ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД.: Сны і жалї Юрка Харитуна (інтервю)

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы ПУ

Писмо од Юрка Харитуна,
тогорічного лавреата Ціны А. Павловіча і Премії А. Духновіча, удїленых за найлїпшый оріґіналный літературный твір в русиньскім языку.

     Юрко Харитун ся народив 17. юла 1948 в селї Остружніця (окр. Снина). Учітель на пензії, котрый жыє і творить в Кежмарку.  До Кежмарку ся переселив із своёв родинов в роцї 1970 і одтогды, аж до року 2008 свою професіоналну карьєру присвятив дїтворї в Лендаку як учітель музичной выховы і російского языка. Цілым ёго жывотом го спроваджали дві необычайны жены – мама Анна і пізнїше манжелка Ева.  Якраз тоты дві жены суть про нёго важны доднесь. Найвекшов опоров в жывотї му є толерантна і старостлива манжелка Ева. Першым ёго рецензетом є зась ёго мама, котра жыє коло нёго в Кежмарку. У віцї 84 рокы  є іщі все чутливов і старостливов мамов свого єдиного сына, докаже ся з порозумінём люблячой мамы, но заєдно і крітічным  оком попозерати на каждый ёго новый вірш.

   Якраз тым двом женам він присвячує і многы свої поезії. Про ёго жывот суть важны і дві музы – поезія і музика. Віршы, котры суть носталґіов за пережытым, балзамом на бессонны ночі, змыслом про далше рано…. А кідь жаль стає нестерпным, бере до рук гуслї, котры суть хлїбом про ёго выпрагнуту, затлїту душу….  Вылуджує тоны і в молзї темного вечора перед ним дефілують співаци – школярї і дорослы, котрых з тыма гуслями спроваджав.  Пробуєме дале одкрывати таёмства чутливой душы Юрка Харитуна,  засмученого поета, котрый дістав до жывота великый і необычайный дар.

Юрку, з Вашой творчости є евідентне, же ани рокы, котры сьте прожыли далеко од свого родного краю не змірнили тугу за ним і смуток у Вашій душі. Носталґію за Стружніцёв – селом што зникло навсе з мапы Словакії, як і другых шість сел, котры залляли дикы воды Стариньской гати. Звала, Руське, Старина, Дара, Смулник, Велика Поляна…. Села, люде, хыжы, церькви, цінтерї помершых….З тематіков выселіня сьте ся представили в першій по русиньскы писаній збірцї поезій – Гуслї з явора (1995). З плынутём часу ся ку рідному краю вертаєте все частїше, Ваша душа якбы все веце смутила, што сьте чітателёви вказали в двох послїднїх збірках: Мої жалї (2010) і Мої сны (2011). Якы жалї прожывать в сучасности Юрко Харитун і якы суть ёго сны?

Ю. Х.: Туга за моїм селом, за нашыма селами не змірнить мої жалї, але ани не загамує мої сны. З нима мушу і хочу жыти. Не є день, жебым на нашу долину не думав. Ходжу селом, хотарями…..як добрї, же хтось выдумав папірь і перо, бо можу свої жалї і сны дати од себе на папірь. Є то така моя терапія. Я бы не міг пережыти день, тыждень, місяць, і не написати холем рядочок. Мої збіркы най будуть памятником на нашых сім затопленых сел. Якы жалї днесь пережывам? Тяжко одповісти. Хто чітать мою поезію, найде в нїй нелем мої, але і свої жалї. Но а якы суть мої і нашых людей сны? Вернути ся до своїх гнїзд – збуряных, розваленых, затопеных. То бы было моїм найвекшым сном, але в неперестаннім дуелї жалїв із снами перемагають і кусають як гадины жалї.

За збірку поезій Мої сны Вам в тім роцї удїлив Словацькый літературный фонд Ціну А. Павловіча за оріґіналну русиньску літературу. Того року сьте здобыли і престіжну міджінародну Премію А. Духновіча, котра ся удїлює раз за два рокы і котру удїлює Фонд Стефана Чепы при Торонтьскій універзітї. Як сьте прияли тоты дві вызначны оцінїня?

