї мам обшацованых тристодвадцятьсім курковых місць.
– А оплатило ся бізовнї… Гейже, же гей?
– Ой, вера же гей.
– Але за соціалізму было веце грибів. Гейже, же гей?
– Де там! Веце тайных шандарїв было хыбаль.
– Теперь веце злодїїв.
Хлопи, хлопи… Злодїїв было фурт єднако, лем ся о них не знало.
Повісте собі, што то на грибы, або на курочкы ходити. Тадь все дашто до кошаричати шмариш, хоць лем даяку лишочку. А я не так… Я кедь ся выберам на грибчата, нїґда ся допереду не хочу сповідати і радовати, же дашто найду. Хоць потаїмно уфам, же запорожнё ай днесь не обыйду. Притім ся дісціплінованї зарїкам перед великов передчаснов радостёв. Нїт, нїт! Лем ты почекай, як божічко дадуть і аж потім ростий од радости, же єсь нашов першого. При збираню грибаків ся з ня ставать віруючій чоловік. Не жебы-м ся молив і клякав коло каждого пняка, при котрім підойму із господнёй землї тото неописателне чудо, але чім повнїшый кошик маю, тым єм спокійнїшый. Забуду на незгоды із сусїдами, на свою самоту і на вшеліяку людьску планоту. Ставам ся легкым голубом із маленькым щастным сердцём, про котре своёв неперебігаючов  ся віров вытварям море щастного поратунку. Допереду абы я ся сам із собо пасовав, же днесь справды найду, так то нїт. Наконець за тоты рокы уж приближнї розознам, коли мож найти чудо грибів, а коли лем позлегка.
– Але, але… Як выкрочіш на грибы, та прецінь лем треба быти оптімістом.
– А што то значіть?
– Но, же треба вірити, же штоська лем найдеш.
– Нїт, нїт.
– Якже нїт? Ґарантую, же гей!
– Кедь повідам, же нїт, та нїт! Бо як ты ся сам собі допереду прибестетуєш, же наіснї найдеш, а потім-бобырька, та тя од того зачне сумлїня колоти.
– Чуй? Така баламута?
– Я як рушам на грибы, та єм найскромнїшый чоловік у валалї. Але полёваня… То маленько інакша карта.
А турісты лем пруть та пруть. Медведжа лаба жыє гостями.
– Приємный добрый день.
– Доброго здравя ай вам! А одкы же будете?
– О, мы аж із Чеськых Будєёвіць. Минулого року у вас одпочівали нашы сусїдове а вам зробили добре реноме, так сьме ся того року до Буковскых верьхів під Бескид пришли попозерати ай мы.
– Так будьте іщі раз вітаны у нас! А што бы сьте рады на обід?
– Чули сьме, же приправлюєте бравурный русиньскый ґуляш. Є то правда?
– Такой го будете мати на столї.
Вночі Мірко Кереканіч не годен з того вшыткого заспати. Не жебы од страплености, але од щастя. Будить Мілку… І хоць їй не знає што повісти, панькать єй, абы не заспала, але жебы із ним довєдна смотріла через облак на звізды і абы повторёвала слова „єм щастна, єм щастна…
– Што єсь ся так зацнивлив?
– Хваче ня то!
– Обявив єсь у теренї даяку нову ростлину?
– Став єм, Мілко, до щастливой ступляї.
– Хыбаль тя працовнї дали на высшый столець?
– Пек бы му быв! Обявив єм нову дімензію жывота, жено моя!
Мілка заспавать од цїлоденной біганины помеджі рештавраціёвы столы. Тадь Медведжа лаба од рана до вечера натрїскана гостями із Польщі ай із Чеська. Але Міро їй не давать уснути. Слухай, слухай… Но, што же, охранарю мій? Природу охраняш а властній женї не дожычіш одпочінку. Но він не внимать ніч, окрем себе. Серьёзнї высвітлять, же перестане од Йока Березнянина выкуплёвати дичіну, бо собі забештелёвав начорно од Українця пушку із тлумічом, тай зачне сам ловити штиріножцїв на мнясо про свою турістічну їдалню.
– Ты хыбаль удурів! Тадь тя можуть заперти!
– Мій нянько быв колиська першый шіфер, а я што?
– Ты-сь природный охранця.
– Якбы отець жыв, та бы ся за ня акурат ганьбив! Але небіжчікови ганьбу робити не буду, то мі вірь. Знаш ты, моя, што все знав гварити? Од лїса украдь, а перед хлопа кладь.
У захватї надїйного опянїня наконець Мірко уснув і дыхав на сомі такым легкым люфтом, як кебы ся проходжовав по лїсных гущавках. У сновім транзї ся одразу щастный маїтель рештаврації Медведжа лаба учув на хырбетї прекедвешного дикого корназа, якый із ним цвалать по луках попід Кычару. Цїлый валал на тоту зъяву позерать із заокругленыма ротами і очіма, а він, Мірко, за шуму яздецького вітра із піднятыма руками у правіцї з пушков здравить світ своїм „Ура!“
Прекраснї заокругленый дик ся го звідать:
– Но што, Мірку, мам розпростерти свої корназівскы крыла?
– Та якбы нїт?
– А поменуєш подля мене свою гостёвню?
– Іщі не знам, мушу ся порадити із женов.
Втім дик не вытримав таке понижіня і зошмарив гостиньского із своїх округлистых боків на паркеты під радіатор, котрый своїма ребрами выїмстив ся на Мірковім челї.
Побили бы тя седмоградьскы дзвоны! Рано на челї побелава платка! Та шыковна хлопина із каждой маркітности учінить радостну хвільку. Не даремнї люде повідають: Злож на кого мож. А Мірко то зложыв на ховзку подлагу у ночній купелни. Коло фрыштика му дорїкала ай Мілка.
– Што на тя, хлопе мій, надышло у нічну годину? Мусиш собі обстричі нохтї на ногах. Посмотрий ся, як єсь мі своїма нохтисками ізпоров лысти до кырве.
Мірочко їй высвітлять штоска в тім змыслї, же охранярї в рамках природного саморяджіня не хотять засяговати і нарушовати природну ровновагу.
– Не бав чудака, хлопе!
На такы слова ся не мож не погнївати! Лїк про утїшіня справдїшный хлоп найде  у корчмі. Лемже до властной не підеш! А де же? Та прецінь до лїса! Пушку до рук, властнї під ґерок, а йдеме.

