Недїльны віршы: Вєра Горїшня

Слово к слову

Мої знамы так говорять,
же роботы не мам дома.
Кебы я ю дома мала,
віршикы бы-м не писала.

Я сі з того ніч не роблю,
мам пасію – рімы творю.
Оддых ся просить на часы,
но я нелем хлїбом жыва,
але ай із слова красы.

Вечерами сїдам к столу,
складам сі слово ку слову.
Не знавши, як іде час,
народить ся віршик зась.

Каждый день

Пестрый є каждый наш день,
природа нам робить план.
Днеська сьме ся наробили,
бандуркы сьме посадили.

Зорати сьме перше дали,
пак ся з буряном бабрали.
Потім ямкы выкопали
і бандуркы повкладали.

Добрї з глинов сьме закрыли,
жебы нам ключкы пустили.
Кедь ся з яри потрапиме,
у зимі ся насытиме.

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (4)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 4)

По теплых доджах кінцём тыждня пошатовав єм до березин у Савкові. Паствиско ся файнї загрибовило, также кошик быв доповна ани не за дві годины. Застановив єм ся коло красного здравого калапаря і мі пришли на мысель Мінёвы фантазмаґорії о тім, же  грибы выдавають звукы. Залїг єм коло красного тополёвого гриба…

А знате, як звуть тополёвы грибы на Пуйдякох? Може ани не знаєте, де ся Пуйдякы находжають. Но од Стащіна на выход  – Улічска і Убляньска долина – і тягне ся то аж ген на Підкарпатьску Русь. Але хочу повісти, же од того слуханя єм у подуві благого вітра замлїв до легкого сна. Ніч ся мі не снило, бо-м довго ани не спав, але файно єм спочінув. Ёв! Як файно! Але, але… Але де є тот мій кошик із грибами?

Не найду го, тай не найду. Ніч, лем хтоська ня мусив на сомі обокрасти. Нижняне то не были, бо вни до того боку не ходять, а вышняне.. Зайдий коло Князьского потока, де грибарї в лопушіню охабляють біціґлї, може там стрїтиш ай того, што тя обаранив. Але попонагляй кущічко! Добру інтуіцію і правдоподобну правду можуть найскорше мати лем почливы дїти і мудры старшы людкове. Прийду ку біціґлям, роззерам ся по лопушіню і находжам вера свій повный грибовый кошик, а коло нёго іщі єден, наповненый так допола. Лем почекай! Ты сі мыслиш, же ня перемыслиш?

Обидва єм взяв до рук і гыбай з нима властныма пішниками. Тадыль то на біціґлю, але ани на лїтадлї ня не здогониш. Не єм помстыхтивый, але хто і де ся од кошиків подїв? Набізовнї собі одскочів до гущавкы і теперь буде проклынати властну гудзіцю. Ха-ха-ха!

Грибарчіна приношать неочекованы емоції… Наприклад, по довгых кілометрох блуджіня конечнї найдете букового гриба. Зрадуєте ся му, як колиська отець блудному сынови ся потїшыв. Зняв єм го із моху, обчіщам і наконець спознам, же гриб є зневалушненый хробачов. Не  бануй, гварю собі, і будь доброй дякы, до лїса ся все выйти оплатить. У суботу рано коло семой выбрав єм ся коло Хотиньского ярку, того року властнї по першыраз выобзерати стары місця у Малім Яворовцю. Та стрїчам на лїсній дорозї Марю Бокочову. Гварить мі, не ходь ниґде і краснї ся верний домів, бо посмоть ся гев, же мам лем три старякы, а ходила-м од білого рана.

– Добрї, Марько, як не є, та не є, холем плюца провітрам.

І йду собі далше допереду. Не страчам віру, ай хоць отряшеный єм, бо каждый, хто ся з дому на гриболовы выдасть, уфать, же найде. І нехоцьяк. Знам і такых, што по навернутю з лїса собі повідять: Та кебы я знав, же лем тілько маленькато найду, радше бы-м не йшов.

