Недїльны балады: Меланія Германова

Уж вернуто

– Сын із вітцём в моїй хыжі?
То не може быти –
„Уж єсь забыв, як я про тя
Мусила терпіти?!

– Моя дївка ёго женов,
а твоёв невістов?!
Радше ю з дому выжену –
Присягам на Хріста…

– Ту не мы, але молоды
Мусять слово мати,
Кедь они ся так рїшыли,
Та ся мусять взяти.

– Рядна свадьба з того буде
Найкрасша в валалї,
Жебы на то вшыткы люде
Довго памятали…

Але своїм просотарям

мушу чести дати,
Олдомашом барз предобрым

їх почестовати…

Дай Бог здравічка вітцёви,

же мі буде сватом,
Але і ёго сынови,

бо мі буде затём.

Якый отець, такый і сын –
Мусиш, дївче знати,
Проклятый є цїлый їх род,
Проклята їх мати.

Честовала просотарїв,
Поряднї гостила,
Покы своїх прелюбенькых,
Світа не збавила…

Як по третїм з хыжы вышли,

постуляли очі
Мамо, што сьте їм зробили?!

Не было помочі…

Няй терпить, як я терпіла,

сыночкова мати,
Молодого мі одбила,

ту є єй одплата…

 

Летїла Зозуля
Летїла Зозуля попід чорны хмары,
Ішла дяковати своїй родній мамі.
Сїла на порозї і стала кукати,
Аж покы не вышла із хыжы єй мати.

– Слухайте ня, мамо, шумнї вам дякую,
Же сьте ня закляли на сиву Зозулю –
Уж ня крылця болять од того лїтаня,
Мамо нещастлива – чом тото заклятя?

– Кедь бы-сь мала, дївче, братика сі взяти,
Волиш Зозуленьков хмарами лїтати –
Ніщіть моє сердце тяжоба страшненька,
Зато, дївко моя, ты єсь Зозуленька…

Повім ті уж о тім, што я наробила,
Вірь мі, пукать сердце, же-м ся тя збавила,
То моя молодость тото спрічінила –
Ты бы на то, дївче, тяжко доплатила.

Бо тот єдиначок, што єсь го любила,
Мій властный сыночок, што-м ся го збавила –
Вырїс у родинї, што дїти не мали,
Предоброго хлопця з нёго выховали.

Нихто о тім не зав, добрї-м то таїла,
Аж покля за мужа ты го не хотїла –
Мала бы-сь за брата дївче ся оддати,
Волиш Зозуленьков по небі лїтати…

– Сына сьте ся зрекли, а мене закляли –
Не дїтинство, пекло, сьте нам обом дали –
Буде у пеклочку час на роздуманя
На свого сыночка, Зозулькы куканя.

– Дякую вам, мамо, – щі  раз закукала,
Розтягла крылочка і мертва упала.
– Дївко-Зозуленько, я ті жывот взяла, –
Збыхнула тяженько і тыж доконала…

Жену із Зозульков до лады вложыли –
Што ся обом стало, нїґда не повіли.
Як ладу спущали до глубокой ямы,
Так з нёй закукало: „Таке сердце мамы.‟

На хрестику – фотка мамы, у руках Зозуля,
А під фотков написано: „Така Божа воля…‟

BEZ KOREKTÚRY: Русиньска проза: Штефан Смолей: Нагода або судьба

Жовта глинка

Быв послідній тыждень перед Великодныма святами. Марька Березова пришла зо школы домів голодна. Ташку положыла на лавку, пішла перед пец і в горцях глядала штось зїсти. Мати праві на шпаргеті варила обід. Виділа Марьку одкрывати уж другый горнець і повіла: „Марько, я знам же-сь голодна, але в горцях не найдеш нич. Дораз буде вареный обід, будете їсти вшыткы.“

Марька без слова пішла ку братім Андрійові і Петрикові, котры на лавкі грали млин. І они чекали на обід.

Мати од шпаргета ся озвала: „Марько, пополудни з Андрійом підете Під лазы на жовту глиньку. Я мам вельо вшелиякой роботы а глиньку уж можете принести і вы. Хыжа вонкы, ціла смуга над підскінов курками одзьобана. Треба мі єй ші до свят замастити і забілити. І днука в хыжі коло шпаргета і пеца. Через Великодны свята хыжа не може зостати людям на сміх.“

„Чув єсь, Андрію?“ Мати кричала од шпаргета.

„Чув єм, чув!“ Кричав Андрій з лавкы. Потім повідать: „Марько, повіш мі, як буде треба іти.“

Грали млин дале і Марька їх гру остала слідовати. Гру мали нарісовану на твердім папері. Місто фіґурок навыберали собі єден чорну, другый жовту фасолю. Пообіді Марька поглядала малый копрывяный мішок і мотыку, закликала Андрія і были готовы іти Під лазы на жовту глиньку.

„Кады підеме?“ Звідав ся Андрій.

„А ты кады хочеш іти?“ Просила ся Марька.

„Знаш добрі, же Під лазы не будеме іти наоколо долов селом. Підеме через поле, поза пелевню. Лем як перейдеме через Буківку? Вода ші буде велика. Сніг в Шырокій і в Мешковій ші лем теперь ся зачав топити.”

„Андрію, кідь я думала, же ты, як хлоп, мене через Буківку перенесеш. Мама лем зато тебе зо мнов посылають. А ты ся мене просиш, як перейдеме через воду? Не ганьбиш ся?“

Марька ся засміяла. „А ты собі говориш, же уж єсь паробок, хлоп.“

„Яка мудра!“ Кричав Андрій.

„Хто бы тебе повлік? Кідь ты высша, як я! Твої ногы і так бы ся намочіли у воді, та то маш єдно, можеш сміло сама перейти через воду.“

„Не бій ся нич, Андрію. Люде уж давно тамыль ходять, істо уж наметали каміня до воды, жебы ся дало перейти.”

