Шкурла, Миколай

Публікації

  • Odsúdení do raja: Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím (2004)

Публіцістічна робота:

Соціалістична Батьківшина (1958), Будівник комунізму (1962-63), Радянська Волинь (1962-63), Молодь України (1963), Огонек (1964), Нове життя (1964-75), Тон (1968-72), Дружно вперед (1964-68), Піонерська газета (1967), Podduklianske noviny (1968-74), Dukla (1974-2001), Východoslovenské noviny (1986-95), Kontakty Tesla (1984), Smena (1985), Roľnícke noviny (1988), Slovenka (1988), Naše slovo (1985), Týždenník aktualít (1983-87), Pravda (1982-84), Priateľ ZSSR (1981-84), Svet socializmu (1976-85), Život (1984-86), Вільна Україна (1967), Rudé právo (1986-87), Slovenský rozhlas – redaktor (1964-68), Slovenský rozhlas – národnostné etnické vysielanie (1980-84), Ukrajinský rozhlas (1981), Televízia Praha (1985), Lúč (1990-95), Народны новинкы (1992), ІнфоРусин (2001), Русский ВЕСТНИК (2006), Русиньскых народный календарь (2002), Plus 7 dní (2003), Úsvit (2003).


Жывотопис

Миколай Шкурла ся народив 5.1.1938 в селї Ладомирова, окрес Свідник. Кідь мав

вісем років, быв другаком на закладній школї і ёго родичі увірили, же ix чекать дашто красне в далекім ЗССР. Занедвого сідїв в накладнім ваґонї і смеровав до цїля з назвов Сенкевічовка.

Русины на Словеньску ся стали жертвов великого кламства, увірили, же ім буде на Українї лїпше. Русины увірили пропаґандї о райскім жывотї в ЗССР, на Україну тогды пішло веце як 100-тісяч Русинів-Лемків, к Балтіцькому мору веце як 250-тісяч людей. Року 1947 ся року 1947 ся по штатній аґітації стяговали на Україну Русины з окресів Пряшів, Стара Любовня, Бардїёв, Свідник, Стропков, Гуменне, Меджілабірцї, Снина, Спішска Нова Вес, Левоча – а і родина Шкурловых. Лакала іх ровна, уродна земля Україны, но не знали, яка буде реаліта.

На станїцї в Сенкевічовкі чекали довгы два тыжднї в доджі і в зиме. Чім дале до Україны їх віз влак, тым веце были депрімованы з того, што видїли: выпалене і зничены села і міста, розбіты мосты, дорогы…

В цїлї їх не чекало ніч лїпше, але было треба собі звыкнути на тяжкый жывот. За хлїбом было трба іти пішо або стопом на корбі авта выше 30 кілометрів до міста, де было треба на нёго чекати десять аж дванадцять годин. Школарї вставали за тмы і в двадцятьступнёвых морозох ходили до школы пішо і пять кілометрів.

Молоды і слободны хлопцї ся не могли змірити із тыма планыма подмінками. Нашли ся одважны, котры хотїли нелеґално перейти через гранїцї – векшынов ся то не подарило, лапили їх совєтьскы гранiчары і скінчіли в ґулаґох.

В другій половинї 50-тых років минулого стороча зміцнила актівіта за навертаня одстягованых до Чехословакії. Не было то легке, было треба выписати многы документы, писати жадости… і наконець одход до ЧСР было можне замітнути без причіны. О пару місяців родинї Шкурловых додали і третє одмітнутя, поміг їм аж окресный прокуратор в містї Торчин. Написали ліст прямо Нікітові Хрущовови до Москвы і так аж по пару місяцох могли родиче і брат Янко одыйти до Чехословакії.

