Прот. Мґр. Петро Савчак, ПгД.: Александер Павловіч – Боёвник за духовну ідентіту Карпатьскых Русинів200 років од народжіня „маковiцького соловея‟.)

АЛЕКСАНДЕР ПАВЛОВІЧ – БОЁВНИК ЗА ДУХОВНУ ІДЕНТІТУ КАРПАТЬСКЫХ РУСИНІВ

(200 років од народжіня „маковiцького соловея‟.)

Петро САВЧАК

 

Кедь хочеш скуточні прильнути к народу (=своїм людем), можеш то зробити лем через Боґа, котрый є Творцём і Ґосподарём народа. Кедь не войдеш через тоту брану, потім будеш перескаковати ограду і прийдеш к народу як вовк, а не як пастырь – подля слова Хрістового. Бо народ Божый є Божов нивов, Божым властництвом. Народ то знать, тым познанём і жыє а через тото познаня і оцїнює приятеля і неприятеля,‟[1] – тото суть слова великого сербского народовця і вызначноґо хрістіаньского святого – св. Николая Веліміровіча – єпіскопа жічского, котры подля мого нагляду в повности выстигують і нашого народного будителя Александра Павловіча. Кедь ся будеме снажити посилнёвати і скрашлёвати лем „народне тїло‟, кедь лем тото будеме одївати до красного кроя нашых старых традіцій, кедь лем оно буде оздоблене вшыткым тым красным, што наша народна прошлость мала і кедь лем оно буде смотрити к будучім вызвам, без того, жебы сьме ожывлёвали, пробуджали і старали ся ай о душу народа, може ся стати, же будеме лем при красній, выздобленій макетї. Но кедь ожывиме, повзбудиме і зміцниме душу народа, жебы душа мала дяку жыти, потім легко за собов потягне і народне тїло. Найкрасшый Русин не є тот, котрый стоїть во вітрінї музея, але тот, котрый дыхать, думать і жыє „покойный і богабойный во своїх Карпатах.‟[2] А што было, є і буде душов каждого народа, а передушыткым нас Славян? Є то наша віра, котра Славян а главнї нас – Карпаторусинів формовала; наш візантійско-славяньскый обряд, котрый тоту віру выядрёвав; старе славяньске писмо і язык, котрым ся тота віра звістовала і записовала; календарь в котрім была надчасова віра споєна з нашым поземскым часом; іконоґрафія; архітектура і много, много далшого, што ся в нашых краях „под горами, под лісами‟ заховало од час богабойных князїв Растїслава, Владїміра, Лаборця, Корятовіча і другых, аж до нашых часів. А праві тото вшытко плекала і охранёвала  Церьков, котра была заєдно наднародна і народна, котра учіла любити всяке племя і язык, але при тым была „наша‟ де:

Бородаты попы нашы

По русски дыхают,

знают русскы Отченаши

свой народ кохают.[3]

Тота Церков на роздїл „од той на Западї‟ свої дїти охранёвала, выховлёвала, кормила ай проливала за них свою кров. Не было в нїй міста про інквізіцію ани одпущаня грїхів за пінязї, не было ту клеру, котрый бы ся заобышов без Божого народа, не было ту ани насилности над слободным рїшінём священиків ці ся женити або нї, не было ділемы, ці давати святе Причащеніє під „обоїм‟ способом, так як то встановив Хрістос, або го огранічіти лем про елітну ґрупу посвященых. Праві наспак, і тот найбіднїшый ту нашов своє богатство, найгрішнїшый своє одпущіня без пінязей, найпростїшый найвекшу ученость а найбогатшый скромну простоту. Про нас – Русинів была Церьков іщі овелё веце. Ай кедь як народ сьме не мали свій штат, ані своїх пановників, Церьков ту зогравала свою незаступну роль. Зато Карпаторусины зо своёв Церьковлёв так зросли, же єдно од другого не мож было оддїлити. Народный жывот, жывот каждого села і міста, але і жывот каждого Русина ся рядив церьковным календарём, народный язык быв во великій мірї овпливненый языком церьковным, а церьковне усвідомлїня было спяте з усвідомлїнём і совістёв своїх вірникіх. Зато каждый, хто хотїв нарушити, або собі підманити ідентіту людей під Карпатами, ці управити, або здеформовати ю на „свій‟ образ, в першім рядї сягав, нарушовав, деформовав і подманёвав собі ідентіту ёго Церькви, котра была все – в часах добрых ай злых зо своїм народом. Знали то не лем нашы неприятелї, але і нашы народовцї, прото за тоту духовну ідентіту нашого народа твердо боёвали. А праві єдным з такых боёвників быв ай отець Александер Павловіч, котрый як ученый і світа скушеный чоловік барз добрї знав выходну і западну духовну ідентіту, а може ай зато ся так одгодланї, одважнї і за цїну властных жертв поставив на охрану той першой.