Марька взяла мішок, Андрій мотыку і вышли із сіней через вышні двері до саду.

Перешли через пліт на Котьове гумно. Вонкы было приємно. Сонце пригрівало, як скоро в яри. Было тепло, лем од Бескіда по раз задув холоднішый вітрик. Ішли дражков рівно через землі.

Дакотры землі уж были поораны і поборонены, там уж была посіяна ярина.

Через поораны землі мусили іти помалы, жебы ся їм мілка глина не насыпала до боканч. Зышли ку воді Буківкы. Андрій Марькі повідать: „Так сестрічко моя, подь на плечі, най тя перенесу через воду, жебы-сь не говорила, же ті не хочу послужыти, же не маш доброго брата.“

„Андрійку, теперь єсь охотный, уж бы-сь ня переніс, бо знаш, же не мусиш.

Же через воду ся дасть добрі перейти. Не знам, ці бы было тівко охоты, кідь бы досправды ня требало через воду нести. Істо бы было вельо вшелиякых выговорок.“

„Не правда!“ Кричав Андрій.

„Думаш, же я бы тебе через тоту воду не переніс?“

Кричав уж на другім боці воды. Через воду, по каміню, перешла і Марька.

Вышли Під лазы на місто, де ґаздыні із села копали жовту глиньку. Властні, там уж ся не дало копати. Дало ся уж лем зошкребовати. Марька сама ся чудовала, як люде, головно жены, могли дашто таке вытворити про жовту глиньку. До берега была вышкребана велика діра. Якый быв великый ці шырокый слой жовтой глинькы, така шырока была тота діра. Люде мусили на колінах клячати, жебы єй могли мотыков зошкребовати із стіни. Марька, як дівочка, хоць была высока, але тоненька, но і так на зошкребованя з мотыков мала мало міста. Дастівкораз на колінах вышла до той діры лем попозерати.

І Андрій вецераз быв у чудній хованці, як він тоту діру назвав. Йому, як хлопцьові была інтересна про інше, про гры. Говорив: „Така хованка мала быти на Мочілцях. Чом там люде таку хованку не зробили. Кідь і там ходять на жовту глину.”

„Андрію, на Мочілця люде ходять на жовту глину мастити землю в хыжі, ці стіны замащати. Жовтой глины беруть вельо. А ту беруть жовту глиньку на біліня. Видиш і сам, же той глинькы ту мало. Але є овельо ліпша, як жовта глина. Не є в ній ани єдного каменика, дасть ся добрі розмыти у воді, а што головне, мать овельо красшу жовту фарбу. Зато ту вырыли таку, як гвариш, чудну хованку.” Дале Андрійові наказовала: „Андрію, я іду накопати глинькы, ты почекай, не же мі втечеш. Через воду єсь ня не мусив нести, поможеш нести

мішок. Не прышов єсь ту лем позерати.“

Марька з мотыков і мішком у рукі на колінах пішла до той чудной схованкы, під землю.Спочатку про ню там была тма. Мусила почекати і притиснути ся ку стіні, жебы веце світла ішло до той діры. Зачала мотыков шкребати, глинька падала на землю а она тоты малы копкы руками клала до мішка і дале зошкребовала. Андрій стояв перед діров і слідовав Марьку, як робила.

Став ся єй звідати: „Слухай, што бы ся стало, кідь бы я на тебе тоту глину зверьху звалив? То бы были фиґлі.“

„Яку глину?“ Марька ся звідала Андрія, при тім руков зграбовала напада ну глиньку.

„Но тоту глину, што над тобов. То бы были фиґлі, кідь бы тота вшытка глина на тебе упала а ты бы зостала в дірі, як крівцьова мышка у своїм гнізді.”

„Андрію, та ты мі брат, ты бы таке дашто зо мнов зробив? А знаш о тім, же то бы не были ниякы фиглі, кідь бы тівка глина на мене упала. Тадь тота глина бы ня могла і задусити. Як бы єм вышла спід тівкой глины?“

„Выграбала бы єсь ся, як крівцьова мышка.”

Андрій фиґлював дале. Марька ани барз го не слухала, ани не розумила што їй повідав. Хотіла чім скорше і чім веце нашкребати, жебы вышла з той тмавой схованкы. Понагляла, як ся дало. Андрій ся потихы стратив. Марька думала, же пішов даґде походити по сухых бережках. Была рада, бо лем єй стримовав, мусила слухати, што їй повідав, жебы знала што одповідати. Одразу зачула над собов дупканя. Кус ся выстрашыла. Думала на Андрія. Шкребала глиньку дале.

„Такый хлопчіско, як Андрій, не може мати таку міць і вагу, жебы тоту глину міг на мене звалити.“

Марька сама не знала тівко раз мотыков зошкребла долов стінов, як одразу на ню ся звалила ціла громада глины. Привалена зостала лежати в тмі. Мала велике щастя, же глина єй привалювала од краю діры. Так єй посунула, ці ся сама шмыкла допереду ку великій резерві воздуху. Могла дыхати, але в грудях чула велику остру болість. Рукы і ногы мала присыпаны. Не могла з нима погнути. Ани нияк сама собі помочі.

Андрій ся міцно выстрашыв. Став верещати тівко біровав. Не знав, як сестрі помочі. Не знав, де была. Став руками одграбовати глину. Сам з голыма руками з тівков глинов не міг нич зробити. Выбіг на бережок, збачів недалеко хлопа пригынати козам лісковы конарі. Андрій тівко біровав, став крічати і махати руками. Тот порозумив, же ся стало дашто зле, зохабив козы і біжав ку ньому.

Андрій спознав хлопа із села і кричіть: „Михале, скоро біж, треба мі помагати захранити мою сестру, Марьку. Лежыть привалена глинов. Понагляй ся, бо ся там задусить.”

