Позваня на презентацію книжкы Анатолій Кралицькый: Творы 12. 3. 2020 в СНМ – Музей русиньской културы, Пряшів

Анатолій Кралицькый (1835 – 1894) – быв писатель, публіціста, історик, етноґраф, монах ґреко-католицького Чіна св. Василія Великого, ігумен Мукачевского монастыря. Охабив за собов выше 400 творів. Своёв неконечно творчов енерґіёв, талентом писателя – романтика і усиловностёв літописця ся зарядив к найбівшым представителям карпаторусиньской літературы періоду возроджіня.
Книга выбраных творів автора, презентація якой буде в СНМ -МРК 12.3.2020 о 17:00, є в сучасности найкомплетнішов збірков ёго творчого наслідства- головно умелецькой прозы, але тыж перекладів, мемоарів, публіцістікы і етноґрафічных высклумів.

Anatolij Kralický (1835 – 1894) – bol spisovateľ, publicista, historik, etnograf, mních grécko-katolíckeho Rádu sv. Bazila Veľkého, igumen Mukačevského kláštora. Zanechal po sebe viac ako 400 literárnych diel. Svojou nekonečnou tvorivou energiou, talentom spisovateľa – romantika a usilovnosťou letopisca sa zaradil k najlepším predstaviteľom karpatorusínskej literatúry obdobia národného obrodenia.
Kniha vybraných diel autora, prezentácia ktorej bude v SNM – MRK 12.3.2020 o 17:00, je v súčasnosti najkompletnejšou zbierkou jeho tvorivého dediičstva – najmä umeleckej prózy, ale tiež prekladov, memoárov, publicistiky a etnografických výskumov.

Fotka SNM - Múzeum rusínskej kultúry v Prešove.

Книжка вышла з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Михайло Гіряк: Лишка і Вовк (укажка)

Де было, там было, было то уж давно, іщі за краля Саса. То было за стародавных часів, іщі тамтот тыждень у середу, кедь іщі звірята говорили.
Была єдна Лишка, што ся блукала по селї, помеджі ґаздівскы землї, і стала на терник. Встряв ї терник до ножкы і пішла до єдного ґазды:
– Выймийте-ле мі тот терничок, выймийте.
Взяв ґазда і выняв. Пришла до другого ґазды:
– Сховайте мі тот терничок, сховайте.
Ґазда взяв, сховав. Та де го сховав, там го сховав, лем до стайнї на облак. Куркы рано злїтали, тай курка го дзёбла. Прийде Лишка на друге рано:
– Дайте мі тот терничок, дайте.
– Та курка го дзёбла.
– Но та дайте мі за терничок курочку.
Рад-не-рад, ґазда мусив дати курку. Іде Лишка з тов курочков, іде, прийде до третёго ґазды.
– Сховайте мі тоту курочку даґде, сховайте.
Ґазда взяв тай сховав курочку меджі куркы на банты.
Курка была чуджа і куркы не были присвоєны, тай ся зачали меджі собов кусати. Кусали тоту курку, кусали, аж курка впала з бант меджі свинї до кучі, тай свинї курку
зожерли. Прийде Лишка на друге рано:
– Дайте вы мі тоту курочку, дайте.
Рад-не-рад, ґазда дав намісто куркы паця. Лишка паця взяла і іде до четвертого ґазды.
– Ойте-ле мі тото пацятко даґде сховайте. І ґазда дав го меджі пацята до кучі. Паця было чудже, ку пацятам тамтым не было привыкнуте, тай ся зачали кусати і – кучу розвалили. Паця вышло на стайню, пішло помеджі худобу тай кінь го копнув і – забив паця. Та што теперь буде? Прийде Лишка на друге рано:
– Дайте мі тото пацятко, дайте.