Миколай Шкурла, будучій русиньскый дїятель і писатель, выходив закладну і середню школу, нескорче скінчів загально-освітну школу на Українї. По повинній воєньскій службі быв рядителём окресного Дому културы на Волинї. Грав в театралных суборох, учінковав в концертных выступлїнях і писав до тлачі і до розгласу. Вєдно з братом Мішком зістали во Волиньску і могли одийти аж о вісем місяців нескорше по родiчoх. На Словеньско дошли аж 6. септембра 1963. О пару десяток років нескорше Миколай Шкурла описав скушености і жывот одстягованых в книжцї Odsúdení do raja (Svidník, 2004). Окрім того быв Миколай Шкурла журналістом, писав і рихтовав справы, чланкы, інтервю, фейтоны, черты, новелы і різны репортажы, коментарї або задуманя. Автор довгорічно посилав свої тексты до різных новінок і часописів, в 60-тых роках быв редактором Словеньского розгласу і нескорше были ёго тексты публікованы тыж в Народных новинках, Інфо Русинї ці в Русиньскім народнім календарю.


Оцінїня

Шандалова, Людміла

Публікації

  • Ани бы сьте не вірили (2018)
  • Подьте, дїти, што вам повім… (2013, 2. выд. 2014)
  • Червеный берег (2016)

Театралны гры


Жывотопис

      Людміла Шандалова ся народила 21. фебруара 1964 в селї Залїсся на Українї своїм русиньскым родічам як друга дїтина, позад брата. В року 1966   ся зо своёв родинов вернула до рідного краю – до Свідника в бывшім Чеськословеньску, одкы єй родічі, як много іншых Русинів по войнї в роцї 1947 оптовали на Україну за лїпшым жывотом.
У Свiднику наступила до основной школы, а потім ся ту учіла ай на середнїй школї – гімназії, яку скінчіла в роцї 1982. Наслїдно продовжовала штудовати економію на Высокій школї польногосподарьскій в Нїтрї. В роцї 1986 єй закінчіла і здобыла тітул інжінїрь економії.
У функції економ робила довгы рокы на польногосподарьскім дружстві в Дуплинї, пізнїше єй економічны службы вывжывали ставебны і іншы фірмы. Од року 1997 дає економічны службы і фінанчне порадництво як подникателька. Є выдата, мать трёх сынів.
Іщі в часї середнёшкольскых штудій писала до школьскых новинок і была членков редакчной рады. По роках ся вернула к писаню, жебы свої емоції і сны выповіла дїтём, родинї, знамым, але ай незнамым, котры проявлять інтерес о єй творы.
Людміла Шандалова любила книжкы од дїтинства. В них находила оддых, забаву і жывотны правды, прожывала з героями їх судьбу, посередництвом книжок вникала до світа фантазії і снів. Може десь там ся народив і єй сон: стати ся нелем пасівнов приїмательков умелецького тексту, але ай сама творити.
Минуло од того часу много років. Кідь є сон міцный, він почекать на свій час… Тот час про Людмілу настав десь в роцї 2010, коли під впливом розлічных факторів і несподївань дістала ся ближе ку вопросу русинства і процесу оброджіня русиньской народностной меншыны, з можностями єй далшого розвитку в рамках Словеньска. Пробуджены емоціі ку свому родному – к материньскому языку ю наштартовали ку тому, же написала першый стих по русиньскы: Карпаты, Карпаты... За короткый час (в роцї 2011) ініціовала заложіня обчаньского здружіня тота аґентура, якого ся стала директорков. Головным цїлём здружіня є підпора русиньской народностной меншыны, захованя і розвиток єй културы, традіцій… В року 2011, перед списованём жытелїв тота аґентура зробила музику к поезії Людмілы Шандаловой і выдала ЦД із співанков Карпаты, Карпаты… ЦД шырила міджі Русинами з цїлём пробуджати їх самоусвідомлїня і привести їх к тому, абы ся офіціално голосили ід своїй народности. Поступнї пробовала дале писати в русиньскім языку. На самый перед ся хотїла приговорити найменшым – дїтём. Глядала можности і темы, якы бы малого чітателя ословили. Выслїдок на себе не дав довго чекати. В роцї 2013 єй вышла перша збірка поезіі про дїти під назвов Подьте, дїти, што вам повім…, котра є інтересна окрім іншого ай тым, же є писана двома ґрафічныма сістемами: азбуков і латинков.
В року 2014 была книжка про успіх міджі чітателями выдана другыраз. Єй стишкы дїти реґуларно декламують при різных нагодах, на декламаторьскых конкурзах, міджііншым і на конкурзї Духновічів Пряшів. Од року 2013, одколи зачали у Свіднику орґанізовати Русиньскый фестівал, Людміла Шандалова ся анґажує і ту – в области роботы з дітми, а в рамках фестівалу їм представює свої творы. На першым річнику фестівалу была зорґанізована бісїда ку приправлёваній книжцї:  Подьте, дїти, што вам повім, в далшых двох річниках фестівалу ся авторка пустила до написаня сценарїв дітьскых пєс: Приповідка з лїса а Wі-фінтена принцезна, якы были наштудованы школярами Основной умелецькой школы у Свіднику і представлены дїтьскій публіцї.
Авторка не перестала писати про дїти. В сучасности єй реґуларно – раз до місяця выходжають стишкы про дїти з набоженьсков тематіков. Вна сама їм говорить – малы молитвы. Надрукованы суть в православнім молодежнім часописї Iстина. Окрім іншого, пише і тексты співанок, поезію і прозу про дорослых, в роцї 2016 выдала книжку Червеный берег.