Михал прыбіг на місто завалу, став глину розвальовати руками і ногами, як ся дало. При тім роздумовав, де бы могла быти Марькина голова. Хотів чім скорше одкрыти голову, жебы могла дыхати. Марька хоць хотіла ся озвати, про велику болість в грудях не могла. По великій трапезі пощастило ся му одкрыти Марькі голову.

Михал, як видів, же Марька жыє, став єй успокойовати.

„Марько, лем спокійно леж і зглыбока дыхай, я тя скоро спід той глины выслободжу, не бій ся нич.”

Про болість Марькі ся барз тяжко дыхало, але дыхала тівко біровала.

Андрій ся зогнув над сестру і міцно плакав. Руками став згартати глину з єй головы, з тварі і волося, плакав. Слызы цяпкали на глину коло Марькы. Гласкав єй по лицю. Признавав ся: „Марько, кідь я понад тебе лем перешов, глина упала сама. Я не хотів на тебе звалити, я лем фиґльовав.“

„Я знам, Андрійку, знам, же ты не хотів…”

Михал одвальовав і одгрібав далшу глину з Марькы. Выслободив їй рукы, пізніше і ногы. Вытяг єй на бережок. Як хотіла сісти, болість была іші векша. Вшытко одразу єй боліло, добрі не замліла.

Андрій іші все гыкав. Смутный прязно позерав на Марьку: „Марько, гейже ся не гніваш на мене?“ Марька не говорила нич, лем головов помахала, же нит. Ші все перестрашеный позерав на сестру. Бояв ся, бо не знав, што з ньов буде.

Михал, як видів, же Марька побіліла, повідать: „Андрію, хлопче, біж скоро домів. Най вашы скоро попрігають коня до воза а най ту зыйдуть по Марьку.

Повіч, же Марька сама домів не може прыйти.” Потім далше: „А ты ся не бій, я тя ту саму не зохаблю, почекам, покы вашы не прийдуть з возом.”

Андрій плачучі біжав домів дражков поза пелевню.

Дома міцно выстрашыв матірь і вітця, як го виділи выплаканого і чули кричати, жебы скоро прягали коня до воза і ішли по Марьку.

Отець ся понагляв прягати коня. Мати з плачом просила: „Понагляй, понагляй, хлопе, хто знать, што ся там могло стати з Марьков.“

О куртый час на возі зышли Під лазы. Были выстрашены, бо не знали, што ся стало.

Як мати Марьку таку бліду виділа, ші веце стала плакати. Обоє ся звідали, што ся стало, як ся то стало, од Андрія ся не могли дізнати нич, бо тот плакав.

З маминов помочов Марька вышла на віз. Домів ся везла лем по сидячкы.

Кажде дырґнутя з возом єй в грудях остро заболіло. Дома з воза Марьку мусили понести до хыжы лем на руках, як малу дітину. Положыли на постіль. Як лежала на покою, болість ся зменшовала. Але кажде мале погнутя было дуже болестиве.

Така новина ся рознесла раздва по цілім селі. Ку Марькі закликали Андрія Лучку-санітаря. Быв знамый не лем в селі, але і далеко, далеко в околіці. Іші як вояк быв санітарьом, также знав помочі, кідь дахто зломив руку, выткнув ногу, знав направити выскочену кістку, овязати.

Прышов ку постелі, порушав ногами і руками. Хотів єй посадити і уж знав:

„Будуть поламаны ребра, а зломлене ребро може ся їй дотыкати плюц, зато тота велика болість при дыханю. Треба мі чісту велику плахту. Спробую єй овязати. Гірше є, же я не можу знати, як суть ребра поламаны і тівко їх зломленых є. Треба зробити рентґен. А тот мож зробити лем в гуменьскім шпыталю. Але увидиме, як єй овяжу, ці їй холем дакус полегшать.“

Андрій зачав помалы Марьку плахтов овивати і звязувати. Помалы єй по стискав, хоць тота його снага про ню была барз боляча. Болість ся зменшовала в покою. Гірше было, як требало закашлати. Марька тихо лежала і чекала, што буде далше. Родичі ся старали, ці єй поможе шпыталь, дохтор, де взяти грошы.

Брат Андрій ходив смутный і нещастный, боком все зазерав на сестру. Тяжко было вычітати з його смутной тварі, што собі думав. Марьку пришли попозерати і дівчата, єй камараткы.

Лем мати плакала, кады ходила. Плакала при каждій роботі. Винила сама себе, чом Марьку з Андрійом післала на тоту глиньку.

„Чом я не пішла сама. Мі бы ся, наісто, нич не стало.“

Дяковала Богу, же Марьку захранив перед смертьов. Же не мали іші веце переплаканы Великодны свята.

На великодный понедільок Марьку прышов пополивати і єй захранця Михал.

„Марько, не бій ся, вшытко буде добрі, скоро будеш здрава. Але на глиньку з Андрійом уж веце не ходь. Радше закліч мене“. Сміяли ся вшыткы. Лем Марька од болести не могла. Аж тогды їй засвітило, же не быти Михала, наісто бы жыва з Під лазів домів не пришла.

Глиньку домів не принесли, ани на возі не вывезли. Зостала присыпана верхньов земльов і з мотыков.Смугы на хыжі звонкы і зднука, коло пеца і шпаргета не были побілены. Были через Великодны свята такы, якы зостали од зимы. Не были на ганьбу і на сміх людям. Нихто ся не чудовав. Каждый сановав Марьку, тівко болю дітина мусила зношати про дурну глину. Яма зостала завалена. По тій пригоді уж нихто веце єй не одкрывав. Жены із села нашли другый прыступ ку слою, з другого боку.

