Шмайда, Михал

Михал ШМАЙДА

(2. 11. 1920 – 30. 4. 2017)

Писатель, фолклоріста, русиньскый културно-освітнїй дїятель Михал Шмайда ся народив 02.11.1920 в Краснім Бродї (окр. Меджілабірцї). Народну школу выходив дома – в Краснім Бродї. Учітелём тогды быв україньскый еміґрант, котрый утїк перед большевіками. Такых было в тых часах меджі Русинами много. Так ся у школї учіло русинізованым руськым языком, але школярї дістали ай основы словеньского языка. Потім го мама записала до мещанкы до Меджілаборець, де але часто не ходив. Чого? До школы требало ходити пішо, а то было скоро три кілометры. Найгірше то было в зимі, бо не было ани што обути. Отець Михала умер на туберкулозу, кедь мав хлопець тринадцять років. Мама ся рїшыла дати го выучіти даякому ремеслу. Він сам ся хотїв іти учіти до Ладомировой коло Свідника – за тіпоґрафа. Уже в меджівойновім періодї там быв православный монастырь. Але, як сам споминать, монахы в монастырю з нёго хотїли зробити слугу – рано ся на колїнах помолити, а потім до маштарнї – вымітовати гній. О ниякім учіню не было бісїды, што ся молодому хлопцёви нияк не любило. По даякім часї з монастыря утїк. Была трїскуча зима, но якось ся дістав на фару до Чертіжного, але тамтешнїй священик знав, же го мама глядать і спровадив го такой домів. До Красного Броду пришов аж по даякім часї, кедь мама дала служыти в церькви службу за страченым сыном. Тогды мав 16 років. Уже як молодый хлопець рад слухав спів, котрый ся розлїгав в часї лїтнїх вечерів селом. Співали нелем жены, але ай хлопи, главнї молоды парібци, котры ся ґруповали десь на краю пути, або при потоку. Співанка провадила Русина од колыскы аж по гріб. При народжіню дїтины, при свадьбі, співали ся жартовны співанкы при пряджіню або поротю піря, балады і смутны співанкы плачок на погробах….

Ай наперек великій залюбі у фолклорї, выучів ся М. Шмайда за аґронома (стало ся так в звязи з кoлектівізаціёв, коли не было кадрів, абсолвовав тогды лем дакількотыжднёвый курз). Меджітым, в часї войны быв ай на нученых роботах в Нїмецьку. По войнї ся став председом народного выбору в роднім селї, потім робив на дружстві в Краснім Бродї. Свої першы прозовы творы веновав якраз темі колектівізації, котру з одступом часу відїв як тяжку і хаотічну. Як споминать, за роботу люде діставали лем кус зерна, нияк їм то не стачіло на обжыву. Каждый ся одкликовав на „совєтьскый взор“, але нихто го властнї не знав.

Хоць Шмайда не надобыв великой освіты, як пише М. Мальцовска[1] „божа іскра в нїм тлїла, гнала го до писаня, до їманя вшыткого, што відїв коло себе, што ся му здало быти описанягодне.“ Так у своїх творах зачав зображовати історічны реалії з часів збойника Федора Головатого, богатый духовный жывот Краснобрідьского монастыря, дїятельство духовной школы при монастырю, де ходили до школы і нашы предкове з Лабірщіны. Жывот на валалї сам нукав темы, а М. Шмайда не міг не писати о своїх краянах. До того періоду належать ёго „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957).

Лїпшы часы настали зачатком 60-тых років. М. Шмайда наступив робити до Музея україньско-руськой културы в Краснім Бродї, а по заложіню Музея україньской културы у Свіднику перешов робити до Свідника як історік і етноґраф (рокы 1960-1971). Ту зберав, розробляв і архівовав народно-поетічну творчость Русинів. Ці мають Русины у своїх традіціях штось таке, што не мають іншы Славяне? Наісто, же мають, конштатує М. Шмайда. Наприклад, обычай, класти на Святый вечур під стіл ланцок – жебы родина тримала вєдно. Або витаня Нового рока – новорочным колачом. То найдете лем у Русинів – Лемків.

Шмайда писав свої творы по україньскы (быв то період українізації), к ёго найвызначнїшым творам належать высше уведжены: „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957), „Корчмарський слуга“ (1964), „Розїзди“ (1970). По роцї 1968 быв як дісідент перенаслїдованый, бо в лїтї 1968 підписав знаму харту – 2000 слов. Наслїдно стратив роботу в музею (пішов робити стражника до Требішова), вылучіли го із сполку писателїв, но він і надале не переставав робити над русиньскыма фолклорныма текстами, котры мав уже позбераны. По падї комуністічного режіму быв регабілітованый. Быв оцїненый многыма домашнїма і меджінародныма цїнами за літературну і публікачну роботу. В року 2008 му презідент републікы Іван Ґашпаровіч удїлив Прібінів криж III. класы за цїложывотне дїло.
Цїнны суть ёго етноґрафічны роботы з того періоду: A іщі вам вінчую (1992), зборник: Колискові пісні (1993). Множество ёго етноґрафічных зазнамів зістало в рукописї. Михал Шмайда є таксамо автором псіхолоґічной новелы Розколота душа (2004) привитав політічны і културны зміны по роцї 1989, в тім часї ай публікаціії, котры выходили в тогдышнїм „Новім життю“ по русиньскы, быв єдным з ініціаторів заложіня першой прорусиньской орґанізації – Русиньской оброды, котра взникла в Меджілабірцях (1990). Хоць пізнїше не быв стотожненый з далшыма кроками Русиньской оброды, як сам конштатовав, зістав скламаный, но нїґда проти Русинам не выступав.

Михал Шмайда умер 30. 4. 2017 у Братїславі у віцї 96 років.

Автор: К. Копорова.

[1] Мальцовска, М. (ед).: 100 вызнамных Русинів очами сучасників І. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2007, с. 126-130.