Тото – довольте мі повісти – є безчестность ку природї. Тадь є щі у бога веце днїв пригоднїшых на грибозбер. А вы такой напопершыраз чекаєте природочудесны неочекованости. Вытримте, покы місячок не дойде до повну! Няй додж благый зллїє і няй ся лїсы засивіють молжистов вовнов. Тогды острийте надїю, я вашу белаву лелію!

А щі суть ай безхаратерникы у грибозберачстві. На першый погляд бы сьте то на них або ай на себе ани не повіли. Суть то заповзятцї із безоднов проглюбинов неконечного хотїня мати вшыткого много. Так істо ай грибів. Цнити чоловікови треба, ай бажити є здраво, але дусити ся у захватї ненасытности?! Фуй!

По роках ся мі озвав далекый родак з Америкы і ся слушнї опросив, ці ня може навщівити. Было то перед Різдвяныма святами, так єм му послав балик із грибами. Да о два тыжднї мі замобіловав своє подякованя і приобіцяв ся, же даколи в лїтї прилетить до Європы і тїішить ся на збераня грибів.

– Але слухай, Майку. Треба йти тогды, кедь є по доджах, а місячок ся находжать у повнї. Та я ті дам подля можности допереду знати, коли має настати така природна конштелація, а ты тогды сядеш до летадла.

– Я щі нїґда не відїв, як у природї гриб росте.

– Тїшу ся на то, же тя то потїшить, кедь увидиш тоту необычайну зъяву, Майку.

– А щі бы-м ся тя хотїв попросити, яке глубоке корїня має гриб середнёго взросту?

– Невелике, так до півметра.

– А з чім выкоплюєте тоты грибы?

– Суть ку тому шпеціалізованы чеканы.

Боже, тоты Америчане! А кедь о пів рока Майкл пришов до краю свого прадїда, у Кошіцях в желїзарьскім склепі купив немалый чеканик, бы міг дати рады грибовым корїнёвым сістемам бескидьскых лїсів. Обидвоми сьме ся засміяли, кедь сьме собі повіли о тім проблемі на реалній уровни.

Наперед сьме попід Кычару ходили довєдна, але по набратю зберовых скушеностей Американ ся од ня оддїлив і пішов, як вітор березинов із зъявным заміром перебігнути ня і быти успішным в грибозберї. Є то обычайный приклад америцького жывотного пасованя ся, сутяжіня і досяганя цїлїв, подля котрых америкобойсы класіфікують ся в маратонї жывотной благобытности. Лемже уж го не віджу ани не чую праскот ламаной галузины  під ёго ногами.

– Майку гов!

Лем лопіт листя у вітрику кычеровім…

– Майку, де-сь?!

До чортовой бабы! Де ся міг задїти?

Онедовго ся у березинї зажовтїла ёго вітровка. Конечнї!

– А ты што, глухый?

– А ты што, не видиш?

– Што мам відїти?

– Же клячу і ся молю?

– Буде недїля, та можеме піти до церькви.

– Най бы было, але у церькви не найду тілько тополёвых грибів-червенаків на єднім місцю. Ага!

– Де суть?

– Там. Веце, як десять є їх.

– Лемже тото, што видиш там, то не суть тополёвы грибы, але соровічкы, котры мож їсти ай за сорова.

Таку скору перемінчівость душевного ставу мож увідїти лем у сценічных драмах. Майко ся у секундвім розстрїлї спознаной правды переладив із богобойного чоловіка на невыстатого чорта. Як кебы стратив цїложывотну надїю. До неконечна повторёвав: Ґадем! Ґадем… А хоць сьме того дня назберали щі невроком грибушків, на другый день на Росоханю уже зо мнов іти не хотїв. Тому ся гварить – грибова маловірность.

Грибовых однелюдів є некус, лемже Майкла доднеська знам успохопити: в Америцї є обходным манажером а тоты собі працовный неуспіх лем тяжко присвоюють. Клічу го до нас на третїй-четвертый день до лїса.

Гварить – нїт.

– Чом бы нїт? Найдеме зась, насушу ті і веце понесеш домів.

– Завтра было лїпше, як нам буде вчера.