Пізніше, кідь Марька ся стрітила з Михалом все споминали на тоту пригоду. Марька все му припоминала, же іші му зостала довжна за захрану єй жывота. А Михал ся лем сміяв: „Што бы-сь мі мала быти довжна, кідь то была моя повинність другому помочі. А кідь бы я быв на твоїм місті, а ты на моїм,ты бы мі не помогла? Вірю і знам, же гей. Так  видиш. Я помагав вчара тобі, а ты можеш даколи другый раз, другому. Бо є то людьска повинність – помагати єден другому.“

Лем Андрій довго, довго ся чув виноватым. Довго го трапило сумліня, же сестрі тівко болю завдав. Холем же ся вшытко цалком добрі скінчіло.

 

(Штефан Смолей: Нагода або судьба, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2009, ISBN 978-80-970185-0-4, с. 3-7)

Недїльны віршы: Юрко Харитун

НЕ МАЙТЕ СТРАХ

На сердцю
отварям дверцї
Летьте, віршы мої,
лїпше буде

меджі людми
В моїй душі
може тїсно
Коли видите

лїтати голубів
Не майте страх з орлів
одлетять коли учують

ваш спів

ДОРОГА ДО ПОРОГА

Цїлу ніч по стрїсї
бубновали доджі
І громы били
як молотками ковалї
як копытами гачуры
Гучали потічкы
стїкаючі до рїкы
Перед нами преграда-гать
без човна і весел не можу
вернути ся назад?
Лїсами пішник не видно
і ногы болять
Боже, за Пеґаса дякую тобі
Сиджу на порозї під стрїхов
Так добрї менї

Богатство

Тот богатый
хто сердце має
і хоче любов роздавати
Може і босый ходити
і кешенї порожнї мати
буде бoгатый

Миколай Ксеняк: Жменї родной землї

Крошнё ошарпана,
Крошнё позабыта,
Чім єсь про нас была?
Проявом проклятя?
Ці сімбол жывота:
Сила і надїя,
Превелика школа
І ключік до світа?

