Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Я приїмам тя, Господи

 

Днесь ня будить ясне світло,

Дітхла ся ня мілость сама.

Днесь ся світло зо мнов стрїтло –

радость неочекована.

 

Умыю сі лице чісто –

Світло бы ня не обышло.

Обчекую го наісто

з покаянов тихов мыслёв.

 

Облечу ся якнайкрасше

до покоры і до правды.

Обіцям Господу на все

вірну любов, скуток каждый.

 

Господи мій, царю славы,

приїмам Тя з душы цїлой!

Кров пролляту за нас малых

і пресвяте Твоє тїло…

 

У твоїм світлї

 

Подай мі, Господи, прошу,

у Твоїм світлї каждый день быти

дай ся мі грїти

няй ся мі душа веселить

няй ся мі окупать, овлажить, ожыє

няй ся оросить, дочіста умыє

поклонить в найвекшій покорї

де світло все горить –

там до тепла завіє

мягонько прикрыє

 

Подай мі, Господи, прошу,

у Твоїм світлї каждый день жыти

дай ся мі грїти

одожень мытаря

няй ся мі любов пригварять

облеч ня до чістой кошулї

няй мене радость голубить

дітхне ся, дотулить

в покої зо вшыткых стран

выгоїть з болестных ран

 

Подай мі, Господи, прошу,

у Твоїм світлї каждый день жыти

даяк ся мі грїти…

 

Выбране з книжкы Людмілы Шандаловой Напю ся водічкы, 2020

Укажкы з творчости: Гелена Ґіцова-Міцовчінова

Тихо муха

полїтує,

на павука

десь полює.

 

Грать ся она

на драчіка –

ухопити

павучіка.

 

Плете павук

павучіну

на верьбину,

на лучіну.

 

Там влетїла

без розказу,

не відїла

свою сказу.

 

Заплетена

плаче в сітї,

хоць прекраснї

є у лїтї.

 

хх

 

Позлїтали ся уж пташкы

під стрїху Бескида,

хоць Камяна у апрілю

ші як стїна блїда.

 

А на зборах перелїтных

по зимній загадї,

тай зволили за доктора

дятла в нашім садї.

 

Выклопкує тюки-тюки,

дзёбом не шпорує,

ці яблїнка молоденька

влїтї не хворіє.

 

І дїтина клопи-тюки

каждоденно чує,

в лїсї, в садї доктор дерев

днює і ночує.

 

Выбране з книжкы Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой Родне слово, 2016

Позваня: Фотоґрафічна выстава Данъєлы Капралёвой – Зужька в СНМ Музею русиньской културы

Позываме Вас на фотоґрафічну выставу русиньской поеткы Данъелы Капралёвой в СНМ Музею русиньской културы в Пряшові.
СНМ – Музей русиньской културы в Пряшові сприступнить 22.10.2021 фотоґрафічну выставу Данъєлы Капралёвой Зужька.
Выстава є субъєктівно – інтімным документом, із шістьрочного фотоґрафічного ціклу авторкы о своїй мамі Зузанї і єй інсітній творчости, котрый быв першый раз презентованый в року 2008. Зузана Капралёва была писанкарьков, народнов співачков і вышывкарьков. Через ню авторка презентує автентічну народну творчoсть русиньской меншины, дотулять ся проблемів старобы, култу молодости, ґенерачных одношiнь і внуторнёй слободы жены, не позераючі на вік. Выстава зложена із фаребных документарных фотоґрафій, інсітных рісунків, проєкції народных вышывок, крашанок і звуковых записів.
Выстава потырвать до 22.12.2021.
Веце інформацій о жывотї а творчости Данъелы Капралёвой чі укажок з творчости мож найти на нашій сторінцї.

Позваня на Медайлон русиньской особносдти доц. ПгДр. Василя Ябура, кандідата філ. н.

Позываме Вас на Медайлон вызначной русиньской особности доц. ПгДр. Василя Ябура, кандідата філ. н., котрый орґанізує СНМ Музей русиньской културы.

Русиньскы байкы: Осиф Кудзей

Невіра

 

Блажены, котры не відїли, а увірили

                                    (Йоан 20, 29)

 

Дочула ся Жаба зелена,

же вода в морю є солена.