Ю. Х.: Радість велика, дякую Боже за крыла, якы ты припяв до мого тїла. Можу лїтати высоко, но треба і присісти, задумати ся над тым, што хочу і што можу іщі зробити, написати. Писаня є про мене як еліксір, як вода з Бескіда. Маю щастя, же жыє моя люба мама, бо мати є моїм рецензентом. Мушу єй прочітати каждый віршик. Вна покрутить головов, колись повість – Юрчу, туто там не пасує… Беру то важнї. Мої віршикы чітають мої дїти, пятеро внучат, жена,  родина… Поезія ня збуджать до нового дня.

У своїх поетічных рядках ся вызнаєте, же поезія є тым феноменом, дякуючі котрому ся рано збуджаєте.  Є іщі дашто, або дахто, про кого ся оплатить жыти і надале ся збуджати щастливым, же на небі і про Вас вышло сонце?

Ю. Х.: Єм щастливый, же ня судьба обдаровала таков женов, яку мам. Без нёй бы єм не міг тілько писати. Маю свої хыбы, але хто їх не має? Моя Ева про ня має велике порозуміня і є мі опоров. Быв єм єдиным дїтваком своїх родічів, зато і моя мама Анна жыла, і доднесь жыє лем про мене. А таков была і  моя баба – Анна Вранова,  котра была в моїм дїтинстві, але і пізнїше барз важнов особов. На жаль, уж не є міджі нами, але єм дуже рад, же моїм трём дїтём за тот куртый час, котрый з нима была, представила множество русиньскых співанок, приповідкы, присловя, поговоркы, котры їм знала прекрасно росповісти. Бабка была майстром слова, была то на тот час барз інтеліґентна і скромна особа.

Якы суть Вашы планы до будучности? Зістанете при освідченых темах ласкы ку женї, ку рідному краю і носталґії за обидвома, споєны з роздумованём, філозофованём о змыслї жывота, або ся вернете ку  поезії про найменшых, припадно спробуєте дашто нове, што бы преквапило русиньского чітателя? Што невыповіджене іщі дримле в душі поета Юрка Харитуна?

Ю. Х.: У вас в редакції мам іщі єдну збірку поезій, дітячій гумор і дітячі гаданкы. Пишу як можу. Хочу іщі дописати невелику новелу із жывота нашых людей – босорацтва, смішны і смутны пригоды,  просто жывот нашых людей – як ся бечаловали, честовали, помагали єден другому…. В моїй душі того велё дримать, лем я не можу задримати, заспати. Не знаю, што бым робив, кібы єм не писав. То ня іщі тримать при жывотї. В моїй мысли є того іщі много, першый вірш в збірцї Мої жалї то говорить ясно:

Про дїточкы нашы

Продїточкы нашых дїтей

І їх дїточкы

На чістім столї хочу вхабити

Пару стишків без болїв і жалїв

Потім ся напю воды з Бескіда

І можу спочіти

Дали сьте мі вопросы, а менї самому за себе писати тяжко. Може єм того намотав велё, але штось з того выберете.  Люблю писати дома на дворї під яліцёв, а тыж вечорами, але не коло світла електрикы. Запалю собі стару петролеёву лампу, яку называм клїпканя. Не выйде з нёй Аладін, но менї ся припомянуть стары часы в Стружници, в нашій хыжи.  Жыю під прекрасныма Татрами, но і так то про мене чуджій край. Мій край быв бідный, але быв мій.  Лїпшый свій сухарь, як чуджій колач.

В роцї 1987 вышла моя перша книжка: Краю мій рідний, в котрій є записаных 178 народных співанок  переважно із затопленых областей і дїтьскый фолклор. Коли чітам записаны співанкы, кажду собі на своїх гусельках заграю і споминам…. Мій нянько Юрко ня все посмілёвав: – Хлопче, знаєш писати, то пиш, може собі із своїх книжок поставиш памятник. Може мав правду. Будую, ставлям, як мы колись в Стружніцї нашу хыжу, наш вальковый храм, котрый роздрыляли булдозеры. Мої книжкы будуть мати  може веце щастя, хто знає….

Дякую за оцінїня.

Pridaj komentár

Vaša e-mailová adresa nebude zverejnená. Vyžadované polia sú označené *