 


Оцінїня

Цїна А. Павловіча за оріґіналный прозовый або поетічный твір в русиньскім языку:

  • 2017 – за прозу Червеный берег

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2. місто (2018)
  • 3. місто: (2017)
  • 2. місто: (2016)

Харитун, Юрко

Публікації

  • Гуслї з явора (1995)
  • Мої жалї (2010)
  • Мої сны (2011)
  • Мої незабудкы (2013)
  • Мої надїї (2014)
  • Факлї горять (2016)
  • Дякую, мамко! (2016)
  • Здогадай, школярику (2016)
  • Діяґноза: фіґлї про дїти (2018)
  • Нашы співаночкы, як дївчат віночкы (2018)

Жывотопис

Юрко Харитун ся народив 17. юна 1948 в селї Остружнїця (окр. Снина). Учітель на пензії, котрый жыє і творить в Кежмарку. До Кежмарку ся переселив із своёв родинов в роцї 1970 і одтогды, аж до року 2008 свою професіоналну карьєту присвятив дїтворї в Лендаку як учітель музичной выховы і російского языка. Цїлым ёго жывотом го спроваджали дві необычайны жены – мама Анна і пізнїше манжелка Ева. Якраз тоты дві жены суть про нёго важны доднесь. Найвекшов опоров в жывотї му є толерантна і старостлива манжелка Ева. Першым ёго рецензентом є зась ёго мама, котра жыє коло нёго в Кежмарку. У высокім віцї є все чутливов і старостливов мамов свого єдиного сына, докаже ся з порозумінём люблючой мамы, но заєдно і крітічным оком попозерати на каждый ёго новый вірш. Якраз тым двом женам він присвячує і многы свої поезії. Про ёго жывот суть важны і дві музы – поезія і музика. Віршы, котры суть носталґіов за пережытым, балзамом на бессоны ночі, змыслом про далше рано… А кідь жаль стає нестерпным, бере до рук гуслї, котры суть хлїбом про ёго выпрагнуту, затлїту душу… Вылуджує тоны і в молзї темного вечора перед ним дефілують співаци – школярї і дорослы, котрых з тыма гуслями спроваджав. І ёго поетічны збіркы одкрывають таёмства чутливой души Юрка Харитуна, засмушеного поета, котрый дістав до жывота великый і необычайный дар.

Автор: Кветослава Копорова

 


Оцінїня

Цїна A. Павловіча:

  • 2014 – Мої незабудкы, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013
  • 2011 – Мої сны, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2011

Премія A. Духновіча:

  • 2012 –  Мої жалї, поезія, Пряшів, 2010

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2018 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто вєдно з Штефаном Сухым

Сухый, Штефан

Публікації:

  • Гірська вишня (1982)
  • Сонячна композиція (1987)
  • Русиньскый співник (1994)
  • Енді сідать на машыну вічности (1995)
  • Азбукарня (2004)
  • Слон на Кычарї (2007)
  • Незабудка (2008)
  • Азбукова мама (2010)
  • Аспірін (2006)
  • Третє крыло (2014)
  • Як Руснакы релаксують (1997, 2017)
  • Міст над ріков часу (2009)

Радіогры:

Добра вода, Склероза, Рулета, Хлїб душы отця Александра, Владыка або добрый ученик Хріста

Учебникы:

Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу СШ а Русиньска література про 4. класу СШ).