„Не можу вірити тому,‟

рекла Слижови старому,

„сама ся выберу в лїтї

на місце пересвідчіти.‟

 

Дарьмо єй Слиж напоминав,

же му там жыє родина,

котра му пише даколи,

же в морю є повно соли.

Одказала му до воды:

„Не увірю аж до тогды,

покы я на властній скорї

не зазнам, же є сіль в морї!‟

 

В лїтї дала вшытко боком –

і пішла долов потоком.

Сидить на волнах як дама,

водічка єй несе сама,

а по часї є з потока

рїка глубока, шырока,

несе Жабку іщі мілю

а потім є в морю – в цілю.

„Фуй, яке оно мерзене,

яке холодне, солене!

Уж вірю!‟ — квакала мала,

„бо правда ся мі вказала.

Требало мене ту фраса,

верну я ся скоро назад.‟

 

Легко ся то Жабцї рече,

но вода проти нёй тече,

а так тота мала Жабка

даремно намагать лабкы —

не піде до свого краю,

волны єй назад вертають.

 

Як уж змучена конала,

з послїднїх сил заквакала:

„Стачіло лем віры мало,

а тото бы ся не стало,

но пізно мі тото знати,

кедь ту мушу умерати!‟

 

Поучіня – мудрость тота:

Віру треба до жывота.

 

Жалобця

 

Заяць про якусь прічіну

мав на Вовка оскомину

і хотїв ёму зо злости

за превеликы пакости

зраховати вшыткы кости,

лемже не набрав смілости

стати на феровый запас,

а так чекав на свій час.

 

Як ся кончів старый рік,

Вовк быв опитый як чік,

а то быв час про боягуза —

тот взяв прут зо свербегуза

а потім тихо без слова

бив голова-неголова —

так смачно Вовка вытовк,

же ледва жывый зістав Вовк.

 

На другый день Вовк спухнутый

повідать звірям: „До ґуты,

кедь бы єм знав, хто то быв,

та, вірьте, уж бы не жыв!

Но я найду того срача,

бо єм памятати зачав

уж на даякы дрібносткы —

на челї мав два выросткы…‟

 

Вшыткы звірї в старім садї

тихонько сидять в громадї —

каждый чекать, што ся стане,

ці собі Вовчік спомяне

чіє тото дїло плане.

Ту одразу Заяць встане

і звучно, слово по слові,

так повідать Слимакови:

„Тобі начісто гарашыть? —

Видить ся мі, же єсь в каші…‟

 

Нераз, дамы і панове,

суть з винників жалобцёве —

то є тактіка злочінцїв.

Но батіг стрїлять на кінцї,

ґаґотать лам трафена гуска,

а праскать ламана голузка.

 

Выбране з книжкы Осифа Кудзея Байкарёвы думы, 2009

Укажкы з творчости: Юрко Харитун

Почекай

 

Днї течуть як ріка

Як вітор прилечу і я

Личка

квіткы пахнячі

цїловати хочу твої

Очі

дві свічкы

будуть світити і в ночі

 

Голос здалека

Моїй матери

 

Коли на сердцю раны

як на кобіцї од топора

озве ся голос мамы

і не болять

Жалї спід стрїхы

выженуть струны

што на гуслях бринять

Слызы што текли по твари

высхнуть у віршах

Мамо, де мої гуслї?

– На стїн вісять

Мамо, де мої віршы?

– У твоїх збірках

якы мене потїшать

 

Выбране з книжкы Юрка Харитуна Наш край – наш рай, 2020

Укажкы з творчости: Елена Хомова-Грінёва

Душа поета

 

Душа поета

не дриме, не спить.

Душа поета –

то не мед і сіль.

Душа поета –

тїшыть ся, творить.

Душу поета

ранить кривда, грїх.

Душа поета –

то мелодія і дзвін.

Душа поета –

то жаль і сміх.

Душа поета

пише і любить.

Душа поета так

вылята на папірь.

 

Народжіня мого сынка

(Присвячене моїм трём сынам.)

 

З мягкого годвабу,

з крішталю білого

вышлю кошулько

синочка свого.

 

Поцїлую чело,

поплекам, притулю,

за тот прекрасный дар

Богу дякую.

 

Отворю му дверї

до сердечка свого,

няй остане в нїм,

аж до скону мого.