Же праві ся мусять дябли женити, кедь на мене пришла з нiчоґо нiч горячка і ку тому єм помалы двадцять кілометрів од ґазды, у котрого бывам. Іщі щастя, же єм зо сыном, бо кебы сам, та не знам, што в тій снїговій каламітї бы-м собі почав, – роздумує камюньскый дротарь Петро Караш.
Гей, днесь єм принученый хворобов перестати майстровати. Няй ґаздыня зве оправити, латати ці дротовати. Нї, перебачте, завтра гей, но моментално не єм способный. Горячка ня палить, пот з мене квапкать, ногы мі зослабли. Ледва крошню несу. А ку тому зимный вітор дує, снїгом до мене пере а тяжкы чорны хмары іщі веце ся на землю спущають. Но мушу признати, же такый час мать на то своє право, бо є марец, а він вывивать танець ту, в Сербії, і у нас – в Замаґурї.
Тугше позапинам серзак і гуньку, бо холод ня прешывать, під скору ся загрызать. Но, уж є сітуація лїпша, бо входжу до села, ближу ся помалы ку церькви, де мене бізовно уж сын Миколай чекать. Так сьме ся рано догодли.
– Няню, чом мешкате?
– Є мі, сыну…
– Чом ідете так нескоро? Ці сьте не збачіли, же хмары… Што є вам? Ледва на ногах стоїте.
Такой взяв Миколай вітця під пазуху. – Є вам плано?
– Барз плано, сынку. А так нечеканї ня то взяло.
– Як такы дійдеме ку ґаздови? Тадь то двадцять…
– Та уж лем даяк, сынку, ся довлечеме.
І плетуть ся польнов дорогов дві поставы биты вітром, понуряючі ся до нескоровечернëй тмы. Часто ся заставують, о стром і о телеґрафны стовпы ся операють.
– Мороз, сыну, ня прешывать, зима трясе…
– Уж ся приближуєме, няню, лем вытримте.
І зась помалы крокы, зась підперать хворого невладного сынова рука, зась чути збыхы, скрипіня зубів… Влечуть ся дві споєны фіґуры через село, заставили ся перед будинком, в котрім нашли стрїху над головов, перешли двір і вошли до своëй дїлнї. Лампаш ся розсвітив, старый дротарь лїг на лавку, молодый го поприкрывав, запалив в пецу, поставив на чай.
– Дам вам, няню, хлїба і ковбасы.
– Нї, не хочу, – ледва чути одповідь.
– Липовый чай з румом вам поможе.
– Міцно ня стисла зубата. Велë сил єм стратив.
– О два-три днї зубату выженеме. Зась будете як паробок…
– Ой, кебы єсь мав правду. А пот фурт з мене тече.
– Може є то добрї – вытече з вас проклята хворота. Дам
вам чісту кошулю. Переоблечте ся.
Довго не доказав з дротаря выгнати хвороту ани міцный чай, ани порошкы з апатыкы, ани мокры обклады.
Дротаря Петра хворота змінила на непознаня: схуднув, на ногах не устояв, память ся му замолжовала і дїравила. Но настав день, кедь як чаровным прутиком махне:
вшыткых познав, мав чісту і добру мысель, дротарїв-камаратів ся вывідовав, як іде ремесло, што пишуть з дому, якы зарібкы… І ґаздови дяковав за прихылїня в домі.
Каждый од Петра одходив пересвідченый, же о день-два істо двигне крошню зо серсаном і повандрує по своїм раëнї. А вечур – кедь навщівы ся розышли і зістав лем
зо сыном – нараз змінив і тему, і оптімістічность мыслї.
– Сынку мій, добрї собі запамятай, што ті повім, бо веце то не повторю.
– Слухам вас, няню.
– Кедь умру, сынку, ты мусиш быти мамі опоров, ты мусиш плуг певно в бороздї тримати, лукы косити, з лїса дерева…
– Чом о такых смутных… Тадь найгірше мате за собов, здравя ся вам навертать.
– Знам, Миколайку, чом ті…
– Мылите ся. Уж сьте перемогли зубату.
– А своёго молодшого брата уч вшыткым роботам: і косити, і косу клепати, і горнцї латати…
– Няню, же вы собі з мене утягуєте?
– Свою малу сестру нїґда никому не доволь уражати, зосмішнёвати!
– Вы мене не слухате і лем своє…
– При купованю корунку на долони трираз зобертай.
– Няню, уж дость. Не жартуйте.
– Іщі ті приказую.
– Што ся з вами робить?
– Свою крошню о три-штири рокы даш братови. А
дома го зашколь, няй в дротарьстві набуде істоту. Мою крошню ты здїдиш.
– Брата вы зашколите.
– Не скач мі до речі. Іщі єдно ті наряджую. Чуджа земля, сынку, є немилосердна. Є барз тяжка. Ани дыхати не дасть. Зато…
– О чім то вы?…
– Зато ті наряджую і тя прошу, сынку мій любый, принесь мі з нашого хотаря три-штири жменї родной землї і посып мій гріб. О тото істе попрось дротарїв – моїх камаратів з Камюнкы, Странян, Орябины, Літмановой, Липника, котры в тім раёні майструють. Слухаш ня, сыну?
– Слухам, лем тому не розумлю, бо вы завтра двигнете крошню і…
– Запамятав єсь собі, што-м ті теперь наказав?
– Барз добрї. Уїщую вас. Уж спокійно лежте, оддыхуйте і ся не трапте.
– Подь ку мі, няй тя поцїлую і од цїлой родины ся одоберу.
І поцїловав сивый дротарь трираз сына зо слызами в очах.
– Няньку, што ся з вами чінить? Уж ся не трапте…
– Уж істо, сынку, ся не буду довго трапити.
І обернув ся майстер на другый бік. І в тім моментї ся поминула і ёго ясна мысель. Обновила ся му горячка, блуды выкриковав, потив ся, зимніця з ним трясла.
Кедь ся перебрав, быв цалком забатореный до себе. О минуту цїлый світ ся з ним крутив, в голові му гучало, при сердцї остро штыхало. Не помагали чаї, не одогнали брыдоту ани порошкы, ани обклады не полївили болести, а рано… рано наш майстер-дротарь лежав спокійно.
Быв вылїченый. Ніч го уж не трапило.
Сын мозольнатов руков запер нянёви очі навікы вічны.
Выстроїли хрістіаньскый погріб. На цінтерю в чуджінї прибыв свіжый гріб з деревяным хрестом.
Люде ся розышли. Около гробу остали лем дротарї.
– Не забуду, няньку, – шепче Миколай і утерать слызы.
– Дякую вам, майстрове, і прозраджу вам нянёву послїдню просьбу.
І порозправяв і попросив.
На другый день несла пошта в копертках смутну новину до Камюнкы, Орябины… Текли вдовіцї слызы болю, плакали сироты, дзвонили погребны дзвоны, в церькви
служыли задушну літурґію.
– Што без тебе, Петре, почну? – божейкать вдовіця.
– Хто дрїбным дїткам поможе? То в гробі мам сама лежати?
Но ани болести, ани слызы не заставили біг тыжднїв, місяцїв. Ярь одквітла, зерно з рыль звожене. Осїнь намішала жовты, баршановы і червены фарбы і першым морозиком помалёвала травы, листя.
В тій осїннїй частцї рока і дротарї – як перелїтавы пташкы – готують ся до світа на зарібкы. І Миколай ся договорив з тыма дротарями, котры з ним майстровали в сполочнім раёнї, хто коли двигне крошню на хырбет, но главно, коли ся зыйдуть при гробі. Зродила ся догода:
буде то перша новемброва недїля перед обідом.
Подля старых звычаїв ся і Миколай розлучів з мамов,
сестров, а молодшый брат му припомянув:
– Од студнї!
І повандровав Миколай першый раз без вітця. Ідучі майстровав, галерик ку галерику прикладав, путовав выходженыма стежками на юг, дротовав-ціфровав, латав і ку корункам далшы філерикы одкладав. Так ся ближыв ку селу Древіца, де жыв ёго ґазда і котрый бізовно уж на нёго чекать.
По звітаню з ґаздом і з ёго фамеліёв, господарь го заскочів.
– Де маш, майстре, брата?
– О, він мусить іщі підрости. Мать лем девять років.
Няй іщі до школы походить.
Першый день по приходї Миколай ся з мотыков і граблічками побрав на цінтерь. Поклонив ся нянёви, клякнув ку хресту.
– Ту єм, няньку мілый. А дома вшытко як ся патрить:
мама вас поздравують, брат і сестра вас цїлують. Урода є під стрїхов. Ґаздованя іде подля порядку. Лем вы нам барз хыбуєте.
Потім ся помолив, оправив гріб, выскубав траву, упевнив хрест. Звязану жменю жывых квітків положыв ку крижу.
– Прийдеме, няньку, – розлучів ся Миколай.


