Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (3)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 3)

Тот дикый корназ, што ся Міркови приснив, мать ся нынї стати жертвов ёго пушкы. І йде просто ку Марковым млачкам, де ся сходжать на лїсову купіль повшеліяка дичіна. Але найвеце дикы свинї! Схылёвало ся ку першому вызначному уловкови. Ёй, то є напятя і невысловнї інтересантне очекованя. Перебираня в мыслї тактікы наступу проти нїмого, но небезпечного неприятеля. Жебы неприятеля? Но гей, требало бы звіря любити, але як го хочеш застрїлїти, а то не встигнеш, так він ку тобі не мать часу на ласку. Ёй, то є напинак! При збираню грибів то як вік не зажыєш. Але… Є то вшытко таке інтересантне, необычайне. Главнї дых лїса. Кедь ідеш на полёвачку, так стромы в лїсї дістають інакшу фарбу. Ай земля пахне інакше. Природа має інакшый дых… Або ты сам інакше дыхаш і чуднї пахнеш? Хто ходить по природї в змыслї охранярьскім, не годен успохопити змысел полёвницькый. Вынятком ся каждым кроком у приближованю ку Марковым млачкам ставать Мірко. Є ту момент вшыткого забытя! Мімо… окрeм стада дикых пацятин, котрый уж… Тихше… Пушча долов із плеча… Опатернїше пущай крочай, бо ся годни сплашити. Уж їх видно, уж їх мам! Але котрого на самый перед? Мій нянько быв колиська першый шіцер, жебы я не потрафив холем до єдного ёго слїду стати? Сам собі докаж, же єсь шыковный быти ай охранярьскым передником ай чорным пушкарём подля родинной традіції. Бруум, бруум, бруум, бруум…

– Што робити?

– Стрїляй!

– Пушка не фунґує.

– Та втїкай!

– Де?

– На строма!

– На котрого?

Найблизше ся в легкім вітрику трепетали листочкы розконареного глогу. Же є то праві тісячігловый гліг, спознав Мірочко аж як на нёго выскочів. Ёй, то є зажыток! Не смійте ся, бо то щі веце болить. Але ай так є лїпше мати сто ігол в гудзіцї як прийти домів без рукы або без ногы.

– Ратуйте! Хто видить, хто чує!

– Стрїлив бы-м, але пушка дикови під лабами.

– Туре! Туре, брыдото пекелна!

І дикый корназ наіснї, же уже турать одыйти, но ту… Чудо! Бу-у-ум! Твердый выстрїл із шыковного ґвера, бо корназиско такой припав ку матери земли і зачала із нёго кров форкати.

– Мірку!

– Хто то годен быти?

– Ту-м, ту-м!

– Віджу тя, лем iщі долов не сходжай!

– Бу-у-ум! Друга рана – корназ ся розпростер. Ех, то є шыковна пушка!

– Хто є там!

– Хто же бы? Я!

– Хто я?

– Не познаваш?!

– Ага, то не пушка шыковна, але стрїлець

Споза лїщін ся вырісовала Йокова постава…

Шкода далше потім набивати, абы уповісти вшытко. Як тяжко Мірко із глога сходжав на землю, же гнедь ся пришло на то, же Міркова пушка была заїщена і так дале і тому подобнї. Єдинов а найцїннїшов девізов Міровой полёвницькой і стрїлецькой скушености зістало зарїкнутя ся од полёваня. Дарьмо го пересвідчовав ай самотный Йоко.

– Йоку, нїт!

– Чом?

– Нїт, тай готово!

– Але не будь сралё!

– Знаш чом? При полёваню ті на бережку весело, а як зайдеш на долину, та якоська плашно. Радше я буду частїше на грибы ходити.

– Якый там коло грибів адерналін?

– Йоку, не адерналін, але адреналін.

– Та няй ті буде…

– Мі, Йоку, є мілїше грибарьство. Позерай! Ходиш собі, ходиш, ту ся ввізриш, там ся ввізриш, і збачіш свою полеготу. Нїмый є то світ, але дує до тя радостёв. Не правду гварю?

Йоко похопив, же із Мірка полёвника нїґда нихто не выкресав і не выкреше. Пушкарём ся треба народити.

– Так му треба, холем мі у ревірї не буде звірину плашити. А до резервы дістав од Мірка ай далшу пукалку. Про грибаря є непотребна.

