Марія Мальцовска: Мамінка

   Янчо сїв до старого автобуса і осуд го повіз до незнамого світа.
Сидїв взадї. Сам. Тряс ся як листочок. Рана у восени суть холодноваты, а на Янчови быв лем легонькый зношеный сведрик. Выняв кусок хлїба з кобілчіны і зачав жувати.
– Мамочко! – зашептав. – Мамко, де ты? – І слызы, як горохы, ся му скатуляли на твердый ярьчаный хлїб.

Мати зістала дома з братиками і сестрами. Янча віз автобус до Чех. Там ся му дадуть добрї наїсти, шумно облечуть. Янчо буде паном. При споминї на то, хлопець ся через слызы слабо усміхнув. Позерав ся до выгляда, за якым минали соломяны стрїхы. На єднім з дворів ся му привідїла ёго мамка. Стояла там маленька, зогнута аж до самой землї. Янчо натяг руку. Схолодило єй скло. Фатаморґана счезла. Нї, назад ся уж не міг вернути.
Автобус путовав день і ніч. Наконець ся заставив. Дїти, як моронґлї, ся з нёго высыпали на тверду містьску уліцю. Янчо з обдивом і зо страхом ся попозерав на высокы, аж до неба, будинкы. Під ногами, місто мягкой травічкы, він одчув асфалт, і росплакав ся.
– Чом рычіш? Не будь маленькый, – дюґнув до нёго Ковшів Митрик, што стояв коло нёго.
– А в чім я буду ходити по такій твердій земли? – Янчо хотїв сховати свої босы ноженята, што стерчали спід короткых ногавічать. Лемже де їх сховаш?
– Пан ті дасть топанкы. Не бій ся, – успокоёвав го Митрик. Митрик мав на ногах скоряны топаночкы і теплу камізольку, за чім ёго мама ходила аж до Великого Березного.
– Вже йдуть! Вже йдуть! Панове! – зашептали дїти зо страхом.
Янчо ся дістав до бездїтной родины пана Роберта Слушного. Пан Слушный такой обернув свою позорность на хлопя, што стояло обдалеч дїтьского колектіву.
– Як се йменуєш? – опросив ся го.
Янчо не розумів. Пан Слушный ся попозерав до паперів.
– Цо пак є то за ймено Янчо? Будеш Гонзік, ано? Но, пойдь, Гонзічку, пойдь, панїчка буде міт з тебе радост. Пахолатко гезкі воблікнем… То буде гезкей даречек к нарозенінам. Таковей гезкей пейсек з черніма очіма…