 

Нашы співаночкы

выспівам му радо,

як буде усинав

в колысочцї рано.

 

Росний, сынку, росний

людём на потїху,

няй з тебе выросне

Русин нам великый.

 

Перетекло велё воды,

мати постарїла,

благодать Господю

тобі выпросила.

 

Выбране з книжкы Елены Хомовой-Грінёвой Уяцькыма дражками, 2020

Укажкы з творчости: Мілан Ґай

Ангел хранитель

 

Святый ангел

Хранитель

хранить з нас

каждого,

од нашого

народжіня

до віку

старого.

 

Хранить нас

од напастей

і од злого

дїла,

бы каждого

із нас душа,

сохранена

была.

 

Всягды він

ходить із нами,

все нас охранює

і про наше

благо, добро

все на нас

мерькує.

 

Дякуйте Господу

 

Дякуйте Господу

з неба высокого,

же він вас сотворив

ту до світа того.

 

Дякуйте Господу

за ёго науку,

же вас од молода

спроваджав за руку.

 

Дякуйте Господу

за своїх родічів,

же вам безстаростный

жывот забезпечів.

 

Дякуйте Господу

із „вічного‟ світа,

же вам дав дожыти

аж по стары лїта.

 

Выбране з книжкы Мілана Ґая З нами Бог, 2019

Укажка з творчости: Гелена Ґіцова-Міцовчінова

Голосить од рана

на плотї сорока,

же уж обявила

у гнїздї пророка.

 

Мама рапотала,

клопкать до сердчка,

хоць ся вылупило

рано із яєчка.

 

Тото очарило

і стару ворону,

пелехата створа

кралёвского роду.

 

Ворона кракала,

сорока рапоче,

же тото страшыдло

маму все ласкоче.

 

За пожывов мамка

в садї полїтує,

а із хробачіком

пташеня годує.

 

хх

 

Прилетїла красавіця

аж із Доньской кручі,

тай у спадї на потоцї

тиха вода гучіть.

 

І принесла до долины

од капуры ключік,

выкупали в раннїй росї

сонця златы лучі.

 

Позлатили головоньку

страпатій пупавцї,

уж і сверчок зацвидликав

у зеленій травцї.

 

Тай долинка за ярочком

шовком вышывана,

до салону красы кличе

лука квіткована.

 

Може пчолкы, осы, пташкы

не мають уж спаня,

бо на красній луцї чути

миле цвиликаня.

 

хх

 

Чує бынька з лїса

заспівати ку-ку,

тай з радостёв летить

грати ся на луку.

 

Лїтать, полїтує

міджі квіточками

в червеній сукеньцї

з чорныма кульками.

 

Выбране з книжкы Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой Родне слово, 2016

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Дзвін

 

Дзонь-дзінь-дзінь

Дзвонить дзвін

Несе голос під небесны

хмары

 

Бім-бом-бім

Сердце в нїм

На желїзнім тронї

царить

 

Дзонь-дзінь-дзінь

старый дзвін

колыша ся на высокій

турнї

 

Бім-бом-бому

з поля, з дому

вшыткаы кліче

до вечурнї

 

Ку Ісускови

 

Ісуску міленькый, што значіть постити?

Ці то значіть рано, вечур ся молити?

Я єм мала дїтиночка,

обертам на Тебе свої очка.

 

Ці то значіть мамочку обняти,

нянїчка слухати?

Як ся треба ку братови односити?

Ці то значіть любого не бити?

 

Зо сестров зо вшыткым ся дїлити?

А што бабка моя найдорогша?

Погласкам єй стары рукы, сивеньке волося

Дїдка піду навщівити, сяду на колїна

 

Як іщі, Ісусе, молить ся дїтина?

Буду квіток обходити, жебы не ставати

Бы ся вшыткы могли ёго красї радовати

Рыбку шмарю назад з берега до воды!

 

Няй сі плавать…

Повідають, же не треба быти гордым

Неслобідно ани завистливо жыти

Ці так треба, Ісусе, постити?

 

Послухам пташеня, як сі зрана співать

Отворю серденько, няй ся му усмівать

Што іщі мі треба, Ісусе, робити?

Я щі лем дїтина, я знам лем любити…

 

Выбране з книжкы Людмілы Шандаловой, Напю ся водічкы, 2020

1 2