Жывотопис

Штефан Сухый ся народив 24. мая 1946 в селї Нехваль Полянці Сниньского окресу. Основн школу выходив у своїм роднім селї, середню Общо-навчалну школу в Гуменнім. По її успішнім закінчіню штудовав на Філозофічній факултї Універзіты П. Й. Шафаріка в Пряшові, де промовав в одборі україньскый – словеньскый язык. По высокій школї зачав редакторовати в пряшівскым радію. Од 1973 р. учів україньскый і словеньскый язык на строярьскім учіліщу в Снинї. Од другой половины 90-тых років 20. ст. аж до року 2008 быв методіком русиньского языка на Методічно-педаґоґічнім центрі в Пряшові. Дітям і русиньству присвятив свій цїлый жывот. Є автором даскілько русиньскых учебників: Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу ОШ і Русиньска література про 4. класу СШ.

Свою писательску путь зачав уж як штудент высокой школы. Тогды свої твори писав по україньскы. В тім языку выдав і першы зборникы поезії Гірська вишня і Сонячна композиція. Через тоты вытворы ся вертати до свого родного краю і ку близкым людям в нім, якых у своїм сердці утримлює з ласков дотеперь. В р. 1994 му выходить перша по русиньскы написана книжка поезій під назвом – Русиньскых співник, яков ся уж тогды запрезентовав як єдна з найвыбразнїшых особностей у літературі Русинів Словеньска в сучасности. Свої поезії і публіцістічны творы реґулерно друкує на сторінках Інфо Русина, Народных новинок, в колектівных зборниках, календарях і інде. Він є автором і далшых русиньскых зборників поезій про старшых – Енді сідять на машыну вічности і Аспірін, зборників стишків про дїтии: Азбукарня, Слон на Кычарі або Незабудка. Выдав і зборник гуморно-сатірічных повідань під назвов Як Руснакы релаксують. Мімо того приготовив і пару драматізацій гер про радіо і театер, котры у слухачів здобыии великый успіх.Як видно, поет, прозаїк, драматурґ і публціста Штефан Сухый є барз плодным і якостным автором. В сучасности автор жыє у Стащінї (окрес Снина), де мімо літературной творчости ся повинує садовництву і турістіці.

Здрой: Бц. Сілвія Лисінова

 


Оцінїня

Премія А. Духновіча: 2000 – Як Руснакы релаксують (1997)

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2015 – 1. місто
  • 2016 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто27

Смолей, Штефан

Публікації

  • Чудны думкы (поезія, 2005)
  • Не ганьб ся, Русине! (поезія, 2005)
  • Юрковы пригоды (проза, 2007)
  • Бескідьскы співы (поезія, 2008)
  • Нагода або судьба (поезія, 2008)
  • Людьскы радости і безнадїї (поезія, 2011)
  • Чудный світ (байкы, 2011)
  • Несповнены тужбы (проза, 2012)
  • Пригоды із нашых сел (проза, 2012)
  • Бурї над Бескидами (проза, 2012)
  • Афорізмы (поезія, 2014)
  • Великый слюб (поезія іпроза, 2014)
  • Співанкы з Під Убочі (співанкы, 2014)
  • Чудны пригоды (поезія, 2015)
  • Білы марґареткы (поезія, 2015)
  • Народны співанкы (співанкы, 2015)
  • Чом є то так? (проза, 2016)
  • Мамко наша (поезія, 2016)
  • Сценкы (проза і поезія, 2016)
  • Недописаны стороны (проза, 2016)
  • Обычайны слова (поезія, 2016)
  • Просьба і понука (поезія, 2017)
  • Рошківці – моё родне село (проза, 2017)
  • Нечекана навщіва (проза, 2017)
  • Запискы обычайного вояка (проза, 2018)

Жывотопис

Народив єм ся 13. септембра 1933 року в многодїній малорольницькій родинї в селї Рошківцї, Меджілабірьского окресу. Там єм выходив народну школу. До міщанской школы єм ходив у Меджілабірцях і в Жілінї. Наступив єм до Реалной ґімназії в Жілінї.З родинных но головно з фінанчных прічін штудії єм мусив предчасно скінчіти.

