Выголошеный 6. Літературный конкурз Марії Мальцовской

Oд 2. септембра до 25. новембра 2019 Сполок русиньскых писателїв Словеньска у сполупраці з Академіёв русиньской културы в СР і Інштітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові выписує 6. рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской на найлїпшы творы в области поезії, прозы, есеїв і драмы в літературнім русиньскім языку.

Оріґіналны літературны творы в розсягу од 10 до 20 сторінок тексту (дотеперь ниґде непублікованы) може послати на адресу: ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы ПУ, уліця 17. новeмбра ч. 15, 080 01 Пряшів каждый автор од 18. року свого віку, жыючій в Словацькій републіцї.Конкурз є анонімный, то значіть, же каждый автор до обалкы з літературным твором вложить іщі єдну залїплену обалку, в якій буде ёго мено, призвіско, адреса i фотопортрет. Обалкы з менами і призвісками будуть розбалены председом пороты по оцїнїню конкурзу (буде го оцїнёвати тройчленна порота). Выголошіня выслїдків конкурзу ся одбуде в послїднїм тыждню децембра 2019. Найлїпшы роботы, выбраны одборнов поротов, будуть наслїдно оцїнены і опублікованы в часописї Русин.

Приправный выбор літературного конкурзу

27. юна 2019 дожыла ся вызначного юбілея – 55 років членка Сполку русиньскых писателїв Слвеньска доц. ПгДр. Анна Плїшкова, ПгД.

27. юна 2019 дожыла ся вызначного юбілея – 55 років членка Сполку русиньскых писателїв Слвеньска доц. ПгДр. Анна Плїшкова, ПгД.

Єдным з основных знаків народных рухів народів без властного штату є вызначна, ба аж домінантна роль културных актівістів. Такы актівісты – з рядів інтеліґенції, суть тіпічным знаком рухів безштатных народів без огляду на то, ці проходили в 19. або в 20. столїтю. Карпатьскы Русины – вєдно з Фрізами, Каталанцями, Кашубами, Лужицькыма Сербами і другыма – суть єдным з многых европскых народів без властного штату. Зато не дивно, же не штат, але якраз народна інтеліґенція од револуції в роцї 1989 і паду комунізму має заслугу на ревіталізації карпатьскых Русинів як самостатного народа.

Таксамо інтересным може быти порівнаня з рухом другых безштатных народів. Карпатьскы Русины суть унікатны в тім, же до процесу їх народного возроджіня было запоєных незвычайно много жен. У бівшости країн, у котрых карпатьскы Русины жыють (Польща, Словакія, Україна, Румунія, докінця і в русиньскій діаспорї в Сербії, Хорватії і США), жены были на ведучіх позіціях і помагали назначовати путь, по якій народный рух ся мав дале розвивати. Єднов з такых выразных особностей сучасной карпаторусиньской народной інтеліґенції є Анна Плїшкова зо Словакії.

Анна Плїшкова ся до ведучой позіції карпатьскых Русинів діставала лем поступно, хоць попозераючі ся до минулости, мож бы было повісти, же така еволуція была природным процесом. Народила ся 27. юна 1964 в малім містї Снина до родины, ґенерації котрой жыли в близкім селї Пыхнї. Якраз в Пыхнях, де жыли переважно карпатьскы Русины, мала Аня выходила першых пять клас основной школы. Далшу освіту здобывала в Снинї, офіціално в своїм роднім містї, яке од Пыхонь є лем шість кілометрів далеко, де денно ходила на другый ступінь основной школы і до середнёй школы – ґімназії. То значіть, же Аня уж од молодости была выховлёвана родічами і шыршов родинов під впливом русиньского языка і русиньской културы.

Тот факт але не значіть, же выростала в дотыку лем з єдиным языком або єднов културов. Наспак, офіціално ся народила в штатї, якый ся звав (аж до року 1993) Чехословакія, а хоць урядным языком в Снинї, де ходила сїм років до школы, быв словацькый, фактічнов lingua francа, т. є. языком дорозуміваня і каждоденной комунікації, жытельства того міста быв переходный западославяньско-выходославяньскый діалект, званый сотацькый. Наконець, і єй формалне школованя было языковым комплексом: навчалным языком в основній і середнїй школї были літературны языкы україньскый і словацькый, а попритім ся выжадовало, жебы школярї ся повинно учіли російскый а іщі далшый чуджій язык (в єй припадї то быв нїмецькый). Такы богаты языковы знаня были тіпічны про переважну часть карпаторусиньскых дїтей, котры выростали в повойновій северовыходній Чехословакії.