Спочатку-м не порозумів, але дішло мі, же із присмаком неовладаня нашой речі не хоче ся веце скламати, бо ся боїть, же завтра найде менше, як напозавтра і зато гварить так, як в мыслї учувать. Таке безвірство!

Я хоць бы-м не нашов ани єдного, так на собі не давам знати, же мі є маркітно, а не іщі зуфало.

Ай минуле… Три-штири днї по файнім теплім доджіку іду за Горбок, же дашто ня потїшить. Та ніч як ніч, лем пару лишочок, але радость, перемішана із надїёв у мі грає, бо-м обявив шыроке куркове місце із трёма дрїбныма курочками. О тыждень по них піду. А што, як їх дахто здойме щі передо мнов? Почекам на другый раз, або ай на другый рік, як треба.

Уж нераз єм ся прихопив, же довше не находжам ніч. Лем што ту зачну підозрівати день і лїс із невдячности, стрїчам гриба. А чом бы мав лїс быти вдячный праві ку мі, га? Ай другы люде на світї жыють, ай на другых місцях грибы ростуть, та чоловічіна уже така. Покы жыє, хоче собі привластнити холем яку-таку частку світа, котрый нїґда не купив. Суть і такы, што бы хотїли быти директорами земнокулї, та наконець все ослїпнуть. Правда, то не были і не суть грибарї, але грабарї.

Похыбив єм. Похыбив єм много раз в жывотї. Найвеце може тогды, кедь єм хотїв стати шіцером-пітлячінов. Йожко ня злакомив. Ту і там присядеме ку єдному столови у моїй рештаврації, але послїднї два тыжднї го ниґде невидно, бо лежыть у шпыталю. Старый майстер стрїлецького ремесла а дав ся докалїчіти молодому сернякови десь на Велічкові. Курьёзный припадок. Піду Йожком кінцём тыждня до Кошіць, та ся го мушу спросити, як ся му то стало.

У роботї вшытко на нормалнім становиску. За пару днїв дістанеме посылку зубрів із западной Европы і коло того ся вшыткы охранарї крутиме, як бы найлїпше вырядити тото дїло. Проблем буде на міністерстві жывотного оточіня, де там роблять обштрукції міністерьскы урядничкове. Повідам шефови, же наш проблем вырїшить найскорше файновый балик сушеных грибів. Шыковны старостове з довколишнїх валалів за помочі сушеных грибів выбавують многотісячовы дотації із міністерстев, так выужыйме ай мы тот способ доброумыселности про успіх посполитого дїла.

А так сьме вшыткы выкрочіли із канцеларнїв до навколішнїх лїсів на збер грибовых култур із заміром наслїдного высушіня і схоснованя з цїлём неофіціалной експедіції на веселы іншталації.

А справды, же міністерьске поволїня пришло о нецїлы три тыжднї. Видите, яку міць мають грибовы културы? Суть чудакы, што вызначнїшы впливы на ход людьской сполочности прикладають полёвачками. Я нїґда нїт. У мене міць над смаками і емоціями світа мають все – грибы, грибкы, грибулюта.

(Конець о тыждень.)

Вышла третя часть 100 вызнамных Русинів очами сучасників (АКР 2020)

               В авґустї 2020 вышла у Академії русиньской културы в СР третя часть публікації 100 вызнамных Русинів очами сучасників (АКР 2020).

 

Едітор: Александер Зозуляк

Назва книжкы: 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІІ. часть

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-23-0

Почет сторинок: 120 с.

Рік выданя: авґуст 2020

100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІІ. часть (рецензія)

Назва теперь выданой книжкы ся споює з меном Марії Мальцовской, єдной із найзнамішых прозаїчок сучасной русиньской літературы по роцї 1989 на Словакії. Мальцовска є знама главно вдяка творам, як Під русиньскым небом (1998), Русиньскы арабескы (2002) і высоко оцїнёваной книжкы Зелена фатаморґана (2007). Велике значіня мало тыж єй редакторьске, публіцістічне і перекладательске діятельство.