Наступив єм до завоу МОТО-ЯВА в Пазї, де єм ся выучів за обрабляча ковів. По выучіню єм там робив. По скінчіню воєньской службы єм наступив у 1995 роцї до заводу Вігорлат в Снинї. Спочатку єм робив як обрабляч ковів, а од року 1957 як референт выуковы кадрів. В Снинї єм попрі роботї скінчів і Середню промыслову школу стройницьку.

В 1959 роцї єм перешов робити до Меджілаборець, до теперїшнёго Лабстроя. Робив єм як конштруктер шпеціялных выробных пристроїв, пізнїше єм ся став ведучім того оддїлїня. Од 1988 року зо здравотных прічін єм перешов робити до заводной технїчной книжніцї, де єм робив аж до передчасного одходу до пензії в 1991 роцї.

Першы стишкы єм зачав писати в Жілінї і в Празї. Жыв єм скоро сам міджі чуджіма людьми а велика тужба за домовом і родным краём были про мене імпулзом зачати писати першы стишкы о роднім краю. Пару стишків єм написав і на воєньскій службі, но а потім уж єм не переставав писати ани в Снинї, ани в Меджілабірцях. Але зато, же єм писав свої стишкы в нашій русиньскій бісїдї, не были ниґде опубликованы.

В 1991 роцї єм зачав сполупрацовати з редакціёв Русин і Народны новинкы а ту зачали публіковати мої стишкы, повіданя і описы.

У своїх стишках, повіданях і описох ся замірюю головно на мінулость нашого народа. Думам, же так є добрї. Сучасность пережываме каждый своїм способом. Дасть ся фотоґрафовати, філмовати, малёвати і т. д., но мінулость дасть ся уж лем описати. І то часто лем на основі бісїды зо старыма людьми. Чім веце запишеме з мінулого жывота русиньского народа, о тївко буде богарша наша култура. Зато і моёв тужбов у своїх стишках, повіданях і описох є чім веце описати давно пережыты пригоды по русиньскых селах міджі нашыма людьми так, як нам о них говорили і говорять старшы люде із нашых сел.

Автор: Штефан Смолей


Оцінїня

Премія А. Духновіча – 2014 – Бурї над Бескидами (2013)

Сливкова, Гелена

Жывотопис

Гелена Сливкова, роджена Гупцеёва, народжена 6.1.1949 в Сташківціх, окрес Стропков. Свої спиванкы, пословіцї і людовы мудрости збірала од свого утлого віку од своёго дїда Штефана, народженого в Сташківцёх 1890 і бабы Марії, народженой в Солнику 1889 роцї, од своёго няня Василя нар. 1917 роцї і мамы Ілї нар. 1920 роцї іщі за І. ЧСР – з різных іх приповідок і записків, якы по них зістали. Сташківці веселила з остатныма ровесныками кажде рано до фрыштика при пасіню коров зо Странї. По скінчіню ЗДШ в Гаваї, укінчіла Середню економічну школу в Пряшови. Выдала ся в року 1974 i од того часу жыла во Свіднику зо своїм мужом Михалом, з котрым так само ходила на різноманїтны културны згромаждїня. Од року 1978 – 2004 робила в турістічнім руху, часто цестовала за границї і так само приїмала гостей із сусідных Славяньскых країн, де знова збірала іх спиванкы, пословіцї і людовы мудрости. На своїх потулках в рамках турістічного руху ся стрічала з людьми з різных кутів Словеньска, з котрых так само черпала людову мудрость, гумор і порекадла.  В рокох 1990-1994 вєдно зо своїма сынами Любошом і Славоміром были членами ціркевно-славяньского збору при Православнім цхрамі во Свіднику. Наспівали награвку Святой літурґії, яку высылать розглас пре народностны меншины.