Но Мірко ся не переінакшыв лем так з нічого ніч, же му встряло до заду даскілько ігол із глога. Нїт, нїт! Закололо го то властнї аж у головцї ёго. Розпамятав ся на школьску науку, на слова учітелїв природознавства і біолоґії. То вни пересвідчіли своїх школярїв, же жывот чоловіка є красшый, кедь собі люде подумають на жыву природу, на звірину аж по найменшого хробачка. Мірко то попробовав высвітлити Йокови, но не дало ся.

– Мірку, не бісїдуй мі ту дурніцї, же чоловік походжать із налпы – опіцї!

– Із налпы нїт, але нашы давны предкове были подобной файты, як днешнї опіцї.

– Хто ті то повів?

– Так повідав Чарлз Дарвін.

– То є ваш шеф? Та му повідж, же чоловіка створив Господь Бог а доволив му жывити ся мнясом звірины. Позерай, Мірку, я наконець налпы не стрїлям, лем тото, што по стромах не лозить, але землю рыє.

– Дость! Баста! Далше так не буде!

Мірко ся затяв. Перестав до властной корчмы на пиво ходити. Хлопи вшытко успохопили так, же то із ганьбы, бо го дикый корназ выгнав на глога. Но у Міркови зачав ключіти інакшый студник, дочіста інакшый, аж ся тому сам зачудовав. Ай Йоко ся тому зачудовав і зарїкав Міркови, чом меджі хлопів на пиво не выйде.

– Дичіна із тебе, Мірку – камарате, людчіну выгнала?

– Нїт, Йоку любый, я сам із себе хочу дичіну выгнати, бо-м у собі спотворив природу. Хочу быти такым, як мі пасує, а не такым, на якого сі на ня люде привыкли.

Йоко спохопив, же з Мірком штось важне ся дїє. Ах, тоты охранярї! Вшыткы довєдна суть чудаци.

– А што же теперь важиш робити?

– Но, наприклад, буду на грибы ходити.

– А в зимі? Хочеш снїг із стромів стрясовати?

– Через зиму буду квіткы поливати.

– Чудакови ся не треба чудовати, бо сам пак тото чуда набереш до себе. Ёй, я ёго лелію белаву.

Тай зачала ся Міркова грибова епопея. Зачатком юла по теплых доджах взяв чіжмы на ногы і пошатовав на Росоханю. Неувірователна сила буковых грибів! Запахів, як повідають Лабірчане. У передішнї рокы нїґда тілько не назберав. А може зато, же мало ходив. Повный кошик! А то перешов іщі лем половину пляцу. У обношеній вітровцї напыцяв забыту іґелітову ташку із ТЕСКА, а наконець ай вна ся наповнила.

Од самой радости чоловік аж ухляне. Сїдать під сосну, кладе перед себе повный кошик. Што повный… Верьховатый кошик буковых грибів і набиту ташку.

– Выстав єсь од ходжіня і схыляня, але повный-сь щастноты. Нач голову забивати дурачінами, кедь день ті нукать твоє властне щастя. Глядай і найдеш. Але глядай таке, што сам од себе хочеш глядати, а не беззмыселности, якы ті другы люде нукають, або ті властный дух підшмарить у невгодну минуту. Бодай тя панбіг полюбив, ты дурняку недурный.

– І Міркови, верабоже, же гей, – украла ся з ока слыза і цяпла му на руку. Што ня то хваче, тадь я ся ізслызив?

В тім моментї зачув із сосновой зеленой куделї чуднаке захіхнутя.

– Хі-хі-хі-хі!

Смотрить догоры, но никого не видно. Хто є там? Луп! Дістав антлаґера! Хто там бавить шаленого?

– Хі-хі-хі-хі!

– Ей, кедь я возьму до рук камінь, піде дахто до доктора.

– Радше сам ты ідь. Але до очного.

– Я щі, хвалабогу, добрї віджу, лем тебе, потворо якаська, не годен єм ізбачіти.

– Так ся лїпше посмоть за себе, бо станеш на три красітованы буковчакы.

– Справды, же гей: буковы, три, з грубыма корїнями і свіжы без єдиного червачка…

– Хто єсь? Укаж ся!

– А не шмариш до ня камінём?

– Тадь єсь спомічна, гейже?

– Хі-хі-хі-хі! – і указала ся му.

– Вывірка?! Хто тя навчів бісїдовати?

– Гадай!

– Ты єсь чародїлніця.

– А ты чародїлник. Каждый сам про себе чаровати має. Любить ся мі, же єсь сам себе нашов, двойногачу. Перестав  єсь до звіряти стрїляти а то ся нам любить.

– Кому вам?

– Хі-хі-хі-хі!