Wolf, Red, Fox, Animal, Wild, Forest, Nature, Dog
– Гм, таке дїло ся стало. Паця было чудже, пацята ся кусали і я го дала до стайнї, – гварить ґаздыня. – Кучу пацята розвалили, тай паця по стайни ходило а кінь копнув і – забив го.
– Но, та дайте мі за пацятко коня.
Взяла собі Лишка коня і веде го долов селом. Веде, веде, веде, а насеред села была корчма. А коло корчмы стояли санкы. Тай Лишка собі запрягла до санок коня і йде. Везе ся, везе, але пониже села біжыть Вовк. Пришов к Лишцї і гварить:
– Сестрічко-Лишочко, дай мі холем єдну лабку выложыти на тоты санкы. Я бы ся тыж хотїв повезти.
– А-а-а, братрчіку-Вовчіку, ты бы-сь мі їх поламав.
– А кедь поламлю, та ісправлю.
– Та уж лем там даґде вылож.
Ідуть, ідуть, ідуть, тай зась Вовк гварить.
– Лишочко-сестрічко, дай мі іщі єдну лабку выложыти на санкы.
– Ой, братчіку-Вовчіку, та то бы-сь мі поламав саночкы.
– Кедь поламлю, та ай справлю.
– Но та лем там уж дакус вылож.
Ідуть, ідуть, ідуть…
– А-а-а, сестрічко-Лишочко, дай мі іщі єдну задню лабку выложыти на санкы.
– Е, братчіку-Вовчіку, паламав бы ты, поламав…
– Е, кедь поламлю, та ай спралвю.
– Та лем там даґде вылож уж.
Ідуть далше і зась Вовк просить:
– Лишочко-сестрічко, дай мі іщі єдну лабку выложыти,
дай на санкы, дай.
– Е, братику-Вовчіку, ты бы-сь мі їх поламав дочіста.
– Кедь поламлю, та ай поправлю.
– Но та лем там даґде вылож.
І уж ся везуть обидвоє. А іщі ся му хвіст волїк, тай гварить:
– Сестрічко-Лишочко, дай мі іщі хвіст выложыти. Посмоть, як ся мі по болотї волочіть.
– А-а-а, братчіку-Вовчіку, а не поламлють ся мі саночкы?
– А, та кедь поламлю, поправлю.
– Та уж лем там даґде вылож.
Уж Вовк собі сів ку Лишцї, і ся везуть. Ідуть, ідуть, ідуть,
а санкы тріск, тріск. А Лишка гварить:
– Што то, Вовче?
– Та то орїх єм розкусив. Ідуть далше, ідуть, зась санкы – тріск, тріск, тріск.
– Што то, Вовче?
– Ой, та другый орїх єм розкусив.
– Та дай-ле мі єден.
– То быв послїднїй.
Ей, та ту тріск, там тріск і санкы ся поламали.
Ту Лишка Вовкови гварить:
– Знаш што, Вовче? Ідь ты до лїса а кріч так: „Крива ось, напросто ся теш!“
Вовк пішов до лїса, тай крічіть:
– Проста ось, накриво ся теш!
Вытесала ся – принїс. Справляють – недобра. Та гварить му зась:
– Ідь ты, Вовче, до лїса, а так кріч: „Крива ось, напросто ся теш!“
Вовк пішов до лїса, тай крічіть:
– Проста ось, накриво ся теш!
Вытесала ся ось – принїс. Справляють – недобра.
– Знаш ты што, Вовче? Ты побудь ту коло коня, а я піду до лїса.
Вовк зістав коло коня, а Лишка пішла до лїса і крічіть:
– Крива ось, напросто ся теш!
Вытесала ся ось, вытесала. А закля Лишка пішла крічати, Вовк взяв коня, здер го а до скоры напхав соломы і коликами попідперав. Не стиг коня зожерти, бо Лишку уж было видно з лїса приходити, та го затяг до яругы.
Лишка прибігла, посправляли санкы і крічіть на коня:
– Бё!