Окрем языковой комплексности, про даный реґіон быв призначным і вопрос народной ідентічности. Штат выжадовав, жебы каждый обчан мав у леґітімації записану народность. У тім часї были вшыткы Русины в комуністічній Чехословакії означованы за Українцїв (на совєтьскый способ). Зато і Анна Плїшкова ся стала членков україньской народностной меншыны в Чехословакії. Інтересовали єй языкы, зато не было чудным, кедь на высокій школї – Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафарика в Пряшові (1982 – 1987) собі выбрала штудовати шпеціалізацію словацькый і україньскый язык і література, і кедь єй першов роботов по скінчіню высокой школы ся стала редакторьска робота (1987 – 1990) в чехословацькій україньскій редакції тыжденника „Нове життя“. Треба припомянути, же переважну часть жытельства бывшой комуністічной Чехословакії не інтересовала їх языкова комплексность ани народна ідентічность, котры были сучастёв їх каждоденного жывота. Їх, в общім, пасівну позіцію к даным вопросам, найлїпше згорнула сама Аня:

– Про рядовых членів того етніка [карпатьскых Русинів], враховано моёй родины в етапі мого жывота звязаній з Пыхнями, вопрос їх народной ідентічности з розлічных прічін нїґда не быв темов дня.  Хоць дїдо, баба, отець, мама передали нам потомкам дїдовизну найхарактерістічнїшу про нашу етнічность – бісїду, но не споминам собі, жебы колись шпеціфіковали, яка то є бісїда. Дома сьме часом, главно од дїда і бабы, чули  о „руській“ бісїдї, о „руськых“ буквах, „руськых“ школах, „руськых“ людёх, „руській“ вірї, но за граніцями нашого села, кедь по скінчіню пятой класы Основной школы в Пыхнях єм до шестой класы стала ходити до недалекой Снины,… од сниньскых школярїв сьме часто на нашу адресу чули, же сьме „Rusnáci“. Тота назва нам… припадала як штось меншецїнне.

Анна Плїшкова дале говорить, же хоць ходила до школ, котры ся офіціално звали україньскыма, або до клас з україньскым языком навчаня, но „нихто нас нїґда не выховлёвав к даякій конкретній народній ідентічности“. Аж в послїднїх рочниках середнёй школы внаслїдку дакотрых індіцій была мотівована, жебы сама собі клала дакотры вопросы: „Чом наш учітель україньского языка і літературы свідомо неґовав середнёшкольскы учебникы привезены з Україны, якы сам охарактерізовав як „надміру тяжкы про нас“, і чом  намісто того нам давав інформації зрозумілым языком, розшырены о „містных“ писателїв і інтелектуалів, о котрых в україньскых учебниках не было ани рядка? Наслїдком того сьме собі мусили класти дакотры вопросы у звязи з народнов ідентічностёв містного жытельства, хоць одповідї на них не приходили. Фактом было, же ани середня школа з навчанём україньского языка у нас штудентів не укрїпила почутя україньской народной ідентічности. Але ани не выкликала нияку аверзію к україньскій народности, яку сьме мали пасівно записану  в леґітімаціях а актівно сьме ї практіковали так, же сьме ходили до україньскых клас основных і середнїх школ, што само о собі уж сіґналізовало нашу окремішность в словацькім (точнїше сотацькім) містьскім контекстї Снины.“

Пасівна – а властно і позітівна – функція україньской народной ідентічности у карпатьскых Русинів на Словакії ся зачала спохыбнёвати по нїжній револуції в роцї 1989 – по падї комуністічного режіму в Чехословакії. Часть містной інтеліґенції не была згодна з дотеперїшнёв сітуаціёв, у якій мож было жыти мултіязычно і узнавати веце народных ідентіт, што было цалком нормалным явом на початках рухів безштатных народів. Другыма словами, погляд, же дахто може быти сучасно Русином і Українцём замінив концепт народных ідентіт, де єдна неґовала (вылучовала) другу: або єсь Русин, або єсь Українець, але не єдно і друге.

З тяжков задачов діференціації ся мусила попасовати і Анна Плїшкова в своїй новинарьскій роботї в редакції тыжденника „Нове життя“, выдаваных „Культурним союзом українських трудящих Чехословаччини“ – културнов орґанізаціёв з еры комунізму, котра по роцї 1989 змінила назву на „Союз Русинів-Українців Чехословаччини“. За дакілько місяцїв зачатком рока 1990 взяла актівну участь в процесї народной діференціації як редакторка одповідна за двойсторінку україньскоязычного „Нового життя“, яка зачала выходити в русиньскім діалектї під назвов „Голос Русинів“. Кедь выдаватель того періодіка („Союз Русинів-Українців Чехословаччини“) ся не стотожнив із замірами редакторів одлишыти карпатьскых Русинів од Українцїв, Анна Плїшкова і єй троє колеґове мусили з редакції одыйти. За нецїлый піврік ся стала членков  колектіву новой редакції, яка зачала выдавати періодіка Народны новинкы і двоймісячник, часопис Русин. Обидва выходили лем в русиньскім языку (тогды некодіфікованім). Анна Плїшкова была заступкынёв шефредактора і редакторков Народных новинок і часопису Русин од їх зроду в роцї 1991 – до року 1998. В тім часї як языкова редакторка редіґовала публікації выдаваны орґанізаціёв Русиньска оброда, котра в тім часї была главнов културно-сполоченьсков  орґанізаціёв Русинів на Словакії.