Кедь ся позорнї зачітаме до ёго жывотопису і до ёго творів, такой збачіме, як ся ставляв протів чуджім елментам в духовнім і церьковнім жывотї Славян. Обясню то на прикладї богослужеб, котры ся в западній церькви зачали допроваджати музичныма інштрументами. Выходный візантійско-славяньскый обряд тото нїґда не прияв. На каждій святій Літуґїі священик – в нашім припадї ай Александер Павловіч в єй централній части высловлёвав слова: „Твоя от Твойіх, Тебі пріносяще…‟[4] просто повіджено то значіть, же на Службі Божій Богу приносиме то, чім нас Він сам обдаровав, в першім рядї хлїбом і вином, котре Він зародив; через воду, воск і квіты, котры суть тыж ёго вытвором; аж по жывый людьскый голос, котрый э таксамо Ёго даром чоловіку. Выходна Церьков ся так снажила выядрёвати вдячность за тоты дары а выгнути ся при службі Жывому Богу вшыткому умелому. Найкрасшым і найвзацнїшым інштрументом про нашого Господа є самотный людьскый голос, котрый выядрює тото взнешене, чім є наповнене сердце чоловіка, што є істым способом таксамо выядрене во выходній Літурґїі словами – „Єдинымі усты і єдиным сердцем…[5] славіти і воспівати…‟ Павловіч тото як священик барз добрї знав, зато на єднім боцї крітізовав обычай римской церькви, котру єзуїты протискали і меджі Славян, а на другім боцї выздвиговав стародавну традіцїю Церькви на Выходї. Єднозначнї то описовав і во своїх творах, де ся можеме дочітати же:

„Русь козацка свою Церков

Свой язык любила,

Мертвыма звуками Рима

Польша костел наполнила.

Русь искони молилася

Народа звуками,

Польскый костел Рим одарил

Трубами, бубнами.

В нашей церкви мы нашими

Людми управлялись

А до польскоґо костела

Єзуиты вкрались.

При єзуїтох іщі кус зістанеме. Павловіч в них відїв небезпеченство не лем про свою „Русску церков‟ але і прічіну нещястя Поляків, а таксамо неприятельства меджі славяньскыма народами. А правом! Їх реакчна „римска політіка‟ і страшне гесло –„účel svätí prostriedky“ – суть в історії добрї знамы. Зато і „маковіцкый соловей‟ во своїх творах з  терьпкостёв конштатує:

Єзуитскими мечтами

Польшу Рим питает

А два братнии народы

Мечта розрывает.