Потім молодый дротарь скоро два тыжднї майстровав по раёнї, обышов села і осады.
Ближыла ся перша новемброва недїля. Миколай ся на ню тїшыв, же сповнить, што обіцяв, но і зато, же вшыткы дротарї му істотнї… Але мав чомусь і страх: выдарить ся то? Дотримлють слово? Буде то достойне?
Іщі вечур зашов ку гробу, поуправлёвав го, жывы квіткы поукладовав. Вернув ся до дїлнї, оголив ся, поумывав, облечіня вычістив, вшытко на завтра нарихтовав. В недїлю рано побрав ся до церькви, но довго там не вытримав. Не дало му то. Вернув ся на ґаздівскый двір, взяв вшытко потребне і выкрочів ку цінтерю.
День стояв ясный. Было тихо. На цінтерю – нихто. Над нянёвым гробом – ани то не хотїв – сі усвідомив, як час быстро уганять: перед роком нянё іщі были повны силы,
енерґії, плановали, што дома примурують, же коровку прикуплять… а так нараз їх не звалило, але підтяло. А кебы холем дома, але…
– Слава Ісусу Хрісту, – перебрав го чійсь голос з роздумованя. Опамятав ся. При гробі стояв Штефо Зима-Феціян.
– Слава і во вікы.
Не стигли собі порядно рукы стиснути, уж ся горнули на цінтерь Чеканяк і Кузмяк зо Странян, Каня і Деревяник з Орябины, Глинка з Літмановой, Дзубряк, Шквара, Юрашко, Мартяк і Колярь з Камюнкы. На Миколаёве несподїваня обявив ся при гробі і ґазда.
Притомны автоматічно обколесили гріб і хтось зачав Отче наш. Вшыткы хлопскы голосы ся злляли до єдного. Гнедь перешли на Богородице Дїво. По молитвах запановало тихо. Миколай не чекав, вытяг мішок з кешенї гунькы, розвязав го і набрав до жменї глину.
– Няньку любый, подля вашого желаня принїс єм вам родну землю, жебы ся вам легко спало. Першу жменю вам посылають мама із двора спід грушкы, другу ваш
сын Андрій од студнї, третю дївка Марька зо загородкы, де сьте садили ружы, а четверту я вам давам. Є з поляны з Хотарного, де сьте мі клепали косу до першого покосу.
– Я ті, Петре, набрав на Стражцї, де сьме вєдно орали нашу скалисту землю, – шепче Сивулька.
– Я з Лысиной од студенкы…
– Я з Дубного, де сьме коровы пасли…
– Я спід Высокой, одкы сьме красоты хотаря обдивлёвали і де сьме поляновы співанкы нотили.
Придали ся і дротарї із сусїднїх сел. Цїлый гріб быв посыпаный роднов землёв, на котрій ся народив, котра познала ёго першы крокы, котру не раз перешов своїма ногами, котрой материньске слово і співы коловали в ёго кровли, котру цїлый жывот кропив своїм потом і котру носив у своїм сердцї по світї. Якже бы му могла хыбити ту, де спить свій вічный сон?
Хлопи, кым ся розышли, іщі заспівали Вічную память, блаженый покій. Лем сын Миколай остав клячати при гробі. Схылив ся низко ку хресту.
– Няньку любый, уж є вам легше? Уж є вам лїпше?

(Миколай Ксеняк: Жмені родной землі, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2009, с. 138, Ілустрація А. Зозулка з даной книжкы, ІSBN 978-80-970185-1-1.)

Продовжіня терміну до 31. януара 2021: 7. літературный конкурз Марії Мальцовской

Дорогы чітателї,

ознамуєме Вам, же термін 7. рочника Літературного конкурзу Марії Мальцовской є продовженый до 31. януара 2021. 

Сполок русиньскых писателїв Словеньска у сполупраці з Академіёв русиньской културы в СР і Інштітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові выписує 7. рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской на найлїпшы творы в области поезії, прозы, есеїв і драмы в літературнім русиньскім языку.

Оріґіналны літературны творы в розсягу од 10 до 20 сторінок тексту (дотеперь ниґде непублікованы) може послати на адресу: ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы ПУ, уліця 17. новeмбра ч. 15, 080 01 Пряшів каждый автор од 18. року свого віку, жыючій в Словацькій републіцї. Конкурз є анонімный, то значіть, же каждый автор до обалкы з літературным твором вложить іщі єдну залїплену обалку, в якій буде ёго мено, призвіско, адреса i фотопортрет. Обалкы з менами і призвісками будуть розбалены председом пороты по оцїнїню конкурзу (буде го оцїнёвати тройчленна порота). По выголошіню выслїдків конкурзу будуть найлїпшы роботы, выбраны одборнов поротов, оцїнены і опублікованы в часописї Русин.

Недїльны балады: Меланія Германова

Балада о речі

– Повідж, реч, чом єсь міла?
– Бо мнов мама говорила,
Вчіла і вас говорити,
Зато міла, любы дїти.

Співаночкы вам співала,
А нима вас научала
Хлїб насушный зарабляти
Свій род в почливости мати.

Приповідкы повідала,
Жебы вас позаспавала –
Родне слово бы ся снило,
А рано вас зобудило.

Што нам мама одказала,
Кедь ся од вас одберала?
Буду з неба слїдовати,
Як будете нажывати.

Заповідь єй послухайте,
Нїґда єй не забывайте:
„Кедь родну реч потупите
Та забуду на вас, дїти“.

Та і пішли родны дїти –
Розлетїли ся по світї,
Мамы заповідь забыли,
A родну реч потупили.

„Rozpravali“ i „ržikali“,
Але і „nemtudom“ –
A родну реч своёй мамы
Позабыли часом.

Так баладї ся скончіти?!
Материньске так зрадити?!
– Та де мої заповідї?!
Пробудьте ся, любы дїти!

Тота просьба к дїтём з неба.
Лем ю выслухати треба –
Не будь баладов, просьбонько,
Але роднов бісїдоньков…

Смутна тота баладонька,
Вопіюща аж до неба –
Просить дїти їх мамонька:
„Своє забыти не треба!‟

Русиньскы байкы: Осиф Кудзей – Цукерь, мед і феферонкы

Перецїнїня

В єдній церькви при Высланцї
пришов такой по вінчанцї
жених ку священникови
і потихше ёму повів:
„Хочу ся вас опросити,
кілько вам мам заплатити?‟

„На то не є певна сума,
каждый мі дасть, як сі здумав.
То подля того, пан Глиста,
як ся му любить невіста.‟

Жених пошматрав в ґероку
і подав му пятьевровку.