Янчо ся позерав на Слушного, як на чудо, з отвореным ротятём. Быв дуже голоден, але не одважив ся просити, бо ани не знав як. Пан Слушный го водив од склепу до склепу. Куповав му грачкы, костімы, топанкы. Янчо ніґда не відїв таку красу! Як у приповідцї! Вшытко ся блищало, пахло. Покы ся дістали до великого цеглового будинку, Янчо замлїв од голоду. Пробаторив ся аж у теплій водї, у ванї. Над ним ся схыляла жовтоволоса панїчка з нафарбленым ротом. Янчови ся відїло, же має на голові солому, а з рота єй іде червеный поломінь. Зась ся му перед очіма мигла ёго дорога мамка, яка мала все красно звязане волося до контяти і прикрыте чорнов хустков. Єй синї очі і теперь ся усміхли на Янча…
– Пробудь се, пахоле, – тормозив го рано пан Слушный. – Мамінка йшла до дївадла, йсме самі дома. Віш, йсем славні балетні містыр, але про мнє уж не збіло місто в дївадле. Йсем уж старей. Также дєлам пана домаціго, – зареготав ся, а очі ся му засвітили чудным блиском. – Но, пойдь сем, пойдь, адь сі тє поховам, – і стис Янча так, же тот ся мало не задусив.
– Я хочу їсти, – высловив із страхом хлопець, послушно попозераючі на свого пана.    Пан Слушный го вхопив за рукы, і зачав ся з ним крутити по цімрї. Спянїлый положыв хлопчіка на діван, лоскотав го і лоскотав. Янчо верещав, зомлївав, а пан Слушный на нёго лляв воду, реготячі ся.
Аж кедь ся внавив, впав горізнач, і так перележав добру годину. Позад такого рітуалу дав Янчови ся наїсти, лемже тот так вхляв, же не бировав ани ложку ро рота
донести.
І так зажыв Янчо паньскым жывотом… Часто ходив з паном Слушным на прогулькы коло великой рїкы, яку называли Лабе, од погляду на яку ся Янчови крутило в голові. Стрїчали знамых, а тогды пан Слушный знимав калап, кланяв ся і міцно щіпав Янча за лічко. То значіло, же мав поздравити: “Добрі ден!“ А кедь ішли панїчкы, было треба повісти: “Руку лібам, мілостїва!“
Вечур ішли напротів “мамінцї“, панї Слушній. Она все выходила з высокых дверей в допроводї сміючіх ся панів, якы ся вітали з паном Слушным, подавали сі з ним рукы, обнимали ся.
Обертали увагу і на Янча, тыцяли му до рук чуколаду, цукерликы, говорячі:
– Гезкей хлапечек, гезкей.
Янчо червенїв, як рак. Не знав, де ся має од ганьбы подїти.
– Відь, же се маш у нас добрже? Ржекнї, – тискав го за локоть пан Слушный. – Ма вшехно, єном млувіт неумі. Толік се с нім натрапім, а он єном: “Не хочу, не хочу.“ Відь,
Гонзічку?
Янчо од зачатку ненавидїв своє нове мено. Зато зареаґовав:
– Я ниякый не Гонзічек! Я – Янчо. Так ня клічте! – повів з гнївом Янчо i высмыкнув з пановой рукы свою.
Панове ся зареготали, а пан Слушный почервенїв. Тілько повів:
– Пороучім се, – і потяг Янча насилу за собов.
За трест, же ся недобрї справовав, Янчо не спав, як все, в “покоїчку“. Панї із соломяным волосём го повела долов сходами і дрылила го до студеной коморкы. Янчо наспамять нашов постіль. Лїг і прикрыв ся тоненьков деков.
Не міг заспати. Бояв ся. Лем-лем, же хотїв здримнути, як ся му привідїло, же пришов пан і принутив го чістити топанкы полоботкы, якы нияк раз ся му не дали почістити.
Пан Слушный го лоскотав, аж ся му дыханя заставлёвало. На то ся Янчо пробудив, натяг деку аж по самы очі і до рана вже не стулив очі. Як ся зачало благословляти на світ, Янчо зоскочів з постелї, взяв свою стару кобілчіну, яку все носив із собов, як і ножик-рыбку – дар од Митрика.
Янчо помалы ся зачав спущати долов сходами. Як добрї, же дверї были отворены! Служніця їх забыла замкнути, кедь ішла на купно. Янчо побіг гет, ани раз ся не обернув на высокый цегловый будинок. Тягло го ку матери, ку єй синїм очам, ку ласкавому погляду, якый пестливо повідав: – Голубку мій. Хлопчік знав лем назву
свого села: Лїсове.

х х х

   Шыроко отворивши очі, Янчо ступав по родній земли. До носа му вдарили пахоты зеленї. Голова ся му крутила од щастя. Він твердо вірив, же нихто го не принутить веце одыйти выдты, знав, же нихто ся не буде над ним збытковати.
Хлопець скорым кроком скорочовав оддаль од родного дому. Навколо быв лїс, пішник ся крутив то вправо, то влїво помеджі стромы. Янчо ішов легко. Дакус ся бояв, бо лїс гучав, скрываючі в собі неєдну незнаму тайну.
Янчо здолав єден берег, другый, а за третїм горбком увідїв маленьку, згорблену женьску поставу. Заставив ся коло нёй. Жена ся вырівнала, повтерала пот з чела. Із
шурца єй выпало пару бандурят.
Янчови ся підломили колїна. Тоты очі! Такы очі має лем єдна жена на світї!
– Мамінко! Мамочко! – ледва выповів.
Жіночка ся попозерала на збіднїте, порохом припаджене хлопя. Єй синїй погляд повеселішав. Она на стрїчу сынкови двигла свої выроблены, ласкавы рукы.

(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN: 978-80-89441-26-6, с. 198-200)

Pridaj komentár

Vaša e-mailová adresa nebude zverejnená. Vyžadované polia sú označené *