Або:

Вот ожесточили Польшу

Отцы єзуиты,

Ты мотыли осквернили

Польской жизни цвиты

Овелё лїпшый погляд не мав ани на підписаня самотной церьковной унії з Римом. Хоць і сам быв членом ґреко-католицького духовенства, в часописї „Слово‟ в року 1862 конштатує, же „угро-русскый люд, коли прінял унію, стратил свою народну слободу, упал до ярма католицізму.‟[6] Ай при публічній оцїнцї своїх церьковных представителїв быв крітічный. В тым істім часописї Слово в року 1871 называть єпископа-мадярона Стефана Панковіча „отвореным непріятельом нашой народности.‟[7] Так істо неґатівный погляд мав к замірам Николая Товта, з котрым ся дістав аж до отвореного конфлікту. Было то через наоко неважну прічіну, конкретно за нарядіня про священство, жебы собі оголили бороды. Тот замір котрый собі клав за цїль веце приближыти містне священство к латиньскому клеру і одлишыти го и по вонкашнїй сторонї од руськых батюшків і другых выходных „схізматикив‟, быв уж выголошеный в часах єпископа Тарковіча. Но тот і так носив бороду, а ані по повторїню того наряджіня в роцї 1862 єпископ Іосиф Ґаґанець ёго выконаня не вымагав.

Но цалком інша ситуація настала почас єпискупской службы Николая Товта. Выядрїнём народа на тот латінізуючій приказ были жартовны стишкы: „а то трудно, а то чудно: полюбити попа – хлопа без бороды.‟ На такый патріотічный настрій духовенство реаґовало овелё серьёзнїше і з помочов Адолфа Добряньского адресовали – „Ответ уґро-русского духовенства Пряшевской епархии своему епископу‟, під котрый ся підписали бородаты і безбородаты священици, а на першім місцї быв підпис Александра Павловіча. Ай кедь сам бороду не носив (мусив ю оголити при наступі на Теолоґічну академію в Тырнаві, хоць до того часу ю гордо носив), принціпіално ся заставав того стародавного знаку мужности і священства. А быв прото охотный жертвовати і свою функцію благочінного (декана). Добовы свідкове твердять, же ся меджі ним і єпископом, котрый Павловіча называв „панславом‟ одограла острїша бісїда, при котрій го єпискуп нутив, жебы собі остриг довгы волосы. Павловіч му одповів, же кедь му в Тырнаві оголили бороду, зохабили му холем довгы волосы, прото они не будуть прекажков в ёго службі; „а кидь ся волосы Єґо Екселенції нелюбят, та най му іх Єґо Екселенція отстриже, бо він сам то незробіт, нашто біскуп лем рукамі замахал.‟[8] Павловіча потім окрем позбавлїня функції довгый час не кликали ани на засїданя консісторії. А быв бы може допав і овелё гірше, кебы єпископ не быв обознамленый, же за нім „цалый Свіднік стоїт.‟[9] В  стишках Павловіча ся ай на тот вопрос заховав ясный погляд:

У славян в чести бороды,

У них виры много,

Ненавидят чуджи моды,

Держатся старого.

В наших церквах с бородами

Малюваны святы,

Прото между Русинами

Попы бородаты.

Отец Александер ся знав не лем поставити і выткнути, але і похвалити, повзбудити а оцїнити, ці уж то быв церьковный годностарь, або державный чіновник. Свідчать о тім многы ёго поезії, котрыма ся обертав к духовеству і к „просвищеным‟ або і к „товарищу поэту.‟ Усвідомлёвав сі, же праві інтеліґенія є гыбнов силов народного духа, а так ся єй пригваряв ай у своїй поезії. Знамы суть в тім контестї ёго стишкы „К вождям народа‟:

За вашим прикладомъ иде тотъ людъ

А подлы приклады ведутъ го въ блудъ.

Тотъ бидный неукій людъ проситъ васъ:

„Вы мудры панове научте насъ!

Дайте му приклад побожности:

Во вири, надіи милости,

жебы сме статочно; мудро жыли,

Розпустовъ, пиянства ся хранили.

В нíй са обертать і к своїм престолным братам словами повзбуджіня:

Ноже-но до дила отцы священицы

Народныи врачи, вожды, началницы! ;

Провадьте русскую дружиноньку милу

на путь святой правды, Господь дастъ вамъ силу.