Піп посмотрив на молоду,
пак до мішка – аж досподу.
Вытяг з нёго руков правов
дві пятьдесят – як выдавок.

     Нераз Мішо, Палё, Кубо,
     не вінчають ся про любов,
     многы сі невісты беруть
     про пінязї, про карьєру…


Радікалізм

Єдного дня в лїтнїм часї,
по фотбаловім запасї
Еф-Це-Біле – Штарт-Червене
повідать домашнїм тренер,
сімдесятник Ілько Ґула,
по дебаклї вісем нула:

„Ганблю ся за вас, пайташе,
так то уж не піде далше!
Мусиме ся задумати,
як зачаи выгравати.
Я сі з тым ламав головку –
зроблю із вас цімбаловку!‟

Нераз за платы немалы,
за пінязї грїшны,
грають професіоналы
нелем фотбал смішный.


Дезорьєнтація

Раз маїтелёви ТЕСКА
пришла вечур есемеска,
то ёго мілый сын Ото
писав му зо школы тото:

„Скоро дай дачім великым
перевезти до Африкы
дакілько медвідїв білых,
бо іншак ті, няньку милый,
ту в школї Святой Софії
пропаду з ґеоґрафії!‟

   Дакому дефіціт знаня
     компензують евра няня.

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Осїннє листя

Обзрїв ся місяць спід хмары білой
за дубом на меджі
В конарёх листя од смутку млїло,
падало помеджі…

В жовтавім доджу до травы близкой
і вітор помагав
понїс го як дїтя аж до колыскы
бы му там тихо грав

На гуслї, на басу до темпа осени
як гудак без мена
Любов є заклята в шепотї фаребнім…
Невыповіджена

Над раном 

Розбрыскує ся іщі лем
Дряпать ся помалы
з темноты новый день –
звізды уж заспали

Над лїсом поблїдло
сфарбило зорями
Зросене зеркало
лежыть над полями

Летить птах воздухом
крылами поздравив
Дві серденька тихо
як серны у траві

Розбрыскує ся іщі лем
Дряпать ся помалы
з темноты новый день…
Звізды уж застали

 

Мілан ҐАЙ: Споминаня на молоды рокы (3.)

Може же ай вни вели бісїду о своїх танечникох і переоцїнёвали їх.

По короткій павзї музиканты зачали приправу на далше коло співанок а Іван з Мірком уж стояли коло стола дївчат, жебы їх знова вызвали до танцю.

Тото танечне коло уж было таке смілїше і самостатнїше. Каждый у танцю конверзовав із своёв танечніцёв. Іван быв „налїпленыйˮ на Марьцї, певно єй тримав і вів танцём. Тота была страшно ганьблива і скупа на слова, же аж мав таке чутя, же ся одтягує од нёго. Марька о ёго ногы ай гев-там закоповала, або стала на ногу, а потім ся выправдовала: „перебачте‟.

„Ніч ся не стало,‟ одповідав Іван „Маме дость часу а я обіцям, же до рана, кедь будеме вєдно танцёвати, піде нам то єдна родость.‟

Міло ся усміхла, аж єй почервенїли личка. Выужыв такой сітуацію, не завагав і представив ся Марьцї, же ёго мено є Іван.

„А вас як клічуть, яке є ваше мено?‟

„Я єм Маря.‟

„Шувне мено,‟ повів Іван.

„Ей, де там шувне,‟ одповіла му ганьбливо.

Звідовав ся єй на мено лем так із слушности, ай кедь уж добрї знав, же як ся пише, бо передтым му то спомянув Мірко.

„Можеме собі потыкати?‟

Прикывла: „Добрї.‟

Іван вів бісїду, але по цїлый час єй не переставав слїдовати і позерати ся до оч, же ся аж ганьбила. Збачів, же є іщі даяка несміла і коло дакотрых вопросів неіста, ганьблива або просто не хоче одповідати.

Як докончіли музиканты коло, Мірко і Іван одпровадили дївчата ку їх столу. Од свого стола забрали стілцї і пішли собі сїсти ку дївчатам на дакус бісїды.

Споминали на сполочны жываньскы у Фалківцях і як їм было добрї вечерами сидїти і співати коло огня.

„Но але я єм там даяк не відїв Марьку?‟

„Та она з нами іщі тогды не ходила, бо мама єй не хотїла пущати,‟ повіла Мілка.

На тоты слова такой зареаґовав Іван і подумав собі, же то буде наісто прічіна, чом є така ганьблива при танцю.

„Видить ся, же є іщі дость молода,‟ і зачав о тім роздумовати.

Далше коло вызвав зато до танцю Мілку, жебы із нёв побісїдовав якраз о Марьцї. Довше ся уж познають, але нїґда ани словко не повіла, же мать таку шувну сестернїцю, котра такой лагодила ёго оку.

„Знаш, Іване, она іщі ходить лем на основну школу, до девятой класы, властнї теперь буде кончіти, но а вызерать то так, же піде штудовати до Кошіць. Акурат днесь была у нас дома, та зато сьме єй закликали, ці не піде з нами танцёвати. Мусили сьме єй але піти выпросити од мамкы і обіцяти, же буде з нами, также за ню одповідаме а вєдно прийдеме ай домів. Што, може єсь ся до нёй залюбив?‟

„Но, поправдї повіджено, цалком є шувна. ‟

„А коли так плануєте іти домів?‟

„Увидиме, як то ту буде продовжовати, як ся будеме забавляти.‟

„Не бій ся, она без нас сама не піде ниґде.‟

Коли „высповідав‟ Мілку і по танцю пішли сїсти назад ку столу, мав такый грїючій спокій, же што ся вшытко дізнав о Марьцї.