Семанцёва, Петра

Публікації

  • Россыпаны рядкы (2013)

Жывотопис

Народила єм ся 20. новембра 1987 року в гуменьскім шпыталю, але жыю в селї Чертїжне, котре ся находить 42 кілометрів од Гуменного. Основну школу єм зачала навщівлёвати в 1994 року в моїм роднім селї. В тім року але основну школу в Чертїзнім заперли і з той прічіны єм уж другу класу навщівлёвала в сусїднїм селї Габура, а то од 1995 до 2003 року. ОСновна школа в Габурї была народностна з україньскым языком выучованя. На основній школї єм ся розгодовала, котрым боком ся выберу і на яку середню школу піду. Выбрала єм сі штудіум на ґімназії в Меджілабірцях.

На ґімназію єм штудовала од 2003 до 2007 року. По скінчіню ґімназії мої крокы прямовали на высоку школу. В 2007 роцї єм наступила на высоку школу до Пряшова – на Пряшівску універзіту одбор учітельство академічных предметів: ґеоґрафія – русиньскый язык і література. В юну того року єм н ауніверзітї успішно обгаїла діпломову роботу і завершыла штудії штатныма заключныма екзаменами. Далшы мої крокы вели до Братїславы, де ся мі трафила роботы выховавателькы ны основній церьковній школї. Попри роботї ся інтересую о природу, музику, шпорт, креатівну творчость, ку котрій патрить і писаня прозы в русиньскім языку. Моїм найвекшым літературным успіхом было третє місце в літературнім конкурзї Марії Мальцёвской. Тот момент ня наштартовав і так єм зачала розививати свій талент. Адресатами моїх прозовых творів суть передовшыткым молоды люде, котры суть про мене невычерьпным жрідлом іншпірації.

Автор: Петра Семанцёва.


Оцінїня

3. місце – Літературный конкурз Марії Мальцовской

Мороховічова-Цвик, Квета

Публікації

  • Думкы і тужбы (2010)
  • Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011)
  • Возмий ня за ручкы (2013)
  • Любовны періпетії (2014)

 


Жывотопис

 

      Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамелія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, міджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

      Публіковати зачала почас першой своёй роботы, кедь наступила як одборна працовнічка до ґалерії уменя у Пряшові. Были то рецензії о выставках, котры посилала до тогдышнїх Выходословеньскых новин. В публікачній роботї продовжує, але вже як редакторка Прешовскых новин. Занедовго переходить робити до Україньского народностного радіа (редакції у Пряшові), де як редакторка і модераторка справодайства і публіцістікы одробила скоро десять років. З родинных прічін одышла жыти на западне Словеньско, але од писаня не одходить – в Новых Замках робить як редакторка реґіоналных новинок Нашы новости. Попри редакчных роботах зачала писати курты прозовы творы і своїма стишками заповнять рубріку під назвов Поетічны рядкы.

      По нїжній револуції ся стає шефредакторков уведженых новинок. Попри тім слїдує і реаґує на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квєта Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свою поезії, котру днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або у Русинї.

      Квета Мороховічова-Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серъёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русинськым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіов довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв бере нелем обсяг, але ай форму своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. річник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый річник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Міджітым выдає свою першу поетічну збірку – по русиньскы Думкы і тужбы 2010). Выданём самостатной збіркы оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова-Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Наслїдно єй вышли ай дві книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серъёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова-Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русинськім языку. Оцїнїня здобывала таксамо в Літературнім конкурзї Марії Мальцовской, котрый каждорічно орґанізує Сполок русиньскых писателїв Словакії. В сучасности має приправлену далшу збірку поезії Шыте нитков бабячого лїта.


Оцінїня

2014 – Літературнa премія в рамках Цїны Александра Павловіча – переклад Возьмий ня за ручкы (2013).