У 2007 роцї приспіла выданю першой части задумованого проєкту – 100 вызнамных Русинів очами сучасників, у котрім собі дала задачу представити точно 100 найвызнамнїшых русиньскых особностей, котры ся заслужыли о розвиток русиньской културы, літературы, історіоґрафії, языка, наукы ці уменя. В роцї 2009 був выданый і другый том того проєкту. Зоставителька плановала в будучности приправити і публіковати ай далшы два части того проєкту, але за рік по довгій і тяжкій хвороты у 2010 роцї вмерла.

Новый предложеный текс – ІІІ. часть высше уведженого проєкту – є дїлом зоставителя Мґр. Александра Зозуляка, русиньского возродного актівісты, выдателя і шефредактора першых пореволучных періодічных (Русин і Народны новинкы) і неперіодічных выдань в русиньскім языку на Словакії. Він вырїшыв докінчіти Мальцовсков зачатый проєкт-публіклацію 100 вызнамных Русинів очами сучасників. Текст ІІІ. части той публікації творять профілы вызнамных Русинів актівных у літературознательскій ці языкознательскій науцї (Елейн Русинко, Анна Плїшкова, Кветослава Копорова (публіцістіцї (Александер Зозуляк, Анна Кузмякова), вытвырного уменя (Михал Бицко, Андрій Добош, Андрій Ґай) і в іншых областях, котры суть споєны з Русинами.

Окремы профілы дають основны біоґрафічны інформації о вызнамных особностях і їх актівности вєдно з предложеным образовым матеріалом. В дакотрых припадах є біоґрафія даной особности зроблена у формі розговору, в припадї авторів літературы суть профілы доповнены урывками з їх літературной творчости, вытварників – укажков даякого їх умелецького образу, науковцїв – обалками дакотрых їх знамых публікацій.

Третя часть проєкту 100 вызнамных Русинів очами сучасників є достойным надвязанём на цікл Марії Мальцовской. Публікація заінтересує нелем людей, што ся занимають русіністіков професіонално, але і обычайных людей, котры сі хочуть розшырити свій розляд.

Задумованый проєкт – 100 вызнамных Русинів очами сучасників – у котрім собі дала задачу ПгДр. Марія Мальцовска і продовжує в нїй Мґр. Александер Зозуляк представити точно 100 найвызнамнїшых русиньскых особностей, мав бы ся завершыти послїднёв (четвертов) частёв профілами 25-ёх вызнамных Русинів у будучім роцї. А є потїшытельне, же приправа четвертой части уж є у фазї закінчіня, также уж лем єй схвалїня і фінанчна поміч суть важны про єй выданя.

Думам, же третя і четверта часть представлять значну часть найвызнамнїшых особностей меджі Русинами, але не претендують на вычерпность і до істой міры суть дїлом субєктівным. Бо хто обєктівно встановить, хто є тов вызнамнїшов особностёв Русинів, а хто меншов?! Ту ся дасть сполїгати лем на зналость особностей Русинів двома едіторами того проєкту. Перечітайте собі даны публікації і посудьте самы. А хто ся чує неузнаным, так то не є дїло схвалности едіторів. Їм ішло о снажіня выбрати з того найлїпшого, што меджі особностями Русинів маме з минулости, але і в сучасности.

Мґр. Михал ПАВЛІЧПгД., Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Едітор: Александер Зозуляк

Назва книжкы: 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІІ. часть

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-23-0

Почет сторинок: 120 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Осїнь
Розпалене лїто одышло
Одлетїли далеко то теплой чужины птахы
Як молодіця, кедь перезлече білы свадьбяны лахы
до фаребного кроя
І лїсы інакше ся строять
Стромы надале як вояци
гордо стоять на своїм пляци
Лем уніформы зелены
вымінили за жовты мідяны, червены…
Баревне листя шумить, трепоче,
переблискує на сонці
І кедь не хоче
Іщі ся тїшать мої очі, покы начісто
впаде на землю послїдный листок
Сонце посмутнїло
Не грїє старов силов
Джмуркать на нас отупно, просто…
Зато вітер частїшым гостём –
розколисав конаря стромів
Дїти утїкають зо школы домів
з ташками на плечах ку своїй мамі
Забыли на чляпканя в банюрї
Яка міла в дїтячій натурї
безстаростность і бажіня за новотами
Вшытко спомалює
Молга ся біло перевалює
понад долины зрана
Груда на поли чорна, зорана
недавно жывила жыто
Скоро перешло лїто…
Холодный доджик ситить
Звістує – треба ся приправити
Квапля за кваплёв з даху квапкать
В садї червены запалены ябка
ся просять – возьте нас! І мы на шорї!
Мама знову розпалює дров, у пеці горить
Напече колач а вшытко пахне моїм краём
Материньскым сердцём
То любов з нима
Дораз наступить зима