Alert, Fox, Resting, Staring, Wildlife, Wolf
Не йде. Втяла коня – упав. Ходить она коло коня, ходить, а Вовк за тот час іщі веце выголоднїв. Тай ідуть напішо. Місячок світить, а Вовк быв уж барз голоден, тай Лишцї гварить:
– Ёй, Лишочко-сестрічко, якый я голоден!
А Лишка нашла студенку, до котрой місяць світив, і Вовкови повідать:
– Знаш ты што, Вовче? Кедь ты такый голоден, та похлепч тоту воду а на сподї є грудка сыра, та ї зъїш.
Вовк зачав хлептати воду а Лишка за тот час нашла шпунт, тай му ним заткала зад. Вовк выхлептав вшытку воду – сыра ниґде. Але Лишка – сыта, бо скору з коня зъїла. Пішли они на друге село, а там свадьба. Музиканты грають, парібци співають. Тай Лишка повідать:
– Знаш ты што, Вовче? Подьме мы на свадьбу.
– Та подьме.
– Та ты ідь до хыжы, сховай са під стіл, а як упаде кість даяка і даякый фалат хлїба, та зъїш. А я піду до коморы.
Тай Лишка пішла до коморы, а Вовк пішов до хыжы. В коморї вшеліячіна была. Лишка ся напила палїнкы, потім ся наїла мняса і колачків вшеліякой сорты. А Вовк під столом чекать і ніч там не было. Сидить, тай собі думать:
„Што теперь робити?“ І выйде спід стола. Але парібци там танцёвали і котрыйська копнув до нёго. Шпунт із вовка выскочів – вода ся вылляла. Ледва Вовк на двір вышов, а Лишка уж там.
– Та як, Вовче?
– А-а-а, знаш як? Ніч єм не зожер, і міцно єм голоден.
Як єм ішов назад, парібци танцёвали і копнув до ня єден, а шпунт з ня выскочів, вода ся з ня вылляла. Уж єм не годен дале іти, бо такый єм голоден, як пес.
Тай ідуть дале. Місячок світить. Смотрять они, а коло церькви пасуть ся конї. Тай гварить Лишка:
– Знаш ты што, Вовче? Подьме, єдного коня забєме та го зъїме.
Пришли ку конёви і думають, як го забити:
– Та знаш ты, Вовче, што? Я твій хвіст привяжу ку кобылиному хвостови, а я ї поїмам за нїдзґрї і забєме мы кобылу.
Лишка привязала до кобылиного хвоста Вовків хвіст, а она кобылу поїмала за нїдзґрї. Ту кобыла ся сполошала, страшно зачала скакати. Лишку одшмарила і зачала втїкати, а з Вовком раз по кобылї, раз по земли, бо хвіст быв привязаный барз добрї, та не годен быв ся спустити.
Ледва ся Вовк одвязав од хвоста. Лишка крічіть:
– Гамуй, Боре! Гамуй, Боре!
– Як же я мам гамовати, кедь ся землї не мож дотыкати?
– Я уж дале іти не годен, бо я уж барз голоден і слабый, і збитый.
– Та знаш ты што, Вовче? Кедь єсь такый голоден, та подьме до Сафатовой долины, а я мам там лищата, та ті єдно дам, та го зъїш.
– Но та добрї.
А Лишка собі сїла на Вовка і він ї несе. Як уж были близко Лищиной норы, Лишка з Вовка скочіла і шуп до норы.
А він ї хоп за лабку. Ту Лишка скрічала:
– Хвала богу, же за корїнь, а не за ногу, хвала богу, за корїнь, не за ногу!
А Вовк подумав, же справды за корїнь, не за ногу тримать, тай лабу ї пустив. А Лишка пішла до норы і доднесь
світом шпекулує.

Михайло Гиряк (ед.): „В сїмдесятій семій країнї“– Карпаторусиньскы приповідкы / „Іn the Seventy Seventh Kingdom“ – Carpatho-Rusyn Folktales, New York: Carpatho-Rusyn Reseаrсh Center, с. 2 –12.

Недїльны віршы: Юрко Харитун

МОЇ СТИШКЫ НЕ ЛИСТКЫ

З вітром воюю
Отворю дверї
Як злодій із стола
краде папіря
мої стишкы
То не осїннї листкы
што легко однесе
і зробить постїльку собі
В лїсї може робити чуда
Стишкы руков прикрыю
а ту ёму не доволю.

ШТО ТРЕБА?

Віршы нерімованы
то як сорочкы небіґлёваны
Хто бы в погужваных ходив
Треба лем біґляз
Не будуть никому на сміх

ШТО ТРЕБА НА ЖАЛЇ?

Жалї не змякнуть
можуть кыпіти і цїлый день
Не будуть тлїти
Не будуть горіти
Не згниють як пень
Спід стрїхы їх выжень
а дверї замкни

Миколай Ксеняк: Недоповіджене (укажкы з творчости)

Передволебне кредо

Віками кламаный Русине,
по сторочах ся уж поуч
і дай ся в парламентных вольбах
на перше місце!
Дай ся
на найвысшый пєдестал.
Дай там своє Я,
свій род, народность
а не – як дотеперь –
лем політікарчіня,
пінязї і баламучіня.
Вірь, лем через своє Я
перестанеш быти про іншых
слуга,
і лем через своє Я
доцїлиш
повну рівноправность
Русинів.