Практічна новинарьска робота в редакції і выдавательстві примусила А. Плїшкову вступити до конфронтації з новыма вызвами звязаныма з формованём літературной нормы русиньского языка на Словакії. В часї, кедь была новинарьков і редакторков, брала участь у роботї над Орфоґрафічным словником русиньского языка (1994). В роцї 1998, кедь уж як высокошкольска учітелька зачала учіти на нововзникнувшім Оддїлїню русиньского языка і културы Інштітуту народностных штудій і чуджіх языків Пряшівской універзіты, кодіфікація языка ся стала іщі важнїшов темов. Од того часу єй карьєра была заміряна прімарно на академічну сферу: дале учіла русиньскый язык на універзітї, а вєдно з колеґом і ментором доц. ПгДр. Василём Ябуром, к. н., пізнїше і з ПгДр. Кветославов Копоровов, ПгД., выдала серію учебників русиньского языка про основны, середнї і высокы школы (позерай ниже публікації ч. 21 – 36). Кулмінаціёв єй робот на кодіфікації ся стала ревізія літературного русиньского языка вжываного на Словакії, котра мала зачаток у сполуавторьскім выданю ревідованых правил правопису (2005) і орфоґрафічного словника в роцї 2007 (публікації ч. 26, 27).

Як сьме увели, Анна Плїшкова была тїсно повязана з русиньскым народным  возроджінём на Словакії і брала актівну участь в процесї кодіфікації языка, зато не дивно, же якраз тот факт ся став центром єй научной роботы. У своїй дізертачній роботї під назвов Списовный язык карпатьскых Русинів : проблемы становліня, кодіфікації, акцептації і сфер функціонованя, котру написала і обгаїла в роцї 2006 під веджінём універзітного професора ПгДр. Яна Дорулї, др. н. зо Славістічного інштітуту Словацькой академії наук в Братїславі, аналізовала соціолінґвістічну функцію русиньского языка в розлічных історічных періодах, з бівшым акцентом на період по роцї 1995. Тота робота є унікатна в тім, же є першов дізертачнов роботов, котра нелем є о русиньскім языку, але є в нїм і написана. Академічны публікації Анны Плїшковой дотеперь были заміряны на лінґвістічны проблемы, главно на область словотворїня, і на соціолінґвістічны аспекты русиньского языка (публікації  ч. 1 – 20).

Четвертину столїтя Анна Плїшкова бере актівну участь у кодіфікації русиньского літературного языка на Словакії. За тот час указала велику продуктівность у научно-педаґоґічній сферї, а в роцї 2010 на Універзітї Я. А. Коменьского в Братїславі ся габілітовала на доцента. Од того року є на функції доцента русиньского языка на Пряшівскій універзітї.

Окрем научных тітулів, вызначным фактором успіху  будь-котрого културного і общественного руху є єствованя стабілной інштітуційной базы. Якраз у тім контекстї Анна Плїшкова взяла на себе вырїшалну роль у сферї карпаторусиністікы. В роцї 2008 ся стала директорков Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты. То є перша і зарівно єдина інштітуція універзітной уровни на світї. Під її веджінём інштітут понукать можности бакаларьскых, маґістерьскых і докторьскых штудій русиньского языка і літературы. Під веджінём доценткы Анны Плїшковой  інштітут од року 2009 орґанізує отвореный Научный семінар карпаторусиністікы за участи ученых із Словакії  і споза граніць, од року 2010 орґанізує Studium Carpato-Ruthenorum – Меджінародну лїтню школу русиньского языка і културы, в рамках інштітуту была сформована шпеціалізована Бібліотека карпаторусиністікы, а інштітут сполупрацує на базї підписаных договорів о кооперації з універзітами і їх научныма центрами заміряныма на карпаторусиністіку в іншых країнах, враховано Торонтьской універзіты (Канада). Кінцём рока 2015 Інштітут русиньского языка і културы ся став інтеґралнов частёв новой академічной інштітуції Пряшівской універзіты заміряной на проблематіку (язык, літературу, културу, реалії) трёх найбівшых народностных меншын на Словакії – мадярьской, ромской і русиньской – Центра языків і култур народностных меншин. Ёго базов ся стали до того часу три самостатны інштітуты Пряшівской універзіты: Інштітут русиньского языка і културы, Інштітут ромскых штудій і Інштітут мадярьского языка і културы, якы реалізують учітельскы і неучітельскы проґрамы навчаня заміряны на выхову прімарно учітелїв уведженых мінорітных языків про основны і середнї народностны школы на Словакії, але і перекладателїв і тлумачників. На челї уведженого Центра од року 2017 стоїть якраз Анна Плїшкова, яку в юні 2019 нова презідентка СР Зузана Чапутова собі выбрала (вєдно з Мґр. Петром Медвідём, говорцём Округлого стола Русинів на Словакії) до свого  порадного експертного тіму за русиньску народностну меншыну, што є таксамо вызначным оцїнїнём її дотеперїшнёй роботы у сферї русиньского языка, русиньского народностного школства і карпаторусиністікы.