В іншій поезії їх і упозорнює і просить:

Вы народа наставницы,

отцы первосвященицы,

русску думу думайте,

за горы непозерайте,

одкуда ненависть к Руси,

православных трапитъ, дуситъ.

Но іщі веце настойчівый є, кедь такзваных просвіщеных а інтеліґенцію упозорнює, жебы їм їх ученость не была на гордость, або не зістала без плодів. При їх чітаню мать чоловік чутя, якбы патрили і нашій ґенерації і тій добі, котра жене многых за тітулами і знанями. Зачінать їх словами: „Негордися брате ученый, безплодною наукою‟ а окрім іншого припоминать вшыткым ученым, жебы не забыли на простых робітных людей, котрых рукы їх жывили:

Непрезирай тебя кормящихъ,

Трудолюбивыхъ людей,

Молящихся,работающих,

Рукою, сердцемъ и душей.

.

Братецъ! Коґда ты просвищался,

Тебя кормили ихъ руки,

Ихъ трудомъ, потомъ ты питался,

Ты не принесъ плодъ науки.

На конець каждого фалошного просвіщеного вызывать:

Не гордись ты лжепросвищеный,

Но прилагай къ дилу руки,

Оплодородняй умъ витренный,

Плодомъ полезной науки!

Про Павловіча была наука обовязком, предпокладом ку роботї на благо народа. Такых, котры так не робили поважовав лем за притяж про свій народ, а ёго речі лем за пусты слова. Одказовав їм то нераз твердо, але правдиво, як напр.:

Не мучте насъ филозофы, неробы,

пустословнымъ духомъ вашей утробы;

вира, любовъ и надежда у насъ честь,

наше знамя – православний русский крестъ.

Но вернийме ся од інтеліґенції назад ку душі народа – ёго Церькви. Тота зродила а охороняла про Славян єден дорогоцїнный поклад, котрый быв записаный в єй святых книгах і іконах – ним было славяньске писмо. Александер Павловіч на то нераз упозорнёвав а призвуковав:

Церков велитъ Русинамъ по русскы спивати,

азбукою Господа Бога прославляти.

Чом? Одповідь є проста так з церьковной, як і з народной стороны. Зачнийме тым другым. Каждый язык і писмо в істім слова змыслї суть выядрїнём даного народа, про котрый, або котрым было зоставлене. Так як мають своє писмо Чіняне (Китайцї), Японцї, Жыдове, або стары Сумеры, так го мають і Славяне. Оно є про них найлїпше, найблизше, найхарактернїше а найвеце одповідать їх народным даностям. Не треба ани припоминати, же праві посередництвом свого писма ся Славяне за час Кіріла і Мефодія зачленили меджі выспілы културны народы. Є лем смутне, же праві впливом історічных скуточностей і реакчных поступів наслїдникив Віхінґа і векшыны западного латиньского клеру, было тото писмо з країв Чех, Моравы і Словеньска насилу вытиснуте. Зато мушу з жалём конштатовати, же Чехы, Мораване, Словаци так як і Поляци, Словінцї і Хорваты уж не мають своє властне писмо, але поужывають, чудже – латиньске, котрому одповідать ёго назва „латинка.‟ Остатнї славяньскы народы, котры собі заховали поводну Кіріло-мефодійску віру і обряд, собі через тоту віру і обряд утримали і своє славяньске писмо, котре є прямым покрачованём того, што меджі Славян святы віро- звістователї принесли. Є аж іронічне, же Словакія, котра мать в штатнім знаку кіріло-мефодьскый двойкрест, пише латиньскым писмом, рахує арабскыма чіслами а притім кірілику, або азбуку поважує за дашто чудже. Праві проти такому змышляню о. Павловіч твердо боёвав і вытыкав таксамо перебераня чуджіх несловяньскых слов. Знамы суть ёго стишкы „Васіль роду изминіл, русскый букварь оскверніл‟ в котрых описує терпкый приклад єдного ученца, котрый забыв свій родный „Отче наш‟ а притім:

Ученым себя считал,

Русскую реч портить стал,

Чужие слова собрал,

Букварь теми забабрал.