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (3)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 3)

Тот дикый корназ, што ся Міркови приснив, мать ся нынї стати жертвов ёго пушкы. І йде просто ку Марковым млачкам, де ся сходжать на лїсову купіль повшеліяка дичіна. Але найвеце дикы свинї! Схылёвало ся ку першому вызначному уловкови. Ёй, то є напятя і невысловнї інтересантне очекованя. Перебираня в мыслї тактікы наступу проти нїмого, но небезпечного неприятеля. Жебы неприятеля? Но гей, требало бы звіря любити, але як го хочеш застрїлїти, а то не встигнеш, так він ку тобі не мать часу на ласку. Ёй, то є напинак! При збираню грибів то як вік не зажыєш. Але… Є то вшытко таке інтересантне, необычайне. Главнї дых лїса. Кедь ідеш на полёвачку, так стромы в лїсї дістають інакшу фарбу. Ай земля пахне інакше. Природа має інакшый дых… Або ты сам інакше дыхаш і чуднї пахнеш? Хто ходить по природї в змыслї охранярьскім, не годен успохопити змысел полёвницькый. Вынятком ся каждым кроком у приближованю ку Марковым млачкам ставать Мірко. Є ту момент вшыткого забытя! Мімо… окрeм стада дикых пацятин, котрый уж… Тихше… Пушча долов із плеча… Опатернїше пущай крочай, бо ся годни сплашити. Уж їх видно, уж їх мам! Але котрого на самый перед? Мій нянько быв колиська першый шіцер, жебы я не потрафив холем до єдного ёго слїду стати? Сам собі докаж, же єсь шыковный быти ай охранярьскым передником ай чорным пушкарём подля родинной традіції. Бруум, бруум, бруум, бруум…

– Што робити?

– Стрїляй!

– Пушка не фунґує.

– Та втїкай!

– Де?

– На строма!

– На котрого?

Найблизше ся в легкім вітрику трепетали листочкы розконареного глогу. Же є то праві тісячігловый гліг, спознав Мірочко аж як на нёго выскочів. Ёй, то є зажыток! Не смійте ся, бо то щі веце болить. Але ай так є лїпше мати сто ігол в гудзіцї як прийти домів без рукы або без ногы.

– Ратуйте! Хто видить, хто чує!

– Стрїлив бы-м, але пушка дикови під лабами.

– Туре! Туре, брыдото пекелна!

І дикый корназ наіснї, же уже турать одыйти, но ту… Чудо! Бу-у-ум! Твердый выстрїл із шыковного ґвера, бо корназиско такой припав ку матери земли і зачала із нёго кров форкати.

– Мірку!

– Хто то годен быти?

– Ту-м, ту-м!

– Віджу тя, лем iщі долов не сходжай!

– Бу-у-ум! Друга рана – корназ ся розпростер. Ех, то є шыковна пушка!

– Хто є там!

– Хто же бы? Я!

– Хто я?

– Не познаваш?!

– Ага, то не пушка шыковна, але стрїлець

Споза лїщін ся вырісовала Йокова постава…

Шкода далше потім набивати, абы уповісти вшытко. Як тяжко Мірко із глога сходжав на землю, же гнедь ся пришло на то, же Міркова пушка была заїщена і так дале і тому подобнї. Єдинов а найцїннїшов девізов Міровой полёвницькой і стрїлецькой скушености зістало зарїкнутя ся од полёваня. Дарьмо го пересвідчовав ай самотный Йоко.