Анна Плїшкова в тім часї ся дожывать вызначного юбілею – 55 років. Мы вшыткы єй вдячны як чоловікови нїжной душы, котра як така доказала забезпечіти міцну базу про професіоналізацію карпаторусиністікы. Мы пересвідчены, же під її веджінём і в сполупраці з її колеґами Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты  буде дале рости і процвітати.

Проф. Др. Павел Роберт Маґочій,

Торонтьска універзіта.

Шкурла, Миколай

Публікації

  • Odsúdení do raja: Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím (2004)

Публіцістічна робота:

Соціалістична Батьківшина (1958), Будівник комунізму (1962-63), Радянська Волинь (1962-63), Молодь України (1963), Огонек (1964), Нове життя (1964-75), Тон (1968-72), Дружно вперед (1964-68), Піонерська газета (1967), Podduklianske noviny (1968-74), Dukla (1974-2001), Východoslovenské noviny (1986-95), Kontakty Tesla (1984), Smena (1985), Roľnícke noviny (1988), Slovenka (1988), Naše slovo (1985), Týždenník aktualít (1983-87), Pravda (1982-84), Priateľ ZSSR (1981-84), Svet socializmu (1976-85), Život (1984-86), Вільна Україна (1967), Rudé právo (1986-87), Slovenský rozhlas – redaktor (1964-68), Slovenský rozhlas – národnostné etnické vysielanie (1980-84), Ukrajinský rozhlas (1981), Televízia Praha (1985), Lúč (1990-95), Народны новинкы (1992), ІнфоРусин (2001), Русский ВЕСТНИК (2006), Русиньскых народный календарь (2002), Plus 7 dní (2003), Úsvit (2003).


Жывотопис

Миколай Шкурла ся народив 5.1.1938 в селї Ладомирова, окрес Свідник. Кідь мав

вісем років, быв другаком на закладній школї і ёго родичі увірили, же ix чекать дашто красне в далекім ЗССР. Занедвого сідїв в накладнім ваґонї і смеровав до цїля з назвов Сенкевічовка.

Русины на Словеньску ся стали жертвов великого кламства, увірили, же ім буде на Українї лїпше. Русины увірили пропаґандї о райскім жывотї в ЗССР, на Україну тогды пішло веце як 100-тісяч Русинів-Лемків, к Балтіцькому мору веце як 250-тісяч людей. Року 1947 ся року 1947 ся по штатній аґітації стяговали на Україну Русины з окресів Пряшів, Стара Любовня, Бардїёв, Свідник, Стропков, Гуменне, Меджілабірцї, Снина, Спішска Нова Вес, Левоча – а і родина Шкурловых. Лакала іх ровна, уродна земля Україны, но не знали, яка буде реаліта.

На станїцї в Сенкевічовкі чекали довгы два тыжднї в доджі і в зиме. Чім дале до Україны їх віз влак, тым веце были депрімованы з того, што видїли: выпалене і зничены села і міста, розбіты мосты, дорогы…

В цїлї їх не чекало ніч лїпше, але было треба собі звыкнути на тяжкый жывот. За хлїбом было трба іти пішо або стопом на корбі авта выше 30 кілометрів до міста, де было треба на нёго чекати десять аж дванадцять годин. Школарї вставали за тмы і в двадцятьступнёвых морозох ходили до школы пішо і пять кілометрів.

Молоды і слободны хлопцї ся не могли змірити із тыма планыма подмінками. Нашли ся одважны, котры хотїли нелеґално перейти через гранїцї – векшынов ся то не подарило, лапили їх совєтьскы гранiчары і скінчіли в ґулаґох.

В другій половинї 50-тых років минулого стороча зміцнила актівіта за навертаня одстягованых до Чехословакії. Не было то легке, было треба выписати многы документы, писати жадости… і наконець одход до ЧСР было можне замітнути без причіны. О пару місяців родинї Шкурловых додали і третє одмітнутя, поміг їм аж окресный прокуратор в містї Торчин. Написали ліст прямо Нікітові Хрущовови до Москвы і так аж по пару місяцох могли родиче і брат Янко одыйти до Чехословакії.

Миколай Шкурла, будучій русиньскый дїятель і писатель, выходив закладну і середню школу, нескорче скінчів загально-освітну школу на Українї. По повинній воєньскій службі быв рядителём окресного Дому културы на Волинї. Грав в театралных суборох, учінковав в концертных выступлїнях і писав до тлачі і до розгласу. Вєдно з братом Мішком зістали во Волиньску і могли одийти аж о вісем місяців нескорше по родiчoх. На Словеньско дошли аж 6. септембра 1963. О пару десяток років нескорше Миколай Шкурла описав скушености і жывот одстягованых в книжцї Odsúdení do raja (Svidník, 2004). Окрім того быв Миколай Шкурла журналістом, писав і рихтовав справы, чланкы, інтервю, фейтоны, черты, новелы і різны репортажы, коментарї або задуманя. Автор довгорічно посилав свої тексты до різных новінок і часописів, в 60-тых роках быв редактором Словеньского розгласу і нескорше были ёго тексты публікованы тыж в Народных новинках, Інфо Русинї ці в Русиньскім народнім календарю.


