Миколай Ксеняк: Выбраны тексты
Закодоване
Звідує ся штатістік Томек
редактора Народных новинок.
– Як є можне,
же при зрахованю обывателїв
чісло
Русинів
ся повышыло
о два процента,
но чісло русиньскых писателїв
підскочіло
аж о 25 процентів?
Такы скокы,
прятелю,
штатістічны законы
не познають.
Ту буде штось загадне
і зашіфроване.
– Не лам собі
голову, брате.
Суть за тым
богаты
русиньскы
здрої:
материньске слово,
глубокы коренї віры,
парадны танцї, крої
і прекрасны співы.
Найвірнїша особность
Гад Пітон під палмов на берегу моря чітать новинкы і одразу ся черькотаво росхіхотав. Ухо супа тоту дісгармонію природы такой зареґістровало.
– Што єсь таке смішне прочітав? – не стримав довгоносый свою зведавость.
– І ты бы од сміху пукнув. слухай, што пишуть. „Псы і книжкы суть чоловікови приятелї найвірнїшы.“ Та чув єсь, Супе, таку абсурдиту? Як може автор так наівно чітателя за ніс тягати?
– Не чудуй ся. Днесь – то мода.
– Як то, же він іщі не збагнув, же кідь я двоногого обниму, та уж з мого вірного обятя не выпущу, кым він свою душу… но потім ёго тїло не одшмарю!
Ці з того нам не є
уж ясне резуме:
я чоловікови вірнїшый
як пес і книжкы.
Лопата
Стоїть Горнятко на столї в загородї а тогды Лопату, оперту о пліт, засвербив язык.
– Горночку, нам ся подарило в ровнакім часї прийти на світ.
– Так є, – признавать малёване, – в тій істій добі нас чоловік совтворів.
– Археолоґічны выкопавкы доказують, же ты свою тварь часто міниш,- заскрїпило спід Лопаты.
– Де бочіш? О чім ты…?
– Ты єсь раз гранате, раз округле, майже в каждій дїлнї ся ті мінить форма уха, і образками тя малюють. То я – ніч таке на выстраям. Я фурт оріґінална!
– То хыба, сусїдко. І ты бы мала выужывати обявы технікы, солнечну енерґію…
– Што? – россердила ся Лопата, – ку модернізації ани крок не зроблю. Нїґда. Тым бы ся мі нарушила моя ідентіта!
Крошня і Бандуря
У свідницькім Музею україньской културы при замаґурьскій Крошнї ся приставила мілозвучна Бандура.
– Панї, – озвала ся струна, – вы сьте тыж на навщіві?
– Мате правду. Были тугы морозы, снїны бурї… Єден приятель ня позвав подебатовати.
– О-оо, мали сьте о чім, бо вы обышли… – надпрядать далша струна.
– Є то правда. Мене майстрове-дротаре з Камюнкы, Странян, Липника, Орябины на хырбетах носили по Мадярьску, Нїмецьку, Булгарьску, Сербії…
– Знам о тім ремеслї, Крошнё. Твої стопы ся обявили і в Арґентінї, Турецьку, в Руську…
– Вшытко, Бандуро, ся поминуло. Но я уж піду…
– Лем посїдьте, панї.
– Час летить. Піду ку своїм.
– Не понагляйте ся. Чуйте ся ту як дома, – переговорять музикантка Крошню.
– Дякую красно. Уж є найвысшый час. Іді ку своїм до Музея русиньской културы.
Мудрый гость мать знати,
коли треба встати.
За хлїб-сіль подяковати
і ку своїм ся побрати.