Домініка Новотна: Як ся Лiза стратила

До воблака ся дре сонце. Когут спiвать уже пятый раз, но Алжбетку спiд перины ани не видно. До хыжкы прибiг Хвостик, котрый ся єй уже не може дочекати, так брехотом
будить малого спахтоша. Алжбетка ся ани не гнула, а так ся Хвостик закусив до перины i стяг ю долов iз постелї. В тiм ся Алжбетка порушала, перетерла вочi, сїла на постіль натягла рукы i голоснї захавкала.


«Уааааааа! Добре рано, Хвостик!» Хвостик брехнув, як кiбы єй хотїв одповiсти. «Iду, iду, почекай маленько. Мушу ся умыти, зачесати i вболочi.» Хвостик замурчав i спустив вуха, бо добрї знав, же то так скоро не буде. I так сі Алжбетка студенов водов умыла тварь, кефков почухала зубы, зробила сi цопик, на котрый прикапчала машлю, вболокла свої червены шаточкы з бiлыма кульками i заголосила:
«Можеме iти!» Но нараз ся єй iз брїха озвали музиканты.
«Но, Хвостик, може ня iшi мусиш маленько почекати…»
Як пришла Алжбетка до кухнї, увiдїла бабку як мастить хлїбик з маслом i медом. На шпаргетї ся уже грїло молоко. Ай обiд быв уже навареный. По хыжцї пахла куряча поливка i ґуґель. Алжбетка сi усвiдомила, же днеська сi довго поспала. З даякiй прiчiны ся єй ту спало омного лїпше як у бітовцї.
«Добре рано бабко!», повiла Алжбетка i поцїловала бабку на лице.
«Добре рано сердечко моє! Сядь собi за стiл i наїдж ся. Помастила єм тi хлїбик з маслом i медиком. Ай Лiза тi маленько молочка дала»
«А де є дїдо?» , просить ся Алжбетка.
«Дрыва коле», одповiла бабка i кладе на стiл хлїбик i молоко. «Чекать коли встанеш, бо пiдете з Лiзов на Горб, жебы ся напасла.»
«Чув єсь Хвостик? Пiдеме на Горб. Лiза ся буде пасти а я тi буду метати палiчку. А кідь ся тi уже не буде хотїти бiгати, та сi ляжеме до травы.»
«Лем давайте позiр на Лiзу, жебы ся даґде до лїса сама не выбрала.»
Нараз пришов до хыжкы дїдо. Алжбетка ся iд нёму з повным ротом розбiгла i шмарила ся му коло шыї.
«Но што, потятко моє, уже єсь наїджена?» Алжбетка лем помахала головов, бо хлїбик быв все в ротї. Дїдо пiшов по Лiзу, привязав єй дзвінок коло шыї, а уж ю i веде вон з
двора. Алжбетка з Хвостиком цупкають за нима.
На Горбi є прекраснї. Не є то жаден малый горбик, але рядна дебря, на котру треба i знати вылїзти. Кідь выйдеш горї, перед собов видиш лїс. Но кідь ся обернеш, село маєш як на долони. А довкола села самы копчиска! На єднiм iз них са гордо вынимать маленька каплічка. Як в приповiдцї!
Дїдо выбрав iз кобелькы фляшку з водов i дав ся напити Алжбетцї. Сїли сi до травы i позерали на небо. Лiза ся шумнї пасла. Дїдо зачав спiвати:

«Выйду на горбочок,
писну на листочок,
спознавай мiленька,
чiй то голосочок.
Як бы-м не спознала,
своёго мiлого,
кедь на нюм сорочка,
з полотна моёго.»