Оцінїня

Шандалова, Людміла

Публікації

  • Ани бы сьте не вірили (2018)
  • Подьте, дїти, што вам повім… (2013, 2. выд. 2014)
  • Червеный берег (2016)

Театралны гры


Жывотопис

      Людміла Шандалова ся народила 21. фебруара 1964 в селї Залїсся на Українї своїм русиньскым родічам як друга дїтина, позад брата. В року 1966   ся зо своёв родинов вернула до рідного краю – до Свідника в бывшім Чеськословеньску, одкы єй родічі, як много іншых Русинів по войнї в роцї 1947 оптовали на Україну за лїпшым жывотом.
У Свiднику наступила до основной школы, а потім ся ту учіла ай на середнїй школї – гімназії, яку скінчіла в роцї 1982. Наслїдно продовжовала штудовати економію на Высокій школї польногосподарьскій в Нїтрї. В роцї 1986 єй закінчіла і здобыла тітул інжінїрь економії.
У функції економ робила довгы рокы на польногосподарьскім дружстві в Дуплинї, пізнїше єй економічны службы вывжывали ставебны і іншы фірмы. Од року 1997 дає економічны службы і фінанчне порадництво як подникателька. Є выдата, мать трёх сынів.
Іщі в часї середнёшкольскых штудій писала до школьскых новинок і была членков редакчной рады. По роках ся вернула к писаню, жебы свої емоції і сны выповіла дїтём, родинї, знамым, але ай незнамым, котры проявлять інтерес о єй творы.
Людміла Шандалова любила книжкы од дїтинства. В них находила оддых, забаву і жывотны правды, прожывала з героями їх судьбу, посередництвом книжок вникала до світа фантазії і снів. Може десь там ся народив і єй сон: стати ся нелем пасівнов приїмательков умелецького тексту, але ай сама творити.
Минуло од того часу много років. Кідь є сон міцный, він почекать на свій час… Тот час про Людмілу настав десь в роцї 2010, коли під впливом розлічных факторів і несподївань дістала ся ближе ку вопросу русинства і процесу оброджіня русиньской народностной меншыны, з можностями єй далшого розвитку в рамках Словеньска. Пробуджены емоціі ку свому родному – к материньскому языку ю наштартовали ку тому, же написала першый стих по русиньскы: Карпаты, Карпаты... За короткый час (в роцї 2011) ініціовала заложіня обчаньского здружіня тота аґентура, якого ся стала директорков. Головным цїлём здружіня є підпора русиньской народностной меншыны, захованя і розвиток єй културы, традіцій… В року 2011, перед списованём жытелїв тота аґентура зробила музику к поезії Людмілы Шандаловой і выдала ЦД із співанков Карпаты, Карпаты… ЦД шырила міджі Русинами з цїлём пробуджати їх самоусвідомлїня і привести їх к тому, абы ся офіціално голосили ід своїй народности. Поступнї пробовала дале писати в русиньскім языку. На самый перед ся хотїла приговорити найменшым – дїтём. Глядала можности і темы, якы бы малого чітателя ословили. Выслїдок на себе не дав довго чекати. В роцї 2013 єй вышла перша збірка поезіі про дїти під назвов Подьте, дїти, што вам повім…, котра є інтересна окрім іншого ай тым, же є писана двома ґрафічныма сістемами: азбуков і латинков.
В року 2014 была книжка про успіх міджі чітателями выдана другыраз. Єй стишкы дїти реґуларно декламують при різных нагодах, на декламаторьскых конкурзах, міджііншым і на конкурзї Духновічів Пряшів. Од року 2013, одколи зачали у Свіднику орґанізовати Русиньскый фестівал, Людміла Шандалова ся анґажує і ту – в области роботы з дітми, а в рамках фестівалу їм представює свої творы. На першым річнику фестівалу была зорґанізована бісїда ку приправлёваній книжцї:  Подьте, дїти, што вам повім, в далшых двох річниках фестівалу ся авторка пустила до написаня сценарїв дітьскых пєс: Приповідка з лїса а Wі-фінтена принцезна, якы были наштудованы школярами Основной умелецькой школы у Свіднику і представлены дїтьскій публіцї.
Авторка не перестала писати про дїти. В сучасности єй реґуларно – раз до місяця выходжають стишкы про дїти з набоженьсков тематіков. Вна сама їм говорить – малы молитвы. Надрукованы суть в православнім молодежнім часописї Iстина. Окрім іншого, пише і тексты співанок, поезію і прозу про дорослых, в роцї 2016 выдала книжку Червеный берег.