Пес і Мотыль

Нихто не споминать,
жебы в маю розквітнута
черешня, сливка
од жалю плакала
і Чоловіка проклынала.
– Хто вам укривдив,
хто уближыв? –
прибіг ку нещастным
Пес-санїтарь таркастый.
– Колись, санїтарю,
нас облїтовали
усиловны пчолкы,
гуняты чмілї, осы.
І серенады нам грали
і опелёвали,
а теперь
шыроко-далеко нихто,
всягды пусто, нїмо.
Без пчол нашы квіткы
зістануть порожнї,
о день, о два будуть згниты…
– Чоловік є ку природї
безсердечный і хамтивый, –
придав ся Мотыль з пупавы, –
він уж скантрив
і звів зо світа,
і хрущів, і жабы,
і саламандры…
– Тото не смієме
довше терпіти! –
злостить ся санїтарь.
– Нічіня мусиме заставити!
Гнедь і дораз!
Інакше
нам грозить катастрофа.
Зато уж днесь
підеме остро протестовати,
правду нічітелёви
до очей выкрічати:
„Ты єсь,
Homo sapiens,
розум стратив?
Ці тя сомар
по челї копытом трафив,
же так немилосердно
природу денно
девастуєш,
руйнуєш
ганебно, гыдко
наш
і свій жывот?‟
– Санїтарю, ты-сь
приятель Чоловіка, –
роздумує Мотыль, –
ты го познаш найлїпше.
Повідж мі,
віриш іщі,
же наш протест
Homo sapiens
выслухать,
щіро прийме
і конечно
уж змудріє?!

Навертаня
Образ Кривый ярок Дезідерія Миллого в Музея україньской културы у Свіднику дуркнув до брата Токаїка.
– То нам порядно гібрідны розум побаламутили, кедь сьме ся дали до той інштітуції выставити.
– Жаль, были і такы розколысаны рокы, но настав час ся спамятати, з тых панелів ся одкапчати і ку своїм до Музея русиньской културы ся побрати.
– Чом лем вы? – озвали ся образы Весна і Камінь.
І мы Миллого дїткы. Мы тыж хочеме ку своїм. Там є наше місце, там нашы просторы.
– Та не вагайме!
І выкрочіли ку родным.

x x x

Музею русиньскый,
отворь брану,
готуй хлїб, сіль
і найкрасшы жывы квіткы,
бо ся ті вертають
сынове і дївкы.

(Миколай Ксеняк: Недоповіджене, Академія русиньской културы в СР, 2018)

 

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Заповідь про Русинів

Віру свою заховайме,

предкам своїм вдяку дайме,

над колысков по нашому

дїтя успавайме.

 

Про молоде поколїня

дїдовизну сохраняйме,

жебы своє памятали,

родну реч незабывали.

 

Людьска поміч

Не обертай ся хырбетом,

кедь треба помочі.

Перед нещастём другого

не заперай очі.

 

Май все сердце отворене,

хтось поможе раз тобі.

Добрым словом, сердечностёв

в бідї ай хворотї.

 

Пережыте

Быв то сон, ці вчерашнїй день?

Рокы так скоро перешли,

а хмары на небі,

молодость однесли.

 

В думцї хапаш споминкы,

на пережыты рокы.

Жывотом перейджены драгы,

часто ай хыбны крокы.

 

Змінив ся нам жывот,

постарїли нашы голосы.

Єднак лем на полю

квітя росте і цвине до красы.

 

Перешли рокы сниваня,

Пришов час старобы.

Наше сиве волося,

смутный жывот, хвороты.

 

Наторгам квіткы,

положу на стіл до вазы.

Припомнуть мі дїтинство

і мої молоды часы.

Осиф Кудзей: Хрумкы (рецензія)

В сучасній русиньскій літературї облюбленый є короткый епічный жанер байкы, котрый ся обявлює у дакотрых авторів, наприклад, Миколая Ксеняка ці Штефана Смолея. Тот жанер є популарный і з прічіны алеґорічного высловлїня ся ку актуалным сполоченьскым проблемам. Русиньскы байкы ся занимають нелем общіма людьскыма недостатками і неґатівныма характерістіками, але і шпеціфічно русиньскым проблемом, з котрым ся Русины стрїчають і в сучасности (однароджованя, асімілація і непоужываня материньского русиньского языка, нелегка сітуація русиньского школства, вымераня русиньскых сел з прічіны одстїгованя ся людей до міст ці до заграніча за роботов).
Осиф Кудзей є русиньскым автором, пишучім прімарно і скоро єдино байкы, є автором многых зборників (Байкы-забавляйкы, Байкарёвы думкы, Мудрость жывота ітд.), за котры быв у 2010 роцї оцїненый Преміёв Александра Духновіча за русиньску літературу. Кудзеїв авторьскый штіл напротив класічным Езоповым байкам, ку котрому
мають ближе байкы Смолея і Ксеняка, є выразно іншый. Творчость Осифа Кудзея комбінує жанровы характерістікы байкы вєдно з анекдотов, ёго тексты суть писаны у віршах, на кінцю ся находить нелем самостатно выдїлене поучіня (респектівно авторьскый коментарь), але і смішна і нечекана поінта. Автор перетворює веце або менше знамы анекдоты до віршованой формы, котра поужывать прінціпы сілабічной віршованой сістемы, дотримованя єднакой кількости складів (обычайно) здруженого риму; ёго тексты суть зато добрї рітмічно выбудованы.
У приправленім зборнику Хрумкы ся находять розлічны тексты, Кудзей крітізує неґатівны общі людьскы властности і феномены (лїнивость, зависть, корупція, біднота ітд.), але описує і проблемы Русинів споєны з однароднёванём, асімілаціёв або вымінов первістных слов інтернаціоналізмами. В іншых байках зась смішны сітуації выходять із недорозумлїня ці конфліктів меджі двома роздїлныма людми (напр., додаватель службы і клієнт, высше поставленый і підрядженый, муж і жена, роздїлны ґенерації ітд.), ці ідеями.
Кудзеїв зборник баёк Хрумкы є легкым і ненарочным чітанём, котре докаже свого чітателя побавити і розосміяти, но єдночасно приходить к задуманю ся над сполоченьскыма проблемами. Вдяка добрї звладнутому формалному аспекту віршованого будованя суть тыж добры як тексты про декламаторьскы конкурзы.
Новому зборнику О. Кудзея Хрумкы желаме успішну путь ку русиньскому чітеателёви, у котрого ёго байкы стали уж давно популарны.