Ёму давать одпоручаня:

Знаєшъ ты, Василий брат,

Что русский язык богат:

Не требует чужих слов,

От иноплемеников.

А вшыткым ёму подобным дає выстрагу, жебы ся поучіли з ёго неславного конця:

Отец букварь в руки взял,

Бросил в землю приплювал.

Да, изменника проклял:

-О, Василий, ты пропал!

Подьме ся на тот проблем посмотрити і з духовного аспекту. Написали ся уж о тім цїлы статї, доконця і книгы, но я, жебы єм ся довго не розписовав, уведу бодай лем цітат нового славяньского Златоустого – владыку Николая Велиміровіча, котрый на увод свого слова о кірілицї гварить: „Святе є то, што святы люде вытворили а кірілику вытворили святы братя Кіріл і Мефодій.‟[10] Далше тыж конштатує, же: „хоць даколи вшыткы Славяне поужывали кірілику, Римска церьков, через довгый і кроваваый бой нанутила латинку покатоличтеным славянам, жебы їх веце одлучіла од православных.‟[11] Смутнї додавать, же то, што не зробили ани комуністы в Росії, роблять дакотры панове, доконця ай попи – т.є. пишуть і выдавають книжкы латинков. А одшмарити кірілику (або азбуку) значіть одлучіти ся од ушыткого нашого писомництва і уразити святых славяньскых апостолов Кіріла і Мефодія. Прото, як додавать  – „кедь сме учены, будьме ай розумны.‟[12] Я зо своёй стороны выужыю таксамо можность і хочу попросити началства в нашых містах і селах, няй зроблять вшытко про то, жебы ся „священая азбука‟ з нашых країв не вытратила а няй назвы тых міст і сел будутть на їх зачатку і концю ай в нашім славяньскім писмі. Таксамо прошу вшыткых духовных нашых міст і сел реґіону, жебы ся з нашых церьквей тот язык, в котрім служыв отець Александер Павловіч а писмо, котре так обгаёвав, нїґда не вытратило. Дало бы ся іщі велё писати о Павловічовім бою протів вшеліякым новотам в духовнім жывотї карпатьскых Русинів. Ёго здравый духовный конзерватівізм є выядреный конштатованём:

Бо славянске племя старе,

Мы вси старовирци,

Не змадярчат нас Мадяре,

Не знимчат нас Нимци.

або новорочным желанём:

Старой правди будьме вирны,

И в том новом годи,

Православность задержуйме,

В нашем русском роди.

Но він ся не обмеджовав лем на оборону дачого старобылого, протів новотам. Кедь маме говорити о Павловічови як о духовнім боёвникови, є потребне підкреслити, же быв веце боёвником „за‟ як боёвніком „протів.‟ Барз добрї познав слова псалму: „уклонися од зла и сотвори благо[13] а так подля тых слов ся нелем одвертав од вшыткого, што бы могло шкодити нашій духовній ідентітї, але заєдно робьв вшытко то добре і красне, што тоту ідентіту підпоровало. Як духовный мав на то скуточнї много можностей. Суть знамы многы доїмавы приклады ёго соціалной і духовной службы, котру робив меджі своїма віруючіма. Дакотры описує І. Шлепецькый во своїй статї – „А. І. Павловіч – по трудом и воспомінаніям,‟ де окрем іншого уваджать і епізоду, як му з далекого Руська од незнамого дарцю принесли дарунок – дві іконы і книжку з венованём: „Тоту книгу з уцтов посылам тому священикови, котрый так любить свій народ.‟