 


Оцінїня

Цїна А. Павловіча за оріґіналный прозовый або поетічный твір в русиньскім языку:

  • 2017 – за прозу Червеный берег

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2. місто (2018)
  • 3. місто: (2017)
  • 2. місто: (2016)

Харитун, Юрко

Публікації

  • Гуслї з явора (1995)
  • Мої жалї (2010)
  • Мої сны (2011)
  • Мої незабудкы (2013)
  • Мої надїї (2014)
  • Факлї горять (2016)
  • Дякую, мамко! (2016)
  • Здогадай, школярику (2016)
  • Діяґноза: фіґлї про дїти (2018)
  • Нашы співаночкы, як дївчат віночкы (2018)

Жывотопис

Юрко Харитун ся народив 17. юна 1948 в селї Остружнїця (окр. Снина). Учітель на пензії, котрый жыє і творить в Кежмарку. До Кежмарку ся переселив із своёв родинов в роцї 1970 і одтогды, аж до року 2008 свою професіоналну карьєту присвятив дїтворї в Лендаку як учітель музичной выховы і російского языка. Цїлым ёго жывотом го спроваджали дві необычайны жены – мама Анна і пізнїше манжелка Ева. Якраз тоты дві жены суть про нёго важны доднесь. Найвекшов опоров в жывотї му є толерантна і старостлива манжелка Ева. Першым ёго рецензентом є зась ёго мама, котра жыє коло нёго в Кежмарку. У высокім віцї є все чутливов і старостливов мамов свого єдиного сына, докаже ся з порозумінём люблючой мамы, но заєдно і крітічным оком попозерати на каждый ёго новый вірш. Якраз тым двом женам він присвячує і многы свої поезії. Про ёго жывот суть важны і дві музы – поезія і музика. Віршы, котры суть носталґіов за пережытым, балзамом на бессоны ночі, змыслом про далше рано… А кідь жаль стає нестерпным, бере до рук гуслї, котры суть хлїбом про ёго выпрагнуту, затлїту душу… Вылуджує тоны і в молзї темного вечора перед ним дефілують співаци – школярї і дорослы, котрых з тыма гуслями спроваджав. І ёго поетічны збіркы одкрывають таёмства чутливой души Юрка Харитуна, засмушеного поета, котрый дістав до жывота великый і необычайный дар.

Автор: Кветослава Копорова

 


Оцінїня

Цїна A. Павловіча:

  • 2014 – Мої незабудкы, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013
  • 2011 – Мої сны, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2011

Премія A. Духновіча:

  • 2012 –  Мої жалї, поезія, Пряшів, 2010

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2018 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто вєдно з Штефаном Сухым

Сухый, Штефан

Публікації:

  • Гірська вишня (1982)
  • Сонячна композиція (1987)
  • Русиньскый співник (1994)
  • Енді сідать на машыну вічности (1995)
  • Азбукарня (2004)
  • Слон на Кычарї (2007)
  • Незабудка (2008)
  • Азбукова мама (2010)
  • Аспірін (2006)
  • Третє крыло (2014)
  • Як Руснакы релаксують (1997, 2017)
  • Міст над ріков часу (2009)

Радіогры:

Добра вода, Склероза, Рулета, Хлїб душы отця Александра, Владыка або добрый ученик Хріста

Учебникы:

Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу СШ а Русиньска література про 4. класу СШ).


Жывотопис

Штефан Сухый ся народив 24. мая 1946 в селї Нехваль Полянці Сниньского окресу. Основн школу выходив у своїм роднім селї, середню Общо-навчалну школу в Гуменнім. По її успішнім закінчіню штудовав на Філозофічній факултї Універзіты П. Й. Шафаріка в Пряшові, де промовав в одборі україньскый – словеньскый язык. По высокій школї зачав редакторовати в пряшівскым радію. Од 1973 р. учів україньскый і словеньскый язык на строярьскім учіліщу в Снинї. Од другой половины 90-тых років 20. ст. аж до року 2008 быв методіком русиньского языка на Методічно-педаґоґічнім центрі в Пряшові. Дітям і русиньству присвятив свій цїлый жывот. Є автором даскілько русиньскых учебників: Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу ОШ і Русиньска література про 4. класу СШ.

Свою писательску путь зачав уж як штудент высокой школы. Тогды свої твори писав по україньскы. В тім языку выдав і першы зборникы поезії Гірська вишня і Сонячна композиція. Через тоты вытворы ся вертати до свого родного краю і ку близкым людям в нім, якых у своїм сердці утримлює з ласков дотеперь. В р. 1994 му выходить перша по русиньскы написана книжка поезій під назвом – Русиньскых співник, яков ся уж тогды запрезентовав як єдна з найвыбразнїшых особностей у літературі Русинів Словеньска в сучасности. Свої поезії і публіцістічны творы реґулерно друкує на сторінках Інфо Русина, Народных новинок, в колектівных зборниках, календарях і інде. Він є автором і далшых русиньскых зборників поезій про старшых – Енді сідять на машыну вічности і Аспірін, зборників стишків про дїтии: Азбукарня, Слон на Кычарі або Незабудка. Выдав і зборник гуморно-сатірічных повідань під назвов Як Руснакы релаксують. Мімо того приготовив і пару драматізацій гер про радіо і театер, котры у слухачів здобыии великый успіх.Як видно, поет, прозаїк, драматурґ і публціста Штефан Сухый є барз плодным і якостным автором. В сучасности автор жыє у Стащінї (окрес Снина), де мімо літературной творчости ся повинує садовництву і турістіці.

