Яна Сташкова: Дїдко і чудо

   Раз нам розповідав наш дїдко о тім, як скоро рано пас волы повыше цінтеря. Всягды-всягды была молга, дїдко ся згоры позерав на цінтерь і споминав, хто вшытко там є похованый. В тім в молзї спозоровав даяку поставу забалену до зайды.

     Довго-прeдовго ся там позерав, а головов ся му проганяли вшеліякы думкы. Дашто ся там кывало, з міста ся то не погло. Кідь ся молга зачала розходжати і помаленькы світало, уж і сонце выходжало, метало лучі на тоту чудесну поставу, постава ся зачала блищати. Дїдко сі подумав, же то є даяке небесне чудо. Скоро утїкав домів, збудити сына, зятя, невісту, жебы ся пішли попозерати на чудо. Они скоро выбігали на луку. Пришли на тото чудесне місце і што відять? Великый бодляк, омотаный павучінов, на котрім ся блищала ранїшня роса.

    Дїдко ся так заганьбив і нагнївав сучасно, же він так важеный ґазда, дав ся звести очным кламом. Як мав в руках копач, так в злости цїлый бодляк розтяв по корїнь. Была така доба, же люде вірили в зазракы, а самособов вірили і в босоркы. І мы дїти сьме до істого часу вірили в то, же босоркы екзістують. Кідь сьме ходили через річку з худобов, на другім боцї рікы были камінны плыты. Жены там ходили райбати шатя на ріку. На свято святого Юрія сьме там нашли в зайдї забалену сіль. Было нам повіджене, же то там дали нароком босоркы, жебы одобрали од добрых коров в селї молоко про свої коровы, жебы добрї доїли. Мы сьме тоту зайдку взяли і шмарили до огня. Але згорїла лем зайдочка, в котрій была сіль. Сіль горїти не хотїла… Таксамо сьме то тогды розуміли як чудо – босорацтво.

(Текст з Літературного конкурзу Марії Мальцвоской 2016.)