Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (2): Курковы міста
Курковы міста
А так сьме ся із Мірком концём юна выбрали на Росоханю, де єм знав о сімдесят двох курковых містах. Хлопи приповіли, же уж зачали рости, так подьме ай мы. Мірко ся зарадовав, гі мала дїтина.
– Хлопе златый, я ті красно дякую. Ты знаш, же я іщі у жывотї курку не нашов?
– Якого же ланца у тім лїсї робиш, тадь єсь скоро каждый день до рока у лїсї а ты щі курочку од корїня нїґда властнов руков не оддїлив? Так абы єсь знав: днеська ся ті то стане. Мірко мі высвітлює, яка є латиньска назва куркы і назвы далшых грибочуд. Ідучі лїсом мі указує на вершкы буків. А посмотрий ся, ген має свою дуплю дятель. Знаш, як ся зве по латиньскы? І высвітлює безперестанно. А знаш, Мірку, же у тій локалітї гнїздить орел ґая червена? Лемже ті не можу указати де, бо гнїздиска мусиме утаёвати.
Меджітым сьме ся приближыли ід покривленій старій березї, при якій так на два метры ізбачів єм обровиту курочку. Што там курочка, але негораздна курчиско! Її запах єм завітрив уже надалеко і чекам на Мірка, же звискне од радости і попершыраз у жывотї буде мати радость із почутку, же сам обявив достойный екземпларь грибового чуда. Але де же! Зачав молоти о тім, як Японцї одобрали із руськых лїсів землёвы щепы із грибовым підгубём і чекали, же ся їм то прийме, але даремны были їх надїї. А гварить мі: а знаш тото присловко? Даремна надїя – побила Матїя. Чув єсь то?
– Нї, не чув. А ты не видиш даґде наблизь курочку?
– Нїт, Мірку, не віджу.
– Так дость! Ани крок веце, бо на ню станеш.
Также так є то із охранарями – ходити на грибы, а ку тому щі на курочкы. У тоту юнову суботу сьме їх назберали выше пятнадцять. Не вірите? Попросьте ся Янка Патолокового, з якым сьме ся стрїтили коло Тополёвого потока. Мы уж ся вертали, а він щі лем до лїса крачав. Тыж є то добрый куркарь, але на роздїл од мене мать тоту невыгоду, же я ёго курковы місця у вышняньскім хотарю познам, лемже він мої нї. Я ёго седмоградьскы дзвоны! Кедь мі купите, хлопцї, фляшкову десятку ай великый фернет, та вам то повім. А уж є ту Штефан Мыцька і так кліче на качмарьку:
– Марько, наллїйте нам ту сто гнївачіх палїнок!
А я можу повідати… Янко Патолоків так позаторік іде собі скоро рано спішным кроком повыше валалу, а я сиджу на бережку коло мостика і покурюю собі. Є одты красный позерунок на Бенів грун. А тот, як відїв, же я курю, такой давай ай ёму, бо він вечур не встиг купити, а теперь у склепі іщі заперте. Тай куриме, тай гварить, же рад бы курковы місця обсмотрити. Гварю му, няй бы брав ай мене із собов, але Янчиско та де-де! Но, та ся ту май…
Ах, я твого антлаґера, та ты так? Не хоче мі свої міста указати! Але і я бы інакшый не быв. Но выбабрав єм із ним. Як увышов до лїсной дебрї, та я за ним. Потихонькы, потихонькы, бы-м не став на суху голузь, жебы єм ся не проздрадив. Де він ся згынав і знимав курочкы, я там давав свої значкы. Моменталнї мам обшацованых тристодвадцятьсім курковых місць.
– А оплатило ся бізовнї… Гейже, же гей?
– Ой, вера же гей.
– Але за соціалізму было веце грибів. Гейже, же гей?
– Де там! Веце тайных шандарїв было хыбаль.
– Теперь веце злодїїв.
Хлопи, хлопи… Злодїїв было фурт єднако, лем ся о них не знало.
Повісте собі, што то на грибы, або на курочкы ходити. Тадь все дашто до кошаричати шмариш, хоць лем даяку лишочку. А я не так… Я кедь ся выберам на грибчата, нїґда ся допереду не хочу сповідати і радовати, же дашто найду. Хоць потайно уфам, же напорожнё ай днесь не обыйду. Притім ся дісціплінованї зарїкам перед великов передчаснов радостёв. Нї, нї! Лем ты почекай, як божічко дадуть і аж потім ростий од радости, же єсь нашов першого. При збераню грибаків ся з ня ставать віруючій чоловік. Не жебы-м ся молив і клякав коло каждого пняка, при котрім підойму із господнёй землї тото неописателне чудо, але чім повнїшый кошик маю, тым єм спокійнїшый. Забуду на незгоды із сусїдами, на свою самоту і на вшеліяку людьску планоту. Ставам ся легкым голубом із маленькым щастным сердцём, про котре своёв неперебігаючов ся віров вытварям море щастного поратунку. Допереду абы я ся сам із собо пасовав, же днесь справды найду, так то нї. Наконець за тоты рокы уж приближнї розознам, коли мож найти чудо грибів, а коли лем позлегка.