– Йоку, нїт!

– Чом?

– Нїт, тай готово!

– Але не будь сралё!

– Знаш чом? При полёваню ті на бережку весело, а як зайдеш на долину, та якоська плашно. Радше я буду частїше на грибы ходити.

– Якый там коло грибів адерналін?

– Йоку, не адерналін, але адреналін.

– Та няй ті буде…

– Мі, Йоку, є мілїше грибарьство. Позерай! Ходиш собі, ходиш, ту ся ввізриш, там ся ввізриш, і збачіш свою полеготу. Нїмый є то світ, але дує до тя радостёв. Не правду гварю?

Йоко похопив, же із Мірка полёвника нїґда нихто не выкресав і не выкреше. Пушкарём ся треба народити.

– Так му треба, холем мі у ревірї не буде звірину плашити. А до резервы дістав од Мірка ай далшу пукалку. Про грибаря є непотребна.

Но Мірко ся не переінакшыв лем так з нічого ніч, же му встряло до заду даскілько ігол із глога. Нїт, нїт! Закололо го то властнї аж у головцї ёго. Розпамятав ся на школьску науку, на слова учітелїв природознавства і біолоґії. То вни пересвідчіли своїх школярїв, же жывот чоловіка є красшый, кедь собі люде подумають на жыву природу, на звірину аж по найменшого хробачка. Мірко то попробовав высвітлити Йокови, но не дало ся.

– Мірку, не бісїдуй мі ту дурніцї, же чоловік походжать із налпы – опіцї!

– Із налпы нїт, але нашы давны предкове были подобной файты, як днешнї опіцї.

– Хто ті то повів?

– Так повідав Чарлз Дарвін.

– То є ваш шеф? Та му повідж, же чоловіка створив Господь Бог а доволив му жывити ся мнясом звірины. Позерай, Мірку, я наконець налпы не стрїлям, лем тото, што по стромах не лозить, але землю рыє.

– Дость! Баста! Далше так не буде!

Мірко ся затяв. Перестав до властной корчмы на пиво ходити. Хлопи вшытко успохопили так, же то із ганьбы, бо го дикый корназ выгнав на глога. Но у Міркови зачав ключіти інакшый студник, дочіста інакшый, аж ся тому сам зачудовав. Ай Йоко ся тому зачудовав і зарїкав Міркови, чом меджі хлопів на пиво не выйде.

– Дичіна із тебе, Мірку – камарате, людчіну выгнала?

– Нїт, Йоку любый, я сам із себе хочу дичіну выгнати, бо-м у собі спотворив природу. Хочу быти такым, як мі пасує, а не такым, на якого сі на ня люде привыкли.

Йоко спохопив, же з Мірком штось важне ся дїє. Ах, тоты охранярї! Вшыткы довєдна суть чудаци.

– А што же теперь важиш робити?

– Но, наприклад, буду на грибы ходити.

– А в зимі? Хочеш снїг із стромів стрясовати?

– Через зиму буду квіткы поливати.

– Чудакови ся не треба чудовати, бо сам пак тото чуда набереш до себе. Ёй, я ёго лелію белаву.

Тай зачала ся Міркова грибова епопея. Зачатком юла по теплых доджах взяв чіжмы на ногы і пошатовав на Росоханю. Неувірователна сила буковых грибів! Запахів, як повідають Лабірчане. У передішнї рокы нїґда тілько не назберав. А може зато, же мало ходив. Повный кошик! А то перешов іщі лем половину пляцу. У обношеній вітровцї напыцяв забыту іґелітову ташку із ТЕСКА, а наконець ай вна ся наповнила.

Од самой радости чоловік аж ухляне. Сїдать під сосну, кладе перед себе повный кошик. Што повный… Верьховатый кошик буковых грибів і набиту ташку.

– Выстав єсь од ходжіня і схыляня, але повный-сь щастноты. Нач голову забивати дурачінами, кедь день ті нукать твоє властне щастя. Глядай і найдеш. Але глядай таке, што сам од себе хочеш глядати, а не беззмыселности, якы ті другы люде нукають, або ті властный дух підшмарить у невгодну минуту. Бодай тя панбіг полюбив, ты дурняку недурный.