Здрой: Бц. Сілвія Лисінова

 


Оцінїня

Премія А. Духновіча: 2000 – Як Руснакы релаксують (1997)

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2015 – 1. місто
  • 2016 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто27

Смолей, Штефан

Публікації

  • Чудны думкы (поезія, 2005)
  • Не ганьб ся, Русине! (поезія, 2005)
  • Юрковы пригоды (проза, 2007)
  • Бескідьскы співы (поезія, 2008)
  • Нагода або судьба (поезія, 2008)
  • Людьскы радости і безнадїї (поезія, 2011)
  • Чудный світ (байкы, 2011)
  • Несповнены тужбы (проза, 2012)
  • Пригоды із нашых сел (проза, 2012)
  • Бурї над Бескидами (проза, 2012)
  • Афорізмы (поезія, 2014)
  • Великый слюб (поезія іпроза, 2014)
  • Співанкы з Під Убочі (співанкы, 2014)
  • Чудны пригоды (поезія, 2015)
  • Білы марґареткы (поезія, 2015)
  • Народны співанкы (співанкы, 2015)
  • Чом є то так? (проза, 2016)
  • Мамко наша (поезія, 2016)
  • Сценкы (проза і поезія, 2016)
  • Недописаны стороны (проза, 2016)
  • Обычайны слова (поезія, 2016)
  • Просьба і понука (поезія, 2017)
  • Рошківці – моё родне село (проза, 2017)
  • Нечекана навщіва (проза, 2017)
  • Запискы обычайного вояка (проза, 2018)

Жывотопис

Народив єм ся 13. септембра 1933 року в многодїній малорольницькій родинї в селї Рошківцї, Меджілабірьского окресу. Там єм выходив народну школу. До міщанской школы єм ходив у Меджілабірцях і в Жілінї. Наступив єм до Реалной ґімназії в Жілінї.З родинных но головно з фінанчных прічін штудії єм мусив предчасно скінчіти.

Наступив єм до завоу МОТО-ЯВА в Пазї, де єм ся выучів за обрабляча ковів. По выучіню єм там робив. По скінчіню воєньской службы єм наступив у 1995 роцї до заводу Вігорлат в Снинї. Спочатку єм робив як обрабляч ковів, а од року 1957 як референт выуковы кадрів. В Снинї єм попрі роботї скінчів і Середню промыслову школу стройницьку.

В 1959 роцї єм перешов робити до Меджілаборець, до теперїшнёго Лабстроя. Робив єм як конштруктер шпеціялных выробных пристроїв, пізнїше єм ся став ведучім того оддїлїня. Од 1988 року зо здравотных прічін єм перешов робити до заводной технїчной книжніцї, де єм робив аж до передчасного одходу до пензії в 1991 роцї.

Першы стишкы єм зачав писати в Жілінї і в Празї. Жыв єм скоро сам міджі чуджіма людьми а велика тужба за домовом і родным краём были про мене імпулзом зачати писати першы стишкы о роднім краю. Пару стишків єм написав і на воєньскій службі, но а потім уж єм не переставав писати ани в Снинї, ани в Меджілабірцях. Але зато, же єм писав свої стишкы в нашій русиньскій бісїдї, не были ниґде опубликованы.

В 1991 роцї єм зачав сполупрацовати з редакціёв Русин і Народны новинкы а ту зачали публіковати мої стишкы, повіданя і описы.

У своїх стишках, повіданях і описох ся замірюю головно на мінулость нашого народа. Думам, же так є добрї. Сучасность пережываме каждый своїм способом. Дасть ся фотоґрафовати, філмовати, малёвати і т. д., но мінулость дасть ся уж лем описати. І то часто лем на основі бісїды зо старыма людьми. Чім веце запишеме з мінулого жывота русиньского народа, о тївко буде богарша наша култура. Зато і моёв тужбов у своїх стишках, повіданях і описох є чім веце описати давно пережыты пригоды по русиньскых селах міджі нашыма людьми так, як нам о них говорили і говорять старшы люде із нашых сел.