Мґр. Міхал Павліч, ПгД.

(Русин 3/19)

 

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Поляна

А там горї, на Полянї,
де Циґане краснї грали.
На гусельках чаровали,
хасу в танець вызывали.

Весело грав прімаш старый,
ты, шугайку білой твари,
гнедь до танцю першый-сь скочів,
не спущав єсь з мене очі.

Я ку тобі стала сміло,
красшой пары там не было.
Як мы двоє танцёвали,
сосенкы ся обзерали.

Шептав єсь мі шумны слова.
Я вірила. Бо ты знова,
не спущав із мене очі,
за тепленькой лїтнёй ночі.

Сердце тихо трепотало –
ці ня любиш, ці не мало…
А ты повів: Лем ты єдна
будеш моя люба жена!

Твоя рука, міцна, тепла,
не єсть, де бы-м теперь втекла.
Цїловав-сь біле личенько:
Будеш лем моя, Геленко!

Повідав єсь: – Моя міла…
Я ті вінок зохабила.
За місячной ясной ночі
там під соснов о півночі.

Преплели ся ножкы босы
за вечернёй влагой росы.
Обік мого твоє плече,
Боже, не треба мі веце!

Загукала сова праві –
як нам любо в польній траві.
Аж небо ся закрутило
кедь співало тїло з тїлом.

Нічка зблїдла, когут будить,
збуджають ся в селї люде.
Завтра знову під сосенков
почекам я тя, Геленко.

На другый день, зорї змерькли,
втїкала єм коло церькви.
Там – догоры, на Поляну
під сосенку собі стану.

Каждый день за каждой хвілї,
чом ня мучіш, де єсь, мілый?
І сосенка заплакала,
кедь єм на тебе чекала.

Теперь буду колысати,
можу на тя не думати?
Мам про сынка слова слабы,
же нянїчко нас зохабив.

Дарьмо єм ся веселила
як єсь гварив: – Моя міла… –
Сынка зову твоїм меном,
і так вшытко уж страчено…

Танцёвав єсь на Полянї,
бодай бы єсь там скамянїв!
Бодай бы тя вода взяла!
А я з тобов танцёвала….

Пупава

Пупавонькы розсїяны
в новых, красных кабатикох,
од вітрика спелеханы
жовтїють ся в полю тихо.

Мягко сидять в ярьнїй траві
побратаны додалека…
Задув на них вітрик праві –
поцїловав, ніч не чекав.

Є їх много, суть так мілы…
Зраховати їх претяжко.
Луку, гай сі присвоїли,
з прелюбезным непорядком.

Жовтенькы сонечка любы,
скрыли тепло до клубяти.
Дав їм Бог у златім домі
вічну красу хосновати.

Красу златых, нїжных пупав
до вінчіка дївча звило.
Бы ся в златожовтій красї
міленькому залюбило.

Миколай Ксеняк: Кошарик плодів (рецензіа)

Миколай Ксеняк є єдным із найактівнїшых авторів старшой ґенерації русиньскых писателїв, якого рознорода творчость захоплює літературу про дорослых, але ай про дїти і молодеж, поезію і прозу, драматічны тексты і повіданя, ці автобіоґрафічный текст Споминкы і очекованя (2013).

Read more

1 2