– І Міркови, верабоже, же гей, – украла ся з ока слыза і цяпла му на руку. Што ня то хваче, тадь я ся ізслызив?

В тім моментї зачув із сосновой зеленой куделї чуднаке захіхнутя.

– Хі-хі-хі-хі!

Смотрить догоры, но никого не видно. Хто є там? Луп! Дістав антлаґера! Хто там бавить шаленого?

– Хі-хі-хі-хі!

– Ей, кедь я возьму до рук камінь, піде дахто до доктора.

– Радше сам ты ідь. Але до очного.

– Я щі, хвалабогу, добрї віджу, лем тебе, потворо якаська, не годен єм ізбачіти.

– Так ся лїпше посмоть за себе, бо станеш на три красітованы буковчакы.

– Справды, же гей: буковы, три, з грубыма корїнями і свіжы без єдиного червачка…

– Хто єсь? Укаж ся!

– А не шмариш до ня камінём?

– Тадь єсь спомічна, гейже?

– Хі-хі-хі-хі! – і указала ся му.

– Вывірка?! Хто тя навчів бісїдовати?

– Гадай!

– Ты єсь чародїлніця.

– А ты чародїлник. Каждый сам про себе чаровати має. Любить ся мі, же єсь сам себе нашов, двойногачу. Перестав  єсь до звіряти стрїляти а то ся нам любить.

– Кому вам?

– Хі-хі-хі-хі!

– Чекай, де втїкаш?

– Трим ся в щастю і зась приходжай! А не забудь быти добрым і мудрым. Чав, Мірочку, чав!

– А чом єсь до ня шмарила шішков?

– Бы єсь не забыв, же зачінаш быти лїпшый.

Вам ся щі не стало, же даколи ся вам дашто привидить? Де є тота шішка? Одразу їй ниґде не є. Або ани жебы не была? А досправды, же будете то покладовати за чудачіну, кедь од ня учуєте таке дашто як, же Мінё Чучрава ся передо мнов залав, же грибы мають свою бісїду. Гварю му, Міню, не вірю. Же гей, та гей і не дав собі повісти.

– Слухай, пояснять, найдий шыковного гриба, ляж собі коло нёго і чекай на хвілю, покы не задує благый лїтнїй вітрець.

– Но а што далше?

– Кедь вітор гриба заласкоче, зачуєш такый звук, як кедь капка воды шлюпне у млачцї.

– Сомарина! Не вірю!

Але Мінё стояв необломнї за своїм тверджінём, аж єм тому блазнови зачав не же лем  вірити, але одразу мі быв камаратьскішый.

(Текст буде продовжати о тыждень)

Юрко Харитун: Наш край – наш рай (рецензія)

Автор выданой книжкы Юрко Харитун є єдным із найоблюбенїшых і найоцїнёванїшых поетів сучасной русиньской літературы на Словакії. Харитун є автором ряду зборників поезії, спомяньме главно зачаткы  ёго творчости у зборнику Гуслї з явора (1995) і цікл зборників поезії з назвами: Мої жалї (2010), Мої сны (2011), Мої незабудкы (2013) і Мої надії (2014). У зборнику Мої жалї є главнов темов вырївнёваня ся з травмов, котру запричінило примушене выстїгованём ся з родного села про ставбу водной гатї Старина. А за тоту публікацію у 2012 роцї став лавреатом найвысшого оцїнїня – Премії Александра Духновіча за русиньску літературу од Карпаторусиньского научного центра в США.

Далшов вызначнов частёв Харитуновой творчости суть зборники русиньского фолклору, ку вызначным творам належыть зборник дїтьского фоклору Дякую, мамко! (2017) і зборник народных співанок Нашы співаночкы як дївчат віночкы (2018).