Автор: Штефан Смолей


Оцінїня

Премія А. Духновіча – 2014 – Бурї над Бескидами (2013)

Сливкова, Гелена

Жывотопис

Гелена Сливкова, роджена Гупцеёва, народжена 6.1.1949 в Сташківціх, окрес Стропков. Свої спиванкы, пословіцї і людовы мудрости збірала од свого утлого віку од своёго дїда Штефана, народженого в Сташківцёх 1890 і бабы Марії, народженой в Солнику 1889 роцї, од своёго няня Василя нар. 1917 роцї і мамы Ілї нар. 1920 роцї іщі за І. ЧСР – з різных іх приповідок і записків, якы по них зістали. Сташківці веселила з остатныма ровесныками кажде рано до фрыштика при пасіню коров зо Странї. По скінчіню ЗДШ в Гаваї, укінчіла Середню економічну школу в Пряшови. Выдала ся в року 1974 i од того часу жыла во Свіднику зо своїм мужом Михалом, з котрым так само ходила на різноманїтны културны згромаждїня. Од року 1978 – 2004 робила в турістічнім руху, часто цестовала за границї і так само приїмала гостей із сусідных Славяньскых країн, де знова збірала іх спиванкы, пословіцї і людовы мудрости. На своїх потулках в рамках турістічного руху ся стрічала з людьми з різных кутів Словеньска, з котрых так само черпала людову мудрость, гумор і порекадла.  В рокох 1990-1994 вєдно зо своїма сынами Любошом і Славоміром были членами ціркевно-славяньского збору при Православнім цхрамі во Свіднику. Наспівали награвку Святой літурґії, яку высылать розглас пре народностны меншины.

Семанцёва, Петра

Публікації

  • Россыпаны рядкы (2013)

Жывотопис

Народила єм ся 20. новембра 1987 року в гуменьскім шпыталю, але жыю в селї Чертїжне, котре ся находить 42 кілометрів од Гуменного. Основну школу єм зачала навщівлёвати в 1994 року в моїм роднім селї. В тім року але основну школу в Чертїзнім заперли і з той прічіны єм уж другу класу навщівлёвала в сусїднїм селї Габура, а то од 1995 до 2003 року. ОСновна школа в Габурї была народностна з україньскым языком выучованя. На основній школї єм ся розгодовала, котрым боком ся выберу і на яку середню школу піду. Выбрала єм сі штудіум на ґімназії в Меджілабірцях.

На ґімназію єм штудовала од 2003 до 2007 року. По скінчіню ґімназії мої крокы прямовали на высоку школу. В 2007 роцї єм наступила на высоку школу до Пряшова – на Пряшівску універзіту одбор учітельство академічных предметів: ґеоґрафія – русиньскый язык і література. В юну того року єм н ауніверзітї успішно обгаїла діпломову роботу і завершыла штудії штатныма заключныма екзаменами. Далшы мої крокы вели до Братїславы, де ся мі трафила роботы выховавателькы ны основній церьковній школї. Попри роботї ся інтересую о природу, музику, шпорт, креатівну творчость, ку котрій патрить і писаня прозы в русиньскім языку. Моїм найвекшым літературным успіхом было третє місце в літературнім конкурзї Марії Мальцёвской. Тот момент ня наштартовав і так єм зачала розививати свій талент. Адресатами моїх прозовых творів суть передовшыткым молоды люде, котры суть про мене невычерьпным жрідлом іншпірації.

Автор: Петра Семанцёва.


Оцінїня

3. місце – Літературный конкурз Марії Мальцовской

Мороховічова-Цвик, Квета

Публікації

  • Думкы і тужбы (2010)
  • Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011)
  • Возмий ня за ручкы (2013)
  • Любовны періпетії (2014)

 


Жывотопис

 

      Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамелія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, міджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

      Публіковати зачала почас першой своёй роботы, кедь наступила як одборна працовнічка до ґалерії уменя у Пряшові. Были то рецензії о выставках, котры посилала до тогдышнїх Выходословеньскых новин. В публікачній роботї продовжує, але вже як редакторка Прешовскых новин. Занедовго переходить робити до Україньского народностного радіа (редакції у Пряшові), де як редакторка і модераторка справодайства і публіцістікы одробила скоро десять років. З родинных прічін одышла жыти на западне Словеньско, але од писаня не одходить – в Новых Замках робить як редакторка реґіоналных новинок Нашы новости. Попри редакчных роботах зачала писати курты прозовы творы і своїма стишками заповнять рубріку під назвов Поетічны рядкы.

      По нїжній револуції ся стає шефредакторков уведженых новинок. Попри тім слїдує і реаґує на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квєта Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свою поезії, котру днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або у Русинї.

      Квета Мороховічова-Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серъёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русинськым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіов довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв бере нелем обсяг, але ай форму своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. річник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый річник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Міджітым выдає свою першу поетічну збірку – по русиньскы Думкы і тужбы 2010). Выданём самостатной збіркы оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова-Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Наслїдно єй вышли ай дві книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серъёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова-Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русинськім языку. Оцїнїня здобывала таксамо в Літературнім конкурзї Марії Мальцовской, котрый каждорічно орґанізує Сполок русиньскых писателїв Словакії. В сучасности має приправлену далшу збірку поезії Шыте нитков бабячого лїта.


Оцінїня

2014 – Літературнa премія в рамках Цїны Александра Павловіча – переклад Возьмий ня за ручкы (2013).

2011 – Літературный конкурз Марії Мальцовской за рік 2011 – 1. місце

 

1 2 3 7