(Текст буде продовати о тыждень)

Вышла послїдня книжка Миколая Ксеняка: Одповідж собі сам (АРК 2020)

               В авґустї 2020 вышла у Академії русиньской културы в СР послїдня книжка Миколая Ксеняка з назвов Одповідж собі сам.

 

 

Автор: Миколай Ксеняк

Назва книжкы: Одповідж собі сам

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-21-6

Почет сторинок: 96 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Миколай Ксеняк: Одповідж собі сам (рецензія)

Недавно умершый (1. 2. 2020 у Ружомберку) Миколай Ксеняк, родак із Камюнкы, належав до найстаршой ґенерації русиньскых авторів, але єдночасно быв і єдным із найактівнїшых. А треба підкреслити, же є лавреатом найвысшого оцїнїня – Премії Александра Духновіча за русиньску літературу од Карпаторусиньского научного центра в США

Ёго літертурну творчость мож роздїлити на дакілько частей: выховны байкы заложены на алеґорічній подобности (мож ту  спомянути зборникы Выбраны байкы, 2002; Углы погляду, 2011; Недоповіджене, 2018; Кошарик плодів, 2019 і іншы), тексты з дротарьсков тематіков (книжкы О камюньскых майстрах, 1994; Біда Русинів з дому ваганяла, 2002; Жменї родной землї, 2009), а в послїднїх роках главно ославны поетічны творы з характерістічныма властивостями оды (Формованя русиньской ідентіты, 2016; Резонанції на книжкы і події, 2018).

Цїла ёго літературна творчость діспонує нелем основныма функціями літературы, яков є умелецька і забавна, але і выховна і актівізачна, автор дає собі за цїль выховно впливати на свого чітателя, зміцнёвати і підпоровати ёго народну ідентічность і посередництвом своёй творчости інформовати о вызначных особностях і подіях із русиньской історії. Творчость М. Ксеняка є зато єднозначно народно-будительска.

Перша половина теперь выданого зборника під назвов Позаставлїня Русинів

Обсягує выховно-навчалны рефлексівны стишкы, в котрых автор роздумує над предками Русинів, котры ся усадили праві на ґеооґрафічній теріторії Карпат, причім од задумовань о зачатках народа поступно переходить до сучасности. Окремы тексты мають уж традічно велику кількости інформацій ці натяків на історічны події ці особности, Ксеняк тыж поужыв рідкосны слова з русиньской лексікы (ґеоґрафічны назвы, господарьскы терміны), зато зборник може заінтересовати нелем історічно добрї зорьєнтованого русиньского чітателя, якый докаже собі посмаковати над текстом, але і простого чітателя, в котрім збудить інтерес о далшы знаня.

В другій половинї зборника ся автор запрезентовав втогды найновшыма текстами з ёго байкарьской творчости, котры мож характерізовати поучінями о класічній езоповскій байцї з поетічных словників (значіть тексты короткой епікы, котры за помочі звірячіх ролей на основі алеґорічной подобности і персоніфікації крітікують людьскы характеровы властивости і недостаткы, на кінцї тыж не хыбує понаучіня, респектівно гуморный аж сатірічный авторьскый коментарь).

Ксеняк ся але пріорітно все замірёвав на актуалны сполоченьскы і народны проблемы Русинів на Словакії, а то платить і в тым припадї. У великій части укажок ся находить повторюючій ся мотів народной ідентічности, ці уж іде о голошіня ся ку русиньскій народности, поужываня русиньского языка або снажіня выкликати у своїх краянів к народно-будительскій актівности. Окрем ясных русиньскых тем, ту можеме натрафити тыж на постійны темы баёк, якыма суть крітіка бірокрації, алкоголізму ці слабой едукації, меджіґенерачны роздїлы ітд. Далшым роздїлом є і то, же Ксеняк не поужывав лен звірячі ролї ку высловлїню своїх посуджінь, але так само і реалны поставы з історії Русинів ці Словаків, як є Василь Турок-Гетеш, Михал Стренк, Еміл Кубек, Енді Варгол ці Людовіт Штур. Вдяка алеґорічній подобности Ксеняк раз скрито, даколи цалком прямо і без выкручань крітікує хыбыючу народну гордость, ханьбіня ся за свій родный язык ці непоужываня азбукы в писаных текстах. Автор без компромісів нелем насталять остре дзеркало крітікы, єдночасно ся але снажыть привести своїх краянів ку задуманю ся, ку порозумлїню, же мають міць змінити світ, лем треба ся актівізовати.

Найновша публікація уж небогого Миколая Ксеняка під назвов Одповідж собі сам є репрезентатівным зборником, котрым завершыв дві главны части авторовой цїложывотной творчости, а то жанер байкы і ославных текстів з тематіков із русиньской історії. З той причіны рекомендую, жебы найновшый зборник собі прочітало шыроке коло русиньскых чітателїв.

Мґр. Михал Павліч, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Автор: Миколай Ксеняк

Назва книжкы: Одповідж собі сам

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-21-6

Почет сторинок: 96 с.

Рік выданя: авґуст 2020

1 2 3 4 24