2011 – Літературный конкурз Марії Мальцовской за рік 2011 – 1. місце

 

Мелнічакова, Iвета

Публікації

  • І Янкови, і нянькови (2010)
  • З приповідкы світ (2015)

Жывотопис

Мґр. Івета Мелничакова ся народила в Меджілаборцях 27. 9. 1965. Авторка є абсолвентков меджілабірьской ґімназії і Педаґоґічной факулты в Пряшові Універзіты П. Й. Шафаріка в Кошіцях. Жыє і робить в Меджілабірцях як учітелька на першім ступню Основной школы на ул. Коменьского, де учіть і русиньскый язык. Є обров і сумлїннов  учітельков, а што нас найвеце тїшыть, же то є і в припадї навчаня русиньского языка уж веце як тринадцять років.

Свою любов к поетічному слову пестує уж од дїтиньства як успішна декламаторка. Писати поезію зачала іщі в частї своїх штудій на высокій школї. Пише поезію зачала іщі в часї своїх штудій на высокій школї. Пише по русиньскы, а то як про дїточкы, так і про дорослых, зато і признанча назва того єй першого зборника русиньской поезії – І Янкови, і нянькови.

 

Мальцовска, Марія

Публікації

  • Юлчина тайна (1988)
  • Поточина (1991)
  • Манна і оскомина (1994)
  • Приповідкова лучка (1995)
  • Русиньскы арабескы (1994)
  • Під русиньскым небом (1998)
  • Зелена фатаморґана (2007).
  • Сто вызнамных Русинв очами сучасників I. (2007)
  • Сто вызнамных Русинв очами сучасників II. (2009)

Жывотопис

     По тяжкій хворотї 25. септембра 2010 до русиньского неба од нас навсе одышла ПгДр. Марія Мальцовска-Параскова, редакторка, публіцістка, писателька, довгорічна актівістка в русиньскім народ­­ност­нім і културнім жывотї, высокошкольска учітелька.

     Народила ся 5. мая 1951 в селї Руськый Потік (окр. Снина), де выходила першых пять клас основной школы, а далшы штири класы абсолвовала на Основній інтернатній україньскій школї в Гуменнім. Наслїдовала Середня педаґоґічна школа Клемента Ґотвалда в Пряшо-ві, Філозофічна факулта Універзіты Павла Йозефа Шафаріка в Пряшо-ві і научна стаж в Літературнонаучнім інштітутї Словеньской академії наук в Братїславі. Але перед научнов карьєров в тім часї дала предность старостливости о своїх уж старых родічів і вернула ся назад на выход, ближе к родному краю. Бівшу часть свого актівного жывота одробила як редакторка україньскоязычных періодік, котры в тім часї выходили про Русинів у Пряшові, а то в літературнім часописї Дукля, тыжденнику Нове життя і часописї Дружно вперед. По роцї 1989 ся стала редакторков першых пореволучных русиньскоязычных выдань – часопису Ру-син і тыжденника Народны новинкы. Попри редакторьскій роботї паралелно ся формовала як писателька – наперед творила в україньскім языку, по роцї 1989 в русиньскім, і як перекладателька.

     Як перша жена-авторка в русиньскоязычній літературї была Марія Мальцовска в роцї 1999 оцїнена Літературнов преміов Александра Духновіча, котру каждорічно удїлює за найлїпшы творы в русиньскій літературї Карпаторусиньскый научный центр в США, за біоґрафічну книжку Під русиньскым небом (1998). За збірку куртых прозаічных творів – Русиньскы арабескы (2002) авторка была оцїнена преміов Словеньского літературного фонду в Братїславі.

     Од року 2008 ПгДр. Марія Мальцовска наступила на путь научно-пе-даґоґічну – стала ся асістентков Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты, де учіла русиньску літературу, наступила на пятьрічны екстерны докторандьскы штудії на Філозофічній факултї Пряшівской універзіты і під веджінём професоркы ПгДр. Ганы Валцеровой, к. н., зачала робити над дізертачнов роботов на тему розвоя русиньской літературы.

     Любов к русиньскому народу і почливость ку корїням своїх предків неперестанно перенoсила до літературной творчости, з котров зачала уж в часах середнёшкольскых, а потім высокошкольскых штудій. Ан-ґажовати ся про свій народ в літературній сферї стало ся змыслом єй жывота, была майстерков писаного слова о Русинах і про Русинів – з акцентом на курты прозаічны творы, повідкы, новелы, біоґрафічны і автобіоґрафічны новелы.