– Чекай, де втїкаш?

– Трим ся в щастю і зась приходжай! А не забудь быти добрым і мудрым. Чав, Мірочку, чав!

– А чом єсь до ня шмарила шішков?

– Бы єсь не забыв, же зачінаш быти лїпшый.

Вам ся щі не стало, же даколи ся вам дашто привидить? Де є тота шішка? Одразу їй ниґде не є. Або ани жебы не была? А досправды, же будете то покладовати за чудачіну, кедь од ня учуєте таке дашто як, же Мінё Чучрава ся передо мнов залав, же грибы мають свою бісїду. Гварю му, Міню, не вірю. Же гей, та гей і не дав собі повісти.

– Слухай, пояснять, найдий шыковного гриба, ляж собі коло нёго і чекай на хвілю, покы не задує благый лїтнїй вітрець.

– Но а што далше?

– Кедь вітор гриба заласкоче, зачуєш такый звук, як кедь капка воды шлюпне у млачцї.

– Сомарина! Не вірю!

Але Мінё стояв необломнї за своїм тверджінём, аж єм тому блазнови зачав не же лем  вірити, але одразу мі быв камаратьскішый.

(Текст буде продовжати о тыждень)

Юрко Харитун: Наш край – наш рай (рецензія)

Автор выданой книжкы Юрко Харитун є єдным із найоблюбенїшых і найоцїнёванїшых поетів сучасной русиньской літературы на Словакії. Харитун є автором ряду зборників поезії, спомяньме главно зачаткы  ёго творчости у зборнику Гуслї з явора (1995) і цікл зборників поезії з назвами: Мої жалї (2010), Мої сны (2011), Мої незабудкы (2013) і Мої надії (2014). У зборнику Мої жалї є главнов темов вырївнёваня ся з травмов, котру запричінило примушене выстїгованём ся з родного села про ставбу водной гатї Старина. А за тоту публікацію у 2012 роцї став лавреатом найвысшого оцїнїня – Премії Александра Духновіча за русиньску літературу од Карпаторусиньского научного центра в США.

Далшов вызначнов частёв Харитуновой творчости суть зборники русиньского фолклору, ку вызначным творам належыть зборник дїтьского фоклору Дякую, мамко! (2017) і зборник народных співанок Нашы співаночкы як дївчат віночкы (2018).

В новім зборнику з наввов Наш край – наш рай Харитун презентує десяткы стишків короткого розсягу, котры мож задїлити ку рефлексівній, любовній і інтімній ліріцї. Многы стихы суть чутєвым вызнанём, а адресатами почутків є природа Харитунового родного краю, авторове одношіня к акту творїня і писаня стихів, частым мотівом є тыж любов ку женї ці чоловікы вообще. Лірічный субьєкт Харитуновых стихів інтерпретуєме як есенцію поета, котрый у своїй поезії презентує шпеціфічне вниманя каждоденного світа, зачарованость природов і виджіня детаілів, котры нормалным оком не видиме. Стихы вказують на автора як на „неполїпшытельного‟ романтіка, котрый наперек вшыткым неґатівным скушеностям і жывотным ранам (выстїгованя з родного села) все докаже позерати на світ быз затерпкнутости ці неґатівных проявів.

То але не значіть, жебы автор у своїх стихах не робив і з такыма емоціями, як є смуток, носталґія ці жаль за старым домівством, в зборнику ся находять і такы стихы. Авторове творче літературне діятельство є у стихах описане як іста прихогіґіена ці способ вырївнёваня ся і приниманя реалности, іде тыж о потребну самореалізацію – така є основа автора. Ай кедь новый зборник обсягує словне споїня „наш рай‟, у стихах ся проявлять особне ці обще людьске одношіня ку природї і дїдовизнї, як бы служыв на ославлёваня родного краю з цїлём укрїпити народну ці реґіоналну ідентічность, зборник представлять поетове особне вызнаня на высокій умелецькій уровни.

Мґр. Михал ПАВЛІЧПгД., Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Автор: Юрко Харитун

Назва книжкы: Наш край – наш рай

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-24-7

Почет сторинок: 88 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Вышла нова книжка Юрка Харитуна: Наш край – наш рай (АРК 2020)

               В авґустї 2020 вышла у Академії русиньской културы в СР книжка Юрка Харитуна з назвов Наш край – наш рай.

 

 

Автор: Юрко Харитун

Назва книжкы: Наш край – наш рай

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-24-7

Почет сторинок: 88 с.

Рік выданя: авґуст 2020