– Але, але… Як выкрочіш на грибы, та предсі лем треба быти оптімістом.
– А што то значіть?
– Но, же треба вірити, же штоська лем найдеш.
– Нї, нї.
– Якже нї? Ґарантую, же гей!
– Кедь повідам, же нї, та нї! Бо як ты ся сам собі допереду прибестетуєш, же наіснї найдеш, а потім – бобырька, та тя од того зачне сумлїня колоти.
– Чуй? Така баламута?
– Я як рушам на грибы, та єм найскромнїшый чоловік у валалї. Але полёваня… То маленько інакша карта.
А турісты лем пруть та пруть. Медведжа лаба жыє гостями.
– Приємный добрый день.
– Доброго здравя ай вам! А одкы же будете?
– О, мы аж із Чеськых Будєёвіць. Минулого року у вас одпочівали нашы сусїдове а вам зробили добре реноме, так сьме ся того року до Буковскых верьхів під Бескід пришли попозерати ай мы.
– Так будьте іщі раз вітаны у нас! А што бы сьте рады на обід?
– Чули сьме, же приправлюєте бравурный русиньскый ґуляш. Є то правда?
– Такой го будете мати на столї.
Вночі Мірко Кереканіч не годен з того вшыткого заспати. Не жебы од страплености, але од щастя. Будить Мілку… І хоць єй не знає што повісти, панькать єй, абы не заспала, але жебы із ним довєдна смотрила через облак на звізды і абы повторёвала слова „єм щастна, єм щастна…
– Што єсь ся так зацнивлив?
– Хваче ня то!
– Обявив єсь у теренї даяку нову ростлину?
– Став єм, Мілко, до щастливой ступляї.
– Хыбаль тя працовнї дали на высшый столець?
– Пек бы му быв! Обявив єм нову дімензію жывота, жено моя!
Мілка заспає од цїлоденной біганины помеджі рештавраціёвы столы. Тадь Медведжа лаба од рана до вечера натрїскана гостями із Польщі ай із Чеська. Але Міро їй не дає уснути. Слухай, слухай… Но, што же, охранарю мій? Природу охраняш а властній женї не дожычіш одпочінку. Но він не внимать ніч, окрем себе. Серьёзнї высвітлять, же перестане од Йока Березнянина выкуплёвати дичіну, бо собі забештелёвав начорно од Українця пушку із тлумічом, тай зачне сам ловити штириножцїв на мнясо про свою турістічну їдалню.
– Ты хыбаль удурів! Тадь тя можуть заперти, – кортам го!
– Мій нянько быв колиська першый шіфер, а я што?
– Ты-сь природный охранця.
– Якбы отець жыв, та бы ся за ня авкурат ганьбив! Але небіжчікови ганьбу робити не буду, то мі вірь. Знаш ты, што все знав гварити? Од лїса украдь, а перед хлопа кладь.
У захватї надїйного опянїня наконець Мірко уснув і дыхав на сомі такым легкым люфтом, як кебы ся проходжовав по лїсных гущавках. У сновім транзї ся одразу щастный маїтель рештаврації Медведжа лаба учув на хырбетї прекедвешного дикого корназа, якый із ним цвалать по луках попід Кычару. Цїлый валал на тоту зъяву позерать із заокругленыма ротами і очіма, а він, Мірко, за шуму яздецького вітра із піднятыма руками у правіцї з пушков здравить світ своїм „Гурааа!“
Прекраснї заокругленый дик ся го звідать:
– Но што, Мірку, мам розпростерти свої корназівскы крыла?
– Та якбы нї?
– А поменуєш подля мене свою гостёвню?
– Іщі не знам, мушу ся порадити із женов.
Нараз дик не вытримав таке понижіня і зошмарив гостиньского із своїх округлистых боків на паркеты під радіатор, котрый своїма ребрами выїмстив ся на Мірковім челї.
Побили бы тя седмоградьскы дзвоны! Рано на челї побелава платка! Та шыковна хлопина із каждой маркітности учінить радостну хвільку. Не даремнї люде повідають: Злож, на кого мож. А Мірко то зложыв на ховзку підлогу у ночній купелни. Коло фрыштика му дорїкала ай Мілка.
– Што на тя, хлопе мій, надышло у ночну годину? Мусиш собі обстричі нохтї на ногах. Посмотрий ся, як єсь мі своїма нохтисками іспоров лысти до кырве.
Мірочко єй высвітлять штоска в тім змыслї, же охранарї в рамках природного саморяджіня не хотять засяговати і нарушовати природну рівновагу.
– Не бав чудака, хлопе!
На такы слова ся не мож не погнївати! Лїк про утїшіня справдїшный хлоп найде у корчмі. Лемже до властной не підеш! А де же? Та прецінь до лїса! Пушку до рук, властнї під ґерок, а йдеме.
(Текст буде продовати о тыждень)