     Марія Мальцовска-Параскова ся народила в селї, котре лежыть в чаровнім обятю Буковскых верьхів. Называла го „центром світа“ і як ся сама вызнала, было бы їй треба холем пару жывотів на то, жебы до-кладно спознала вшыткы камінчікы в черкотаючім потічку, шум Бескі-да і спів пташат над ним, не бісїдуючі о ёго людёх, їх жывотї, їх судьбах. Простота і щірость сільскых людей зачаровала єй душу і сердце до та-кой міры, же ся стали неперестаннов іншпіраціов єй творів, писаных материньскым, русиньскым языком.

     До року 1990 Мальцовска выдала дві збіркы повідок по україньскы – Юлчина тайна (1988) і Поточина (1991). В роцї 1994, рік перед кодіфікаціов­ русиньского языка, выдала в материньскім языку книжку Манна і оскомина, яка в єднім комплетї вєдно з далшыма кодіфікачныма учебниками і приручниками послужыла як підклад про славностне выголошіня кодіфікації русиньского языка на Словакії 27. януара 1995 в Братїславі. Пізнїше придала далшы книжкы: дїтьску При-повідкова лучка (1995), Під русиньскым небом (1998), Русиньскы арабескы (2002), Зелена фатаморґана (2007). В роках 2007 і 2009 як едіторка приравила на выданя дві части із планованого штиритомного енціклопедічного проєкту Сто вызнамных Русинів очами сучасників. Нажаль, немилосердна судьба єй планы – творчі і людьскы – нечекано перервала…

     Окрем уведженых, авторка з редакторьского, умелецького і языкового боку приправила на выданя і книжкы другых авторів: збірник выбраных поезій Александра Павловіча Русины желають быти Русинами (1999) зоставителя ПаедДр. Івана Русинка, збіркы стишків Ни-колая Гвозды Сповідь Русина (2006) і Марії Ґіровой-Васьковой Родне гнїздо (2008), выбір з прозы Еміла Кубека Єдна стріча (2007). Вызначну часть єй роботы творять переклады. Окрем публіцістічных статей – в рамках довгорічной редакторьской роботы, де перекладала переважно із і до словацького, україньского і російского языків, переложыла зо словацького до русиньского языка і дві научны моноґрафії: ПгДр. Михала Поповіча Федор Корятович – русиньскый войвода (1993) i Інж. Рудолфа Павловіча Ґрекокатолицькый священицькый род Павловічовых із Шарішского Чорного (1693 – 1900), котра в роцї 2010 была зарівно єй послїднїм творивым проєктом.

     Велика часть літературных творів Марії Мальцовской была здраматізована і одвысылана в Словеньскім розгласї, переложена до сло-вацького языка, укажкы з єй творів ся дістали до школьскых учебників русиньского языка і літературы і на декламаторьскы конкурзы. Твор-чость Марії Мальцовской є выразным вкладом до розвоя русиньской народной ідентіты, літературы, културы і языка. Зато їй пат­рить наша вдяка і почливость.

     Послїднє збогом сьме Марії Мальцовскій дали 28. септембра 2010 в єй роднім Руськім Потоцї, з якым за цїлый свій жывот нїґда не пере-рвала контакт. Наопак, ласку к нёму привила і свому мужови Володёви і дїтём Володькови й Наталцї, де вєдно ходили і дакілько раз до рока. Там ся все тїшыла, і выдтам ся все вертала повна сил, іншпірації, опті-мізму і надїї на лїпшы часы. Там є похована на містнім цінтерю – коло своїх родічів і близкой родины, як собі то сама желала. Але вдяка своїм літературным, публіцістічным і научным роботам Марія Мальцовска зістане з нами навсе.

     Вічная єй память і блаженый покій!


Оцінїня

Цїна A. Павловіча:

  • 2002 – Русиньскы арабескы, проза, Видавництво В. Падяка, 2002

Премія А. Духновіча: 

  • 1999 – Словакія, Під русиньскым небом, PIP-ART, 1998
1 2 3 6