Алжбетка ани не дыхала. Сама тыж любила спiвати. Но вшыткы спiванкы ю навчiли стары родiчі. Дїдів голос ся озывав, як кiбы з ним спiвали далшы трёми хлопи тоту саму спiванку. Нараз Алжбетка увідїла, же в травi навколо них суть лїсны ягоды i так їх зачала зберати.
«Iду лем аде на зачаток лїса попризерати, цi будуть аякы грибы. Ниґде не ходь! Давай позiр на Лiзу.»
«Добрї, дїдку», прикывла головов Алжбетка. Дїдо залїз до лїса. Лiза ся пасла. Хвостик са здогадав, жебы сi хотїв маленько побiгати i прiнїс Алжбетцї палiчку. Вна му ю взяла з папулькы i шмарила далеко од себе. Хвостик за нёв побiг i палiчку прiнїс назад Алжбетцї. Алжбетка шмарила другый раз, третїй раз, четвертый раз… но все ся єй вiдїло, же ю не шмарла барз далеко. A як єй зась Хвостик принїс палiчку, взяла ю до рукы, загнала ся цїлов силов i шмарила ю так далеко, же ани Хвостик не вiдїв, де допала, бо Алжбетка ю шмарла аж на зачаток лїса. Розбiг ся, глядав, нюхав, скакав, но палiчку не нашов.
«Чекай, Хвостик, уже iду! Я тi поможу!» I так Алжбетка iз Хвостиком забiгли до лїса. Палiчку глядали, але не нашли. Но увiдїли дїда, як ся згынать над грибами. А як зазрїв Алжбетку iз Хвостиком, браз ся зачудовав.
«Што ту вы двоє робите?»
«Дїдку, не гнївай ся. Шмарила єм Хвостикови палiчку так дуже, же ю не мiг найти. Так сьме ю пiшли глядати.
«А Лiзу сьте зохабили саму на луцї! Скоро за нёв пошатуйме!»
Дїдко, Алжбетка i Хвостик выбiгли з лїса на луку, но Лiзу верабоже не вiдїли. Зачали ю глядати, крiчали на вшыткы стороны.
«Лiiiiзааааа, Лiiiiзааааа…. Глядай Хвостик, глядай!» Но Лiзы ниґде не было. Алжбетка сi сїла до травы i зачала плакати:
«Чом єм на ню не дала позiр? Што лем нам повiсть бабка? А выдкы буду мати молочко?»
«Не плач Алжбетко, мы ю найдеме! Не плач, будь тихонько. Лiза має на шыї дзвінок, будеме ю глядати вухами.
Як слухали, так слухали, но нiч не чули. Так са смутны побрали iз Горба домiв за бабков, росповiсти єй, што ся стало. Пришли до хыжкы, але бабка там не была. Так собi сїли на лавку i смутно сидїли. Дїдо думав лем на то, як бы то бабi росповiсти. Нараз через воблача вiдять бабку як резкым кроком iде до двора i гойкать:
«Дїдууууу, дїдууууу, та што сьте поробили?!» Дїдо з Алжбетков ся на себе попризерали, но ани за свiт не знали порозумiти, выдкы о страченiй Лiзї може бабка знати.
Выбiгли вонка iз хыжкы i бабка стала зась крiчати:
«Дїду, та што сьте то поробили?! Чом сьте Лiзу пустили до загородкы їсти капусту?! Та што нам зiстане?! Што будеме толочiти?!»
«Ка-ка-ка- капусту? Лi-лi-лi-лi – лiза?» закоктав дїдо.
Обернув голову до загородкы і што там не видить… Лiза сi спокiйно мерендзять бабчину капусту! Як то iз Алжбетков увiдїли, так ся порадовали, же ани на Лiзу за тоту капусту не крiчали, лем ю выстискали i одвели до кучiка.
Така є мудра, же сама нашла дорожку домiв. Бабка нияк не розумiла, што ся то на дворї дїє. Чом не выганяють Лiзу iз капусты, лем ю стискають а тїшать ся єй. Дїдо повiв бабi, же Лiза днесь має народенины, а зато єй доволили поїсти маленько капусты. А то, же ся дїдкови i Алжбетцї Лiза стратила, зiстане навсе їх великов тайнов.

Pridaj komentár

Vaša e-mailová adresa nebude zverejnená. Vyžadované polia sú označené *