Слызы ся тиснуть до очей ай при споминанях пряшівского священика Варфоломея Шашу – котрый сповідав єдного умираючого. Тот ся му на смертелній постели здовірив зо своїм зармутком, же не стиг зготовити труну про свого добродителя. На удивленый вопрос о якій трунї говорить, му дотычный чоловік выбісїдовав, же быв одхованцём Павловіча, котрый го ай послав выучіти ся тесарьскому ремеслу. Кедь уж сам зарабляв, хотїв ай він сам холем даякы грошы веновати своёму священикови за превказану старостливость, поміч і любов; но Павловіч ся од того катеґорічно одказав, а лем жартовнї додав: „Кедь умру, так ты мі труну зробиш.‟ А благодарный одхованець іщі на смертелній постели чувствовав обовязок ку „пан-отцёви свидницькому.‟

Педаґоґічній дїятельности ся не буду веновати, прото, же є то тема на самостатну штудію або і книжку. Но холем єдно мушу підкреслити. Вшытка дїятельность Павловіча была фурт споєна і з духовным жывотом, так як духовный жывот не быв одорваный од особного і родинного жывота о. Павловіча і ёго віруючіх. Выняток не творили ани політічны погляды, але і ту Павловіч знав, де є чому місце. Знав, же церьков є святым містом на молитву, де:

…людїе часто ходятъ

І Богу ся щиро молят,

Там побожно спиваюът,

Богу себе вручаютъ.[14]

О остатнїх темах – народных, културных, політічных і практічных, од котрых ся Церьков не діштанцовала, кедьже скуточнї жыла зо своїм народом, ся бісїдовало аж за дверями церькви в тзв. церьковній огородї. Зато ай сам Павловіч на слова вшеліякых донашачів „же в церькви бунтує людей‟ спокійно одповів, же він  в церькви учіть віруючіх „как Богу угодить‟ а в церьковной огородї „как по человічески жить.‟ Было бы потребне спомянути ай ёго бой проти пиянству, довгам і народностній незнашанливости, але і ёго бої за выхову і освіту дїтей і молодежі, за технічный проґрес, гіґіену, моралны властности і за розвой духовных годнот. Поужывав при тім благе слово, але і тверду реч, фіґлї і выстрагы, упозорнїня і варованя. Дакотры недугы нашого народа выкреслив аж з драстічнов годновірностёв, жебы перед нима вываровав остатнїх. За вшыткы приклады холем тот найзнамішый:

Піячка баба,

Брытша якъ жаба,

Такы як жаберины,

Єй с пыска слины.

Інтересный бы быв погляд на жыдівскый, ці іншы вопросы, на котры в нашій статї не є простор. Но треба конштатовати холем то, же о. Александер Павловіч вшытку свою роботу звязовав з Церьквов і духовным жывотом, так як быв з нима споєный цалый ёго жывот. Уж при высвячіню приобіцяв, же буде такым священиком як ёго отець, котрого ай кедь не міг сам ходити, віруючі приносили самы на руках, жебы быв на Службі Божій. Выповнив і обіцяня мамцї, же буде вірным своёму народу.

За час своёй душпастырьской роботы похрестив 1356 людей, повінчав 279 парів і похоронив 1086 віруючіх (ціфры суть подля зазнамів в матриках, но правдоподобнї будуть в скуточности векшы). При тім вшыткім ся снажив, жебы Русины зістали самы собов і были притім фурт з Богом, котрый є Створителём вшыткых людей і народів. Не любив клерікалне повышенецтво,  а образ доброго духовного і ёго одношіня ку віруючім є тыж барз гардо описаный в ёго творчости. Думам собі, же дакотры ёго стишкы з тов тематіков бы мали быти повинным штудійным матеріалом на богословскых факултах.