Оправдав ся дївчатам, жебы пробачіли і пішов вонка перед салу, де у тім часї уж фунґовав буфет. Дакотры ту попивали, співали і голосно бісїдовали.

Купив фляшку вина і штось закусити, попросив шість погариків і пришов назад. Сїв за стіл, де тыж іщі дакотры з дївчат хыбовали і позвідовав ся, де суть остатнї?

„Пішли вонка на свіжый воздух,‟ повіла Яна.

„Тадь я там быв а не відїв єм ани єдну з них.‟

Повів то зато, бо поглядом глядав Марьку. Якраз она му ту хыбовала. Попозерав ку дверям і збачів, як приходила ай з камаратков Любков. Вели бісїду о дачім інтереснім, бо Любка єй дашто руками пояснёвала.

Пришли ку столу і помаленькы посїдали на свої місця. Іван встав і попросив ся дївчат, ці може їм поналивати вина. Коли не дістав одповідь, тo порозливав по пів погара вина каждому. Кедь уж вшыткы сидїли коло стола, понукнув їх.

„Прошу, підоймийте погары і выпийме на здравя, зознамлїня, і думам, же і на будуче камаратство.‟

Почерькали погарами а Іван позерав до оч Марьцї, котра была на погляд ганьблива. Позоровав, же собі цморькла кус вина і одложыла погар на стіл.

„Та што, Марько, тобі тото вино не смакує?‟

Ганьбливо кывла плечіма, засміяла ся і додала: „Я буду помаленькы ай із Любов попивати.‟

Сидїли тихо коло стола і позерали єден на другого. Мірко сидїв близко Яны і Мілкы і вели меджі собов бісїду.

Капела ся зачала рихтовати грати далше коло а по першых тактох музикы Іван уж кликав Марьку до танцю.

Мірко зістав сидїти коло трёх дївчат. Чекав, хто прийде вызвати до танцю остатнї дївчата. Накілько лїпше познав Мілку і Янку, по взаёмнїй бісїдї з нима, вырїшыв закликати до танцю блондяву Любку, котра даяк цїлый вечур не была доброй дякы.

В танцю ся єй позвідовав, чом є така без налады.

„Але, танцёвала єм передтым з єдным, а мав выпито, та знате. Добрї, же сьте по ня пришли вы, бо може бы ня зась пришов отравлёвати і вызывати до танцю тот пяный.‟

Любка была шувна атрактівна блондіна молодых років, та не чудо, же кажде коло мала велё нападників, меджі нима ай того споминаного пяного.

За куртый час уж на танечнім паркетї танцёвали ай Мілка з Янков, так же в куртых перерваах меджі співанками уж стояли сполочнї у колї єден близко другого.

Іван танцёвав з Марьков і вызвідовав ся єй о вшыткім можнім. Хотїв знати, де у Фалківцях бывать, што робить єй мамка і отець, а ай чім веце о нїй самій. Ай кедь в основнім уж де-што знав од Мілкы, веце-менше собі то хотїв особно овірити іщі од нёй. Самособов, же єй запропоновав, ці бы за нёв міг даколи прийти до Фалковець.

Стисла плечіма і неістым голосом додала: „Кедь будеш хотїти?‟

„Та правда, же буду!‟

Бісїду їм перерушив конець співанкы і танечного кола а Іван одвів Марьку сїсти за стіл, тримаючі єй коло паса.  Посміленый єй одповідёв, сїв собі близко нёй і продовжовав у бісїдї.

„Так повіджме, же кебы єм за тобов пришов, де тя найду? Де а коли ся стрїтиме?‟

„Найлїпше бы было на другый тыждень у суботу. Моя мама продавать у обходї, але кедь там прийдеш, та одкаж по Мілцї або Янї. З нима ся познаш і они по ня прийдуть.‟

Добрї, же іщі то як-так стигнув і быв барз радый, же Марька му дала яку-таку надїй, можность на їх першу стрїчу.

Была выголошена курта перерва, бо капела ся побрала на вечерю дашто закусити. Дївчата вырїшыли, же збыточнї будуть чекати і роздумовали, радше підуть домів. Пішо до Фалковець то было дость далеко.

Іван зосмутнїв, як зачув, же хотять піти домів, але в духу го грїло чутя, же є вшытко в найлїпшім порядку. З Марьков то мав договорене на суботу, тримав єй близко себе і вєдно із камаратками ся поберали вонка перед културный дім.

Было там веце дївчат і хлопцїв із сусїднїх сел, котры ся зберали ку влаку. Дакотры одходили домів на моторках а по дакотрых пришли ай авта.

Іван з Мірком выпровадили свої камараткы, розлучіли ся і обіцяли, же на другый тыждень ся увідять.  Іван тримав Марьку за руку і обіцяв, же у суботу прийде вєдно ай із Мірком на моторцї. На розлучку єй поцїловав на лице так несподївано, же ся не стигла одтягнути. Наісто з тым не раховала.

„Так агой у суботу.‟

Марька без слов пошатовала за дївчатами, аж заникла у тмі.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Елена Хомова- Грінёва

Порядок

Пограбaм листя в осени
попадане по траві
остали голы стромы
зоблечены із шматяа
під пахузов зо загородкы
однесу плоды лїта з двора,
непорядок і смітя.

 

Вечур (день помершых-памятка)

Одрїкам молитву вечур
за душы котры Господь взяв,
они як неонове світло
споза облачка світять дале нам.
Видиме запалену свічку,
горить поломінь, він не згыне,
роздумую што прийде і чекать нас.

 

Душа поета

Душа поета
не дримле, не спить.

Душа поета –
то мед і сіль.

Душа поета
мінить ся, творить.

Душу поета
зранить кривда, грїх.

Душа поета –
то жаль і сміх.

Душа поета
пише і любить.

Душа поета –
то мелодія і язык.

Душа поета
так выллята на папірь.

1 2 3 25