Людміла Шандалова: Віршы
Людміла ШАНДАЛОВА
oцїненa другым місцём у Літературнім конкурзї Марії Мальцовской (2016)
Кебы-м знала
Кебы-м знала чаровати
дала бы-м ті, милый, знати
вычарую з перел росу
бо я тебе в сердцї ношу.
Кебы-м знала малёвати
дала бы-м ті, милый, знати
намалюю лист з явора
про тебе єм, милый, хвора.
Кебы-м знала вышывати
дала бы-м ті, милый, знати
на кошулю златов нитков
шыю любов з незабудков.
Кебы-м знала в верьх лїтати
дала бы-м ті, милый, знати
зошлю пірко на долину
каждым днём за тобов гыну.
Буря
Уж летять хмары – могутны кораблї
Женуть ся тучі споза гор западных
Споза гор, высоко, вітром гнаны
Зроджены над морём далекым, непознаным
Несуть ся зъєднаны в дружынї темній
Жебы ся дотулити мамочкы – землї
Затихли пташата в зеленім гаю
Остала галузка-сирота, уж на нїй не співають
Не чути джаворонка ни дрозда чорного
Сховали ся малы з-під неба голого
Так жаль їм стало аж… посмутнїли
Нашли сі скрышу, там ся прихылили
Лїсы загучали, воды ся сфарбили на темно-синё
За чії грїхы, ці нашов винов?
Скады сьте, вы хмары, приплыли
Скады ся женете
Якы же вістї зо світа несете?
Спустив ся дрїбный додж, за ним кропяї
Зміцнїли до слыз тяжкых, оловяных
Загнали до дїры червяка земного
До крутости і малого-великого
На пухкых хмарах знесли нам влагу
Лем нещастя…няй не мать владу!
Aни їх загнати ани їх вітати
Женуть ся хмары чорны, парогаты
Змащены сивастым попілём
Небо ся трясе, блисло десь над полём
Далеко згырміло могутным голосом
Над краём, над людьскым волосом
Ллїє ся з неба пруд воды, ллїє потоками…
Oй, кебы уж скінчіло, най буде за нами!
Змыє ся плане, очістить…
I буде босе
Дай, Боже, най выйде в хосен
Осїнь
Розпалене лїто одышло
Одлетїли далеко до теплой чуджіны птахы
Як молодіця, кедь переоблече білы свадьбяны
лахы
До баревного кроя
I лїсы інакше ся строять
Стромы надале як вояци
Гордо стоять на своїм пляці
Лем уніформы зелены
Вымінили за жовты, мідяны, червены…
Баревне листя шумить, трепоче,
Переблискує на сонцю
I кедь не хоче
Iщі ся тїшать мої очі, покы начісто
Впаде на землю остатнїй листок
Сонце посмутнїло
Не грїє старов силов
Джмурькать на нас отупно, просто…
Зато вітор частїшым гостём –
розколысав конарї стромів
Дїти утїкають зо школы домів
З ташками на плечох ку своїй мамі
Забыли на чляпканя в банюрї
Якa мила в дїтячій натурї
безстаростность і тужба за новотами
Вшытко спомалює
Молга ся біла перевалює
Понад долины зрана
Груда на полю чорна, зорана
Недавно жывила жыто
Скоро перешло лїто…
Холодный доджік сытить
Звістує – треба ся приправити
Квапля за кваплёв з даху цяпкать
В садї червены запалены ябка
Ся просять – возьте нас! I мы на шорї!
Мама знову розпалює дрыва, у пецу горить
Напече колач а вшытко пахне моїм краём
Материньскым сердцём
To любов з нима
Дораз наступить зима
Голубок
Голубок старенькый
Сидить сі в білім
Під крылом споминкы
Скрыв з довгой хвілї.
Крыє їх, пельнує
Ці чує вину?
Голубків скликує
Жебы не згынув.
Прийдь, моя любенька,
На місця нашы
Выйму зо серденька
Стародавны часы.
Трава уж выросла
Дражка є скручена
Ружічка высохла
А любов втрачена.
Рїченько тиха
Рїченько тиха, водічко жыва,
Ты єсь так богата, а не шпоровлива.
Теплыма лучами сонечка гласкана
У твоїм зеркалї дукаты од рана.
За пару дукатів, у шумі вітрика,
Вербина схылена, выгравать музика
Кланять ся галузка у танцю веселім
Провадить твою путь почливо по селї.
Почливо по селї, далеко за гумном
Роздавай з дукатів, роздавай розумно!
Пару сі до глубин рыбочка сховала
А важка ся з їх ясу до волї напила.
Блищіть ся богатство, так переблискує
Же і воздух ся тій красотї радує
I горы Карпаты повстали в гордости
Строять ся зелено, прийдуть на гостину.
Пташок, што розпростер над тобов крыла
Махнув тыж на поздрав, бы-сь не забыла
і ёму з богатства часточку оддати
За днешню співанку дукатик послати.
Ты біжыш рїченько за каждов хвіленьков
Прещіро роздаєш, нияк не маленько
А як день помине – вечерня година
Найде сі ку тобі стежечку дївчіна.
Набере до дзбанку водічкы студеной
Почекать шугая, бо ї так суджено…
Вітор
Листя трепоче
Гне ся лїниво галузка розвита
А з люфтом ся нїжно братать
І днесь в глубокім поклонї вітать
Давнёго камарата
То вітор прилетїв здалека
Хто ёго чекать – не чекать?
Заграв і задув на своїй пищалцї
Музику непознату, зве тя на танцї
Причесав стару вільху, конарї погласкав
Поздравив тепло дрїбного пташка
Розвірив му піря, догоры підняв
Толковав новоты скоро і пів дня
А пташок наставив дзёбак рівно до драгы
Вітрику увірив в напрямі влагім
Дале вітрик, дале утїкать-дує
З травов на полї ся любує
З квітками притулює
А кліче на шпацірку несподївану
Сухый листок,соломку одламану
Посмотрити дружкы у коляї
Там на меджі…
Колысаны в маї
Лїс густый, тихый очекує
Же і ку нёму вітрик задує
Занесе на своїй дразї
Полеготу в замлїваючій спраготї
І міцну пахоту квітя
Ой, вітрику, вітрику,
Як ты овлажив день –
Освіжыв дых лїта!