Штефан Сухый: Як сьме были на бріґадї в Совєтьскім союзї (1/2)

Міша Мезенцев, пятьдесятрічный одборный асістент, уж третїй раз розведженый плейбой катедры руського языка, нам ознамив по лекції із лексіколоґії, же нас записав на місячну бріґаду в Совєтьскім союзї, де сьме тримали дружбу з універзітов в Ужгородї. Попозерати ся до Совєтьского союзу хотїло ся каждому, а то нелем із нашой комбінації. Дакотры невыбраны штуденты у надії, же іщі ся на них щастя зашкірить, нукали під руков нам, выбратым, цїлу місячну штіпендію. Нагваряли нас, жебы сьме ся хворыма зробили, чім історічну можность посмотрити країну зазраків дістали бы они самы. Але не походили ани в єднім припадї, а іщі наопак – стали ся в нашых очах бурячами будовательскых традіцій молодежной орґанізації, бо традіції установлёвали, же можность загранічных бріґад патрить лем тым найлїпшым в учіню і найактівнїшым у колектіві.

Тыждень перед одходом, як ся зачінали лїтнї вакації, вшыткы сьме ся зышли у авлї на двадцятцї, де нам были представлены ведучі. Быв то спомянутый асістент Мезенцев
і Йожко Шварбалик, председа факултного выбору ЧСМ.
Наконець вшыткого нам Міша Мезенцев представив старого руського еміґранта Николая Арсеньєва, а тот бородатый батько нас вшыткых выбічовав своїм розправлянём о Москві, Ленїнґрадї і геройскім жывотї великого руського народа, якый мать велику одвагу в собі, бо скоро із голыма руками ся пустив до будованя комунізму і своёв непереможеностёв выграв бой із по зубы вызброєным фашізмом. Ку кінцю лекції ся дїдо заслызив а мы, молоды союзовцї і будучі учітелї, сьме глубоко взбыхали. Росла тым і наша зведавость, коли конечно увидиме Союз, якый каждый знав дотеперь лем з філмів Тихый Дон, Летьте, голубы і Я ходжу по Москві.
Конечно ку тому дішло. Коло шырокой рїкы Уж стояв довгый і высочазный высокошкольскый інтернат, де сьме мали бывати три тыжднї. На поле, де сьме зберали часнок і цібулю, нас возив автобусик, а там і назад нас все провадив руськый
комсомолець Серьёжа. У колектіві мімо Маріана Ціхого были сьме самы дївчата. Дївкы уж о два днї зачали ся Серьёжы просити, де ту мож іти на танцульку і ці бы з нима не ішов ай він. Серьёжа іщі веце згріб на чело волося і єдностайно немастно-несолено одповідав:
– Мы ту зышли ся за інакшыма дїлами. Нам нужно веце думати на будучность, а не інтересовати ся пустыма дїлами.
Але ай на полю о пару днїв ся „наш“ комсомолець указав як пофідерна і без здравого смыслу екзістенція. Роботы дотулити ся го нихто не відїв за цїлый час. Лем ся радо выношав, же він ту лем про догляд над нашов дісціплінов. Фактом было, же до вшыткого пхав ніс, бо собі може досправды думав, же без нёго ся зопре жывот молодежи.
– Серьёж, подь помочі із тов ладічков цібулї.
– Танцёвати хоче, але баксічкы із зеленинов носити не годна!
– Такый, як старець.
– Серьёж, чей тя крижы болять.
– Якы крижы? Вы до вшыткого реліґію заносите. У нас говорять „спина“.
– Мы чули ту од старых людей, як гварять, же їх болять
крижы од роботы на полю.
– У них старе думаня, як і у вас.
Досправды, же маш, хлопче, нове думаня, бо мы іщі з такым сьме ся нїґда не стрїтили. У такій убогій голові же ся револучны ідеалы родять? Няй їх чорт бере! Серьёжа звык
дозерати на людей, як пастырь на даяке блудне стадо. Хотїло ся му все дакого абріхтєровати од рана до вечора, але досправды ся ани назлостити не знав. Боёвым настроём му была ёго ідеолоґія і песїй ніс, котрым знав хоцьшто выслїдити. Быв нашым провадителём, де лем сьме ся гнули. Але заєдно і шпігуном.
Єдного рана єм ся вчасно пробудила невыспата і на кал, на болото скусана якымесь гыдом. По тїлї ся мі наробили кырвавы пырщкы. Єдно із тых „чуд“ єм у постели роздусила а дївкы, котрым єм то указала, потвердили, же ай они не годни добрї спати. Знешкодженый класовый неприятель ся звав блыщіця.
До головы ся мі дрылили слова мого дїда, котрый у Росії быв як мадярьскый вояк за другой світовой войны.
Передтым єм ся сміяла із ёго бісїды, бо-м думала, же то огваряня і одгваряня од комунізму і Совєтьского союзу.
– Тебе тота молода зведавость перейде, кедь не будеш мати фалаток хлїба до рота положыти.
– У Совєтьскім союзї, дїду наш, хотять люде досягнути, жебы было вшытко задарьмо і жебы каждый дістав подля своёй роботы і потребы.
– Комунізм буде, дївонько, збудованый тогды, як на моїй годзіцї верьба выросте.
Не хотїла-м тогды слухати старого кулака, што ся гнївав на комуністів, же му до дружства землю і худобу взяли, а теперь на молоко, хлїб і масло сам рад з табішков до склепу ходить.
На тоты слова дїда і на моє пересвідчованя розпамнятала єм ся рано, скусана од совєтьскых постілёвых партізанів, як сьме їх меджі собов назвали, бо мі чудно было, же-м дома тоту брыдь не відїла од народжіня.
До головы мі вошло скламаня із того, што-м ту увідїла.
Подумала-м собі на слова старого Арсенєва, якый нам представлёвав совєтьску сторононьку і людей скоро як святость, а ту, в Ужгородї, страх войти до автобуса, бо люде зо собов їднають нечістым способом і надавають сі, также мы, молоды штуденты, ся меджі нима ганьбиме і к тому не знаме, за кого ся ганьбити, ці за тых вічно неспокійных совєтів, або за свої нескушены молоды рокы.
Одломкы офіціалной правды і правдивого жывотного смаку ся нам перемішали у каламутных людьскых млаках і так не чудо, же на найблизшу суботу вшыткы дївкы і наш єдиный паробок Марьян згварили сьме ся, же нас нихто не сміє присперти або одгварити од музикы, на яку ся ішло до ужгородьской підземной винарнї Скала.

(Часть перша.)