Невіра
Блажены, котры не відїли, а увірили
(Йоан 20, 29)
Дочула ся Жаба зелена,
же вода в морю є солена.
„Не можу вірити тому,‟
рекла Слижови старому,
„сама ся выберу в лїтї
на місце пересвідчіти.‟
Дарьмо єй Слиж напоминав,
же му там жыє родина,
котра му пише даколи,
же в морю є повно соли.
Одказала му до воды:
„Не увірю аж до тогды,
покы я на властній скорї
не зазнам, же є сіль в морї!‟
В лїтї дала вшытко боком –
і пішла долов потоком.
Сидить на волнах як дама,
водічка єй несе сама,
а по часї є з потока
рїка глубока, шырока,
несе Жабку іщі мілю
а потім є в морю – в цілю.
„Фуй, яке оно мерзене,
яке холодне, солене!
Уж вірю!‟ — квакала мала,
„бо правда ся мі вказала.
Требало мене ту фраса,
верну я ся скоро назад.‟
Легко ся то Жабцї рече,
но вода проти нёй тече,
а так тота мала Жабка
даремно намагать лабкы —
не піде до свого краю,
волны єй назад вертають.
Як уж змучена конала,
з послїднїх сил заквакала:
„Стачіло лем віры мало,
а тото бы ся не стало,
но пізно мі тото знати,
кедь ту мушу умерати!‟
Поучіня – мудрость тота:
Віру треба до жывота.
Жалобця
Заяць про якусь прічіну
мав на Вовка оскомину
і хотїв ёму зо злости
за превеликы пакости
зраховати вшыткы кости,
лемже не набрав смілости
стати на феровый запас,
а так чекав на свій час.
Як ся кончів старый рік,
Вовк быв опитый як чік,
а то быв час про боягуза —
тот взяв прут зо свербегуза
а потім тихо без слова
бив голова-неголова —
так смачно Вовка вытовк,
же ледва жывый зістав Вовк.
На другый день Вовк спухнутый
повідать звірям: „До ґуты,
кедь бы єм знав, хто то быв,
та, вірьте, уж бы не жыв!
Но я найду того срача,
бо єм памятати зачав
уж на даякы дрібносткы —
на челї мав два выросткы…‟
Вшыткы звірї в старім садї
тихонько сидять в громадї —
каждый чекать, што ся стане,
ці собі Вовчік спомяне
чіє тото дїло плане.
Ту одразу Заяць встане
і звучно, слово по слові,
так повідать Слимакови:
„Тобі начісто гарашыть? —
Видить ся мі, же єсь в каші…‟
Нераз, дамы і панове,
суть з винників жалобцёве —
то є тактіка злочінцїв.
Но батіг стрїлять на кінцї,
ґаґотать лам трафена гуска,
а праскать ламана голузка.
Выбране з книжкы Осифа Кудзея Байкарёвы думы, 2009