А што додати на конець? Може лем то, якый быв „націоналізм‟ або выстижнїше повіджено „родолюбіє‟ отця Александра Павловіча. Ёго народовецьтво:

…было рамом, в котрім є ікона Хрістова,

было домом, в котрім є Хрістос домашнїй,

было школов, в котрій є Хрістос учітелём,

было Церьквов, в котрій є Хрістос первосвящеником,

было боём, в котрім є Хрістос велителём,

было утерпінём, в котрім Хрістос терпить

через невлнных дїтей і бідняків,

было піснёв, котров ся імя Хрістово ославлює,

было радостёв, в котрій ся ангелы і люде радують,

было то тов снїгобілов передманжельсков чістотов

нашых „русскых дівіц‟ а ангельсков вірностёв в манжелстві,

было щастём, кедь є щастный народ, а нещастём, кедь він терпить,

было то ёго присловечне: „Розвівайся пріносі плод, любі Бога і свой народ.‟

 

ЛІТЕРАТУРА

ДУХНОВИЧ, А. (1847) Книжица читалная для начинающих.  Будин Ґрад. стр. 98. Галичанин, книга I., 1863

КАЛИНЯК, Й. (2002) Памятный день Алехандра Павловіча. Пряшів. ISBN 80-88769-38-8.

ЛИТУРГИА ИЖЕ ВЬ СВЯТЫХ ОТЦА НАШЕГО ИОАННА ЗЛАТОУСТАГО. Львов. 1899.

ПАВЛОВИЧ, А. (1955) По трудам и воспоминаниам in Алехандер Павлович. Избранные произведениа. Пряшев.

ПСАЛТИРЬ. Львов. 1901.

ПАВЛОВІЧ, Р. (2010) Ґрекокатолицькый священицькый род Павловічовых із Шарішского Чорного (1693-1900). Пряшів. ISBN 978-80-89441-08-2.

SEJKOVÁ, Z. – KUDLOVÁ, E. (1999) Alexander Pavlovič (1819 – 1900!) Výberová bibliografia. Svidník. ISBN 80-85147-28-9.

Slovo: Ľviv, 1871. No. 13.

ШЛЕПЕЦКИЙ, А. (1982) Олександр Павлович. Братислава.

ВЛАДЫКА НИКОЛАЙ. Српска душа. Нови Сад, стр. 84. ISBN 86-83887-20-0.

ЗУБРИЦКИЙ, Д. (1925) Александер Павлович. Ужгород.

 

[1] ВЛАДЫКА НИКОЛАЙ. Српска душа. Нови Сад. Стр. 84. ISBN 86-83887-20-0.

[2] ДУХНОВИЧ, А., 1847. Книжица читалная для начинающих.  Будин Ґрад, стр. 98.

[3] ДИДИЦКИЙ, 1863. Галичанин, книга I., выпуск ІІІ – ІV. Стр. 38 – 39.

[4] Литургиа иже вь святых отца нашего Иоанна Златоустаго. Львов. 1899, str. 32.

[5] Литургиа иже вь святых отца нашего Иоанна Златоустаго. Львов. 1899, str. 36.

[6] Слово, Львів 1862. Нo. 72

[7] Слово, Львів 1871. Нo. 13.

[8] Павлович, А. (1955) По трудам и воспоминаниам. Іn: Алехандер Павлович. Избранные произведениа. Пряшев, стр. 483.

[9] Павлович, А. (1955) По трудам и воспоминаниам. Іn: Алехандер Павлович. Избранные произведениа. Пряшев, стр. 483.

[10] Не лубите света ни што э у свету. Васкрс 2019, str. 268.

[11] Не лубите света ни лутоэ у свету. Васкрс 2019, str. 268.

[12] Не лубите света ни лутоэ у свету. Васкрс 2019, str. 269.

[13] Псалтирь, Во Львови 1901, str. 40

[14] ДУХНОВИЧ, А. (1847) Книжица читалная для начинающих.  Будин Ґрад. Стр. 42.

Pridaj komentár

Vaša e-mailová adresa nebude zverejnená. Vyžadované polia sú označené *