Квета Мороховічова-Цвик: Любовны періпетії (укажка)
Інформації о авторці: Квета Мороховічова-Цвик
Маёвы рана
Рана суть тихы,
співучі і болячі.
День провиднїв.
Потячій хор вже добру хвілю
продукує свою ранїшню увертуру.
Ты ся пробуджаш
з болём, но нелем на душі,
бо рокы ся підписали
і під твою тїлесну скриньку.
– Найтяжшый є першый крок, –
жартовали в купелёх.
– Выкроч рівно до другого –
жартую я.
– Лем не одкрывай перед людми
зрана своє сердце,
бо можуть наплювати
на ёго отвореность і доброту.
Рана суть тихы,
співучі і болячі…
Любость і зрада
Взяв єсь мі сердце,
взяв і думаня,
взяв єсь мі душу,
моє спаня.
Де-сь быв, Іване,
де-сь побывав,
кідь мій зеленый вінок
другый брав?..
Сновы рядкы
Хочу быти пахом
покошеной травы,
так повалю замкы
і твоёй бастілы.
Взяти і летїти
хочу на край світа,
вылїчіти сердце
од болячок лїта.
Тужу быти дома,
де зелень – красота,
вітриком ся нести
до свого потока.
Сничок ня понесе
як важка на крылах,
полечу легонько
по біленькых хмарах.
Што є ласка?
То є цукерь і сіль
до колача,
з котрого поїдаме
цїлый жывот
То суть мотыликы,
што нам лїтають
коло пупка
і в підбрїшку.
Є то погладжіня
і обятя,
при котрім ся затрясе
земля під ногами.
Є то біль і смуток,
і незнамый страх
з нежеланой
розлукы.
Што є ласка?
Носталґія спід верьбы
Верьба молодости
росла коло лавкы,
зелена, кошата,
ссала воду з рікы.
Під нёв залюблены
нераз ся стрїчали,
вшытко їй повіли,
што на сердцю мали.
Стара смутна верьба
знать слово тримати,
сповідь залюбленых
не любить скламати.
Як місячок світив,
закрыла їх твари,
бы нихто не відїв
як ся цїловали.
* * *
Верьба коло лавкы
вже спорохнявіла,
в споминках остало,
же ту колись была.
Ой, верьбонько, верьбо,
Вже-сь своє оджыла,
сповідї і жалї
єсь зо собов взяла.
Любовны періпетії
Любов
не має дефініції,
она просто
є.
Слободно
як зелена важка
над водов
полїтує.
Прийде, коли хоче,
одыйде, коли хоче.
Так то є.
Потїшить
і зармутити знає.
Квітку по квітцї
як пчолка на луцї
цїлує.
І така, і сяка
быває.
Любов, справды
дефініції не має.
Парадоксы
Я не єм дївча
на єдну сезону,
котрого я люблю,
не люблю ся ёму…
Праведна
До кінця жывота
буду лем плакати –
на страчену ласку
з болём споминати.
До кінця жывота
вже лем із слызами
буду споминати –
як то было з нами.
Ці то была ласка,
што праведнов зовуть
або лем мотылик,
быв ту, а уж го нїт.
За штиридцять років
не было той днины,
жебы-м не думала
на тоты годины.
* * *
Хоць їх было мало,
быв то час прекрасный
і без цїлованя
были сьме барз щастны.
Што сьме были вєдно,
велё ся не стало,
міцно силне путо
нас к собі тягало.
По так довгім часї
многе ся змінило,
но ласка є вічна –
і з нашов так было.
Так было і буде
до сконаня світа,
хоць тебе вже ту нїт,
ласка во мі скрыта.
В моїм сердцю, мыслях,
частых споминанях –
твій образ не блїдне –
ангелы го хранять.
То была праведна,
в писмах утримана –
любость в моїм сердцю
про мого Івана.
Як черешнї квіт
Сивый волос голов крыє,
но душа ся міцнов чує,
сердце хворе але любить,
свою ласку барз голубить.
То праведна ласка, Йване,
як черешня в маю цвине.
Грає фарбами як дуга,
привитати хоче друга.
Довго зрїла осудова –
дакілько десяток років,
не встигла ся вна вознести –
на гріб треба квіткы нести.
Свічка горить, но раз згасне,
каждый має свій час ясный.
Іванова вже загасла,
ці знав, же го чекаєть ласка?
Хворота му надїй взяла,
вшытко, што му было міле,
не дізнав ся, же ту дома,
чекало щастя преміле.
Дївча, што го все любило,
писемка выписовало,
на шлюбный перстінь чекало,
но нїґда го не дістало.
Ох, ты праведна любосте,
чом-сь укрутна, без мілости,
чом двом сердцям не даш жыти
і вірно ся любовати?
Ласка неласкава
При потічку, при тім нашім,
де верьбы пють воду,
говорила міла з мілым,
ці найдуть в собі згоду.
Днешнї ласкы не вытримлють
аж до послїднёго скону,
люблять ся лем курто,
вірити не є кому.
А може предці буде зміна
ласкам світне на лїпшы часы –
сердця загорять любостёв,
на хосен дїтём, внукам нашым.