Марія Мальцовска: Мамінка (1/2)

Янчо сїв до старого автобуса і осуд го повіз до незнамого світа.
Сидїв взадї. Сам. Тряс ся як листочок. Рана у восени суть холодноваты, а на Янчови быв лем легонькый зношеный сведрик. Выняв кусок хлїба з кобілчіны і зачав жувати.
– Мамочко! – зашептав. – Мамко, де ты? – І слызы, як горохы, ся му скатуляли на твердый ярьчаный хлїб.

Мати зістала дома з братиками і сестрами. Янча віз автобус до Чех. Там ся му дадуть добрї наїсти, шумно облечуть. Янчо буде паном. При споминї на то, хлопець ся через слызы слабо усміхнув. Позерав ся до выгляда, за якым минали соломяны стрїхы. На єднім з дворів ся му привідїла ёго мамка. Стояла там маленька, зогнута аж до самой землї. Янчо натяг руку. Схолодило єй скло. Фатаморґана счезла. Нї, назад ся уж не міг вернути.
Автобус путовав день і ніч. Наконець ся заставив.
Дїти, як моронґлї, ся з нёго высыпали на тверду містьску уліцю. Янчо з обдивом і зо страхом ся попозерав на высокы, аж до неба, будинкы. Під ногами, місто мягкой травічкы, він одчув асфалт, і росплакав ся.
– Чом рычіш? Не будь маленькый, – дюґнув до нёго Ковшів Митрик, што стояв коло нёго.
– А в чім я буду ходити по такій твердій земли? – Янчо хотїв сховати свої босы ноженята, што стерчали спід короткых ногавічать. Лемже де їх сховаш?
– Пан ті дасть топанкы. Не бій ся, – успокоёвав го Митрик. Митрик мав на ногах скоряны топаночкы і теплу камізольку, за чім ёго мама ходила аж до Великого Березного.
– Вже йдуть! Вже йдуть! Панове! – зашептали дїти зо страхом.
Янчо ся дістав до бездїтной родины пана Роберта Слушного. Пан Слушный такой обернув свою позорность на хлопя, што стояло обдалеч дїтьского колектіву.
– Як се йменуєш? – опросив ся го.
Янчо не розумів. Пан Слушный ся попозерав до паперів.
– Цо пак є то за ймено Янчо? Будеш Гонзік, ано? Но, пойдь, Гонзічку, пойдь, панїчка буде міт з тебе радост.
Пахолатко гезкі воблікнем… То буде гезкей даречек к нарозенінам. Таковей гезкей пейсек з черніма очіма…
Янчо ся позерав на Слушного, як на чудо, з отвореным ротятём. Быв дуже голоден, але не одважив ся просити, бо ани не знав як. Пан Слушный го водив од склепу до
склепу. Куповав му грачкы, костімы, топанкы. Янчо ніґда не відїв таку красу! Як у приповідцї! Вшытко ся блищало, пахло. Покы ся дістали до великого цеглового будинку, Янчо замлїв од голоду.

(Перша часть.)