В новім зборнику з наввов Наш край – наш рай Харитун презентує десяткы стишків короткого розсягу, котры мож задїлити ку рефлексівній, любовній і інтімній ліріцї. Многы стихы суть чутєвым вызнанём, а адресатами почутків є природа Харитунового родного краю, авторове одношіня к акту творїня і писаня стихів, частым мотівом є тыж любов ку женї ці чоловікы вообще. Лірічный субьєкт Харитуновых стихів інтерпретуєме як есенцію поета, котрый у своїй поезії презентує шпеціфічне вниманя каждоденного світа, зачарованость природов і виджіня детаілів, котры нормалным оком не видиме. Стихы вказують на автора як на „неполїпшытельного‟ романтіка, котрый наперек вшыткым неґатівным скушеностям і жывотным ранам (выстїгованя з родного села) все докаже позерати на світ быз затерпкнутости ці неґатівных проявів.

То але не значіть, жебы автор у своїх стихах не робив і з такыма емоціями, як є смуток, носталґія ці жаль за старым домівством, в зборнику ся находять і такы стихы. Авторове творче літературне діятельство є у стихах описане як іста прихогіґіена ці способ вырївнёваня ся і приниманя реалности, іде тыж о потребну самореалізацію – така є основа автора. Ай кедь новый зборник обсягує словне споїня „наш рай‟, у стихах ся проявлять особне ці обще людьске одношіня ку природї і дїдовизнї, як бы служыв на ославлёваня родного краю з цїлём укрїпити народну ці реґіоналну ідентічность, зборник представлять поетове особне вызнаня на высокій умелецькій уровни.

Мґр. Михал ПАВЛІЧПгД., Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Автор: Юрко Харитун

Назва книжкы: Наш край – наш рай

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-24-7

Почет сторинок: 88 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Вышла нова книжка Юрка Харитуна: Наш край – наш рай (АРК 2020)

               В авґустї 2020 вышла у Академії русиньской културы в СР книжка Юрка Харитуна з назвов Наш край – наш рай.

 

 

Автор: Юрко Харитун

Назва книжкы: Наш край – наш рай

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-24-7

Почет сторинок: 88 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Недїльны балады: Меланія Германова

Завість материньска

Прекрасна то дївка была,
Нїт де правды дїти,
А як ся носила
По тім білім світї.

Не знала, хто єй мамочка
І скаль ю взяли,
Не старала ся дївочка,
Же ю прозывали.

Парібків ай женачів
Каждый день зводила,
Покля небога копыля
Собі не придбала.

Чуджім людём підшмарила
На другім валалї –
Так ся найдушкы збавила
І дале гуляла.

Чуджі люде з копылочков добрї выходжали
І порядну з нёй дївочку они выховали.

А Ганїчка, єй дївочка
До красы выросла –
Білы личка, чорны очка –
А струнка, як сосна.

Гайник Юрко бы дав зато
Сердце ай душу –
„Я тя, дївче моє злате,
Веру, взяти мушу.‟

Ганїчка сі, співаючі,
Працов зарабляла,
Єй мати зрана до ночі
Пила і гуляла.

Дївка росла і краснїла,
А мати старїла,
Ани сама не збачіла,
Як пошкареднїла.

Хлопи ю уж обходжали,
Хоць їх і зводжала,
А бабы за нёв плювали –
Так, веру, допала…

А Ганїчка, властна дївка,
Як ружа червена –
„Лем почекай, ты, копылько –
З світа тя зожену…‟

„Подьме, дївча моє міле –
Ягодок назбераме,
Барз ся мі їх захотїло.‟
„Назбераме, добрї, мамо.‟

„Дай мі руку, бо-м, выстала,
До грунка іти не можу.‟
„Не старайте, люба мамо,
Помалы – вам поможу.‟

Як ся на вершок дістали,
Дївку зо скалы дрылила,
Лем ся престрашнї озвало:
„Збогом, мамочко преміла…‟

„Ганїчко.‟ Такой скоренько
Скочів єй Юрко зо скалы,
Уж їй не било серденько,
І ёго тыж перестало.

Лем вітор тихым шепотом:
„Чуйте, нечістая сила –
Ту свою властну дївочку
Мати зо скалы дрылила…‟

Скалу люде обходжають,
Ту мати збыхала,
А люде ю проклинають:
„Ты не мати – скала.‟

1 2 3 23